Розділ 12.2 — Бібліярня

Підйом усе одно трохи тривав — як п’ять звичайних сходових прольотів, але й близько не той альпійський марафон із сендвічами в дорогу й планами на цілі вихідні, який він собі уявив, дивлячись угору від підніжжя. Стів згадав думку про траволатори в аеропортах.

— Десь так, — сказала Каролін і пояснила — якщо це слово тут узагалі доречне, — що жадеїтові поверхні змінюють саму роботу відстані.

— Ага, — сказав Стів. Кількома кроками далі він глянув униз і побачив, що вони вже на висоті понад тисячу футів. Онімівши остаточно, він лише вдячно відзначив, що вітру майже нема. І саме коли литки почали пекти, вони вийшли на вершину вежі.

Вершину вінчав щось на кшталт оглядового майданчика, теж жадеїтовий, завтовшки з фут і завширшки з футбольне поле. У високих будинках Стіва легко брало запаморочення, але тут було радше як у літаку. Чомусь так було легше. І під ногами, у всякому разі, твердо, мов скеля. В одному кутку він побачив мангал і пів дюжини шезлонгів. Живіт у нього забурчав. Тоді він помітив іще дещо. Ближче до центру диска хмара вогнів висіла низько — рукою сягнути й торкнутися. Під тією точкою він побачив на підлозі маленьку брунатну грудку. Зробив кілька кроків, мружачись. Каролін за ним не пішла — вона дивилася вгору, на вогні.

— А це хто? — Грудка виявилася молодою жінкою — майже дитиною, власне, — що спала на підлозі, згорнувшись калачиком. — Ще одна твоя сестра?

— Що? — насупилася Каролін. — Ні. Тут нікого не мало бути. Відійди, Стіве. — Голос її знову став крижаним, як тоді, у машині. — Це, мабуть, Мітраганхі.

— Хто?

— Мітраганхі. Одна з помазаниць Отця, із третьої доби. Сестра Нобунаґи, здається. Ще кілька годин тому вона була сонцем.

— Сонцем?

— Ага. Пам’ятаєш, як кілька годин тому стемніло? Я повернула її назад.

— Ну… як скажеш. А що вона тут робить?

— Не знаю. Вона мала померти там, угорі. — Каролін обійшла Стіва й рушила до дівчини. — Мабуть, якось спустилася.

— Звідки?

Вона тицьнула пальцем угору. Стів прослідкував за її пальцем — і завмер. Спершу він не помітив, та зблизька вогники в хмарі над головою вже не були просто вогниками. Тепер він бачив, що кожен із них — крихітна спіраль, що повільно крутиться, майже завмерла, та не до кінця. Галактики? Він простягнув руку торкнутися однієї — і…

— Poru sinh Ablakha? — Голос дівчини був високий, дитячий. Вона вже прокинулась і підвелася на ліктях. Платинова блондинка, гарненька, хоч трохи замурзана. Очі — того відтінку сірого, який він бачив хіба що на лінкорах. Каролін присіла поруч із нею, усміхаючись.

— Ти скоро будеш із ним. — Вона погладила дитину по чолу тильним боком правої руки. Її ліва рука ковзнула за спину й вийшла звідти з обсидіановим ножем.

Що за біс?

— Каролін!

Каролін ударила дівчину ножем у шию, тільки раз, тоді відскочила, підлетівши на диво високо. Приземлилася в стійку на трьох точках, ніж напоготові, очі прикипіли до дівчини. Усі троє на мить завмерли. Ми — експозиція вбивства в музеї воскових фігур, подумав Стів, нажаханий так, що його розбирав нервовий сміх. Кров бризнула з дитячої шиї струменем завтовшки з палець — раз, тоді ще раз. Ляпнула на жадеїт із плюскотом. Ще один струмінь. Почала збиратися калюжа. Дівчина торкнулася рукою шиї. Пальці відняла червоними. Показала їх Каролін.

— Moru panh? Moru panh ka seiter? — Каролін усміхнулася так, як усміхалася б гаргулья.

