Розділ 10.6 — Асури

На досаду Стіву, Каролін мала рацію. Гуакамоле справді було відмінне. Ресторан, який їй подобався, «месьє Тако» — в тому самому стрип-молі, що й ветеринарка. Каролін наполягла, що йдуть саме туди, в той самий ресторан і ніякий інший, хоча парковка досі кишіла копами. Сказала, проблем не буде. У Стіва серце йокнуло, коли той здоровий коп, якого Ервін принизив, глянув у їхній бік, та нічого не сталося. Стів припаркувався ззаду, а Каролін щось прогуркотіла Назі. Та прогуркотіла у відповідь і згорнулася на задньому сидінні спати.

Заклад був дивно пристойний як для мексиканської в стрип-молі — між іншим, там були парковщики й швейцар. Стів, втім, паркувався сам — Нага спала на задньому сидінні, і він засумнівався, що це всім сподобається. Ще він переживав, що його дупа, видима крізь дірку в зашкарублих спортивних штанях, може стати проблемою. Та найближче до неприємностей підійшов хіба метрдотель. Права рука в нього була в гіпсі, і Каролін він, здається, пам'ятав з минулого візиту. Коли вона попросила столик на двох, той заверещав і чкурнув до дверей. Стів зиркнув на Каролін поглядом «що за фігня».

— А. Ми тут були пару тижнів тому. Давид не розуміє, що таке гроші. Коли зібрався піти не заплативши, той тип його схопив, і… — Вона не договорила.

— Далі було весело. Зрозумів.

Врешті вони самі всілися за барну стійку. Стів думав, що їсти не зможе, та Каролін наполягла, щоб він скуштував тако з лобстером. Поки чекали, випив півглечика маргарити, і його трохи попустило. Коли їжу нарешті поставили, апетит повернувся. Каролін, однак, здолала лише пару шматочків.

— Не хочеться визнавати, але це справді фантастика. — Стів хрумтів чипсом і підсунув мисочку з гуакамоле на сантиметр ближче до неї. Вона з'їла чипсину-другу, та лише возила вечерю по тарілці. — Щось не так? Ти ж казала, що голодна як вовк.

— Так і є, та шлунок бунтує. Вона знизала плечима. — Нерви, мабуть. Багато чого на думці.

— Гм. Ти казала, що відповіси на питання?

— Аякже. Все одно час треба вбити, і це відверне мене від… іншого. Питай що хочеш.

Ресторан почав заповнюватися. Літня дама в норковому манто зміряла поглядом гетри Каролін і закривавлену концертну футболку Стіва, потім скорчила щось пихате. Стів помахав їй по-королівськи — самою кистю — і широко вишкірився. Вона дременула.

— Гм. З чого почати? — Він барабанив пальцями по столу.

— Ти справді можеш говорити з Нагою? Ну, тобто, справді?

— Можу, так. Мови тварин — окрема спеціальність, але я даю раду. Вимова в мене не така добра, як у Майкла.

— А як ви цьому навчилися?

— Отець розібрався. Він вів нотатки.

— Нотатки про розмови з левами?

— Так, і це теж. З іншими тваринами теж. З усім, що має мову, взагалі-то.

— Це ж, мабуть, зайняло в нього чимало часу.

— Років сто чи близько того на перші пару видів, здається. Менше, коли набив руку. — Побачивши вираз Стівового обличчя: — Він дуже старий, розумієш. І не байдикував. Мови — це ще найменше. — Вона зітхнула. — Справді. Найменше з найменшого. Повір мені.

— Наскільки старий, якщо конкретно?

— Ніхто достеменно не знає. Щонайменше шістдесят тисяч років. Мабуть, набагато більше. Та питання не дуже має сенс. Більшу частину життя він провів у Бібліярні. Там час інакший.

— Зрозуміло, — повільно сказав Стів. — А ти теж звідти? З Бібліярні?

— Що? Ну… так і ні. Я народилася в… Клівленді, здається? Десь на "к", принаймні. — Вона сумно всміхнулася. — Але… так. Мабуть, я з Бібліярні.

— Не тямлю.

— Щиро, я сама не певна. Тобто знаю, що він з нами зробив, але геть не уявляю, навіщо.

— Хто?

— Отець.

— Твій тато?

Вона похитала головою.

— Ми його так просто звемо. Біологічно він мені не батько. Не впевнена, що це взагалі можливо. Ніхто достеменно не знає, що він таке.

— Тобто… що? Він типу прибулець? — Вона знизала плечима.

— Може? Та навряд. Але й людиною він не є, це точно. Спочатку, принаймні. Світ зараз дуже інакший, ніж був у третю епоху. Коли він народився, людей, мабуть, ще й не було.

