Розділ 11.7 — Нотатки про приборкання переважаючого ворога

— Ходімо, Наго. — Стів повернувся до Каролін з Ервіном спиною й рушив униз сходами. На шосе 78 він зробив пару кроків до палаючого гелікоптера — глянути, чи нема вцілілих. Та навіть звідси жар був такий, що аж волосся на руках скручувалося. Там ніхто не міг вижити. Він усе одно підійшов ближче, з хворобливою цікавістю, — і почув швидку серію вибухів. Хлоп! Хлоп-хлоп-хлоп! Набої рвуться від жару. — А, хрін.

Він розвернувся й дременув, пригнувшись, до знака Ґарісонових Дібров. Притулився спиною до декоративної кам'яної колони. Навколо по кварталу тинялося чимало людей, та ще й пси. Ним вони наче не цікавилися. За кілька хвилин з вершини пагорба долинув дзвін гонга. Мабуть, Каролін якось зачинила люк. З хворобливою цікавістю, стримуючи тремтіння, він підвівся й глянув назад вгору. Там спалахнула нова пожежа, менша за палаючі гелікоптери. Каролін йшла до нього, силуетом на тлі жовтого полум'я. Сама.

— Що ти зробила? — спитав Стів, коли вона підійшла. — Ти… — Вона похитала головою.

— Скінчено. Оце й усе. Ходімо. — Вона пройшла повз, не збавляючи ходи. У кварталі було темно. За кілька кроків вона вже була в тіні.

— А Ервін?

— Не пішов. Хоче бути зі своїми. Ходімо, Стіве.

Стів кинув останній погляд на вершину пагорба. Третя пожежа вже палала на славу, справжнє багаття. Він згадав Маргаретину руку, бліду шкіру на чорній бронзі. І знову здригнувся. А ще спало на думку, що палаючі гелікоптери — чудове загородження. До ранку тут ніхто не проїде. Тепер нас тільки двоє.

Певною мірою так, та вони були не самі. Мерці повиходили — десятки, а може, й сотні: чоловіки, жінки, діти. Одягнені в лахміття десятилітньої давнини — поліестер, древній денім і пейслі. Один малий тримав джойстик Atari. Шнур звисав між його босими брудними ногами. Схоже, його пожували. Він підвів очі на Стіва й сказав:

— Час Трансформерів.

— А то ж. — Стів підбіг до Каролін, вдячний за Нажину тушу поруч. Каролін розв'язувала шнурок, яким Давид був прив'язаний до поштової скриньки. Чорна бульбашка, що почалася з його очей, виросла. Тепер була вже за пів метра вшир. Вона повністю вкривала його голову та чималу частину грудей.

— Не бійся, — сказала Каролін, кивнувши на людей, що тинялися вулицею. — Вони нас не зачеплять.

— Ну, добре, — сказав Стів із сумнівом.

Багаття позаду вже палало на славу і давало напрочуд багато світла. Мерці стояли й дивились на нього, купаючи обличчя в жовтій заграві. У декого сльози текли щоками. Спершу він подумав, що вони сумують — за Маргарет, може? Вона що, їхній Дорогий Вождь чи як? Та потім помітив, що багато хто ще й усміхається. Може, це той плач, що буває на весіллях?

— Гей, Каролін? Чого вони такі розчулені?

— Це вогонь. Тут вогонь щось значить.

— А.

Були там і пси, побачив Стів. Декого він навіть упізнав з минулого разу. Вони його наче не пам'ятали, а може, їм було просто байдуже. Вони вільно сновигали поміж людей, і ніхто їх не гладив. Були там і інші тварини — лисиця, щось схоже на руду рись, а може, й на звичайну, та ще…

— Трясця!

— Що?

— Це тигр?

— Тигр. Не бійся. Він тебе не зачепить. Він один із вартових.

— Чуєш? “Не бійся". — Вони з Нагою перезирнулися. — А що то за штука поруч із ним?

— Воно з майбутнього. Не бійся, Стіве.

Тварини, люди та… інше… тинялися вулицею й газонами. Вони розступалися, побачивши Каролін, та деякі мерці тягнулися торкнутися її кінчиками пальців, коли вона проходила повз. Вони ще й говорили — бурмотіли собі під ніс, одне слово знову і знову, рівне тихе гудіння незнайомою мовою.

— Як вони тебе називають?

— Сеглані.

— А що це значить?

— Англійською не перекласти. Буквально — “головна бібліотекарка", але відтінок не той. — Вона скривилася. — Так вони колись називали Отця.

— А.

