Розділ 11.5 — Нотатки про приборкання переважаючого ворога

Тепер і Стів, і Ервін дивилися на неї. Та хоч би як, Давид її не чує. Вона опустила руку. Коли заговорила знову, постаралася звучати звичайно.

— Ага, зв'язок добрий, міцний. Видно, я точно вгадала з часом. — Нага понюхала Давида й завила.

— Ти цю левицю останнім часом годувала? — спитав Ервін.

— З нею все буде добре. — Стів поплескав Нагу по спині. Вона пірнула плечем йому в стегно. — Вона просто велика мила дівчинка. Правда ж, дівчинко?

Каролін усміхнулася й розчавила «Мальборо» босою ногою.

— Ще одна є? — Стів витяг пачку. Вони закурили. Стів простягнув пачку Ервінові. Ервін відмахнувся.

— Ця гидота тебе вб'є. — Натомість він узяв щіпку жувального тютюну.

— У тебе кров, — сказав Стів. У голосі була справжня тривога.

Вона глянула вниз. З діри в її стегні сочилася кров — не била цівкою, як було б, якби зачепило артерію, та й так було кепсько.

— А, так. Це. Стіве, збігаєш дещо принести?

— Звісно. Що треба?

— Треба залатати мою ногу. І Ервінову теж. Пам'ятаєш купу речей, яку я тобі лишила у вітальні того білого будинку?

— Ага, звісно.

— Там велика торба, перев'язана шпагатом. Візьми її, бинти й стільки води, скільки донесеш. І тиснучі пов'язки, якщо ще лишилися.

— Зроблю. — Стів побіг.

— Ервіне, даси мені один свій шнурок?

— Еее… ага. Як хочеш. — Він зняв кросівок і витяг шнурок, тоді подав їй. — Нащо він тобі?

Вона прив'язала один кінець шнурка до Давидового волохатого великого пальця на нозі, а другий — до поштової скриньки.

— Нам лишилася ще одна справа, а я не хочу, щоб його кудись понесло.

***

Каролін не була така вправна, як Дженніфер, та рани в них були не такі вже й страшні. Вона набила діри в стопі й нозі сірим порошком і полила водою. Доки вона поралася з Ервіном, порошок зрісся в плоть — рожеву й нову. Маргарет вони знайшли просто за брамою: вона досі гралася головою президента.

— Ти вбила Давида, — сказала Маргарет. Вона не підвела очей. — Як ти могла вбити Давида?

— Не зовсім. — Каролін почувалася лютою, тріумфальною… та водночас настороженою. Важко було вгадати, що коїться в Маргарет у голові. — Це було б для нього занадто добре. Я знайшла дещо гірше.

— Гірше за краї Лети? — Усмішка Каролін була закривавлена.

— Багато гірше. — Маргарет підвела очі, уперше зацікавившись.

— Справді? — Вона вдивлялася Каролін в обличчя. — Це правда. То ти жах, виходить. Я не знала. — Вона усміхнулася. — Ми сестри. — Тоді, до голови: — Давид казав, що вона, може, читає поза своїм каталогом, та я йому не повірила. Вона така рожева й мишача. — «Рожева» й «мишача» вона підкреслювала, тикаючи президента в щоки. Голова спробувала застогнати, та їй бракувало повітря.

Маргарет застогнала за неї, хитаючи головою в ніч туди-сюди. Тоді їй щось спало на думку.

— Отець засмутиться. — Вона змусила голову випнути нижню губу.

— Отця теж нема. Я його вбила.

— Він повернеться. Він завжди повертається.

— Не цього разу. — Маргарет завагалася. Заговорила тихо.

— Ти покінчила з Отцем? Покінчила назавжди? — Каролін здалося, що в Маргарет на обличчі майнув найменший, найлегший спалах виразу. Надія, може? Вона не могла сказати напевно.

— Так. Його нема.

— Назавжди?

— Назавжди.

— О. — Знову той маленький спалах виразу, який важко було прочитати. — Я тобі вірю. — Вона знову глянула вниз на голову, тоді вгору, коли їй спало на думку щось нове. — То ти жах і смерть. Так? — Вона дивилася на Каролін серйозно, чекаючи відповіді. Каролін кліпнула.

