Розділ 12.1 — Бібліярня

Думаючи про те, як Каролін ніби віддаляється, Стів чекав… чогось. Ривка, відчуття руху вперед. Чогось. Та було не так. Він ступив у темряву. За мить він уже стояв на сухому старовинному дубі. Каролін чекала, з руками напоготові, щоб підхопити.

— Ну, це було не так уже й… — Тоді, побачивши, де він опинився, Стів позадкував до стіни за спиною. — Йо-о-ой.

— Ага, — сказала Каролін, трохи розслабляючись. — Це приблизно і була моя реакція. Принаймні ти не знепритомнів. Багато хто непритомніє. — Вона сперлася на найближчу книжкову шафу й заходилася стягувати гетри.

— Що… тобто… Ісусе… що це за місце?

— Це Отцева Бібліярня. — Їй щось спало на думку. — Ну… гадаю… тепер вона моя. — Вона кліпнула. — Гм. Моя.

— Бібліярня, — мовив Стів рівним безбарвним голосом. Поруч Нага завила. Він поплескав її по плечу. — Ага, люба. Мені теж. — Він роззирнувся, роззявивши рота. — Йо-о-ой, — повторив він, цього разу зі щирим благоговінням.

Бібліярня була безмежна . Легко найбільша споруда, в якій він коли-небудь бував, про яку чув чи яку уявляв. Книжкові шафи тяглися по підлозі, скільки око сягало. Високо над головою він побачив кулю світла — ну, як хмарочос заввишки, — а десь за нею стелю. Неможливо було прикинути, як далеко та стеля, — тисячі футів? Милі? Простір, де він стояв, був вищий за Супердом, ширший за термінал аеропорту в Атланті.

— Тут літаком літати можна, — сказав він. — Ну, не 737, але Cessna — запросто. А мабуть, і Lear.

— Ага, мабуть. — Її голос глушила тканина. Стів зиркнув і побачив, що Каролін стягує светр. Він затулив очі рукою.

— Що ти робиш?

— Знімаю цей безглуздий одяг. Хочеш рясу? Один розмір на всіх, і вони чисті. — Тканина впала на підлогу з тихим шелестом.

— Що? Ні. — Він підглянув, зовсім трошки. Її велосипедки калюжкою лежали круг її щиколоток. Він повернувся до неї спиною й розплющив очі. За мить вона ступила в поле зору в сіро-зеленій рясі з якоїсь грубої тканини, ніби чернечій. Вона личила їй більше за різдвяний светр.

— Їсти хочеш? — спитала Каролін. — Я вмираю з голоду.

— Що?

— Їжу, — сказала Каролін. Вона потерла живіт рукою. — Раптом знову страшенно захотілося їсти. Ходи зі мною, гаразд? Покажу тобі тут усе.

— Гм… — Він кліпнув, згадавши скромний будиночок з облупленим ґанком. Коли вона сказала «схована», він подумав про підземний бункер, щось на кшталт протирадіаційного сховища. Та це… — Велика. Як вона може бути такою великою?

— Та не така вже й велика. Я якось кроками міряла. Тут лише десь дві милі з краю, плюс-мінус.

— З краю?

— Ага. Ми в піраміді. Бачиш? — Вона тицьнула пальцем угору. Стежачи за її пальцем, він побачив верхівку піраміди — три рівносторонні трикутники, що сходилися в точці неймовірно високо над головою.

— О, — сказав Стів. — Бачу. Та я мав на увазі… — він швиденько прикинув у голові — …миля з трьома чвертями — це чималенька площа для цього району. Хіба ти не порушуєш будівельні норми? Або закони фізики?

— Будівельні норми — мабуть. Жоден дріт тут не заземлений. Та закони фізики тут не діють.

— Про що це ти, до біса, говориш, люба Каролін?

— А ти можеш панікувати на ходу? Будь ласочка? — Вона нетерпляче посмикала шнурок. Давид, якого чорнота вже майже зовсім проковтнула, погойдувався на його кінці.

Підлога здебільшого була з необроблених дерев'яних дощок, широких і гладеньких, — гектари дощок. Та вони з Каролін стояли на жадеїті — на кінці головної прохідної стежки — дороги? — що тягнулася вздовж усієї підлоги. Вона була завширшки з трисмугове шосе, вся викладена жадеїтовою плиткою. Вона тьмяно світилася під ногами. Каролін рушила дорогою, ідучи швидко, не чекаючи, чи піде він за нею. Стів потюпав за нею.

— Що це таке? — спитав він, показуючи пальцем. Десь на півдорозі між ним і далекою стіною щось схоже на ДНК тяглося до неба, тонке й хирляве. Вінчав його жадеїтовий диск. Може, то оглядовий майданчик? Як на даху хмарочоса? Прямо над майданчиком повільно кружляла хмара вогнів, заливаючи залу теплим, ніби свічковим, сяйвом.

