Розділ 10.8 — Знеможені й спраглі втіхи

Як Дженніфер пішла, Каролін спустилася до купалень. Купальні були спільні, без поділу, та зараз там нікого не було. Вона наповнила одну з ванн найгарячішою водою й викупалася. Встала й витерлася. Зняла чистий халат одягнутися, глянула на нього й повісила назад. Наповнила ванну вдруге. Його бруд досі був на ній — вона це відчувала. Порилася в шафі, доки не знайшла дуже жорстку щітку й їдке мило, яким змивають смолу чи якусь отруту. Терла себе, доки шкіра не стала червоною, терла, доки не пішла кров. Зупинилася, тільки коли помітила, що ридає. Тоді взяла себе в руки й витерлася вдруге. Рейчел зайшла, коли вона одягалася. Глянула на Каролін співчутливо.

— Агов, — каже. — Як ти?

— Нормально. А що? — Вона заклопотано вкладала волосся.

— Я, гм… ну, ти знаєш. Я чула. — Рейчел підійшла й поклала руку їй на плече. — Якщо захочеш зайти пізніше, ми з Алісією могли б… — Каролін опустила очі на її руку.

— Дякую, — каже, — та я нормально. Справді, то було ніщо.

— Гм… гаразд. Як скажеш. Та якщо передумаєш…

— Ти дуже добра. — Тон у неї вийшов трохи як у Давида. Жодна з них цього свідомо не впізнала, та Рейчел прибрала руку.

— Гаразд, — повторила Рейчел.

Каролін повернулася до своєї кімнати. Дорогою розминулася з Давидом і Отцем — ті йшли коридором. Обидва з ніг до голови в балістичній броні, спітнілі. Отець її наче не помітив, а Давид подарував їй усмішку на дві ямочки.

— Привіт, Каролін. — Вона кивнула у відповідь без жодного виразу.

— Привіт, Давиде. — Він підморгнув їй. Каролін ніяк не відреагувала.

У кімнаті зачинила за собою двері й замкнула. Більше не гаяла часу на думки про Давида. Убив він її вперше, правда, та кривдив і раніше, а вона виживала. Це був її світ. Вона пристосувалася. Натомість — прибирала. Від природи була охайною, а та історія лишила кімнату в гармидері. Зціпивши зуби, спершу розставила книжки по полицях, тоді перевернула стіл назад і зішкребла кров. «Монблан», яким він її розіп'яв, був зіпсований, та «монтеграппа», яким другу руку, — та, думала, з новим пером ще послужить. Жуваки ходили ходором, кісточки пальців білі — вона прочистила ручку розчином нашатирю з водою, відполірувала й поставила назад у кавову чашку, що правила за підставку.

До заходу сонця — десь саме Дженніфер, Рейчел і Алісія вирушали на пікнік — кімната вже була більш-менш до ладу. Тільки тоді вона повернулася до клаптика паперу, що тримала в руках, коли зайшов Давид. Як він зачинив за собою двері, вона заклала ним текст про Квота. Він не помітив. Закладка — те, що вона знайшла три роки тому в якомусь іспанському тексті. Чернетка з книжки про різні способи подорожей. До її каталогу не належала. Хтось, видно, лишив її в іспанському тексті випадково. Там йшлося про щось таке «альшак уркун», що «пропускає світло крізь». Споріднене з якимось «альшак шабболет», що «повільне чинить швидким» — у глибокому, понятійному сенсі. У альшак шабболета, здається, були побічні ефекти, що робили його непрактичним.

Альшак уркун, навпаки, був цілком практичний. Діяв він так: робив фізичні об'єкти прозорими для електромагнітного спектра — невидимими, серед іншого. Накладеш таке, скажімо, на людину — і та ходить собі вільно й непомітно, хоч би хто дивився. Мав він і вади. Найгірша: палички й колбочки очей теж ставали прозорими для світла — і ти лишався геть сліпим, доки діяв альшак. Та якщо бути обережним і наперед прокласти маршрут, то пересуватися можна було цілком добре.

Каролін узяла книжку, що ледь ховалася на маленькій кутовій полиці, — ту, чию присутність вона приховала від Давида такою жахливою ціною. Давид впізнав би її одразу, звісно, — оправлена в червону шкіру, як усі книжки його каталогу. У Каролін каталог був зелений. Червона книга звалася «Ментальна війна», т. III: «Приховування думки й наміру». Текст майстерного рівня. Каролін дочитала її якраз уночі перед смертю.

Вона стала в дверях своєї келії й виконала обряд альшак уркун. Зазирати в папірець уже не треба було — все потрібне вона вивчила напам'ять. Як скінчила, світ потемнів. Червона книжка в руці — вона повернула праворуч. Тридцять сім кроків коридором до сходів. Тринадцять сходинок вгору до головного рівня Бібліярні, кожна дев'ять дюймів заввишки. Так вона дісталася нефритової підлоги. Звідти тисяча вісімдесят дві сходинки вели до рубінової підлоги, де стояли всі книжки в червоних оправах.

Далі лічачи кроки, вона віднесла сховану книжку назад на полицю, звідки взяла, — радіаль вісім, шафа двадцять три, полиця дев'ять. Поставила в дванадцяту щілину справа — точнісінько туди, де знайшла тиждень тому. Звертатися до неї більше не доведеться. Вчилася вона ретельно. Приховування думки й наміру опанувала досконало. Тепер час переходити до іншого. З другої полиці тієї ж шафи, щілина вісім, вона зняла іншу книжку. Теж червона, знала вона, — з обкладинкою кольору артеріальної крові.

Удома Каролін зачинила за собою двері. Підійшла до столу, сіла, запалила гасову лампу. Кров хоч і відмита, а стіл лишався з двома дірками — трохи менше ніж на відстань витягнутої руки одна від одної. Подумала було їх зашпаклювати, та передумала. Дивитиметься на них час від часу. Допомагатиме зосередитися. Тоді, з ледь помітною усмішкою, розгорнула червону книгу, що вкрала — ну, позичила — з Давидового каталогу.

Це було шахрайство. Закладку з альшак уркун вона вперше надибала років зо три тому. Відтоді й училася. Почала з Дженніферового каталогу, тоді стрибала туди-сюди, як план набирав обрисів. За наміченим курсом до цього тому вона дійшла б аж за місяць-два. Та цієї книжки вона чекала з нетерпінням, і вирішила, що сьогодні заслужила на гостинець. Назва й автор були витиснуті на обкладинці сухозліткою за західною традицією. Звалася вона «Замова й виконання мстивого вбивства» Адама Блека. Вона розгорнула «Розділ 11: Нотатки про приборкання переважаючого ворога». Читала до пізньої ночі. Було дуже затишно.