— Мабуть, так можна сказати.

— То, виходить, ти тепер моя володарка. — Вона поставила голову президента на землю, підвелася й зробила реверанс. — Чого ви бажаєте від мене, пані? — Каролін не знала, чого очікувала, та точно не цього.

— Тільки одне. — Вона глянула на Ервіна, кивнула. Ервін підняв пістолет.

— О, — сказала Маргарет, знову знудьгувавшись. — Ти відправляєш мене додому?

— Так.

— Гм. — Вона замовкла. — Можна попросити про одне? Пані? Про послугу, будь ласка?

Каролін була в щедрому настрої. Вона торкнулася Ервіна за плече й сказала англійською:

— Ще ні. — Тоді, пелапі, до Маргарет: — Звісно. Чому б ні?

— Пам'ятаєш, як Давид помер? Уперше?

— Ага. Та, Маргарет, я б не…

— Я хотіла б піти додому так само. Крізь бика. Так, як пішов Давид.

Каролін примружилася, не певна, чи добре почула.

— Можеш повторити?

— Я хотіла б засмажитися в бику. Отець казав, що це буде мій останній урок. Гадаю, я готова.

— Маргарет… з чого б тобі хотіти такого?

— Ти не знаєш? — У її голосі було розчарування.

— Ні. Справді не знаю.

— Давид теж ніколи не розумів. Я хотіла його почути, знаєш, та… він не міг пробитися. Вже ні. Вже давно. Та ми з тобою, здається, сестри. Тож, може… — Маргарет насупилася, шукаючи слова. — Я тепер дуже далеко. Далеко від усіх вас, далеко від себе. Я в зовнішній темряві, розумієш. — Вона кліпнула, благально. — Я блукала так дуже довго. Хоч це ти розумієш?

Каролін ледь кивнула.

— Розумію.

— Та я часто думаю про бика. А ти думаєш про бика?

— Іноді.

— Пам'ятаєш, як він світився? Як вогонь робив його помаранчевим під місяцем, а Давид співав? — У Каролін пересохло в роті.

— Пам'ятаю.

— Якби хтось розпалив такий вогонь для мене… думаю, я могла б його відчути. Навіть тут, у темряві, могла б відчути. І… якби він був досить яскравий і горів дуже довго… може, я могла б піти за ним. — Маргарет, бліда й жахлива, на вигляд років тридцяти, сумно усміхнулася. — Назад, розумієш. З мене навіть могли б викликати пісню. Гадаю, одна ще лишилася, яку можна викликати. — Вона глянула на Каролін, і в її очах танцював привид надії. — Тільки одну. Це все, про що я прошу. Як думаєш? Може?

— Так, — тихо сказала Каролін. — Може.

— То ти це зробиш?

Вони дивилися одна на одну. У Маргарет у волоссі ворушилися опариші. Коли ми були дітьми, у неї були найкращі іграшки, подумала Каролін. Гарненькі маленькі ляльки. Вона іноді давала мені ними погратися.

— Так. Якщо ти цього хочеш. — Тоді, англійською: — Ервіне, сховай зброю. Новий план. У Маргарет останнє прохання.

— Я не стріляю в неї?

— Ні. Це, очевидно, недостатньо божевільно. — В Ервіна на скронях сіпнулися м'язи.

— А що тоді?

— Простіше показати. В он тому гаражі має бути тачка. Візьмете її зі Стівом для мене? І дров для печі, зі стосу позаду. Зустрінемося нагорі пагорба.

Ервін міряв її поглядом.

— Добре-добре. — Він спустив курок і поставив пістолет на запобіжник. Завагавшись на мить, простягнув його Каролін руків'ям уперед. Маргарет підстрибувала на подушечках стоп, мов мала дитина біля вітрини з цукерками.

— Дякую, та, гадаю, не знадобиться.