— "Третю епоху"?

— Епоха правління Отця, — четверта. До Отця творінням правило щось інше. Тоді було темніше. За всіма свідченнями — гірше. Отець народився в тому світі, який потім завоював.

— Я не…

Вона махнула рукою.

— З чого починав Отець — не так важливо.

— А що важливо? — спитав Стів роздратовано. Вона змушувала його почуватися дитиною. Йому таємно полестило, що вона сприйняла питання серйозно, насупивши брови в роздумах, як відповісти.

— Він розумний, — сказала. — Здається, все витекло з цього. — Вона глянула на нього. — Це лише припущення, розумієш. Я достеменно не знаю.

— Ласкаво просимо до мого світу. — Вона насупилася. — Пробач. Продовжуй, будь ласка. Мені цікаво.

Вона кивнула, зазирнула в свою содову.

— Добре. В першій частині я досить певна. Уяви когось на кшталт Ісаака Ньютона, генія раз на історію. Може, людину, може, не зовсім. Важливо про нього лише те, що він страшенно, страшенно розумний. І те, що він народився в жахливий час, гірший, ніж ти можеш уявити. Щось на кшталт пекла, тільки справжнього. Ним правило створіння на ім'я Імператор.

— Поки що з тобою.

— Добре. Далі я вже здогадуюся. У Бібліярні дванадцять каталогів, але перший, білий, — медицина. Це може бути важливим. Може, Отець починав як лікар, чи що там у них було. Отець натрапив на щось дуже корисне для лагодження — рослину, зілля, що завгодно. Якось він додумався, як розтягнути своє життя, виграти час. І цей час він витратив на навчання, на довше життя. Зрештою він пересвідчився, що може жити скільки захоче, загоювати будь-які рани. Після того… цей час він витратив, щоб навчити себе іншого.

— Наприклад?

— Ну… другий каталог — війна. Здається, теж не випадково. Отець хитрий. Уявляю, спочатку він був тихий, планував, домовлявся, збирав силу. Як це у вас кажеться? "Літати під радаром". А потім, коли був готовий, — вона стукнула по барній стійці, — звернув увагу на автора своїх страждань. Він зрозумів, здається. Єдиний справжній вихід з пекла — завоювати його. У нього були союзники — Нобунаґа, і ще один на ім'я Мітраґанхі. Тільки вони знали напевно, що сталося, а вони не говорять.

— Вони втрьох його вбили? Цього Імператора?

— Ну… навряд чи так легко. Але так, вони його скинули.

— Добре. А далі?

— Не знаю. Записи втрачено. Та так чи інак, третя епоха скінчилася. Потім були інші битви, зради, війни. Вороги підіймалися й падали. Герцог, Q-33 Норт, інші. Зрештою Отець став настільки могутнім, що кинути йому виклик не міг ніхто.

— А ви звідки взялися? Ви взагалі. Ти, Давид і решта.

Вона сьорбнула содової.

— Шістдесят тисяч років потому, плюс-мінус. Двадцять три роки тому. Було пізнє літо. Мені було років вісім-дев'ять, коли вони… ну. Тоді він нас усиновив. — Вона замислилася. — Хоча "усиновив", може, не те слово. Ми були радше його учнями.

— А потім… — Стів не договорив. Телевізор за баром був налаштований на CNN. За вечерею в новинах крутили таємничу відсутність сонця — що воно таке? — а тепер, очевидно, були Термінові Новини.

Вулф Блітцер, ошелешений на вигляд, говорив поверх зернистого відео з ручної камери, знятого з тротуару перед Білим домом. Секція кованого паркану навколо галявини була поламана. На тротуарі поруч із тілом — непритомним чи мертвим — підлітка виднівся босий закривавлений слід. Камера піднялася. На задньому плані Східне крило Білого дому палало неконтрольованою пожежею. Кігті вогню футів зо тридцять завдовжки дерли нічне небо. Вулф Блітцер казав щось на кшталт "катастрофічні людські втрати" і "конституційний порядок спадкування".

— Жесть, — тихо сказав Стів.

Зображення було зернистим, і той, хто тримав камеру, не дуже вправно її тримав. Та все ж Стів розгледів чоловіка на середній відстані, силуетом на тлі вогню. Він ніс довгу палицю, що спалахувала жовтим, коли світло падало як слід. І… о. О, ні. Пухка штука в нього на животі могла бути лише пачкою. Стів замовив текілу. Каролін простежила його погляд. Побачивши, що по телевізору, кивнула.

— Ти вже майже? Нам скоро треба йти.

