Розділ 11.4 — Нотатки про приборкання переважаючого ворога

Часу лишалося обмаль. Куля влучила Давидові трохи вище, ніж ідеально, — на пів дюйма зависоко, дрібний прорахунок. Лівої половини обличчя в нього майже не лишилося. Вона бачила його мозок. Навіть з огляду на всю підготовку, Давид мав померти швидко — щонайбільше ще одне-два серцебиття. Та обидва ока працювали, і одне вухо ще було. Вистачило б і чогось одного. Каролін обхопила руками його шию ззаду й підтяглася вгору. Розглянула діру в голові, простягла руку й кінчиком пальця торкнулася, дуже обережно, у глибокому місці мозку. Від її дотику спалахнула крихітна іскра. А тоді, на другому ударі серця, вона нахилилася й прошепотіла на вухо слово, яке Отець прошепотів Мітраґанхі так дуже давно, коли покликав світанок четвертої доби.

Для Давида, почувши це… час… зупинився.

Каролін осіла назад на асфальт. Її подих здіймався білою парою під ліхтарем. Вона трохи всміхнулася, та на більше не спромоглася. Я це зробила , подумала вона. Справді зробила. Вона не відчувала жодного справжнього тріумфу, навіть полегшення не було. Вона заціпеніла. Та це було приємне заціпеніння. Як побічний ефект перебування поза часом, Давид тепер був невагомий. Вона відштовхнула його від себе найлегшим дотиком. Він завис у нічному повітрі, злегка погойдуючись, мов повітряна кулька, з якої виходить повітря. Каролін почула за спиною кроки.

— Привіт, Ервіне. — Голос у неї був дуже хрипкий. Вона сіла, закашлялась й обхопила руками коліна. — Допоможеш підвестися?

— Еее… — сказав Ервін розбитими, розпухлими губами, — не певен, що зможу. Спробую. — Він пошкандибав до неї трохи швидше. Лівою рукою притискав криваву діру в нозі. У правій тримав HK, з якого застрелив Давида. Зі ствола ще курився дим. Ервін простягнув униз товсту руку. Каролін узялася за неї. Він підняв її легко. — Що з ним таке? — Він тицьнув Давида пальцем. Той легко закрутився, висячи на фут-два над землею.

— Не роби цього, — сказала вона. Ервін глянув на неї, тоді знизав плечима й відійшов.

Вона зупинила Давидове обертання, тоді розвернула так, щоб роздивитися рану. Вона, безперечно, була б смертельною, навіть для такого, як Давид. Лівої половини голови не було.

— Гарний постріл, — сказала вона, — майже ідеальний, щиро кажучи. — Вона звела очі на Ервіна. — Кут трохи не той, та це моя провина. Ми мали стояти під сімома градусами до тебе, а вийшло більше схоже на дев’ять. Важко було зосередитися з тією клятою дірою від списа в нозі.

— Ага, — повільно сказав Ервін. — Гадаю, так. А звідки ти знала, що я…

— Команд-сержант-майор Ервін Чарльз Лефінґтон, армія США, у відставці. Народився 8 квітня 1965 року, останнім служив у Вісімдесят другій повітряно-десантній. До того — два роки в підрозділі влучної стрільби армії США. Коли ти востаннє схибив, Ервіне?

— До сьогоднішнього вечора, хочеш сказати? — Давид, забави ради, дозволив Ервінові випустити в себе весь магазин, ще до того, як вони приїхали. — Точно не згадаю, — сказав він. — Давненько то було.

— Не картай себе. Ти не зміг би влучити в нього раніше. Ніхто не зміг би. Іди-но сюди, я гляну твою ногу. — Вона присіла, щоб оглянути поріз на Ервіновому стегні. — Усе гаразд. Артеріальної кровотечі немає. Він збирався трохи з тобою погратися. — Вона лягла назад на вулицю. — Вибач за це. Мені треба було чекати, доки тебе добре відлупцюють. Тоді він не вважав би тебе загрозою.

— Та нічого. Не шкода дістати стусанів за добру справу. — Ервін сплюнув. — А той тип був рідкісним мудилом.

— Ти навіть не уявляєш. — Каролін заплющила очі, збираючись із собою. Я це зробила, подумала вона знову. Справді зробила. По-справжньому.

— То… що я пропустив? — спитав Стів. Вони з Нагою йшли дорогою з боку Бібліярні. — Що тут сталося?

— Трясця, Стіве! — сказала Каролін. — Я ж казала тобі чекати в Бібліярні. Ти хоч коли-небудь слухаєшся?

— А ти мені не начальник.

Ервін озирнувся через плече.

— Привіт, малий. Як ся маєш? — Стів ледь махнув йому рукою.

— Ну давай, не тримай мене в напрузі. Що сталося?

— Ну, — сказав Ервін, — якщо коротко, той мудило он душив її, а я взяв та й підстрелив його трохи. У пику.

— Дякую, до речі, — сказала Каролін. Стів насупився, спантеличений.