— Chah seh Ablakha.

Дівчина осіла. Ще один артеріальний струмінь, слабший цього разу.

— Ісусе! — закричав Стів. — Каролін, що ти наробила? — Він кинувся до дівчини, думаючи, може, затиснути рану рукою, якось спинити кров. Але шлях його ліг повз Каролін. Якось, минаючи її, він перечепився. І добряче гепнувся на жадеїтову підлогу.

— Все гаразд, Стіве. — Передній зуб став шорстким — свіжий скол. Він відчув смак крові.

— Гаразд? Нічого не гаразд! Ця дівчина — просто дитина, Каролін. Що вона тобі зробила? — Він відчув поруч Нагу, м’язисту й люту. Каролін заговорила без жодної емоції.

— Їй шістдесят тисяч років, і вона вірна Отцеві.

— І що з того, до біса? — Він ще не зовсім кричав. Каролін кліпнула.

— Ти не уявляєш, які ставки, Стіве. Ти не розумієш, що таке Отець і наскільки це небезпечно.

— Вона ж дитина, Каролін! — Стів зіп’явся на ноги й підійшов до дівчини. Вона вхопила його за спортивні штани закривавленою рукою, благаючи мовою, якої він не знав. Губи в неї посиніли. Стів відвів її руку, оглянув рану. Сонна артерія зяяла, мов безгубий рот. — Лежи тихо, — сказав він. — Я зараз… — Каролін поклала руку йому на плече.

— Не треба. За хвилину все скінчиться. — Ножем вона йому не погрожувала.

— Можна… ти не проти, якщо я просто потримаю її за руку? — Нага сновигала між ним і Каролін, охороняючи його.

— Ні, — сказала Каролін. — Занадто небезпечно.

Стів завагався, тоді все одно взяв дівчину за руку. Він чув, як Каролін скрипить зубами, та спиняти його не рушила. Рука Мітраганхі в його долоні була маленька, пташина. Вона дивилася на нього своїми сірими очима, благаючи.

— Я не знаю, що робити, — сказав він їй. — Мені шкода.

— Moru panh? — сказала вона знову. Голос її танув.

— Що вона каже?

— Це означає: «Чому ви це робите?» — сказала Каролін.

— Мені так шкода. — Стів простягнув руку до її щоки, та вона сіпнулася від його дотику. Повіки їй опустилися. Тоді її не стало.

— Ось, — сказала Каролін. — Із цим покінчено. — Стів заплющив дівчині очі, тоді глянув на свої руки. Вони були червоні. Показав їх Каролін.

— Ага. Мабуть, так. — Побачивши вираз його обличчя, вона ніби трохи повернулася до себе. Обличчя їй поникло.

— Ти не розумієш, — сказала вона знову.

— От тут ти маєш рацію. — Він думав: хай як вправно вона орудує тим ножем, я набагато більший за неї . Він думав: до краю звідси недалеко . Вираз Каролін потемнів. Її рука ковзнула за спину.

— Не смій.

— Не сміти — що? — Голос його звучав приємно.

— Просто не треба. Гаразд? Я тебе не вб’ю, але зроблю боляче, якщо доведеться. Не хочу — справді не хочу, — але зроблю. — Тоді, благально: — Стіве… дай пояснити.

— Гаразд, — сказав він. — Добре.

— Мітраганхі могла виглядати дитиною, та вона нею не була.

— А чим тоді? — Вона потерла чоло.

— Я не певна. Не зовсім. Записи втрачено, а може, й знищено. Але вона була важливою. Однією з ключових постатей серед Отцевих лейтенантів. Якщо вона досі була йому вірна — а підстав думати інакше нема, — вона могла б знайти спосіб його повернути.

— Гаразд. Добре. Хай так. Але… то й що? — Каролін сторопіла, тоді трохи засміялася.

— Ми справді з різних світів, ти знаєш?

— Знаю. Так, ця думка й мені раз чи два спадала. Може, спробуєш пояснити мені? Маленькими словами?

