Розділ 10.7 — Знеможені й спраглі втіхи

Каролін померла років за п'ять після вогнища бика. Сталося це на самому кінці зими, в ті тижнів зо шість, коли вітер ще дме холодний, та лісові ночі вже повняться вереском котів у гону. Їй було тоді шістнадцять чи сімнадцять. Здебільшого воскреслі спершу сплять якийсь час, та Каролін повернулася до життя, мов сірник, що спалахнув опівночі. На ній лежали руки — її торкалися. Вона сіпнулася, вхопила когось за волосся, притяглася вкусити.

— Карол… а-ай! — очі Дженніфер за кілька сантиметрів, перелякані.

— Ой… — Каролін кліпнула на неї й відпустила. — Пробач. — Дженніфер відскочила на кілька кроків, поза досяжністю.

— Тьху блін, Каролін! — вона притиснула руку до серця. — Ти мене до біса налякала! Ух!

— Пробач. — Вона старалася звучати спокійно, лагідно. Що б там не було — вона й сама до пуття не пам'ятала, — Дженніфер тут була ні до чого. Дженніфер зміряла її підозріливим поглядом. На підкумарену не схожа.

— Нічого. Тільки не намагайся поки рухатися. — Каролін кивнула. Якщо вона не під кайфом, то мені, мабуть, було зовсім кепсько .

— Ну добре. — Вона показала Каролін порожні долоні, потому поплескала повітря, ніби заспокоюючи невидиму тварину. — Ми ж подруги, так?

Каролін знову кивнула. Трохи заспокоївшись, Дженніфер підійшла ближче й намацала пульс. А Каролін тим часом роззиралася. Її маленька кімнатка, зазвичай вилизана, була геть розтрощена: півполиць перекинуто, книжки й сувої розкидані по підлозі. Стіл лежав на боці. Одна шухляда заклинила напіввідкритою, скособочена, задерта до неба. Вона наморщила носа.

— Чим це тхне?

— Е… ну. Може, тобою, трохи.

— Тобто?

— Сталося це пару днів тому. І, знаєш… теплішати почало. — Дженніфер відвела очі. — Пробач, Каролін. Ми всі просто вирішили, що ти за навчанням.

— Як довго?..

— Дні зо три, здається. Як руки?

— Руки? Про що ти… А. Так.

Обличчя її трохи захмарилося. Воно поверталося. Глянувши вниз, вона побачила ледь помітні білі шрами на передпліччях — там, де її шпигали ручками. Ковзнула поглядом по столу. Одна з ручок — воронований «Монблан», улюблена — досі стирчала з дерева. Посеред нових шрамів чорніли крапельки чорнила. Вона стиснула й розтисла долоні, зігнула руки. Зовсім не боліло.

— Здається, гаразд. Тільки трохи ломить.

— Пробач. Ця частина мені ще не досконало вдається. А щелепа як?

— Щелепа? — потому, згадавши: — А. Так. — Вона роззявила рота, пожувала порожнечу, похитала щелепою з боку в бік. — Добре. Справді добре. Дякую, Дженніфер. Ти майстриня.

— Практики вдосталь. Рада, що ти ціла. Ти була доволі… — вона обірвала себе. — Рада, що ти ціла. — Закінчивши, Дженніфер порилася в сумці й здобула срібну люльку. — Не проти?

— Давай. То… я щось не второпаю, Дженніфер. Що сталося? — Дженніфер глянула на неї по-професійному.

— Досі не пам'ятаєш? — Каролін насупила брови, зосереджуючись.

— Туманно.

— Дай собі хвилину. Почекаю. — Вона поки відклала люльку.

Каролін обвела кімнату поглядом: стілець перекинутий за столом. Ліжко досі застелене акуратно, та на ковдру розлилася чорнильниця. Капут . Одна з книжок на підлозі розкрита на сторінці, розмальованій довгими широкими мазками. Останнє щось зачепило.

— Ой, стривай… поки чекала на Алісію, я вчила Квот.

— Що вчила?

— Квот. Мова бур. Деякі з них — великі поети. — Розкрита сторінка була уривком десятилітньої давності шквалу з Юпітера, найпохмурішою строфою більшого твору. Нині , — читала вона, — пекла найчорніша яма . Ні, подумала Каролін, очі її ледь помітно розширилися. Це була лише частина. Я вдавала, ніби вчу Квот. Вона глянула на поличку в кутку, та з цього ракурсу її заступав стіл. Зображаючи невимушеність, якої не відчувала, вхопилася за полицю й встала — точніше, спробувала. Дотяглася настільки, щоб побачити: маленька брунатна поличка в кутку за столом стоїть рівно й незаймана. Від полегшення ноги підломилися. Вона незграбно гепнулася назад на підлогу. — Тьху блін!

