Розділ 12.3 — Бібліярня

Вона сягнула рукою в хмару зірок над головою й зробила жест, ніби щось відганяє. Вогні від її дотику закрутилися — достоту як обертова таця на великому кутньому столі в китайському ресторані. Коли знайшла потрібне місце, вона тицьнула пальцем угору, спинила те крутіння й потягнула. Простір помчав повз них, масштаб усього, що вони бачили, меншав і меншав — спершу цілі галактики, потім хмари, потім окремі зорі, аж нарешті планети.

— Впізнаєш оцю?

— Ем… Юпітер? — Губи його ніби заніміли.

— Ні, це Сатурн. Бачиш кільця?

— Точно. Сатурн. Я це й мав на увазі.

— Нічого. А тепер помовч на секунду. Мені треба зосередитися.

Стів дивився, як вона взяла Давида за шнурок — назовні стирчало ще тільки кілька дюймів — і легенько штовхнула його крізь тонку плівку, що відділяла реальність, у якій Стів виріс, від Бібліярні. Проходячи крізь неї, Давид ніби поменшав.

— Ось і все, — сказала вона й театрально потрусила руки. — Готово!

— І коли він стане сонцем?

— Не знаю. Щонайменше за кілька годин. Орбіти я потім прийду поправлю. Не можна ж, щоб маленькі кульки зіштовхувались одна з одною, правда? — Стів, сантехнік, заговорив пересохлими губами.

— Ні. Мабуть, не можна. А коли він стане яскравим і жовтим? — Обличчя її трохи спохмурніло.

— Ну… він не стане.

— Що ти маєш на увазі? Він так і лишиться таким? Геть чорним?

— Ага. Це особливість плану страждань.

— А звідки тоді візьметься світло? — Вона насупилася.

— Його, гм, буде не так багато. Світла, тобто. Тепла — скільки завгодно: страждання дуже гаряче, — і гамма-випромінювання, і все таке інше, а от видимого спектра майже не буде.

— Тобто весь час буде темно? Навіть коли сонце зійде? Завжди?

— Буде досить тепло, — сказала вона захисним тоном. — Ніхто не замерзне. І люди пристосуються.

— Пристосуються. — Вона кивнула.

— Майже до всього можна пристосуватися. — Стів помовчав, та відповіді на це в собі не знайшов. За довгий час Каролін озвалася знову. — Ну… це підводить мене до другої причини, чому я привела тебе сюди, нагору.

— Їжа?

— Ні. Ну, так. І це теж. Але більша причина ось у чому… я хочу зробити тобі подарунок, Стіве. Я знаю, ти не розумієш — я ще дійду до цієї частини, — але я тобі дуже зобов'язана. Без перебільшення можна сказати, що я зобов'язана тобі всім. Я дуже довго думала про цей день і… я хотіла сказати, що… ну, мене б дуже втішило, якби я могла бодай трохи тобі віддячити. Я привела тебе сюди, щоб ти побачив вознесіння Давида. — Вона дивилася на нього, усміхнена й серйозна.

— Гаразд. А чому?

— Наступного разу, коли ти побачиш, як сходить сонце, ти повіриш, що я серйозно, коли кажу: я дам тобі все — геть усе, — що ти тільки зможеш придумати попросити.

— Типу «Мазераті», чи…

— Звісно, як хочеш. Але й більше за це. — Вона нахилилася близько. — Я можу зробити тебе безсмертним. Невразливим. І тим, і тим, як хочеш. В аптечному відділі є речі, що зроблять тебе розумнішим за найрозумнішу людину, яка коли-небудь жила.

— Ем… — Момент затягнувся. — Зараз мені хочеться тільки барбекю.

Він уперше помітив, що Каролін, коли сміється, навіть гарненька.