— Як тобі це вдалося? Коли ми під’їхали, у тебе саме скінчилися набої.

— Сам над цим думав, — сказав Ервін. — Найдивніша річ. Коротше, коли ви з’явилися, той здоровань просто жбурнув мене. Я був надто очманілий від ударів, щоб битися. Збирався відступити до он того будинку, — він показав на єдиний будинок на вулиці, де горіло світло, — і викликати підмогу. На підготовці нам утовкмачували: ніколи не лишай зброю на полі бою, — я за таке хлопців лупив нещадно, — тож дорогою прихопив свій пістолет, хоч він і був порожній. Якось рефлекторно. А тоді, коли обходив ліхтар, мені сталося глянути вниз. І, трясця, просто перед каналізаційним люком лежить повний магазин. Не найчистіший із тих, що я бачив, та коли я витер його об сорочку, він запрацював як слід. Я очам своїм не вірив. Чари, та й годі.

— Чарів не буває. — Каролін випустила з ніздрів дві цівки диму.

— Ого, — сказав Стів. — Здається, я знаю, звідки він узявся. Можна глянути?

Ервін підняв пістолет, та не віддав його.

— Це той самий пістолет, який я брав, коли ходив бігати? — спитав Стів.

— Той самий, ага, — сказала Каролін.

— Тоді магазин, який ти знайшов, напевно, той самий, що я загубив, коли на мене стрибнули пси.

— А й справді! — сказала Каролін. Вона засміялася. — Тільки уяви!

Тепер обоє чоловіків дивилися на неї.

— То… — повільно сказав Стів. — Ти все це підлаштувала? Моя вчорашня пробіжка… пси… щоб я загубив магазин там, де Ервін зможе його знайти? Саме тоді, коли Давид тебе хапатиме?

— Так. — Очі Каролін спалахнули вночі, мов прожектори. — Так. Підлаштувала.

— Навіщо?

— Ну, Давид був трохи козлом.

— Ні, я питаю, навіщо стільки мороки? Не можна було просто…

— Немає ніякого «просто». — Вона обійшла Давидове тіло, що ширяло в повітрі, розглядаючи на ходу. — Не з таким, як Давид. Він надто вправний. Він був майстром каталогу в усьому, крім імені. Якось я бачила, як він тим своїм ножем убив сотню ізраїльських солдатів — озброєних чоловіків. То було просто вправляння, частина його підготовки. Якби не вжити заходів, він міг би чути твої думки. На Землі немає нікого, хто переміг би його в чесному бою. Та тут, усередині рісака…

— Усередині чого? — сказав Ервін.

— Рісак айріал, — встряв Стів. — Це щось на кшталт системи оборони по периметру. Дуже просунута!

Ервін зиркнув на нього.

— Щоправда, до мікрохвиль вона стосунку не має. Та частина була туфтою.

— Ти в нас розумник, га, малий? — Стів скромно кивнув, човгаючи ногами по землі, мов Джон Вейн, що розмовляє з гарненькою вчителькою.

— Ага.

— Ну, а не можна було…

— Прислати армію, може? Цілу купу професіоналів — великих, кремезних хлопців, добре навчених, із купою зброї? Може-е-е, тільки може, я б вигадала, як утягти в це когось на кшталт «Дельти». Вже вони б його точно дістали? — Вона вдавано принюхалася. Вітер досі ніс слабкий запах горілої нафти від збитих гелікоптерів. — Ой, зажди… — Вона знову засміялася.

— Гаразд, — сказав Ервін. — Та звідки ти знала, що я буду…

— Тобі подобається робота у Внутрішній безпеці? Цікава робота, певно. Якраз по тобі.

— Ага…

— Як ти туди потрапив?

— Та випадково, — сказав Ервін. — Я вийшов на обід і…

— Наштовхнувся на старого приятеля? Когось, кого знав ще зі школи? Просто випадкова зустріч? Один шанс на мільйон?

Ервін не відповів, лише дивився на неї. В його очах поволі займалося розуміння. Стів теж утямив.

— Я працювала над цим довго, — сказала Каролін. — Я люблю планувати. Це те, у чому я добра. Бачив тих хлопців, що роблять трюкові удари в більярді? Змушують кулю стрибнути чи покотитися назад, чи ще щось таке? Це був мій трюковий удар.

Ервін і Стів переглянулися. За мить Ервін кивнув.

— Гаразд. Якщо ти так кажеш. Та чому він такий… ширячий?

— Це теж я.

— Ага, я так і думав, — сказав Ервін. — Я питаю — як?

— Я вивела його поза час.

— Га?

— Я змінила кілька фізичних констант усередині його тіла. Для нього час більше не спливає. — Горло в неї було обдерте, розірване. Вона кахикнула, тоді сплюнула кров’ю в сніг. — Давид не впаде, бо падіння, бач, — це процес. А якщо час не спливає, то й процесу, власне, бути не може, правда ж?

Ервін пережував це, тоді відклав на пізніший розгляд.

— Ага, добре. А навіщо?