Дженніфер кліпнула. Каролін зазвичай була дуже сумирна.

— Тихіше. Серце в тебе, мабуть, ще не розігналося як слід. То… згадала вже?

— Повертається. — Навіть крізь біль пробивалися його голос, його усмішка. Спробуй закричати. Закричи для мене. Закричиш для мене — перестану. Закричиш для мене — відпущу.

— Це був Давид?

Каролін не довіряла власному голосу. Підвела очі на Дженніфер, брови вузлом, жувальні м'язи сіпаються.

— Пробач. Дурне питання. Що сталося?

— Більшість пам'ятаю. Та не… ну, ти розумієш… не кінець.

— Це нормально, — сказала Дженніфер. — Ти ж уперше померла, так? Першого разу не пам'ятає ніхто. Наступного запам'ятаєш трохи більше, і так далі.

— О. Чула таке. А чому? Знаєш?

— Знаю, та не скажу. Мій каталог. Пробач. — Каролін похитала головою.

— Нічого.

— Розказуй, — м'яко сказала Дженніфер. — Що сталося? — Каролін довго мовчала, дивлячись у далечінь. Коли заговорила, тон був досконало спокійний, навіть нудьгуючий. Так говорять про обід.

— А це має значення? — Дженніфер трохи підняла брови й сховала люльку назад у сумку.

— Хіба ні? — Щось у її голосі ввімкнуло тривогу. Каролін отямилася.

— Авжеж! Тобто, звісно, має. Я, гм, дуже засмучена. Очевидно.

— Хочеш поговорити про це?

Справжня відповідь була така: вона б краще ще раз зійшлася з Давидом. Майже . Та цього не можна казати, навіть думати не можна. Якщо Дженніфер вирішить, що вона… якась не така… це може привернути до неї увагу. Ще й Отцеві щось бовкне.

— Не хотілося б забирати в тебе забагато часу. У тебе ж, певно, справи… — Дженніфер простягла руку й торкнулася її передпліччя.

— Є, та почекають. Для того й подруги. До того ж це ніби як моя робота.

Двері до її кімнати були звуконепроникні, та Дженніфер лишила їх відчиненими. Угорі, у головній залі, Пітер відпрацьовував барабани. Удари дивно лунали, котячись металевим коридором. Каролін радше відчувала їх, ніж чула — глухий гул у скронях, у серці. Намагаючись скопіювати Ашу, вона зробила найжалібніший вигляд.

— Гаразд, — сказала тоненько. — Тільки дай мені секунду.

— Звісно.

Вона зосередилася й за мить видавила одну сльозу. Дала їй скотитися лівою щокою на сантиметр-два, потому змахнула. Досконало . Дженніфер сіла поруч на підлогу, інтимно близько.

— Не проти? — Ще як проти .

— Ні, звісно ні. То… почалося з того, що Давид зайшов із сувоєм. Сказав, треба допомога з перекладом. — Вона глянула на Дженніфер. — Та був голий.

Дженніфер понуро кивнула. Ходити голим для бібліярників було не таким уже порушенням етикету, як для американців, — лазні, між іншим, були спільні, — та все ж незвично. Коли Майкл тільки повертався з океану, він іноді забував одягатися. З нього сміялися. З Давида ніхто не сміється . І причина, з якої він міг прийти голим до Кароліниної кімнати, була, по суті, одна.

— І що ти? — Каролін глянула на неї. — Попросила піти. Він пішов, і на тому кінець.

Вона задумала це як жарт, та вголос прозвучало гірко, вередливо. Дженніфер знову сказала «пробач», та дивилася на Каролін відстороненим, клінічним поглядом, який тій зовсім не сподобався. Зосередься.

— Мені стало непереливки, коли глянула на сувій. Нічого екзотичного — пелепі, тільки трохи старосвітська. «Воістину» те й «позаяк» се, розумієш?

— Йому з цим треба була допомога?

— Ні. Звісно ні. То був привід.

— А чого ти його впустила? — Двері в гуртожитку мали вічко й замикалися з обох боків.