І ось, нарешті, вони були на Ґарісон-драйв, 222. Точніше, на тому, що від будинку лишилося. Бібліярня, подумав Стів. Нарешті, довгою й болісною дорогою. А подивившись, він зрозумів: що б там не вилізло “проєктувати й обороняти", воно добряче пошматувало будинок. Цегляний фасад ще стояв, та це було, мабуть, усе. Боки й зад провалилися всередину. За фальшивим фасадом лишилася сама руїна.

— І це все? — спитав Стів. Він був трохи розчарований. Навіть до того, як розсипатися, Бібліярня, мабуть, була собі звичайнісінька будівля — цегляний будиночок, чотири колони й пара вікон. Тоді він підвів очі. За кількасот ярдів над головою в ночі прошуміло те щось — дуже велике й дуже темне. Він відчув на обличчі вітер від його прольоту. І раптом йому знову стало неспокійно. — Ми ліземо в оце?

— Ну, ніби. Не зовсім. Те, що там угорі, — лише проєкція. Справжня Бібліярня, гм, далеченько. А ці двері — прохід. — Вона піднялася цегляними сходами на ґанок і тримала руку над дверною ручкою. — Ходімо.

— Таємний прохід? — Він закотив очі. — Міг би й здогадатися. — Він піднявся сходами, та зупинився, не дійшовши до Каролін, і клацнув пальцями — щось спало йому на думку. Він озирнувся. — Гей, стривай…

— Що? — сказала Каролін.

Ґанок був геть порожній. Навіть килимка нема?

— А де та штука-жетон? Та, за якою ти мене сюди послала?

— Це вже не має значення. Більше не має.

— Я хочу глянути, що воно таке. Після всього цього мені цікаво. — Каролін знизала плечима. Вона показала на тінь біля підніжжя однієї з колон.

— Там. — Стів підійшов і присів навпочіпки. Там, майже невидима в тіні, вона лежала.

— Це книга? — Вона всміхнулася.

— Звісно, книга.

Він узяв її. Стара й пошарпана, сторінки пожовкли від часу й бруду незліченних прочитань. Обкладинки не було, та було в ній щось таке, щось знайоме…

— Гей! Я її впізнаю.

— Справді?

— Ага! У мене був примірник, коли я був малим. Це про коня, так? Якого забирають у жахливе життя. “Темний красень", здається?

Каролін повернулася до нього, м'язи її литок і стегон блищали у світлі багать, обличчя наполовину в тіні.

— Щось таке. — Стів нахмурився.

— Дивно. Я точно це читав, а кінцівки не пам'ятаю.

— Ти йдеш?

— Ага, — сказав Стів. — Мабуть, іду. Книгу брати?

— Ні. Лиши.

— А якщо дощ, чи…

— Лиши. Ця книга багато чого пережила. Вона міцніша, ніж здається. — Вона знову потягнулася до ручки, та зупинилася, не доторкнувшись. — Готовий?

— Гм… Мабуть. А що такого?

— Легше просто показати. — Вона ніжно торкнулася ручки кінчиками пальців, а тоді відступила на крок.

Тихо клацнуло — металічно й змащено. Звук, мабуть, латунних штифтів, що стають на місце в найбільшому замку світу. Двері розчинилися в темряву. Звідти війнуло теплим повітрям, сухим, як пустельний вітер, і густим від запаху стародавнього пилу. Позаду Нага завила — дико й чужо, такого звуку Стів від неї ще не чув. Він обернувся заспокоїти її, і шерсть у неї стояла дибки, колюча під долонею.

— Що з тобою, дівчинко? — Та він і сам знав. Він теж це відчув.

— Тварини не люблять це місце. Вона, мабуть, не зайде. Давай сюди Давида. — Він передав їй шнурок, на кінці якого теліпався Давид.

— Що це… — Він замовк, вдивляючись у темряву.

— Ходімо. — Каролін ступила всередину. Стів кліпнув. Щойно вона переступила поріг, її ніби вистрілило з гармати — так швидко вона віддалилася.

— Ага, — сказав Стів. — Та ну його до біса.

Він повернувся йти, та завмер. Позаду мерці й тварини стояли на газоні й дивилися. Він ступив униз. Один із псів трохи загарчав. За чверть милі на схід і на захід шосе Апачі палали, як багаття. Вітер ніс запах паленого гасу, і кожні кілька секунд то хлопок, то вибух — набої детонували. А далі вили сирени, що наближалися. Довго я там протримаюся? Сам, без гроша, найрозшукуваніша людина в країні? Навіть якщо мене одразу не посадять назад, куди мені йти? В Африку? У Болівію? На Місяць? З пагорба долинув жіночий голос. Не розбереш — чи то крик, чи то початок пісні. Стів зітхнув і повернувся на ґанок.

— Готова?

Нага довго дивилася на нього з сумнівом, а тоді ледь махнула хвостом. Вони разом переступили поріг.