— Отець був… — Вона урвалася, тоді трохи засміялася. — Знаєш, я буквально знаю кожне слово, яке будь-коли було вимовлене, та не можу дібрати жодного, яке відповіло б на твоє питання. Отець був Отцем.

— Не дуже допомагає.

— Знаю. — Каролін підняла руку. — Дай мені хвилину. — Вона кілька секунд стискала підборіддя пальцями, тоді глянула на нього. — Коли одному з моїх братів було років дев’ять, Отець доручив йому переконати Глибинного взяти його в учні.

— Глибинного?

— Гігантського кальмара. Десь так.

— А.

— Майкл намагався і намагався, та Глибинний не погоджувався. Щось там із Лісовим Богом, а може, він просто ненавидів людей. Мабуть, у тому й був справжній урок, та ми тоді ще не розуміли, як діє Отець. Ми були малі. Брат спробував пояснити ситуацію, але Отець не слухав. Сказав, що брат «належно не вмотивований». — Вона здригнулася.

— Ти як?

— Я просто… навіть чути ці слова, розумієш? «Належно не вмотивований». Мене аж блювати тягне.

— Можеш зупинитися, якщо хочеш.

— Ні. Дякую, але ні. Ти маєш це зрозуміти. — Вона дивилася вгору, на вогні над головою. Залізо повернулося в її голос.

— То… що сталося?

— Він узяв розпечену кочергу й випалив Майклові очі.

— Що? Ісусе! Він осліпив хлопця?

— Ага. Осліпив. Ну — не так, як ти, мабуть, думаєш. Не назавжди.

— Як це мож…

— Білий каталог, каталог Дженніфер, — це медицина. Екзотична медицина. Жодна наша фізична рана ніколи не була остаточною. Отець міг зцілити будь-що. Дженніфер — іще краще.

— Зручно.

— Ну… мабуть. Так. У цьому були свої моменти. Але є й ціна. Філософська ціна.

— Тепер я геть нічого не розумію.

Каролін вклякла біля калюжі дитячої крові. Вона стояла до нього спиною, та кров була нерухома, ще не згорнулася, блищала. Він бачив у ній відображення її обличчя.

— Для нас було інакше. Для вас, американців, якщо справи стають по-справжньому кепські… ну. У вас завжди є вихід.

— Самогубство?

— Смерть.

— Але… у вас його не було?

— Ні. Отець випалював Майклові очі. Щоночі, знову і знову. Решта з нас мали доглядати його, мали дивитися. Щоразу це тривало хвилин двадцять: перше око — швидко, а от далі Майкл мусив. Мусив. Мусив дивитися. Одним оком, розумієш. Дивитися, як Отець, гм, Отець, ну, знову розігріває кочергу. Наступного ранку Дженніфер відрощувала йому обидва. Обидва ока, розумієш. І тоді вони робили все знову. — М’язи її спини під рясою напружувалися й закручувалися, мов товсті змії, поки вона говорила.

— Що сталося? Як це скінчилося? — Каролін оскалилася. У калюжі дитячої крові Стів побачив відблиск білих зубів.

— Майкл став вмотивований. — Вона виплюнула ці слова, наче людина, що блює зіпсованою їжею. — Після одинадцяти днів цього брат вигадав, як схилити Глибинного до своєї волі. — Вона тремтіла. Йому спало на думку підійти до неї, торкнутися її плечей і запропонувати втіху, та він не наважився.

— Це найгірше, що я коли-небудь чув.

— Оце, — сказала Каролін, — і є Отець. Він навіть не був по-справжньому розлючений. Це була рутина. Просто дисциплінарна річ. Ти бачиш? — Стів подумав, перш ніж відповісти.

— Ага. Мабуть, бачу. Принаймні трохи. А ця дівчина, як її — Міфронні?

— Мітраганхі.

— Вона з цим типом приятелює?

— Ну… приятелювала. — Стів застогнав, його нудило. Підійшов до краю майданчика й глянув униз.

— Я колись піднімався на вершину Світового торговельного центру, — сказав він. — Тут вище.

— Так. Набагато.