— «Впустила» — сильно сказано. Я чекала на Алісію, тож лишила двері прочиненими. Мали практикувати суахілі. У двадцять восьмому сторіччі воно скрізь… О! До речі — ти казала, мене не було, це… скільки? Три дні?

— Десь так, так.

— Алісія не прийшла?

— Ні. Її смикнули в неможливі сторіччя. Збирає зуби пневможерів чи щось таке. Знайшов тебе Майкл.

— Майкл повернувся? — Дженніфер похитала головою.

— Потім. Зараз говоримо про тебе. Що далі?

Каролін ледве стримала майже нездоланне бажання зиркнути на маленьку поличку в кутку. Давид або знайшов те, що там сховане, або ні. Вона думала, що ні, — якби знайшов, вона б прокинулася в бику, а точніше, взагалі б не прокинулася. Та треба було зосередитися. Ця розмова й досі могла стати їй кінцем. Звучати невпевнено, ніби намацуєш шлях темною кімнатою. Ніби щось обходиш.

Від цієї думки в пам'яті сплив звук її щелепи, що тріщала в Давидовій хватці. Спробуй закричати. Закричи для мене. Та пульс на шиї ледь прискорився, а тон, коли вона заговорила, був саме той. Вона тренувалася. Тремтіння вказівного пальця, щоправда, було добре видно. Треба над цим працювати .

— Ну… я переклала Давидові той уривок. Про здобуття Мегіддо, пару тисяч років тому. Війська Абли Хана…

— Кого?

— Абли Хана. Це просто ще одне ім'я Отця. Аблаха, Абла Хан, Адам Блек?

— А. Так. Пробач.

— Отже, Мегіддо вони здобули. Та — а це була та частина, яку Давид хотів, щоб я прочитала, — перемога далася дорогою ціною. Тож… — Каролін, не зовсім прикидаючись, заплющила очі від спогаду. — І от… побачивши, що воїни його пригнічені, знеможені й спраглі втіхи, Абла Хан так рече до них: «Ідіть у міста й беріть, яку здобич там знайдете. Це місце тепер ваше, і все, що в ньому живе. Вживайте їх, чоловіка й жінку однаково, і чиніть із ними, що забажаєте». — Вона розплющила очі. — Коли я дійшла до того місця, Давид почав шкіритися. — Дженніфер скривилася.

— Ой, Каролін…

— І тоді Давид сказав, який же це збіг. Ось він — воїн Абли Хана. І так сталося, він теж пригнічений — ще один збіг — і…

— І?..

— А ось і я, — сказала вона. — Здобич. — Дженніфер люто кивнула. — А потому… він так простяг руку й схопив мене. — Вона кивнула на груди.

— Просто так?

— Ага. Просто так. Дивно те, що жорстоким він при цьому не здавався. — Дженніфер, звівши брови, обвела кімнату поглядом. — Ну, спершу ні. Він поводився так, ніби вважає себе спокусливим. Ніби навіть робить мені ласку. — Та поміркувала.

— Можу уявити. Самомніння в нього аж за край. А ти що?

— Нічого. Просто дивилася на нього. — Дженніфер знову звела брови. — Не хотіла його, ну, розпалювати. — Дженніфер зміряла її оцінюючим поглядом.

— Знаєш, Каролін, ти напрочуд зібрана, як для книжкової молі. Тобі хтось таке казав?

— Ні. Ти перша. — У коридорі гупали, гупали барабани.

— Це тоді він, ну…

— Ні. Тобто намагався. Та мені пощастило влучити.

— «Пощастило влучити»?

— Він швиргонув мене на підлогу, а я так лягнула його по-мульськи.

— Ти вдарила Давида.

— Трохи.

— Він що, не… не відбив чи як?

— Застала зненацька. Не думаю, що він чекав опору. — Дженніфер витріщилася на неї.

— Ні. Мабуть, ні. Та Каролін… якщо не проти, що спитаю… чому?

— Чому що?

— Хіба не було б… легше… піддатися? Маю на увазі, щелепа в тебе була не просто зламана, а стерта на порошок — найгірше, що я бачила. А він прибив тебе до…

— Пам'ятаю, Дженніфер. Я там була.

— Пробач. Та ти розумієш, про що я?

