Розділ 11.1 — Нотатки про приборкання переважаючого ворога

— Далі не поїдемо, — сказала Каролін.

Стів зупинився за чверть милі від в'їзду до Ґарісонових Дібров. З'їжджати на узбіччя він навіть не став. Каролін смикалась, нервувала, гойдалася й совалася на сидінні. Таким Стів її ще не бачив. Нага з заднього сидіння спостерігала заворожено. Була десь дев'ята вечора. Зникло навіть світло зірок. Просто хмарно, чи це вона й із ними щось утнула? Він тьмяно збагнув, що перебуває в чомусь на кшталт шоку.

— Чого ми зупинились? — Каролін показала рукою. Недалеко від знака кварталу світив ліхтар — маленький острівець світла в довгому морі темряви. Стів примружився. Під ліхтарем стояло троє. Обличчя він розгледіти не міг, та на одному явно була балетна пачка. Десь у животі бризнув страх — яскравий і холодний. — Це Давид? — Каролін стиснула губи, поміркувала й кивнула.

— Він стікає кров'ю. Ервін, видно, кращий, ніж я гадала. Давненько ніхто не пускав Давидові юшку.

— А це Ервін там, унизу? — Вона кивнула. — Що він тут робить?

— Він лютий. Прийшов «натовкти комусь пику».

— Комусь конкретно?

— Ворогові. Мені, Давидові, всім іншим, хто лишився. Він здогадався, що ми з'явимося тут рано чи пізно. Він дуже розумний.

— Але що...

— Цить!

Ервін підняв пістолет до Давидового обличчя. Давид вишкірився. Нахилився вперед і притулив носа просто до дула. Ервін вистрелив. Затвор клацнув по порожній каморі. Давид тильним боком долоні зацідив Ервіну по губах.

— Гаразд, — сказала Каролін. — Починаємо.

— Що?

— Потім, — сказала вона. — А зараз я хочу, щоб ти поїхав до Бібліярні. Пам'ятаєш, яка саме?

— Пам'ятаю, та... ти ж не підеш туди? — Стів кивнув на ліхтар, на Давида. На задньому сидінні зарокотала Нага.

— Піду. А ти поїдеш до Бібліярні. Там ти будеш у безпеці. Я підійду, як закінчу.

— Що? Ти здуріла? Ти хоч уявляєш, на що той тип здатен...

— Стіве, тобі треба слухати, — сказала Каролін. — Часу обмаль. Мені треба туди, а тобі зі мною не можна.

— Туди? Самій? — Вона кивнула. — Я піду з тобою, — сказав він. — Може, я...

— Стіве, слухай. Я не хочу тебе образити, та якби дійшло до бійки з Давидом, у тебе не було б жодного шансу. Жодного. Це виключено.

Стів роззявив рота, щоб відповісти, та згадав, як Давид прийшов до в'язниці сам, лише зі списом, як завалив коридори того місця трупами озброєних людей. І затулив пельку. Тоді, за мить:

— Гаразд. Прийняв. А в тебе є?

— Більше ніж шанс.

— Каролін, якщо ти не вмієш битися куди краще, ніж досі показувала...

— Стіве, — сказала вона. — Їдь. Просто їдь. Я впораюсь. Усередині рісака ти будеш у безпеці. Туди не дістанеться ніхто, хто має значення.

— Звідки ти взагалі можеш це знати?

— Просто знаю. — Вона завагалась. — Давно, колись... була така собі вечірка з нагоди повернення. Бенкет. Головною стравою — двоє оленів. Це і запускає рісак . Ніхто, хто скуштував їхнього м'яса, не може наблизитись до Бібліярні. А це всі, хто має значення. Там ти будеш у безпеці.

— Але...

— Просто їдь, Стіве. Все буде добре, якщо лишиш це мені. — Вони зиркнули одне на одного. По довгій миті Стів сказав.

— Гаразд. Добре. Та що мені робити, якщо вийде не так, як ти гадаєш? Повернутись, чи…

— Ні. — Тон рівний. — Нічого не пробуй. Я можу програти. Це можливо. Може статись. За кілька хвилин знатимемо. Якщо я не прийду по тебе за годину чи так, або якщо ти взагалі колись побачиш Давида — нічого не пробуй. Знайди пістолет і вишиби собі мізки. Або повісься. Або стрибни з мосту. Що завгодно. Давид ще не вміє воскрешати. Мабуть, коли навчиться, він уже про тебе забуде. — Стів витріщився на неї. — Я буквально, — сказала вона. — Я не жартую. Це не жарт. Скажи, що зрозумів. — По довгій миті він ледь помітно кивнув.

— Ага, — сказав він. — Так. — Сам не знав, чи справді так думає. — Вона трохи всміхнулась, тоді довго видихнула.

— Але до цього не дійде. — Говорила спокійно, з великою певністю. — Я не дозволю. — Оглянула свої руки. Стів теж глянув. Її пальці були тверді, не тремтіли. — Я досі тебе кохаю, Стіве. Знай і це.

— Що? — Він замовк. — «Досі?» — Він збився, ошелешений, без жодного слова. По ніяковій миті роззявив рота. — Каролін, я... — видавив. Вона всміхнулась, трохи сумно.

— Дочекайся, поки вони займуться мною, тоді ви з Нагою прошмигнете он туди. — Вона показала через плече в темряву. — Паркан іде не довкола всього. Будеш цілий. — Він простежив за її пальцем — нічого не побачив.

— А пси?

— Що? Ні. Вони не проблема. — Учора з ними була ще та халепа, подумав він, та прикусив язика. Було в ній зараз щось таке, щось на кшталт капюшонної кобри, що гойдається. Натомість сказав.

— Звідки певність? Я думав, вони Отцеві...

— Тобі нічого не буде, Стіве. Пси слухаються мене. Вони весь час були моїми. — Стів витріщився на неї, обличчя темнішало. Дрезден .

— Каролін...

— Потім. — Її голос був нестерпно спокійний.

Стівові очі звузились. Дрезден, обсіданий зграєю, похований під ними, та все ще б'ється, як... Він відчув, як піднімається лють, і задушив її.

— Тепер мені треба йти, — сказала Каролін. — Розумієш, що тобі робити?

Стів спромігся кивнути, намагаючись не виглядати надто розлюченим.

— Поясню потім, — сказала вона. — Справді. — Вона вивчала його, явно незадоволена побаченим. Нахмурилась, тоді нахилилась і раз, дуже швидко, цмокнула його в праву щоку. Скінчилось, не встиг він і збагнути, що почалось. Тоді вона відкинулась на сидіння, заплющила очі, довго видихнула. Ні слова не кажучи, відчинила дверцята й ступила перед фари. Її тінь простяглась, заступивши Давида, Ервіна й Маргарет.

Якусь мить Стів дивився, заворожений. Каролін була боса, в тому самому безглуздому вбранні — велосипедних шортах, светрі, гетрах, — у якому він вперше її побачив, тепер рваному й брудному. Збоку на стегні тяглась смуга засохлої крові. У дзеркалі заднього виду Стів бачив себе й Нагу — обох закривавлених і напружених, левиця зазирала через його плече із заднього сидіння. Та водночас він бачив, як іде Каролін, як з кожним кроком у світлі фар спалахують м'язи її литок. Щось у цій картині — він так і не вирішив, що саме, — нагадало йому Дрездена, що повертається мордою до зграї псів, як кожен м'яз левячої анатомії випинається в напруженому рельєфі, німі провідники його титанічної й лютої волі.