Розділ 11.6 — Нотатки про приборкання переважаючого ворога

Спершу не було нічого. Тоді з темних надр Ґарісонових Дібров долинув звук… чого? Щось наближається, подумав Стів, здригнувшись. Щось жахливе. Він чув його навіть крізь гул гелікоптерів — спершу тихо, та все гучніше: глибокий вереск цвяхів, вирваних із дерева, брязкіт і дзенькіт битого скла, тріск товстої сосни, що розліталася на скалки.

Світло ліхтарів було мізерне, і місяця, ясна річ, не було. Та все ж, примружившись уздовж вулиці, він виразно відчув рух у тінях. Що б то не було — воно велике. Він упіймав спалах руху й глянув на Ервіна. Той теж це бачить. Зморшки тривоги довкола Ервінових очей були глибокі й давні. Він обернувся до гелікоптера з гучномовцем і замахав руками над головою.

— Ану! Геть звідси, трясця!

— Заплющ очі, — сказала Каролін Стівові.

— Що?

Гелікоптери ігнорували Ервіна. Він перейшов до складнішого жесту.

— Ідіть, доки вона…

— Стіве. Заплющ очі.

Та вона не чекала — стала за ним і затулила йому очі долонею. За мить потому спалахнуло яскраве світло, ніби спрацював фотоапарат завбільшки з футбольне поле.

— А, трясця, — сказав Ервін. — Я осліп.

— Це лише тимчасово, — сказала Каролін. — Воно було націлене не на тебе. За кілька хвилин мине, і все буде добре.

Тон гвинтів гелікоптерів почав зростати, двигуни розганялися до вереску.

— Вони відлітають? — спитав Стів, так тихо, що й сам себе ледве чув.

— Що? — сказав Ервін.

— Це лише тимчасово! — гукнула Каролін.

— Що? Ні чорта не чую. Загучно.

Прожектор, що був націлений на них, хитнувся й зовсім згас. Кліпаючи, Стів глянув угору на «Апач». Той нахилився набік, ніби його покликали на якусь термінову справу. Тоді, чітко й професійно, опустив носа, розігнався — напрочуд швидко — і врізався в дорогу за сотню ярдів звідси. Навіть на такій відстані жар від вогняної кулі був нестерпний.

— Трясця! — сказав Стів. — От трясця!

— А, хрінь, — сказав Ервін. — То було те, що я думаю?

За мить другий гелікоптер повторив той самий маневр — ніс донизу, швидкий розгін, тоді акуратна, професійна аварія. У світлі вогняної кулі Стів упізнав кручу, довкола якої бігав вранці. Раптом ніч стала нестерпно теплою. Без гулу гвинтів знову можна було говорити нормально.

— Я сказала: це лише тимчасово.

— Що тимчасово? — спитав Стів.

— Сліпота Ервіна. Це носій. Сигнал пошитий на замовлення — він вбиває лише ворогів, а сліпить усіх.

— Світло, що ти бачив. Це захисний механізм. Воно розходиться від зорового нерва й вмикає нейрони-рабів.

— Що?

— Нейрони-раби. Вони роблять тебе податливим до навіювання. Світло їх вмикає — а коли вони будуються в архітектуру думки, людина робить те, що їй скажуть.

— Як оті банківські касири? — сказав Ервін.

Стівові й на думку б не спало. Та почувши, він зрозумів: все сходиться. Ервін — розумний тип.

— Саме так.

— А що наказали пілотам? — спитав Стів.

— Швидке самогубство. Безболісне, якщо вийде, але негайне. — Каролін замовкла. — Якщо цікаво, вони, мабуть, не страждали. Кажуть, загалом це навіть приємно. — Стівові стало зле. Нейрони-раби?

— Ісусе, Каролін. Ті хлопці просто робили свою роботу. У них же, мабуть, були сім'ї, малі діти й… — Вона знизала плечима.

— То був їхній вибір.

— Каролін, вони…

— Отакий ризик, коли працюєш над тим, щоб стати небезпечною людиною, — сказала вона. — Завжди шанс натрапити на когось, хто вміє це краще за тебе.

Ервінові губи розтягнулись, оголивши зуби, у спалаху чистої мавпячої агресії. Каролін дивилася, немов сфінкс. Стів став між ними. Небезпечні люди, нічого не скажеш.

— Гей, — сказав він. — А це що?

— Що? — сказав Ервін.

— Там щось рухається. У небі. Бачу, як заступає вогні міста, та не розберу, що це. — Він обернувся до Каролін. — Це… типу, материнський корабель? Щось таке?

Вона його проігнорувала й звернулася до Ервіна.

— Очі вже краще?

— Трохи, ага, — сказав Ервін. — Не думаю, що вона прибулець, хлопче.

— Добре. За кілька хвилин полегшає. Стіве, спускайся схилом униз. Зустрінемось за кілька хвилин.

Стів зиркнув на бика, непевно.

— Каролін, я справді не думаю, що тобі варто…

— Просто йди, Стіве. Знаю, ти не розумієш, але Маргарет цього хоче. Я їй це дам. — Тоді, пом'якшавши: — Та краще цього не бачити. Чекай внизу схилу. Я підійду.

— А як же Ервін?

— За годину чи так йому полегшає.

— Куди ми йдемо?

— Додому.