Дженніфер мала рацію. Давид був Отцевим улюбленцем. Мав привілеї. Легше сховатися в себе, відійти, доки він закінчить. Саме так вона й зробила, коли Давид уперше прийшов голим до її покоїв. Без сумніву, зробить так і знову. Приємного мало, та все ж не так кепсько, як, скажімо, її вітальний бенкет. Цього разу, однак, просто сховатися в себе не вийшло. Кут, під яким вона впала, поставив би Давида врівень очима з її маленькою кутньою поличкою. Зґвалтування — одне. Та дозволити йому глянути на кутню поличку — цього вона допустити ніяк не могла.

Дженніфер дивилася на неї надто вже пильно. Пульс гупав у Кароліниних скронях. Закричиш для мене — перестану. Угорі Пітерові барабани підходили до якогось крещендо. Закричиш для мене — відпущу. І тепер, так само як вона спровокувала Давида, щоб той відлупцював її в інший куток, перш ніж ґвалтувати, вона зрозуміла: не можна — не можна — дати Дженніфер здогадатися чому. Швидко міркуючи, Каролін дала трохи справжнього серця прослизнути назовні, проступити на обличчі.

— Чому? — Удари барабанів котилися коридором, як пульс розлюченого велетня. — Чому? — повторила вона, трохи голосніше. В найкращій брехні є зерно правди. — Чому? Ви з Давидом колись зустрічалися, чи не так?

— Ну, так, та…

— Тоді не питай мене про чому, Дженніфер. Чому має бути й сліпому до біса очевидно. — Вже майже кричала.

— Звісно. — Дженніфер сахнулася від неї, і на мить на обличчі спалахнули відчай і безпорадне горе, перш ніж професійний спокій узяв гору. — Пробач.

Каролін бачила, що та справді шкодує. Вона повірила кожному слову. І, боягузка чи ні, Дженніфер мала добре серце. Вона завжди тільки хотіла допомогти. Каролін збавила голос до розмовного, сховала лють назад у піхви.

— Нічого. Я теж пробач. День видався довгий. Тиждень, чи що.

— Звісно. Ми ж подруги?

— Звісно. — Це була правда. Яка не мала жодного значення. Цікаво, чи Дженніфер це розуміє.

— Добре. Пробач, Каролін. Не хотіла тиснути. Та нам треба поговорити. Здається, ти засмучена більше, ніж показуєш.

— Хотілося б. — Їй хотілося кричати. Натомість вона кволо всміхнулася. — Та не сьогодні, гаразд?

— Гаразд. Та скоро.

— Ага.

Дженніфер кивнула. Потому, відбувши професійний обов'язок, знову звернулася до маленької срібної люльки. За мить вона видихнула величезний конус диму й видала тихеньке «аах».

— Мушу сказати, витримка в тебе дивовижна. — Вона похитала головою. — Між нами, ти не перша, кого Давид прибив до столу. Може, в нього фетиш такий чи що? Той самий номер він утнув із Пітером минулого місяця. Пітер принаймні вижив, та він — руїна. Якщо я не тримаю його накачаним по самі брови, він просто згортається в найближчому кутку й плаче. — Чаша люльки спалахнула помаранчевим від чергової затяжки. — Не те щоб я судила, розумієш. Я б сама була розвалиною.

Каролін здивовано підвела очі. Вона вважала, що Давид свого часу навідався до всіх.

— Він ніколи?..

— Ні. До мене ні. Поки що принаймні. Починаю думати, що й не навідається.

— Справді? — Цікаво . — І чому, гадаєш? — Та знизала плечима.

— Не знаю. Може, вдячність. Бувало, коли без мене він би добряче настраждався.

— Пам'ятаю. Та… вдячність? Давид? — Та зітхнула.

— Так. Навряд. Я завжди намагаюся думати про людей якнайкраще. Це слабкість. Імовірніше, він боїться, що я колись просто лишу його мертвим. — Каролін уже давно обмірковувала, як підступитися саме до цієї теми. Відповідь їй, здавалося, була відома, та перед Дженніфер вона мала впевнитися.

— А ти б лишила?

— Лишила що?

— Його. Мертвим. — Дженніфер підвела очі від люльки.

— Ну знаєш. Смішно, що ти питаєш. Щось дуже схоже трапилося днями. Вони з Маргарет мали один зі своїх вечорів, — вона багатозначно вигнула брову, — а я мала зайти вранці й зробити своє.

— Зцілити їх?

— Воскресити.

— Серйозно? Обох? — Дженніфер кивнула.

— Останнім часом щонайменше раз на місяць. Це, здається, ідея Маргарет. Почалося пару років тому зі зламаних рук. Відтоді якось розрослося. Коли він із нею закінчує, він має для себе щось на кшталт шибеничної петлі.