— Нам туди.

— Йо, — мовив він. — Це місце величезне. Ми що, досі якось усередині будинку?

— Ні. Будинок не мав значення. Єдине, що в ньому важило, — вхідні двері. Це одне з місць, де Бібліярня перетинається зі звичайним простором. Зручні для оборони вузькі проходи, розумієш. Отець дуже ретельно добирав, кому показувати свою працю.

— Що ти маєш на увазі — «його працю»? — Каролін розвела руки до незліченних тисяч книжкових шаф.

— Його працю.

— Одна людина все це написала? Тут же мільйони книжок.

— Ага. Як я казала, Отець був старий. Писав по кілька сторінок щодня, часом про одне, часом про інше. З часом набігає.

— Ого. — Тут і там уздовж жадеїтового коридору стояли хиткі стоси нерозставлених книжок, маленькі лотки для сувоїв, мініатюрні полички для фоліантів. Нага саме обнюхувала один такий. Власне… її погляд нагадав йому той, що бував у Піті, коли той збирався споганити килим. Він підійшов і поплескав її по плечу. — Не пісяй на чарівну Бібліярню, гаразд? — Каролін, ідучи далі, гукнула через плече:

— Не існує ніякої магії, Стіве.

— Як скажеш. — Стів роззирнувся, тоді глянув угору. Він кліпнув. Боки піраміди, що були над головою, теж мали книжкові шафи. Що, їх ніби цвяхами до стелі прибили, чи як? Усе це було за пів милі над ним, досить далеко, щоб розгледіти, що їхнє розташування утворює фрактальний візерунок, тут і там із маленькими галявинами. Мружачись, він розрізняв крихітні канапи й столи — усі, схоже, не підвладні гравітації. Три широкі рубінові доріжки розходилися від геометричного центру стелі. Ніби дивишся вниз, коли твій літак заходить на посадку.

Пара секунд такого — і в нього запаморочилося. Він простягнув руку, щоб спертися на стос книжок. Схопив верхню — здоровезний том у пурпуровій шкіряній оправі — і рушив за Каролін, що віддалялася напрочуд швидко. Заважка, щоб розгорнути на ходу, але зазирнувши, він побачив, що сторінки всі писані від руки.

— То якщо це не магія, то про що вони?

— Про різне. Є дванадцять головних каталогів. Вона зиркнула на нього. — Фіолетові — математика. Ця, гадаю, — підручник з альтернативної геометрії. — Він розгорнув її й зазирнув усередину.

— Виглядає середньовічно. Як один із тих, як їх там, часословів?

— Цій щонайменше двадцять тисяч років. А якби інквізиція застала тебе з нею, то вже гріла б гвинти для пальців.

— Справді?

Тепер уже дуже зацікавлений, він зупинився біля наступного високого стосу книжок і використав його як п'єдестал для книжки. Він розгорнув її навмання. Сторінки були з товстого пергаменту, густо списані охайно виведеними піктограмами, вишикуваними вертикальними рядками, наче клинопис, а може, ієрогліфи. Він не міг прочитати письмо чи навіть здогадатися, якою мовою воно могло бути. За кілька сторінок він натрапив на ілюстрацію на розворот — бліде чорнило, інкрустоване сусальним золотом, намальоване від руки й вицвіле від часу. Естетика була дивна: почасти технічне креслення — охайно розлініяні площини, виміряні кути, закарлючки, що, мабуть, були рівняннями, — а почасти сцена битви. Впереміш із лініями та паралелограмами армія довгошиїх зубатих істот видряпувалася з діри в небі. Ліс унизу був усіяний їхніми трупами. Кілька вцілілих — трохи схожих на жирафів — скорчилися перед чоловіком у чорній рясі.

Волосся на Стівовій потилиці стало сторч. Отцева праця. Поруч Нага загарчала. Вона зіщулилася, вдивляючись у тіні між шафами. Стежачи за поглядом, Стівові здалося, ніби щось ворухнулося там, у темряві. Він поплескав Нагу по шиї — радше щоб заспокоїти себе, ніж її. Її м'язи були напружені, тремтіли. Він глянув уздовж жадеїтового коридору. Каролін не зупинялася. Тепер вона була за пів футбольного поля, а чорна кулька погойдувалася за нею на шнурку.

— Каролін? — Вона не відповіла. — Каролін? Він лишив книжку на стосі й побіг її наздоганяти, витираючи об сорочку пальці, що її торкалися. Наздогнав її швидше, ніж гадав можливим. Йому спало на думку, що жадеїтова підлога якось допомагає рухатися, ніби ті рухомі доріжки в аеропорту. — Здається, я бачив, як там щось ворухнулося, — сказав він, трохи задихавшись.