— Скажімо, я вірю тобі. Щодо дівчини.

— Віриш?

— Не знаю. Може. Мені вона здавалася нешкідливою. — Він знизав плечима. — Але я не звик бути так високо. Може, на такій висоті правила інші. Інші?

— Я не знаю, чи тут взагалі є правила, — сказала Каролін. — Я перемогла. Це єдине правило, яке мені відоме.

— Чому я? — спитав він тихо. — Чому я тут? Я не розумію.

— Ти незграба, Стіве. Мені треба було, щоб хтось упустив магазин. Сама я цього зробити не могла, навіть подивитися не могла. Давид міг побачити його — у моїй голові.

— І це все? Ти хочеш, щоб я повірив, ніби ти втягнула мене в це, бо я незграба? Тому ти зруйнувала мені життя?

— Та ти перебільшуєш.

— ПЕРЕБІЛЬ… — Стів обірвав сам себе. Душевний спокій — це не відсутність конфлікту, а вміння з ним впоратися. Це трохи допомогло. — Ти, бісова душа, підставила мене під вбивство, Каролін, а тоді ще й намагалася згодувати мене диким псам. Пам’ятаєш? — Він поплескав Нагу по плечах. — Нага пам’ятає. — Нага штовхнула Стіва плечем на знак солідарності. Вони обоє вп’ялися поглядами в Каролін.

— Гаразд, добре, так, до цього є трохи більше, ніж просто твоя незграбність.

— Ну. Це вже поступ. — Вони з Нагою перезирнулися. — Тож, будь ласка, продовжуй. Чому я?

— Я поясню. Справді поясню. Але спершу мені треба повісити Давида. — Вона поворушила шнурком. Чорнота поглинула його цілком, до останнього волохатого пальця ноги.

Стів відчув, як очі йому полізли на лоба. Чорнота довкола Давида за останні кілька хвилин помітно виросла. Тепер, навіть за п’ять футів від неї, Стів відчував жар. Як від печі. Він ступив пів кроку назад.

— Що з ним відбувається?

— Пам’ятаєш, я казала, що він завмер у часі?

— Гм… мабуть. — Чорнота довкола Давида була якась плинна, її поверхня закручувалася вихорами.

— А пам’ятаєш, що він робив, коли я його заморозила?

— Це що, іспит?

— Радше метод навчання. Ти краще зрозумієш, якщо я витягну це з тебе. Пам’ятаєш?

— Ну… так, мабуть. Він помирав, правда? І ти щойно трохи шарахнула його розрядом у больовий центр мозку. Ти казала, це «теоретична верхня межа страждання». — Тоді, собі під носа: — Тобто… до біса.

— Саме так. Але ось різниця. Страждання — звичайне страждання — минуще. Те, що ми сприймаємо як емоцію, — це лише швидкий зв’язок тривимірного простору з одним із вищих фізичних планів: лють, радість, насолода, що завгодно. Наслідки можуть відлунювати роками, та сам зв’язок зазвичай триває лише частку секунди. — Вона знову всміхнулася, мов гаргулья. — Зазвичай.

— Але… не цього разу?

— Саме так. — Вона поворушила чорною кулею. — Усередині неї час не минає. І я влучила якраз як треба. Давид під’єднаний до чистої муки й не може рушити далі. — Вона очікувально подивилася на Стіва. — Стів думав над цим добрячу хвилину, тоді здався.

— Гм. То й що?

— А те, — сказала вона, — що потенційна енергія між планами й далі реалізовуватиметься. Це як конденсатор із нескінченним зарядом.

— Енергія. — Він глянув на Давида, тепер цілком поглинутого чорнотою. Куля, поки вони говорили, помітно зросла й нагрілася. — Тобто оця чорна штука? Це енергія?

— Саме так.

— І наскільки великою вона стане?

— Не певна. Мільйон миль, плюс-мінус. Тому ми й прийшли сюди, нагору. Треба встановити його в небесах, де є місце.

— Перепрошую, як?

— До цього часу завтра Давид буде нашим новим сонцем.