Розділ 2.3 — Буддизм для невігласів

У глибинах єства Стів мріяв себе буддистом. Кілька літ тому, забажавши дивної примхи, він здибав у книгарні та купив сою книжицю — «Буддизм для невігласів». І ховав її під ложем. Нині вона геть злиняла й обшарпалася, сторінки взялися тлустими плямами від піци та потьоками солодкої водиці від частого гортання. Часом, як не йшов сон, він кохався в думках про те, аби зректися всього марнотного набутку й податися у Тибетські краї. Там би він постригся в ченці у скиту — щонайкраще десь на півдорозі до гірської верховини. Поголив би голову лисо, як коліно. Довкола росли б бамбуки, вештались ведмеді-панди й пахло чаєм. Сам він одягався б у шати кольору щирого золота й вохри. А вдень там, певно, співали б псалми. "Буддизм, - гадав він, — то віра чиста, мов сльоза" . Ніколи-бо не чути, аби вісім душ, з яких двоє — малі діти, щойно рознесло на друзки в ім'я прадавньої ворожнечі між буддистами та бозна-ким ще. Буддисти ніколи не грюкають у двері саме тієї миті, коли забава стає найцікавішою, аби тицьнути тобі в руки грамоту про те, яким гожим леґінем був принц Сіддхартха. Може, воно й тому, що в тутешньому житті він жодного буддиста в очі не бачив, але цупко тримався надії, що вони — люди геть іншого закрою. Хоча, бігме, усе то дурниці. Певне, якби завітав на їхнє богослужіння, то вздрів би, що вони такі ж мізерні та нікчемні серцем, як і решта люду. Бути по сему, що поміж святими співами вони перешіптуються про те, як той-ось вбрався у сукню з минулого літа, або як ладан, що його малий Чжан Вей палив днями, був гидким та дешевим, бо родина його злидарює — ха-ха-ха. Але то була Вірджинія, а сам він був простим водопровідником. То чому б не потішити душу вигадкою? Звісно, він ніколи не заходив так далеко, аби бодай у думках купувати подорожній квиток на заморський літак. Не дурний-бо. Навіть якщо уявити, припустімо, що його марення про буддійський ідеал мали якесь опертя в правді... Той факт, що сам він — звичайне собі лайно, лишень із лисою маківкою та в помаранчевій свиті, рано чи пізно виліз би наверх. І мабуть-таки рано, думалося йому. Будда доволі суворо витинав слово щодо татьби й крадіжки: « Коли ти убиваєш, лжеш чи зазіхаєш на чуже… ти власноруч викопуєш власне коріння. А коли не годен опанувати пристрасті свої, то заподіяна тобі шкода обернеться проти тебе Жахливо ». І се «Жахливо» в писанні стояло з великої літери. «І все ж, — зітхнув він подумки, — осьдечки я». — ...ліворуч там, на згірку, — промовила Каролін. — Прости, що? — Кажу, повертай ліворуч он там, біля червоного автомобіля. Вони були в дорозі вже з добру чверть години, і Каролін все вказувала шлях: «Ліворуч сюди. Праворуч на великий гостинець. Ой, вибачай, завертай». Голос її був низьким, із хрипотою, і діяв на нього, мов чари чи замовляння. До всього, Стів мав вельми кепську тямку до доріг — за п'ять хвилин від аеропорту він уже геть збився з путі. Вони могли бути тепер на островах Фіджі. Нагими. На самому місяці. — Ти ж певна, що знаєш, куди правиш? — Еге ж, саме так. — То ми вже близько? — Ще кілька хвиль. Мало часу зосталося. Вона сиділа, звернувшись калачиком на передньому сідалі, прихилившись плечима до дверей. Статура її, підкреслена куцими шортами, завиграшки виставляла напоказ гожі литки. Стівові було вельми тяжко відвести від них погляд. Щоразу, як вони минали якесь придорожнє знамено чи митний стовп з її боку, він нишком зирив на тую красу. Вона ж, здавалося, ба