***

Мертві полірували бика щокілька днів. Навіть у слабкому світлі далекого ліхтаря він мав певне сяйво. За п'ятнадцять хвилин спітнілий Ервін витягнув тачку останніми сходами зі шпал, вирубаними в кручі. Тачка була повна сучкуватої сосни, сухої й липкої від смоли. Він поставив її біля бика й тильним боком долоні витер піт із чола. Тоді, постукавши кісточками пальців по бронзі:

— Що це за штука?

— Це, — сказала Каролін, — найгірший гриль для барбекю у світі.

Маргарет не могла дочекатися. Вона тягала поліна зі стосу вручну, її маленьке тіло гнулося під вагою. Носила до бика по два й складала так, як треба. Побачивши Ервінову купу сосни, усміхнулася.

— У нас пікнік? — Ервін звучав підозріло і… ще якось.

Почувши його голос, Каролін подумала про ромбовий візерунок луски гримучої змії, майже, та не зовсім схований під осіннім листям. Вона подумала, чи не відіслати його. Він не Давид, та й не ніщо.

— Не зовсім. Це… дещо, що ми робимо. Щось на кшталт ритуалу.

Ервінова права рука попливла до лівого плеча, потерла його. Там, вона знала, було випалене число 4. Усі в його підрозділі зробили такі в Афганістані. Ервін зрозуміє щодо ритуалу. Маргарет кинула оберемок колотих полін. Вона жадібно всміхнулася Ервінові й висмикнула розколене поліно з його тачки. Ервін зважив це.

— Ага. Добре. Потягати тобі трохи тих дров?

— Звісно. Було б чудово.

Усі четверо ввійшли в ритм: Стів і Ервін наповнювали тачку, Ервін її котив і висипав. Каролін мала допомагати Маргарет, та у Маргарет у голові було якесь теоретично оптимальне бачення стосу дров, і вона раз у раз відбивала Каролін руку. Хвилин за двадцять Маргарет відступила й глянула на стос.

— Досить.

— Маргарет, ти певна, що…

— Так. Вище — і все скінчиться зашвидко. — Маргарет ухопилася за кришку, та вона була тендітна жінка. Сухожилля на шиї напнулися, доки вона силкувалася її відкрити, та найбільше, що вдалося, — пара дюймів. Каролін підійшла допомогти. Разом вони підняли кришку за точку перекидання. Товста бронза гупнула об спину бика.

— Ти певна, що цього хочеш?

— О так. — Голос у неї був жадібний.

Каролін сказала Ервінові англійською.

— Підсадиш її?

— Що?

— Частина ритуалу.

— Ага-ага. — Ервін примружився на Каролін, підозріло, тоді на Маргарет. Маргарет кивала, підстрибуючи на подушечках стоп. Ервін присів навпочіпки й склав руки човником. Маргарет підняла одну босу, брудну ногу, тоді завагалася.

— Ось, — сказала вона й простягла Каролін свою «Зіппо». — Тобі. — Каролін не хотіла торкатися цієї штуки.

— Все добре. У мене є своя.

— Візьми.

— Справді, я…

— Візьми. Рано чи пізно знадобиться. — Маргарет усміхнулася. Зуби в неї були чорні. — Ти тепер як я.

Каролін відчула від цього маленький сплеск жаху, та придушила його. Тільки б уже покінчити з цим. Вона взяла запальничку двома пальцями, торкаючись її якомога менше. Маргарет залізла в бика.

— Я не розумію, — сказав Стів.

— Я теж. Не зовсім. Та вона цього хоче.

Очі Маргарет блищали широко й біло на тлі чорного мастила всередині — збуджені, та вона не хотіла сподіватися на забагато.

— Вона не завжди була така, — сказала Каролін. — Коли ми були маленькі, вона… у неї був справді великий ляльковий будинок. Ми іноді гралися. — Вона зітхнула. — Допоможе хтось із вас із кришкою?

— Що ти робиш? — спитав Ервін. Та він знав. Він був американець, а не дурень.

— А на що схоже? Допоможи.

— Ага, еее, ні. Я не можу тобі цього дозволити, — сказав Ервін.