***

— ДУЖЕ СМАЧНО, — сказав Стів. Він облизав пальці. У холодильній сумці були стейки, а ще дещо, схоже на велетенського скорпіона, а на смак — трохи як свинина. Каролін сказала, що воно вимерло ще в плейстоцені, але це одне з її улюблених. Стів не розпитував. Було смачно, щоправда, їжі було багато. Нага сама з'їла три такі штуки, плюс два стейки й вісім гамбургерів. Потім згорнулася клубком, як домашня кішка, і заснула. Стів подумував, чи не віддати їй свої недоїдки, та вирішив не будити її. Бідна киця. У неї був важкий день.

— Рада, що тобі смакує, — сказала Каролін. — Дякую, що приготував.

— De nada.

Хай які ще вміння мала Каролін, готувала вона, було очевидно, кепсько. Після того як вона спалила дві партії бургерів, Стів сам став за мангал. Тепер він умостився в шезлонгу із задоволеним зітханням. Спершу йому не надто подобалося сидіти так близько до краю, але після кількох пив він трохи розслабився. Краєвид тут справді фантастичний. Всесвіт крутився над ними, кидаючи тепле сяйво на лабіринтові стелажі внизу. Каролін понишпорила в холодильній сумці й витягла винний кулер.

— Ще пива?

— Ага, давай. Дійду до нього згодом. — Він зробив кілька ковтків Bud Light і тихенько відригнув, відчувши смак м'яса вимерлого скорпіона. — То… щодо цього подарунка. Ти могла б зробити мене президентом?

— Чого?

— Сполучених Штатів.

— Звісно, як хочеш. Хоча не уявляю, нащо тобі це.

— Слушна думка. А як щодо імператора Землі?

— Раз плюнути.

— Гм. — Він подумав. — А я міг би бути швидшим за кулю в польоті й перестрибувати високі будівлі одним стрибком? І стріляти лазерами з очей?

— Лазерами?

— Ну, технічно це, здається, тепловий зір. І морозне дихання. Ти могла б зробити морозне дихання? — Вона кивнула.

— Звісно. Зайняло б це зо два тижні, але я могла б усе це зібрати докупи. Ти цього хочеш?

— Ем… ні. Я жартував.

— Ну. Гаразд. Ти не можеш стриматися, я розумію. Просто щоб знав: я серйозно. Геть усе, без винятків. Коли ми були дітьми, Отець іноді грав із нами в гру: просив вигадати щось неможливе, щоб він це зробив. Якщо ми ставили його в глухий кут — діставали приз. — Вона глянула на нього. — Але нікому це не вдалося. Ніколи. Жодного разу.

— Пролетіти на летючому алігаторі крізь летючий пончик із чорисо?

— Модифікація тіла — перловий поверх, радіальний прохід три, відгалуження сім. Гравітація — радіальний два, відгалуження три. Це покриває й антигравітацію. Ковбасні вироби десь на бірюзовому, — сказала вона, вдивляючись йому в обличчя. — Треба було б подивитися.

— Усе. — Жарту в його голосі не лишилося. — Геть усе. — Вона кивнула. — Це… справді дуже гарний подарунок, Каролін. Дякую. — Він допив пиво й узяв наступне.

— Нема за що. Рада, що тобі подобається. Ще не приголомшений?

— Уже кілька днів. А що?

— Якщо хочеш, я можу розповісти трохи докладніше. Про те, що відбувається, тобто. Відповісти на твої питання, якщо вони є. Чому саме ти… і все таке.

Стів відкрив пиво, оббризкавши себе холодною піною.

— Було б чудово. Але тебе від цього не зламає, чи щось таке?

— Що?

— Ну, якщо ти перестанеш бути весь час страшенно загадковою. Тобі не зашкодить? — Вона підняла безіменний палець. — Що ти робиш?

— Це, здається, називається «показати середній палець». Я не так роблю?

— Середній палець. — Вона виправилася.

— Так краще?

— Ага, вийшло. — Він помовчав, подумав. — Гаразд, у мене є одне. Ти ніби все знаєш про, ну, звичайний світ — хто президент, як користуватися телефоном, усе таке, — аж доки не виявляється, що не знаєш. Тобто тієї першої ночі ти не могла відчинити дверцята машини. Як це працює? — Вона всміхнулася.

