Розділ 2.4 — Буддизм для невігласів

Коли Стів віддав Богові душу, Каролін на малу хвилю опанувала себе. Міцно стулила вії й глибоко, аж до серця, втягнула повітря. — Ви заарештовані, — знову пробелькотав Майнер. Світ йому крутився перед очима, і він знову почав хитатися, мов п'яний. Стояв тепер у кутку, спиною до молодиці. Ступив крок уперед і вдарився лобом об стіну. Вона приступила ближче, обережно обернула недужого й забрала з його рук двоствольну рушницю. Той віддав зброю без жодного спротиву, слухняно, мов дитина. Вона вправно клацнула затвором, дославши свіжого набою в цівку, й поклала на обідній стіл. Очі пильно відводила, аби лишень не вздріти бездиханного Стівового тіла. Тоді взяла Майнера за плечі й повела його до арки, що ділила світлицю від кухні. — Стій тутки, — звеліла вона. Чоловік на коротку мить навів на неї каламутний зір, а потім знову закотив зіниці під лоба. — Ви заарештовані… — прохрипів він, проте з місця не рушив, заклякши на порозі. Каролін обійшла Стіва з правого боку. Взяла рушницю і поклала її в мертвотні, холодні пальці його лівиці, притискаючи їх своїми до цівки. Правий же вказівний палець небіжчика обережно поклала на спусковий гачок. Спрямувала дуло просто в груди Майнеру. Майнер позирав на теє приреченим, байдужим оком. — Ані руш, бо стрілятиму! — вона натиснула на спусковий язичок. Грімкий постріл розірвав нічну тишу й поцілив Майнеру просто в груди, вмить спопеливши серце й легені, та вирвавши з хребта добрий шматок плоті з кулак завширшки. Чоловік замертво гепнувся на долівку. Каролін випустила зброю й підійшла до вимикача на стіні. Вона скинула з правиці рукавичку й провела великим пальцем по мосяжній блясі довкола — обережно, аби не змазати й залишити чіткий слід. Скінчивши діло, знову натягнула рукавичку. Прибрала руки, лишивши рушницю в обіймах Стіва. Обернулася і глянула йому в лице. Навіть тепер, серед сього жаху, не дала волі сльозам. Натомість із безмежною, невимовною ніжністю схилила долоню й затулила повіки. — Дуй бу чи, — прошепотіла вона, торкаючись зблідлої щоки. — У камакуту ну, — злітало з її уст. — Je suis désolée, — і Ek het jou lief, і Lo siento, що означало тяжку покуту, Mainū māfa kara dēvō, і Het spijt me, і Je mi líto, Ik hald fan di, і Ben bunu çözecektir… І так без кінця-краю, слово за словом. Вона прихилилася до Стіва, тихенько колишучи його взад і вперед, затиснувши себе в обійми. Поклала його безладну голову собі на коліна. Срібне місячне сяйво заливало світлицю, повну потрощеного та знівеченого начиння. У повній самотині вона обіймала свою страшну таємницю. Всю ніч безперервно тулила його до себе, зачісувала йому волосся і тихо, ледве чутно благала: «Прости мені», шепотіла: «Даруй мені гріх мій», примовляла: «Я все злагоджу» і «Присягаюся, усе буде добре», знову і знову, і знову — кожною мовою, яку лишень знав і чув цей грішний світ від початку віків.