— Гм? А. Ага, мабуть, так і було. У нас є прибиральники. Пам'ятаєш чоловіка з газонокосаркою? Схожі. Вони роблять чорну роботу — пил витирають, книжки розставляють і таке інше. Намагаються не потрапляти на очі, коли поруч справжні люди.

— Ну, це моторошно до біса. А що то було за зобра… — Він урвався. Вони зайшли далі, ніж він гадав можливим. Тепер спіраль ДНК була просто перед ними. Звідси бачив, що це насправді сходи, хоч які величезні. Вони висіли в повітрі, заввишки тисячі футів, нічим не підперті, і вели до величезної хмари світла над головою. — Що це? — Каролін показала на хмару.

— Це всесвіт. Звичайний, тобто. Той, у якому ти виріс.

— Як планетарій, чи…

— Ні. Це справжнє. Оригінал.

— Це немож… — Він замовк, тоді зітхнув. — Як? Як таке взагалі може бути?

— Ти знаєш слово «надмножина»?

— Так. Не знаю. Може. Не зовсім. — Він потер скроні. — Звучить ніби знайомо. — Вона поплескала його по плечу.

— Не гризи себе надто. Це багато для сприйняття, особливо спершу. У мене було так само.

— Любо з твого боку.

— Бібліярня — окремий всесвіт, надмножина того, в якому ти виріс. Трохи перетинаються, але небагато.

— Окремий всесвіт?

— Ага. Є дуже небезпечні, гм, люди, які підуть на все, аби дістати працю Отця. Він пробував земні фортеці — вежі, донжони, вельми просунуті захисні механізми. Та все, що можна замкнути, можна й відімкнути. Ставки величезні, і кілька разів було зовсім близько. Зрештою він створив це місце.

— Та… — Він глянув на хмару вогнів над головою. — Тобто… всесвіт же, ну, великий? Правда?

— Так і ні. Розмір — поняття умовне. Це пов'язано зі структурою простору. Двері, якими ми пройшли, були брамою, але водночас ніби функцією переходу. Ти не помилишся, якщо скажеш, що, пройшовши перехід, ти стаєш більшим.

— А я почуваюся такого самого розміру.

— Ну… ти також не зовсім матимеш рацію, якщо так скажеш. Це така, математична штука. — Стів закотив очі або, може, глянув на небеса, шукаючи сил.

— Не думаю, що вона навмисне тупить. А слова ніби англійські…

— Уяви Бібліярню обгорткою, в яку загортають «Біг Мак».

— Гаразд. А що тоді «Біг Мак»?

— Всесвіт. Той інший.

— Це дещо допомагає, — сказав Стів. — Дякую. Поки ти в настрої говорити зрозуміло, ось ще одне: що ми робитимемо там, угорі?

— Треба повісити Давида. — Вона посмикала шнурок, і він погойднувся, невагомий. Чорна кулька дорогою виросла. Тепер виднілася лише нижня половина однієї ступні, а шнурок був зав'язаний на його волохатому пальці.

— Повісити його?

— Ага. До того ж я лишила їжу в холодильній сумці. І там є шезлонги та мангал. Я подумала, влаштуємо пікнік! Ти любиш пікніки?

— Гм… звісно. Пікніки — це мило, гадаю. — Вона блиснула усмішкою і, на його подив, тихенько хихикнула. Тоді рушила сходами.

— Їжа!

Стів глянув угору, приголомшений. Навіть не зважаючи на його страх висоти й на те, що сходи висіли в повітрі без жодної опори, велична спіраль була легко найвищою рукотворною спорудою, яку він коли-небудь бачив, — щонайменше три тисячі футів. А мабуть, і більше. І жодних поручнів. Диск нагорі здавався таким малим, що його можна було сховати за нігтем великого пальця.

— Ти справді хочеш йти пішки аж нагору?

— Ага. Це не так страшно. — І справді, за якихось кілька секунд вона якимось чином піднялася футів на п'ятдесят, а то й більше.

— Ліфта нема?

— Нема. Отець вважав їх потворними. Я можу тебе підняти, якщо хочеш. — Він замислився.

— Дякую, я пас.

— Ой, ну ж бо! Це добра вправа. — Вона кілька разів підстрибнула на пальцях ніг, напружуючи литкові м'язи. — Тримає в формі! А там ще й стейки!

Він вагався. Каролін щось сказала лев'ячою, мабуть, про обід. Нага рушила сходами, навіть не озирнувшись.

— Зрадниця! — гукнув Стів.

— Там ще й пиво є, — сказала Каролін.

— Пиво?

— Пиво.

— Ага, — сказав Стів зі зітханням. — Гаразд.