Каролін роздратовано зітхнула. Може, Стів допоможе? Ні. Просто штовхай. Ти зможеш.

— Хочеш її приспати — добре. Я сам її застрелю. Та палити її не можна. Не по-людськи це — робити таке з людиною. — Ервін люто глянув на неї. — Такій розумній пані, як ти, годилося б це знати.

— Я тут з Ервіном, — сказав Стів.

Каролін насупилася, постукала нігтем по зубах.

— Якщо ви, хлопці, не хочете в цьому брати участь — добре. Я не звинувачую. Допоможіть із кришкою, і зустрінемося біля брами.

— Я не можу тобі цього дозволити, — знову сказав Ервін. Каролін розвернулася до нього. Заговорила м'яко, наче пояснювала щось малій дитині.

— Ервіне… це не переговори. Немає ніякого «дозволити». Ти допоможеш чи ні?

Ервін не ворухнувся. Каролін закотила очі, тоді розвернулася до бика. Вона напружилася проти кришки, руки тремтіли від зусилля. Їй трохи забракло, щоб підняти за точку перекидання, коли сили зрадили. Кришка впала назад із брязкотом, оглушливо гучним. Звук прокотився над Ґарісоновими Дібровами, мов гонг. Внизу, в кварталі, почали відчинятися двері. Вона почула, як один із мертвих гукнув:

— Ану, пси! Забирайтеся з того сміття. — Та голос у нього був непевний.

Позаду неї тихо клацнуло: Ервін великим пальцем зняв пістолет із запобіжника.

— Я не можу тобі цього дозволити, — повторив він. Вона почула низьке, басове гудіння. Воно було ще далеко, та швидко наближалося.

— Опусти пістолет, Ервіне.

— Я думаю, ні, — сказав Ервін.

Нага підвела голову до неба й заревла. Внизу, в кварталі, пси вийшли приєднатися до мертвих. На звук Нагиного голосу пара псів гавкнула. Один із мертвих гукнув:

— Киць-киць-ки-и-иць.

Раптом ніч стала дуже яскравою, дуже гучною. З-за вигину хребта вилетів вертоліт. У нього був прожектор, гарячий і білий. Короткі крила з боків щетинилися бомбами, ракетами, гарматами.

— Що це? — гукнула Каролін, перекрикуючи гвинти.

— AH-64, — сказав Ервін. — Ударний «Апач».

За мить з'явився й другий вертоліт. Обоє зависли над галявиною з биком, прожектори палали. Повітря наповнилось сосновою хвоєю, землею, листям, дрібними гілками. Світло було болісно яскравим. Маргарет визирнула з бика подивитися, що відбувається. Сказала щось, занадто тихо, щоб Каролін почула, тоді лягла назад усередину.

— Що вони роблять? — спитав Стів. На одному з вертольотів був гучномовець.

— ПОКЛАДІТЬ ЗБРОЮ. ПОКЛАДІТЬ ЗБРОЮ І ВІДІЙДІТЬ ВІД СОБАКИ.

Нага заревла знову. Стів поплескав її по плечу.

— Вона не собака! — Нага тернулася плечима об Стівову талію й махнула хвостом, вдячна. Каролін усміхнулася. Вони справді добре ладнають.

— Вони шукають мене, мабуть. — Ервін поклав пістолет і помахав пілотам. Тоді, перекрикуючи потік від гвинтів: — Це ланцюгова гармата M230. Тридцятиміліметрові снаряди. — Він розвів пальці, показуючи. — Я бачив, як одному влучили такою в груди. Лишилися самі ноги.

— Скажи їм забиратися, — сказала Каролін.

— Не можу. Рації нема. Вони б і не послухали.

— Ти певен, що хочеш саме так?

Стів торкнув Ервіна за плече.

— Ервіне, я думаю, тобі справді варто… — Ервін похитав головою.

— Нічого не можу вдіяти.

— Добре, — сказала Каролін. — Гаразд. — Вона розвернулася назад до кварталу й сказала тихо, ні до кого зокрема: — Orlat keh talatti .

— Що? — крикнув Стів.

— «Проєктуй і захищай».