— Ясно.

— Та невже? Поясни тоді мені. — Дженніфер зітхнула. — Словом, я стояла й дивилася на них — а там була справжня різанина, роботи щонайменше на пів дня, — і мені спало на думку: ніхто, здається, й гадки не має, скільки часу минуло, коли я їх повертаю. А з Алісією і її ставленням до годинників, — вона трощила їх, тільки-но бачила; Каролін свій тримала в шухляді, — тут узагалі важко відрізнити один день від іншого. — Дженніфер зробила ще затяжку. — Тож я подумала хвилину, потому зачинила двері й пішла снідати.

— Ого. — Каролін похитала головою, всміхаючись. — День-два без Давида, га? — Дженніфер всміхнулася у відповідь.

— Не думала, що хтось із вас буде проти.

— Ми б тобі парад влаштували. Чого мовчала? — Дженніфер на мить потемніла. — Ну… не зовсім вийшло.

— Тобто?

— Отець повернувся раніше, — тихо сказала Дженніфер. — Того ж дня. Це він їх знайшов, він їх повернув.

Каролін відчула холодний сплеск страху за Дженніфер. Так само як Каролін за потреби робила переклади, Дженніфер мала воскрешати їх, коли ті вмирали, — або в наперед визначений час на прохання покійника, або, в разі нещасного випадку, якнайшвидше. Навмисне знехтувати своїм каталогом було не так кепсько, як ним поділитися, та все ж досить кепсько.

— О… о ні. І що він зробив? — Дженніфер глянула на неї рівно.

— Він звів мене до бика.

— О боже.

— Знаю. Я в житті так не боялася. Він не змушував мене туди залазити чи щось таке, ми просто піднялися. І я вислухала сувору нотацію. Професійна відповідальність, пацієнт на тебе покладається, і так далі. — Каролін витріщилася на неї.

— І все? — Бик був, мабуть, трохи занадто навіть за Отцевими мірками. Та вона б чекала чогось на кшталт п'ятдесяти батогів. П'ятдесят мінімум. Ніщо аж до «здерти шкіру живцем» її б не здивувало. Дженніфер кивнула.

— І все.

— Є думки, чому? — Дженніфер знизала плечима.

— Він ніколи не був до мене такий суворий, як до решти, та за таке… словом, я була здивована не менше за тебе. — Каролін глянула на неї очікувально. — Я справді не знаю, та… слухай, це тільки між нами, гаразд? — Каролін кивнула. — Мені спало на думку: якби з Отцем щось сталося, я б, може, лишилася єдиною, хто міг би його повернути.

— А як же…

— Лізель, — одна з Отцевих придворних, — уже в літах і, щиро, ніколи не була надто вправна. До того ж, ходять чутки, там можуть бути… політичні питання. То завжди було хитке перемир'я. Кажуть, Лізель ніколи не була особливо задоволена цією ітерацією реальності. Наскільки знаю, ми з нею єдині, хто ще вивчав біле фоліо. — Біле фоліо, медицина, — саме там було записано таємницю воскресіння.

— Цікаво. — Каролін поміркувала. — А ти думала, що б ти зробила, якби до того дійшло?

— До чого?

— Якби Отець був мертвий, — рівно сказала Каролін, — і ти лишилася єдиною, хто міг би його повернути. — Очі Дженніфер розширилися. Говорячи офіційно, ніби до авдиторії, вона сказала.

— Я б воскресила Отця, звісно.

— Звісно, — сказала Каролін. Потому, пошепки.

— Я… Каролін, не знаю, чи ти це знаєш, та є речі, про які навіть думати не хочеться. Не при Отцеві, а може, й ніде. Я буквально. Навіть не думати. — Вона замовкла, потому сказала дуже тихо: — Він чує.

— Знаю, — теж пошепки сказала Каролін. Вона й справді знала. Та є ще така штука, як прорахований ризик . Цікаво, чи Дженніфер про таке чула. Мабуть, ні. Лагідні, налякані люди про прораховані ризики думають мало. — Він же не може бути скрізь, завжди. Чи може?

Очі Дженніфер звузилися. Вона відвернулася, потому заходилася смикати шнурок на сумці.

— Я більше цього слухати не хочу. Кажу серйозно, Каролін. Ні зараз, ніколи. Я нічого про це не скажу — і навіть думати не буду, якщо зможу, та більше ніколи мені такого не кажи. Скажеш — піду просто до Отця. Мене зрозуміло?