й не перечила, ніж зовсім того не помічала. — Завертай ондички, — мовила вона. — Сюди, чи що? — Ні, на наступному роздоріжжі. Де отой... о, так, - вона обернула до нього свій усміх, а очі в місячній синяві світилися, мов у лісової дички. — Уже заіграшки доїдемо. Путь попереду лежала в суцільній теміні. Вони виїхали далеко за міські околиці, де вже зачиналися сільські лани та угіддя, й завернули до майже безлюдного селища. Простір там був чималий, принаймні, замислений з розмахом — земельки б вистачило на сотню засіків із подвір’ями завбільшки з долоню. Там і сям бовваніли поодинокі збудовані халупи, а подекуди зяяли лишень залиті підвалини, з яких рясно буяв бур'ян. Проте здебільшого пустища стояли голими. — Чисте диво, — стиха пробурмотів Стів. — Осьде, — ткнула вона перстом. — Ось тая світлиця. Стів повів оком за її пучкою й уздрів невисоку хату на американський лад, пофарбовану в блідо-зелений колір, що здавався огидним навіть у нічній глушині. Причепа перед домом стояла пусткою. Одиноким джерелом світла лишався самітний ліхтар на розі вуличного завулку. Він стиха проїхав повз обійстя. За сотню ліктів дорога так круто вигнулася, що дім геть сховався за гущавиною дерев. Там він і зупинився, а тоді повернувся обличчям до Каролін. — Остання ласка, — промовив він. — Твердо затямила собі се вчинити? Коли скажеш, що потрібно, я й сам можу... Очі її знову спалахнули під місячним промінням: — Ні. Буду йти за тобою слід у слід. — Ну, нехай по-твоєму, - він ще єдиний раз кинув оком на її литки та й вийшов наділ. Стишений стукіт дверцят пролунав якраз до міри непомітно. Обійшовши авто з тилу, Стів зняв рюкзак, - Ти… Вона легесенько, самими пучками, торкнулася його потилиці. Стів аж здригнувся — волосся на карку дуба встало. Обернувшись, він угледів її в такій близькості, що годно було вчути дух. Пахло так, ніби дівчина не милася... ну, вже давненько... але то був приємний, хмільний дух досі немитого тіла — мускусний, істинно жіночий. Ніздрі його мимоволі роздулися. — Ходімо, — звеліла вона, знову натягуючи калоші поверх своїх гетрів. Підійшовши до хати, Стів зазирнув у поштову скриню. Вона була забита дощенту — мабуть, цілотижневим мотлохом та паперовим сміттям. «Господар уже запізно десь повіявся», — подумав він і зрадів. Витягши якусь книжицю, він підставив її під місячний блиск, аж поки зміг розібрати начерк на обгортці. Великими синіми буквами там було витиснено: «Журнал пристава», а на місці адреси значилося... «Детективу Марвіну Майнеру». Стів з острахом глипнув на Каролін: — Цей чоловік, бува, не з з поліції? — Схоже на те. — Що сей негідник вчинив із тобою? — Знівечив шовкову сукню. — Яким же робом? — Кров'ю заляпав, бодай йому. — Гм. Не пробувала випрати її, аби… — Еге ж, та ба — геть уся взялася кривавими плямами, не відіпрати. Ну то що, заходимо чи ні? — Гадаю, не матиме великого розголосу, коли до діла взятися з розумом. У будь-якому разі, схоже, що Майнер десь повіявся. — М-мм. Стів завагався на мить, а тоді ступив на причепу перед хатою. Підійшов під самі двері й поторсав калаталку. З глибини дому — ані шелесту. — Навіщо гупаєш? — Нікого тут не сподівався, але коли всередині якийсь хорт, краще звідати про се заздалегідь. — А-а. Добра тямка. — У голосі її почулася виразна огида. — Не злюбувала собаче плем'я? Вона хитнула головою: — Звірі то люті та небезпечні. Стів спідлоба глипнув на неї. Більшість вечорів, коли він вертався до свого кутка, його кудлатий