Розділ 11.3 — Нотатки про приборкання переважаючого ворога

З виразом людини, що стрибає в ополонку, Давид побрів у рісак . Вона пильно стежила за ним. Перший крок — жодного болю на обличчі. Другий — теж. Третій — теж. А на четвертому він крекнув — дуже тихо. Каролін, що досі стояла сама в темряві, почула його біль і всміхнулася.

— Сюди! — сказала вона, весело й глумливо. І зробила один виважений крок геть від нього, ближче до ББібліярні — Ось так!

Давид гупотів за нею — важкий і невблаганний. Він міг би зайти в рісак глибше за будь-кого з них, глибше, ніж досі наважувався. Вона знала: у нього знайдуться хитрощі, щоб приборкати біль і звести внутрішні ушкодження до мінімуму. Якісь техніки. І все ж, бачачи його силу на власні очі, вона мимоволі захоплювалася — сирою, звірячою волею. Ударом у пах вона застала його зненацька. Мабуть, він теж бавився з нею. Та зараз у його діях не було й тіні гри. Сухожилля на шиї випиналися, мов троси. Піт лився справжнім струмком, стікав руками й капав з вістря списа, шиплячи на снігу. Вона приготувалася до того, що буде далі.

— Досить? Тобі краще повернути, доки не — ааай. — Крик вирвався сам — більше від несподіванки, ніж від болю. Він був швидкий. Вона глянула вниз: зазубрене вістря списа стирчало з її лівої ноги, і її охопив справжній страх. Він відсмикнув, метнув — і проштрикнув мене так блискавично, що я й не розгледіла.

Усміхаючись, Давид сіпнув ланцюг. Ноги Каролін підкосилися. Раптом вона вже лежала горілиць на асфальті. Він почав підтягати її до себе. Біль був нестерпний. Каролін то впиралася ланцюгу, то краб'ячою ходою подавалася за ним, щоб не здерти спину об дорогу.

— Давиде, ні… — сказала вона, пустивши в голос тремтіння, — знала, що це розпалить його ще дужче. Усередині ж була як крига. Вибравши мить, вона сягнула вниз і відламала вістря списа. Дозволивши собі один виважений стогін, вона перевернулася й поповзла геть.

— Р-ра, стерво. — Давид змінив наконечник. За мить вона була проштрикнута знову — цього разу крізь ступню. Цей біль затьмарив усе, що вона відчувала будь-коли в житті. Вона дряпала асфальт, нігті задиралися назад, та це було як свічки проти сонця. Давид сіпнув її до себе. Вона ледве помітила.

Його рука замкнулася на її щиколотці. Хватка — як залізні кліщі, пальці грубі від мозолів. Він перевернув її горілиць. Вона шалено шкребла грубий асфальт дороги, дряпала його кінчиками пальців. Дрібні камінці шматували їй лопатки. Вони зайшли в айріал рісака так глибоко, що, здавалося, ще кілька дюймів — і цього вистачить, щоб його вбити. Та вона не могла ворухнутися. Він був занадто сильний.

Давид підтягав її до себе. Він сягнув угору й узяв її за коліно. Дрібні кісточки хруснули в його хватці. Вона знала, куди він сягне далі — ні-ні-ні-ні — і він сягне. Він встромив вказівний палець у дірку, що її лишив у нозі спис. І натиснув. Вона відчула, як під його руками знову закипає крик — як стільки разів до того. Вона загнала його назад. Вона била босими п'ятами по асфальту, намагаючись просунутися глибше в рісак . Він ще мить катував її рану, а тоді сягнув до ключиці. Він зробив щось жахливе, і вона хруснула — звук заглушила шкіра.

Вона випустила крик — лише один. Це було необхідно, це була приманка, щоб затягнути його на той останній дюйм, але й коштувало їй — так, як вона не сподівалася. У тім крику була нотка правди. Тепер його рука була на її горлі. Він втиснув мізинець у точку під щелепою, а рештою долоні перекрив їй повітря. Отак він убив мене вперше, подумала вона. Старі добрі часи.

Її розум, гарячковий і розпачливий, гортав уявний гримуар у пошуках хоч чогось помічного. Вона молотила його маленькими кулаками, дряпала, тикала пальцями в очі. Давид був невблаганний. Давид був камінь. Тепер краї зору затягнула хмара. Не вийшло, подумала вона. Давид переможе. Він вбиває мене востаннє. Вона згадала Стіва дванадцятирічним — високого, худорлявого, що всміхався в літньому сонці. За її очима розквітали чорні квіти.

— Це лише початок, — прошепотів Давид. — Коли я опаную інші каталоги, я викличу тебе назад. Ми робитимемо це знову й знову. Ми робитимемо це щоночі. Вічно.

Десь далеко позаду, в ночі, вона почула тихе металеве клацання — звук останньої шестерні, що стала на місце. Почувши, вона перестала розпливатися, зібралася, повернулася до себе. Зараз. Каролін розплющила очі. Кисневе голодування майже зовсім затуманило зір… та вона бачила достатньо. Вона опанувала себе, перестала борсатися. Вона всміхнулася й ніжно погладила його ямочку на щоці залишком одного подертого, закривавленого нігтя. Усмішка Давида зів'яла від її дотику. Його голос долинув до неї наче здалеку.

— Що? — вимагав він. — Що? Припини! Чого ти посміхаєшся? — Її губи ворушилися беззвучно. — Що? — заволав Давид. — Що це таке, ти божевільне, жахливе стерво? — Питання було не риторичне. Промовляючи, він відняв руки від її горла.

Каролін відчула позив хапнути повітря й закашлятися, але приборкала його. Вона сьорбнула один прохолодний ковток, повільно втягнула його в легені, смакуючи перший подих решти свого життя. Коли була цілком готова, вона заговорила.

— А тоді… — вона плюнула, кров бризнула йому на обличчя дрібним віялом, — …зі сходу… — слова сичали з її подертого, розтрощеного горла, коли вона відняла палець від його щоки. — Грім.

Обличчя Давида вибухнуло.