Розділ 2.2 — Буддизм для невігласів

Поміж усього іншого, Стів вподобав Ворвик-Гол за його чепурність. Усе там сяяло полірованим древом та ярою латунню; шкіряні фотелі на добрих пружинах так і манили сісти, а чорно-білі кахлі на долівці були викладені з такою математичною строгістю, що замилували б і самого Евкліда. Проте весь сей чарівний устрій руйнувався, варто було лиш переступити поріг брами. Аби повернутися до нинішнього світу, належало здолати кілька прольотів засмальцованих бетонових сходів, що вели на вулицю. Ті сходи геть почорніли від прадавнього бруду - саме в таких місцях зазвичай знаходять свій останній притулок бездомні коти. По кутках кублилися купи всілякого непотребу: недопалки, шматяне пакування від швидкої їжі та пляшка з-під води, на третину заплювана тютюновою сливою. Цього вечора приморозило, тож сморід причаївся, але влітку від того духу під час підйому аж макітрилось у голові. Керолін теж гидувала тим місцем. У корчмі вона скинула гумові калоші, проте коло порогу знову взула, аби на горі сходів зняти їх удруге. Її гетри майоріли смугами невибагливої, вже немодної веселки. «Облиш сто лих, - подумав Стів, - мушу спитати». — Де ти взагалі роздобила сі шати? — Га? — перепитала вона. Він кивнув на її калоші. — Я квартирувала в однієї пані. Вони лежали без діла в її шафі. Без отих гумовиків вона лишалася босоногою. Парковисько було рясно засипане жорствою, та ходіння по гострих камінцях, здавалося, анітрохи її не бентежило. — А ось і мій віз, — мовив Стів. То була біла робоча вантажівка, куплена кілька років тому, з червоним написом «HODGSON PLUMBING» на дверцятах. Замки на його скринях із начинням стояли щонайкращі — марковані «Medeco». — Знаю, дівчата від такого шаліють. Тож стримуй свої почуття, — докинув він. По заході сонця добряче похолоднішало, і з його уст виривалася біла пара. Вона лиш здивовано схилила голову, ніби нічого не втямивши. — Недотепно. Менше з тим, — буркнув він і посів водійське місце. Каролін натомість смикнула за клямку пасажирських дверей. — Що, заїло? — спитав він. Вона ніяково, з острахом усміхнулася і почала шарпати дужче. Стів простяг руку через усю лаву й відчинив дверцята зсередини. — Дякую, — зронила вона і кинула калоші разом із торбою, де лежали триста двадцять сім тисяч доларів, на підлогу — нехай скніють там поміж порожніми бляшанками від ситра та торбинками з-під сушенини. Сама ж згорнулася на сидінні клубочком, підібгавши під себе ноги — гнучка, мов те восьмирічне дитя. — Там позаду є моя стара куртка. Хочеш укутатись? Надворі студено. Вона похитала головою: — Ні, красне дякую. Мені добре. Стів повернув ключа, і вантажівка натужно загула. З отворів повіяло крижаним повітрям. «Остання нагода, — промайнуло в його голові. — Останній шанець дати назад». Він глянув долілиць. У кволому жовтому світлі ліхтаря з вулиці крізь полотно торби виразно проступали обриси грошових пакунків. Стів зморщився, наче ковтнув гірких ліків. — Ти знаєш адресу того місця? — Ні. — То як же я тоді… — Поверни ліворуч на виїзді з парковки. Проїдемо дві милі, а там… Він підняв правицю, зупиняючи її: — Стривай. Ще не час. — Я гадав, ми зладимо сеї ночі? — Зладимо. Проте спершу маємо вчинити розмову. — А-а. Добренько. — Чи випадало тобі уже колись таке коїти? — Не зовсім. Ба ні. — Ти з тих, у кого серце в п’яти тікає? Нервуєшся вельми? Вона зблиснула ледь помітною, кривою посмішкою: — Я й сама достеменно не відаю. А коли й так, то я тримаю себе в цугундері. — Ну, се добре. Не знаю, чого там собі намислила, але се не якісь там скоки на шнурку з мосту. Як для першака, то тіло може трохи закам’яніти. Се річ звичайна. Проте по кількох разах воно стає нудним, мов поміч кумові при перевезенні скринь до нової хати, аніж те, що в синематографах показують. Вона хитала головою: — Я тямлю. Я… Він підняв правицю: — Одноріч. Є кілька речей, які слід закарбувати на носі. Чи маєш при собі слухавку? Вона на мить здивовано хитнула головою. — Що, невже ні? — Справді так. Не маю телефона. Се завада? — Ні. Я б велів його позбутися. За ними кляті нишпорки можуть вистежити. Нині ся мана, бачу, в кожного стрічного є. А рукавиці маєш? — Ні. — У мене знайдеться пара. І ще — доведеться знову взути калоші. Аби сліду не лишити. Звісно, повного дознання, як у тих новітніх судах із розбором кожної волосини та лусочки, через просту крадіж із зломом вони не