бровко так шалено крутив хвостом, що аж увесь зад ходив ходором. «Може, коли усьому настане кінець, ми з Піті таки помандруємо до Тибету. Уявляю, як ясного весняного дня підніматимуся на гірську верховину до скиту, а Піті підстрибуватиме поруч, і на самому вершку чекатиме на нас щирий Спокій Душевний» . Проте спочатку — діло. Стів підняв рогожу біля порога, шукаючи ключа. Порожньо. Провів пучками по верхньому одвірку. Каролін допитливо позирала на його витівки. — Часто-бо люди тримають запасні ключі під рукою, напохваті. — Кінці його рукавиць укрилися сірою пилюкою. Ключа не було й сліду. — Ну що ж, — мовив він. — Доведеться йти крутим шляхом. Обійшли хату з тилу. Стів вийняв із кубця залізного лома і затиснув між дверима та одвірком на рівні засува. У кишеню сховав хрещате та пласке шило, а також обценьки. — Коли там заведена якась хитра сторожа, зазвичай маєш добру хвилину, аби її знешкодити, — повчав він. — Сього часу має вистачити з головою. Але постій лишень тут, під стіною. Не хочу об тебе перечепитися у теміні. Вона кивнула. Стів наліг на залізяку й кректнув. Одвірок подався заледве на палець — якраз до міри, аби засув вислизнув із гнізда. Двері відчинилися у суцільну чорноту. Зсередини війнуло душним, теплим духом. Він замер на мить, чекаючи, але ніщо не заверещало й не звикнуло. — Мабуть, доля до нас ласкава. Сполох не ввімкнений. Усередині панувала глупа темінь. Усі вікна були завішені цупкими, важкими сукнами — крізь такі не пробилося б ні місячне сяйво, ні самітний ліхтар із завулку. Одиноке світло у світлиці йшло від величезної музичної скрині-стереостійки, заввишки з самого Стіва. Блідо-сині цятки-вогники на приймачі світилися над кріслом-гойдалкою, що виринало з моря зім'ятих бляшанок з-під дешевого пива. — Чого забарився? — спитала Каролін. Звук її голосу долинав звідкись спереду. Стів хоч і не підскочив, але злякався не на жарт. Навіть не вчув, як вона переступила поріг. — Даю очам звикнути до мо́року, — процідив він і озирнувся. Мікрохвильовка на кухні блимала нескінченним зеленим опівніччям над масною коробкою з-під пирога та невеликою купою зім'ятого паперу. — Гм. Він тихо пройшов на кухоньку й відчинив холодильник, заплющивши одне око, аби знову не засліпити зір. Біле світло аж різануло по очах у сутінках. Харчів там майже не було — лишень напівпорожній слоїк із підливою та пластикова пляшка гірчиці у дверцятах, — зате в глибині стояло барильце пива. Стів, відчуваючи сухість у горлі, на мить замислився над знахідкою, але зачинив двері й просто випив кухлик сирої води з-під крана. — Не бажаєш водиці? - відповіді не було. Він вистромив голову з кухоньки, - Каролін, де ти є? — Тутечки. — цього разу її голос пролунав за його спиною. Оце вже Стів справді здригнувся від несподіванки. Повернувся, аби глянути на неї — а дівчина стояла впритул. — Хочеш… — голос його урвався. Вона підійшла ще ближче й повела пальцями по його грудях: — Чого хочу? — Га? — Ти спитав, чого я хочу. — Ледь помітний наголос на останньому слові. — Ось воно що. Вибачай. Геть вилетіло з голови. — Він замер на часину. — То я зараджу відшукати… що б воно там не було? Вона промовила щось чудне, чого він геть не втямив. — Що се за мова? — По-китайському, прости мені. Стільки мов у світі… Часом, як острах бере, самі мішаються в голові. Її дотик пронизав груди, мов блискавка. Стів аж відсахнувся. Очі тим часом уже призвичаїлися до мо́року: там, де досі бовваніли лишень розпливчасті