— Навіщо що?

— Навіщо ти, е-е, це зробила? Він би й так помер за секунду чи дві, як на мене. — Вона кивнула.

— Так. Помер би. Саме тому.

— Не доганяю.

— Ти коли-небудь помирав? — Ервін зиркнув на неї.

— Та наче ні.

— А я помирала, кілька разів. Це не так погано, як ти можеш думати. Для нього — і близько не досить погано.

— А це — досить?

— Не певна. Та він вважає, що це гірше. Оце й важить.

— Як це розуміти?

— Ну, Давид добряче помирав. Це була частина його підготовки. Не так часто, як Маргарет, та досить, щоб звикнути. Кілька років тому я випадково почула, як вони про це розмовляли. На той час Маргарет уже було байдуже. Вона могла б убити себе, якби вечеря запізнилася. Та вона казала, що одна річ її чіпляє досі. Не біль — із болем вони вміли давати раду. Кожен із нас умів. Вона ненавиділа усвідомлення. — Каролін замовкла. — Та ні. Це моє слово, не її. Як вона це сформулювала? Вона казала, що досі відчуває це, навіть тепер, у шлунку й підошвах ніг. Коли удар завдано й ніхто не може її врятувати, її тіло знало. Маргарет помирала у всі способи, які тільки можна уявити, та казала, що та частина — найгірше з усього, що вона знала. І Давид із нею погоджувався. Ось де зараз Давид. — Вона всміхнулася. — Та мить, коли він відчуває це у шлунку й підошвах ніг. Вазін ньята — мить, коли помирає остання надія. Він буде там назавжди.

Побачивши її усмішку, Стів мимоволі ступив пів кроку назад. Навіть Ервін трохи здригнувся. Її перший порив був зробити вираз обличчя нейтральним. Та навіщо? Ховатися більше немає причини. Вже ні. Вона глянула на свою руку. Кінчики її пальців більше не тремтіли.

— Він і тебе дістав, га?

— Трохи. Ага. Стіве, маєш цигарку?

— Просто перед тим, як ти зробила… що б це не було… перед тим, як ти його заморозила, ти доторкнулася до нього, — сказав Ервін. — Усередині рани, отак. Навіщо ти це зробила?

Стів дав їй «Мальборо», тоді запалив ще одну для себе.

— Ти це бачив, га? Ага, я дала йому невеликий розряд. Статичну електрику, просто в парієто-інсулярну кору.

— У що? — спитав Стів.

— У больовий центр його мозку, — сказав Ервін.

— Саме так. Розряд був невеликий — ледве сильніший, ніж коли торкаєшся дверної ручки, потерши ноги об килим. Та, звісно, багато й не треба, коли анатомія розкладена перед тобою, як на долоні.

— Вони проводили такі експерименти, — сказав Ервін. — Люди Чейні, намагалися вигадати, що робити з бен Ладеном. Я чув історії. Даси комусь отакий розряд — і це буде сумою… ну, не лише всього болю, який ти колись відчував, а й усього болю, який ти взагалі міг би відчути. Усе одразу.

— Так.

— А тоді ти його заморозила? Саме в ту мить? — Стів на секунду замислився, тоді тихо присвиснув. — Навіщо?

Каролін згадала, як дощ стікав теплий, згадала солоний, мідний присмак Ашиної крові.

— Бо вазін ньята — замало. Не для нього. А ось це… я досить певна, що це найгірше, що коли-небудь траплялося з ким-небудь, де-небудь. Ніколи. Гадаю, це найгірше, що взагалі може трапитися, теоретична верхня межа страждання. Розпач і агонія, — сказала вона. — Абсолютні. Без кінця.

— Трясця, — сказав Ервін. — Оце хрінь так хрінь.

— Дякую, Ервіне. З твоїх вуст це багато важить. — Вона випустила дим у нічне небо. — Я хотіла зробити це, настромивши його на той його спис, або, може, прибивши цвяхами до письмового столу. Та не змогла вигадати, як це зробити. Доведеться отак. — Вона розглядала Давида оком хірурга й зі злістю, яка не мала дна. — І гадаю, цього вистачить. Так. Це вже працює.

— Що працює?

— Зазирни йому в очі й скажи мені, що ти бачиш.

Стів і Ервін нахилилися ближче.

— Вони чорні, — сказав Стів. — Тобто не як синець. Білки його очей чорні. І… вони трохи світяться?

— Так. — Вона теж це бачила. — Я так і думала, та це могло бути від світла. — Каролін розвернула Давида обличчям до себе.

Надворі тепер було дуже темно — ні місяця, ні зірок. Сніг, що падав на неї, не танув. Її чоло було в тіні, та коли вона затяглася цигаркою, у темних глибинах її очей спалахнули два помаранчеві відблиски.

— Кричи. — Вона говорила тихо, пелапі. — Спробуй крикнути. Закричиш для мене — і я припиню. — Тепер вона всміхалася. — Закричиш для мене — відпущу тебе. Раз… два… ні?