— Ну… іноді я трохи грала — вдавала безпораднішу, ніж я є насправді. На випадок, якщо хтось дивиться, чи щось таке. Вони всі думають — думали, — що я дуже відірвана від світу. Я нібито маю мало що знати, окрім мов. Але були й справжні прогалини. Я думала, може, «містер Сел» — це якийсь чоловік, що зробив телефон, який вмикають у стінку, розумієш? Коли я була дитиною, переносних не було. — Вона закотила очі. — І я, мабуть, ніколи не зрозумію ваших уявлень про одяг.

— То ти була справжньою дитиною? Ти не з космосу?

— Так, гм, ні. Це безглуздо. З чого ти взагалі це взяв?

— Не знаю. Телебачення, мабуть. Ну… а ви всі одержимі демонами? Чи, може, у вас щось магічне?

— О Боже. Замовкни, поки не зганьбився.

— Пробач, — сказав він, і сказав щиро. — Я просто… Каролін, я навіть уявити не можу, що могло б пояснити… усе це.

— Ні. Не демон. І, як я вже казала, магії не існує.

— А що тоді?

— Я… це як я сказала тобі тієї першої ночі. Я не брехала. Я бібліотекарка. — Стів обдумав це.

— Гадаю, ми вкладаємо в це слово різний зміст. — Вона кивнула.

— Ага. Мабуть.

— Коли я кажу «бібліотекарка», я уявляю…

— «Чай і затишні детективи»?

— Точно. Саме так. Бачиш? Ти таки розумієш.

— Не зовсім. Чай я люблю, але… я не дуже знаю, що таке «затишний детектив». Це просто те, що ти сказав тієї першої ночі, у Ворвік-голі. Це те, що спадає на думку, коли ти кажеш «бібліотекарка». — Вона глянула на нього так, як дивиться знизу маленька тваринка, ховаючись у своїй норі. — Але в мене було не так, — прошепотіла вона. — Геть не так.

— Ага, — сказав Стів, відкидаючись назад. — Я починаю розуміти. Але, може, розкажеш, як воно було? Щоб я не ставив стільки дурних питань?

Вона довго вагалася, дивлячись кудись у далечінь. Та врешті кивнула.

— Ага. Частина мене хоче. Справді. — Вона розтулила рота, насупилася, стулила знову.

— Але?..

— Просто… я завжди мусила ховати те, що думаю, що планую. Мусила ховати навіть від себе самої. Завжди. Ти розумієш? — У її голосі бриніло благання, якого він ніколи досі не чув.

— Не думаю, що розумію, — тихо сказав Стів.

— Ні. Звісно, ні. Як би ти міг? — Вона ще раз кивнула сама собі. — Я навіть не знаю, з чого почати.

— З початку?

— Гаразд, — сказала вона. Глибоко вдихнула, і коли заговорила, в її голосі знову було залізо. — Тоді з початку. Коли я була маленькою дівчинкою, років дев'яти чи десяти, я провела літо, живучи в лісі. Це було приблизно за рік по тому, як Отець узяв нас до себе, одразу після смерті наших батьків. Я потоваришувала з двома оленями, їх звали Іша й Аша, і…

***

Каролін говорила годинами. Стів підозрював, що дещо вона оминула — що саме вона мала на увазі під «серцевим вугіллям»? — але розповіла дуже багато. Розповіла про Давида й бика. Розповіла, як божевілля Маргарет поволі підточувало її, аж одного дня злизувати сльози зі щік мертвих чоловіків стало весело. Трохи розповіла про те, як Майкл почав дивитися на речі в приміщенні дикими, переслідуваними очима. Відсторонено, клінічними термінами вона розповіла йому, що зробив Давид, показала чорнильні плями на своїх передпліччях, де він прибивав її до столу її ж ручками. Глибокої ночі вона нарешті дійшла до Ервіна, що був її громом зі сходу.