вчинятимуть, проте пальчики зняти можуть. Окрім того — слухайся мене в усьому і не лапай нічого зайвого. Зброї при собі не маєш, бува? — Ні. — Добре, воно й на краще. Оружжя — се лиха справа. Окрім того, що Стів не мав охоти нікого занапастити, він уже був битий горем — мав за плечима каторжне судиме минуле. Якби його застукали зі стволом, йому світило б щонайменше п'ять років казенного дому. — Стривай-но, дещо вчиню. Стів виудив із кишені слухавку й витяг звідти картку. Він добре знав, що законники вміють достеменно списати весь шлях людини за стільниковими вежами, до яких мобілка прибивається в дорозі. «Якщо вилучу картку, то облизня піймають, чи не так?» — міркував він. Певності не мав. Коли він за старих часів ходив на промисел, ніякого мобільного зв'язку й близько не було. Спершу йому спало на думку сховати апарат в одну із залізних скринь для начиння на заді вантажівки. Гадав, воно працює як залізний ліфт — заглушить сигнал. Та біс його знає. «А, сто чортів! — подумав він. — Просто рознесу цю штуковину вщент». Воно ніби й занадто, але якщо вже братися до діла, то чисто. Він примостив вантажівку в найглухішому кутку парковиська — під самим ліхтарем, проте якнайдалі від чужих очей. Прадавні звички так просто не вивітрюються. Злегка посміхнувся. Металева скриня над колесом відчинилася на добре змащених завісах. Він заходився витягати струмент. Бездротовий свердлик «Makita», кілька викруток, малий ломик, п’ятифунтовий молот і тонкий залізняк-відмичку, якого сам колись витесав із листової сталі в залізничній крамниці. Так, знаєте, задля вправності рук. Він загорнув телефон у шматину й порішив його двома важкими ударами молота. Решту начиння поскладав у черес разом із кількома парами шкіряних робочих рукавиць, а вже потім запхав той пояс до саква-рюкзака. «Давно не збирав струменту до купи». Його обняла якась туга за минулим, аж він з усієї сили стис пальці. Як же він ненавидів себе за те, що так сумує за цим ремеслом. Він прагнув стати на праведний шлях, і, зрештою, майже став. Навіть через десять років той ляпас від долі, що поклав край його злодійській кар'єрі, той вирок судді, що лунав у вухах як «ти, мале ледащо», ніколи не полишали його думок. Але ж… триста тисяч. Він важко зітхнув. — Далеко їхати? — Хвилин із двадцять. — Що там за обійстя? Хата чи поверхи? — Хата. — Окрема? — Еге ж. У засілку, але там нині здебільшого пусто. Господар заробляє копійку в нічну зміну, тож матимемо часу досхочу. — Добре. Насамперед треба роздобути іншого воза. — Навіщо? — Ну, хоча б тому, що на дверях мого крупними літерами виведено моє власне ймення. — Осе як. Гаразд. Далі рушили до летовища. Стів зоставив вантажівку на парковці, перекинув сакви через плече, і вони увійшли до терміналу. Пройшовши наскрізь, вийшли з протилежного боку й сіли в приміський повозок-автобус, що віз людей до довготривалої стоянки. Там він заходився ходити поміж рядами, аж доки не вгледів автівку з квитком на видноті. То була темно-синя «Toyota Camry» — чи не найнепримітніша тарадайка на всіх дорогах. Власник кинув її ще вчора. Ліпшого й не забажаєш. — Постій-но тут, добре? — мовив він. Каролін стала коло переднього колеса. Він зачепив ломик за петлю при чересі, а обценьки сховав до задньої кишені. Потім вийняв із рюкзака довгу штабу з листової сталі, просунув її між гумовим ущільнювачем та шибкою і в один рух відімкнув засув. Він уже готувався, що на все парковисько загорлає автомобільна сполошна сирена, проте залізяка змовчала. Він відкинув багажник і жбурнув туди свої сакви. — Ну, чого стоїш? Сідай. Вона обійшла авто й сіла на пасажирське місце. — Оце так шпарко, — здивувалася вона. — Не збрехала сестра, коли про тебе казала. — Отож-бо мені за се й платять грубі гроші. Ломиком він хутко зірвав кожух із кермової колодки, а викруткою виламав запірний болт запалювання. «Тойота» захлинулася і завелася з першого ж тику. Декотрі виїзди зі стоянки були автоматизовані, проте той електронний слід, який лишила б його кредитна картка при сплаті, став би незаперечним доказом крадіжки авто. Тому він просто повернув залізне лушпиння на кермову колоду і тримав паперові гроші напоготові, під’їжджаючи до віконця митниці. Хвилюватися не було чого. Паркувальник, темношкірий чоловік літ п'ятдесяти, знуджено вдивлявся в телевізійний екран. Він навіть ока не підвів на прибулих. Вони тихо вислизнули в глупу ніч.