Розділ 2.5 — Зі сходу, Грім

По тім, як Ішу та Ашу вкоротили віку, Давид приніс до Бібліярні дві оленячі туші, поклавши по одній на кожне рамено. Наступного ранку він заходився лупити з них шкуру на тому місці, де колись пролягав під'їзний шлях батьків Лізи. Отець запекло наполягав, аби Каролін ставала до помочі. Вона вчинила все без жодного кривого слова, віддавши гумові, криваві шкури своїх колишніх друзів Лізі задля їхнього вичинення, а тельбухи та кишки — Річардові на тятиви для луків. Сам же Отець забрав м'ясиво. Того ж дня він випускав з них патрані тельбухи, натер цукром та кмином і запік у своєму бронзовому бику. Каролін благала Отця не чинити з її повернення великого гуку, проте він уперся на своєму. На бенкет зійшлися всі, хто мав хоч якусь вагу та силу при дворі Отця. Прибув посол забутих земель, несучи в серці вибачення своєї господині. Чоловік був вбраний у чорну мантію, що аж диміла від потойбічного холоду світу живих. З'явився й останній Монструвакен, що вважалося за велику честь і повагу. Він жив безвиїзно, забарикадувавшись у короні чорної піраміди на самому краєчку часів, і вкрай рідко потикався до колишнього світу. Дехто шепотів, буцімто він — то лишень старша подоба самого Отця. Каролін пильно виглядала бодай якихось ознак сього, проте не вздріла нічого. Були й інші гості, до двох десятків душ — Герцог, Лізель та незнайомі їй досі постаті. Шляхетне панство гучно сміялося й жартувало поміж собою за трапезою. У світлі палахкотливого вогнища оленячий лій аж лиснів на їхніх щоках. Каролін не проковтнула й шматка. Ще до того, як усі закли́кані гості переступили поріг, вона попросила дозволу відійти до своєї келії, мотивуючи тим, що мусить надолужити згаяне в науці. Отець на коротку хвилю прошив її пильним поглядом, а потім кивнув головою. Десь за тиждень він учинив їй іспит, розпитуючи про літні пригоди спершу мандаринською, а згодом — потаємним жаргоном низьких драконів. Наостанок Отець мовив, що вельми втішений її успіхами. Каролін лишень посміхнулася й низько вклонилася йому у подяці. Життя котилося далі. День, коли Майкл постукав у двері, настав, либонь, через рік по тому бенкеті. Котіло їй тоді десь коло десятого літа. Світлиця Каролін під нефритовим помостом Бібліярні дихала прохолодою та мо́роком, хоча в Ґарісонових Дібровах уже наближалося тепле літнє сонцестояння. Їм дозволяли виходити на свіже повітря вечірньою порою, але після жаху, що зчинився тижнем раніше, вона не мала жодного бажання потикати носа надвір. Тіло її здригалося від однієї думки. Тільки не після Рейчел. Каталог Рейчел був присвячений віщуванню та вивертанню можливого майбутнього. Подекуди се досягається через складні математичні рахунки. Іншим разом вона вичитувала знамення в бескидних хмарах та річкових хвилях. Проте найчастіше Рейчел дізнавалася про прийдешнє, посилаючи своїх вивідачів. Агентами тими ставали її власні діти, а точніше — їхні безпритульні привиди. Аби обернути їх на таких служників, Отець вимагав, щоб Рейчел власноруч душила немовлят у колисках, здебільшого у віці дев'яти місяців від народження. Важливо, наголошував Отець, аби вона чинила се власною десницею. Рейчел вперше збагнула свій страшний уряд на дванадцятиріччя, три тижні тому. За два тижні по тому вона спробувала накивати п'ятами. Однієї ночі, скориставшись відсутністю Отця, дівча кинулося бігти крізь довгі тіні літніх сутінків; її босі ноженята хрустіли по галявинах, що пожовкли й стали ламкими від лютої посухи. Тейн, ясна річ, вистежив утікачку. Він та інша сторожа збили її з ніг якраз перед межовим знаком розділу. Вони роздерли бідне дитя на шматки на очах у решти дітлахів, що заніміли від остраху. Права рука Рейчел, уся заюшена кров'ю, стирчала з маси волохатих звірячих тіл. Двох пальців уже бракувало. Вона судорожно чіплялася за… Коло дверей Каролін почувся шерех, ледве чутний, мов м'який дотик лапки до дерева. На мить вона завагалася, чи не вдати, що спить. Отець поїхав у далекі світи. Давид останнім часом почав заглядати так, що ставало ніяково й млосно. Двері келії були засунуті як зсередини, так і зовні, і якщо вона… — Каролін? — почувся тихий голос. То був Майкл. Дівчина посміхнулася. Вона відкрутила важкі залізні засуви, що тримали двері, і трохи причинила їх. Майкл стояв у темнім коридорі, геть голий і засмаглий до чорноти. На його плечах вздріла тонку білу скоринку. Невже сіль? У долоні хлопець стискав шматок паперу. Вона кивнула, запрошуючи до світлиці, зачинила за ним двері й знову звела засуви. Її келія мала десь із чотири кроки завширшки та завдовжки; уздовж кожної стіни