— Зрозуміло, — сказала та. Професійна частина її розуму відзначила, що Дженніфер ужила фразу «Мене зрозуміло?» — Отців улюблений варіант — а не просторікувате «Врубаєшся?», яким решта послуговувалася між собою. Мабуть, багато часу з ним проводить , подумала Каролін. — Не буду. І я, власне, нічого такого не мала на увазі, Дженніфер, я просто…

— Нічого. Справді без проблем. Вдамо, ніби цього не було. — Каролін кивнула. Безпечніше було мовчати. Дженніфер сунула щипці в сумку й затягла.

— Так, слухай. Мені треба йти. Та тобі, гадаю, теж не завадить побути наодинці.

— І ванна не завадить. Та дякую, Дженніфер. За все.

— Та прошу. — Дженніфер завагалася. — Слухай… сьогодні ввечері ми з Рейчел і Алісією збираємося покурити й піти нагору дивитися Milky Way. Тільки ми, дівчата, та Пітер зібрав кошик для пікніка. Були б раді, якби ти пішла.

— Це дуже мило, та я не можу. Я трохи відстала. В мене… в мене скоро залік і… — Дженніфер підняла руку. — Що?

— Пробач, Каролін, та це туфта. Ти ні в чому не відстала. Як ти працюєш, ти б могла рік бути мертвою й однаково випереджати графік на два тижні. Чого б тобі не піти з нами? Буде весело. Ти ще пам'ятаєш, що таке весело, так? — Каролін всміхнулася їй знову, помітно холодніше.

— Справді не можу.

— Так. — Дженніфер затарабанила пальцями по одвірку. — Я не збиралася порушувати це до пізніше, та…

— Мені справді треба…

— Дай мені секунду. Гаразд? Я швидко. — Каролін ледь помітно кивнула. Вона вже зовсім не всміхалася. — Дякую. — Дженніфер вдихнула. — Слухай… частина мого каталогу — нас учать, як говорити з людьми. З одними треба ходити навколо ситуації. Іншим — усе припудрити, подати в найкращому світлі.

— О? Як цікаво.

— Та з сильними найкращий підхід — без того всього. Просто викладаєш факти. Саме так я зроблю з тобою.

— Ціную. Ти завжди була гарною подругою, Дженніфер. Ти завжди була дуже… — Дженніфер знову підняла руку.

— Позбав мене. Я з тобою прямо, Каролін. Відплати тим самим. — Каролін кивнула.

— Гаразд. Якщо хочеш. Що ти хочеш мені сказати?

— Дякую. Ось що я думаю: тут у людей водиться особливий вид божевілля. У Маргарет — гірше, ніж у кого я чула. У Давида теж є. Вони обоє — безнадійні: я старатимуся, та якщо щось радикально не зміниться, те, що в них, мені не виправити.

— А це тут до…

— У тебе теж є ознаки, — серйозно сказала Дженніфер. — Я й так збиралася порушити це, ще до цієї… історії… з Давидом.

— Ознаки?

— При цьому виді божевілля ти перестаєш намагатися зробити краще. Починаєш максимізувати погане. Вдаєш, ніби подобається. Зрештою починаєш працювати на те, щоб усе стало якомога гірше. Це механізм уникнення. — Дженніфер глянула Каролін просто в очі. — Спрацювати це не може. Тому це й називають божевіллям.

— Ясно, — сказала Каролін. — Дуже цікаво. Дякую за інформацію. — Зітхнувши, Дженніфер сперлася на одвірок.

— Так. Гаразд. Просто подумай, добре?

— Подумаю. — Дженніфер відчинила двері й, на щастя, ступила в коридор.

— Слухай, якщо не хочеш піти сьогодні ввечері — нічого, я не можу тебе змусити. Та думаю, тобі варто. Це моя професійна думка й думка твоєї подруги. А ще, в малоймовірному — та бажаному — разі, якщо захочеш поговорити більше про, ну, інше, ти знаєш, де мене знайти. А ні — то щасти тобі й мої співчуття. — Вони довго дивилися одна на одну. Нарешті Каролін сказала.

— Це все? — Дженніфер закотила очі.

— Так. Все.

— Ще раз дякую.

— Та прошу, звісно. Зустрінемося біля нефритових сходів на заході сонця.

Каролін зачинила двері.