— Мабуть, — розсіяно сказав Стів.

Каролін встала й зникла в жіночій вбиральні. А Вулф Блітцер тим часом брав інтерв'ю в якогось юриста, що бачив напад на Білий дім. Юрист, ледь істеричний, раз у раз запускав пальці в рідіюче волосся й повторював: «Він трьох хлопців убив! Трьох! Всіх трьох порвав!» Час від часу Блітцер кивав — поважно, але підбадьорливо. Поки вони говорили, хтось підірвав Капітолій. Уламок вибуху — може, офісне крісло — відірвав істеричному дядькові ліву руку. Вибухова хвиля збила Вулфа Блітцера з ніг. За секунду Ерін Бернетт перемкнулася на записане інтерв'ю з мамою-футболісткою з Меріленду, яка бачила щось «більше за слона», що йшло узбіччям шосе. Бармен мовчки долив Стіву текіли й налив собі.

— Готовий? — спитала Каролін.

— Так — тобто ні. Або може. Мабуть. Ще хвилинку? Я просто… — Він кивнув на текілу.

— Добре. Але швидше.

— Так. — Він перехилив півтекіли одним ковтком. — Ти до цього причетна?

По телевізору жінка, що бачила слонячу штуку, підняла руку. Очі в неї закотилися. Вона кричала. Шкіра на її руці була чорна як смола, ніби вмочена в чорнило, і з пальцями було щось не так — вони тремтіли, зовсім не як пальці. Стіву вони здалися щупальцями.

— Не зовсім. Ну… опосередковано. Це від Барі О'Ші, або когось із його людей. Вони дуже заразні.

— Хто? Заразні? Що?

— У неї… це називається вірус реальності. Він насправді не такий небезпечний, просто виглядає погано. Щупальця діють як, гм, антени, щось таке. Вони роблять її сприйнятливою до… піддумок. Якщо не лікувати, її можуть опанувати.

— Опанувати? Тобто, типу, демони? Таке опанування?

— Що? Ні. — Каролін засміялася. Одну жахливу мить Стів думав, що вона ущипне його за щоку. — Такого не буває, Стіве.

— А що тоді?

— Безмовні. Вони — чиста думка, але проявляються як великі незграбні штуки, сріблясті такі. Вони — пережиток третьої епохи. Їх не можна вбити, але широкосмугове випромінювання сонця було достатньо глибоким, щоб зробити їх інертними. А раз його нема, Барі вирішив, що час діяти. Зрозуміло?

Стів просто дивився на неї.

— Ні. Справді ні.

— Ну… тоді не переживай. Коли все вляжеться, я цю частину розрулю. Барі — дрібнота. — Вона кивнула на жінку з щупальцями. — До речі, ліки прості.

— Прості ліки від того, що пальці перетворюються на руки монстра?

— Ну… простіші. Найкраще, звісно, — просто не чіпати його взагалі.

— О, звісно.

— Не переживай так, Стіве. Люди пристосуються.

— До чого саме пристосуються? Я досі не розумію, про що взагалі мова.

— Про Бібліярню, — сказала Каролін. — Зараз важливо лише те, хто візьме її під контроль.

— Бібліярню? Кому взагалі є діло до бібліотеки?

Каролін закотила очі.

— Що?

— Ти бачив дещицю з того, що ми вміємо, — Ліза, я, Давид. І що ти думав? — Стів ковтнув.

— Дещо було… так, було доволі вражаюче. — Обличчя Каролін купалося в червоному світлі барних ламп, та очі в неї були темні.

— Те, що ти бачив, — ніщо, Стіве. Фокуси для вітальні. Сила Бібліярні безмежна. Сьогодні вночі ми вирішимо, хто успадкує контроль над реальністю.

— Що ти маєш на увазі?

— Те, що сказала.

— Каролін… це ж божевілля. Я знаю, ти вмієш дивні штуки, але…

Вона підняла руку.

— Посперечаєшся потім. А зараз нам треба йти.

— Куди саме?

— До Ґарісонових Дібров, — сказала вона.

— Навіщо? Я щойно звідти вибрався. Там було все що завгодно, тільки не весело. І навіщо ти взагалі відправила мене туди…

— Потім. Зараз мені треба зустрітися з Давидом. Він скоро з Ервіном покінчить.

— Ервін? Давид з Ервіном?

Вона кивнула.

— Ервін готував засідку. Якщо не поспішимо, Давид його вб'є.

— Коли ти кажеш "зустрітися з Давидом", що саме ти маєш на увазі? Ти… ти що, змовилася з тим типом?

Вона не відповіла. Як Стів не старався, більше вона не сказала нічого.