тіні, тепер чітко проступили канапа, стілець, телефон та стіл. Він підійшов до скрині поряд із телефоном і прочинив її дверцята. — А що, непогане начиння, — мовив він. Музичний приймач виявився німецького кування, куди дорожчий, ніж уся сія убога халупа. — Візьмеш собі стереосистему? — Ні. У голові Стіва, який ніколи не мав у власному закутку доброго струменту, на мить затьмарився розум. Він уже було простяг правицю — «Ба, ми ж і так прийшли на розбій, чи ні?» Рука його зависла над дротом… але враз відсахнувся, подумки давши собі щигля під зад. «Коли ти убиваєш, лжеш чи зазіхаєш на чуже… ти власноруч викопуєш власне коріння». Коли ж він підвів очі, Каролін вже й слід простиг. — Гей! — гукнув він стиха. — Куди ж ти повіялася? — Воно тутечки, — обізвалася вона. — Я знайшла його. Голос линув із сусідньої світлиці. Стів знову здригнувся. Що вона там здибала? Подався на той звук. Дівчина сиділа в їдальні прямо на довгому, панському столі, звісивши литки, а постать її малювалася чорною тінню на тлі блідого світла з ліхтаря. Позаду неї, мов чорний престол якогось володаря, висипався великий мисник із порцеляною. — Каролін? — Іди-но сюди, — прорекла вона, злегка розвівши коліна. Він ступив уперед і став перед нею впритул. — Де ж те твоє добро? — Осьде, — прошепотіла вона. Простягнувши руки, вона обхопила його і притягла до свого лона. — Постій-но, — мовив Стів, проте без великої сили в руках. — Що ти чиниш?.. Вона схилила голову, подалася вперед і припала до його уст поцілунком. Губи були повні, м’які мов шовк. На язиці відчувся присмак солі та мідної іржі. На мить він геть зомлів, занурившись у ті любощі, але така вже була його вдача — ніколи не заплющувати очей до кінця. Позаду неї, відбиваючись у скляній тарелі на полиці мисника, щось ворухнулося. Стів відсахнувся й крутнувся на підборах. У тіні, попід кутком, стояв чоловік. В руках він тримав довгу рушницю. — Ого, — процідив Стів, піднімаючи руки догори. — Стривай-но малу хвилю… — Прости мені, Стіве, — зронила Каролін. Якимось дивним робом вона вже встигла зсунутися зі столу й перебігти на інший бік кімнати. — Ви заарештовані! — гримнув чоловік, наставивши цівку просто Стівові в груди. — Еге ж, — відказав Стів, повільно піднімаючи руки все вище. — Нехай буде так. Без клопоту. Чоловік ступив уперед, де падало бліде світло нічного ліхтаря. Волосся на його голові стояло дубом, а баньки шалено закочувалися під лоба. «Що з ним коїться, прости Господи? Одурманений він, чи рушений розумом?» — Ви заарештовані! — знову вигукнув той, скидаючи рушницю до плеча. — Добре, — мовив Стів. — Добре. Чи мені вже спиною обернутися, чи як…? — Ані руш, бо стрілятиму! — закричав чоловік, а з куточка рота у нього бігла цівка слини. — Стривай! Стривай, я ж… — Чини лад! — звеліла Каролін. Чоловік вистрілив. Спалах із цівки був величезний, сяйнув на всю світлицю, але Стів, здавалося, самого гримоту й не почув. Коли паморозь в очах розсіялася, він уже лежав горілиць на помості, дивлячись у стелю. Позаду почув тихий, кришталевий передзвін. Повівши оком у той бік, він угледів, як із мисника випав гострий уламок скла. Гарно так задзвенів, чисто. «А що то за цівки на тарелях? — подумалося йому. — Все якесь темне та мокре». Каролін схилилася над ним, заступивши світло: — Вибачай, — повторила вона знову. — Я… поможіть… мені б до господи… треба нагодувати Піті… треба… йти… Вона прихилилася ще ближче, торкнулася його щоки холодними пучками. Те́мінь глупа.