— Ну, — сказала вона, допиваючи останнє вино, — не скажеш мені, яка я падлюка? — Стів похитав головою.

— Ні. Не скажу. Інші, може, сказали б, а я — ні. — Вона зачекала секунду, тоді дві.

— Але?

— Але нічого. Я такий собі кепський буддист-аматор, Каролін, але одна з перших речей, яких тебе вчать, — дивитися на інших людей зі співчуттям. Не з «жалістю» — цю різницю, буває, важко вловити, принаймні спершу, — а зі співчуттям. У твоєму випадку це неважко. Я, мабуть, застрелився б хвилин за п'ять після того, як побачив, як дитину живцем засмажують. Я буквально не можу уявити, як це було.

— Пітер так і зробив, — тихо сказала Каролін. — І Дженніфер теж, здається.

— Що?

— Застрелилися. Після бика. Ну, Дженніфер взяла отруту. — Вона підвела очі, розгублена. — Отець повернув їх. Тоді покарав — п'ятдесят ударів батогом, чи щось таке. Не пам'ятаю.

— Але не ти.

— Не я — що?

— Ти ніколи не пробувала вбити себе? Чи втекти якось інакше?

— Ні. Ніколи. — Очі Каролін були як граніт, об який м'які речі можуть розбитися й розтрощитися. — Моя праця ще була переді мною, розумієш. —

Зараз вона не грає, збагнув Стів. Ось яка вона, коли не треба вдавати. Він сказав «Ісусе» , дуже тихо. Засмажив дитину живцем? Він відчував заціпеніння. Каролін заплющила очі. Коли розплющила їх знову, щити були на місці.

— Гадаю, час спати.

— Ні, я не…

— Усе гаразд. Я справді втомилася. — Бліда усмішка. — Це був великий день для мене. І… я просто… я небагато розмовляю. Майже ніколи не говорю про себе. Почуваюся, не знаю…

— Вразливою? — Довга пауза.

— Ага. Саме так.

— Мені шкода.

— Не треба. Це не твоя провина. Просто… я не надто люблю… як це називається.

— Звичайний людський контакт?

— Хай буде. Мені від цього незручно. Але ти спитав, я розповіла, і тепер ти знаєш. — Стів кивнув. — Але за одне мені шкода: що я стільки всього на тебе навалила, — сказала вона. — Це мало бути заплутано. Тривожно. Я, мабуть, могла б краще влаштувати твою частину всього цього.

— Справді? Ти так думаєш? Справді?

— Стіве, я…

— Просто, знаєш, на майбутнє: я, мабуть, зробив би твою маленьку пробіжку за невелику плату. Двісті баксів, може? А вся та історія з підставою мене під вбивство — це вже перебір. — Він кілька разів кивнув, підкреслено широко розплющивши очі. — Ага. Перебір. Ще й який.

— Гаразд, добре, але якби тебе не воскресили, мертві тоді б…

— Стривай. Зачекай. Якби мене не що?

— Ем… нічого.

— Що ти сказала, Каролін? — Вона простягнула руку, майже, але не зовсім торкнувшись його.

— Стіве?

— Гм?

— Я розповім, якщо хочеш. Але тобі було б щасливіше не знати. — Він довгу мить це обмірковував.

— Ага. Гаразд. Від тебе я готовий це прийняти. — Він потер скроні. — У будь-якому разі, у мене є найбільший з усіх утішних призів.

— Так. Маєш якісь думки, чого б ти хотів?

— Ні. Не дуже.

— Гаразд. Ну, подумай. Завтра поговоримо ще.

— А ти привезла, типу, спальні мішки чи щось таке?

— Що? А, ні. Під жадеїтовою підлогою є спальні приміщення. Я приготувала тобі одне, по-американськи.

— Це як?

— Ну… я ніби позичила пентгаус. З готелю, тобто. Ти чув про «Аль-Мурджан»? Кажуть, там дуже гарно. Ходімо, покажу.