височіли дубові полиці. Усі вони були вщерть забиті книгами Отця та власними нотатками. Звісно, жодного вікна тутки не було. Вона мала право прикрасити стіни — се не заборонялося, і в більшості келій висіло по одному чи два мальовидла — проте дівчина цуралася того. Стіл слугував єдиною оздобою, про яку варто було згадати. Він помітно вирізнявся з-поміж убогого начиння, бо був зроблений на щабель вище суто простої речі — виточений із вишневого дерева, обтягнутий шкіряною стільницею та прикрашений химерними завитками. Спальна ковдра була просто зручною, аби прихилити голову. Натомість настінні полиці тріщали від фоліантів, а стопки книг заввишки по коліна хиталися то тутки, то там просто на долівці. — Майкле! — Вона прихилилася до нього й міцно обняла, геть не зважаючи на наготу. — Скільки ж то води спливло! Де ж тебе світами носило? — У... — Його уста кілька разів безпорадно розтулялися й стулялися, проте жодного звуку з них так і не злетіло. По короткій хвилі він невиразно махнув рукою кудись собі за плече. — У лісі? — спробувала вгадати дівчина. — Ні, бачу, що не в лісі. — Хлопець пантомімою почав удавати, наче пливе крізь хвилі. — В океані? — Отож-бо! Саме там. — Майкл вдячно всміхнувся їй за підказку й поміч. — Я проваджу науку з... переймаю штуку від... Нуртули Велеокого. - Нуртула, старезний морський черепах, слугував одним із найвірніших урядовців Отця. Сей древній велетень мав під своїм суворим оком весь Тихий океан та тримав непохитну оборону супроти потвор, що гніздилися в Охотському морі. Майкл торкнувся її щоки солоною, засмаглою правицею. — Нудився за тобою. — І я за тобою тужила. Як там по заграниці? Які вісті з великого світу? — Каролін-бо майже безвилізно сиділа в мо́році Бібліярні, лише зрідка виходячи поміж посполитих, аби випробувати на ділі якусь нову вивчену мову. Майклове обличчя вмить спохмурніло, наче хмара перед грозою. — Геть інакше все. Не так, як тутки, у наших стінах. Океан... він невимовно глибокий. Каролін на малу часину замислилася над тими словами, не знаючи, що й мовити у відповідь. — Твоя правда. Воно так і є. — А як тутки? — Прошу? — Ну... як воно... як справи у Бібліярні? — О! Та все по-старому, котиться. Хіба останнім часом трохи зле. Маргарет повсякчас будить шаленими лементами й криком. Як на мій розум, вона просто глуздом рушає. Мабуть, через ті химерні, заплутані фоліанти, якими Отець забиває їй голову. Тепер вона вбила в тямку, наче Отець ось-ось укоротить їй віку. — Каролін зневажливо закотила очі під лоба. — Вічно справляє комедії та вдає з себе велику мученицю. — Одже ж бо... Сумно чути. А Давид як? — Майкл та Давид вельми товаришували за тих часів, коли ще були американцями, і досі радо бавилися вдвох, коли траплялася вільна година. — Ой, та ти ж знаєш Давида! Просто великий, добродушний бевзь, усім заглядає в очі. — Каролін знову зітхнула. — Він нівроку милий, але такий уже, холєра, повсякчас веселий та говіркий, аж нудно стає. — Твоя правда. У вовчій зграї є таке примов'я... — Тут Майкл доволі правдоподібно випустив із горла глухе вовче виття та рикання. — Гм. Оце так. — Се означає, е-е... “серце занадто велике для ловів”. Може, Давид занадто лагідний до людей? Занадто добрий, аби ставати до бойового герцю? — Тобі, мабуть, краще знати слово “герць”, — тихо й м'яко мовила дівчина. — Проте, схоже, ти влучив у саме око. Отець кілька тижнів тому казав точнісінько таке ж саме. — А ти як маєшся? — Бувало й гірше, — мовила дівчина. То була щира правда, проте Каролін тоді ще не відала, що чинить гріх брехні перед самою собою. Відтак, аби звернути розмову на іншу стежку, спитала: — Що там маєш у жмені? — і кивнула на клаптик паперу, який він стискав. Майкл підняв його до очей, насупивши густі брови. Папір був геть пописаний химерними закарлючками — клинописом, як уздріла дівчина, а не знайомим письмом Пелапі. — Отець каже… — Хлопець поводив пучками пальців угору-вниз по рядках, а тоді простягнув папірець їй до рук. — Ну та й заєдно, — згодилася вона. Отець частенько посилав до неї котрогось із дітлахів задля тлумачення, Майкл заледве тримав у тямці слова мови Пелапі. Свою науку він переймав здебільшого по хащах та від лісових бестій, аніж із мудрих фоліантів. Вона взяла папір і малу хвилю пробіглася по ньому оком. — Тобі прочитати геть усе, як єсть? Майкл стурбовано закрутив головою, наче ніяковів. — Чи не могла б ти… — Він зробив руками такий жест, ніби стискав щось до купи, і безпорадно глянув на посестру. — Мені зараз… важко даються слова. Навіть прості. — Знаю, — м'яко відказала вона. — Я розтлумачу тобі все коротко. — Хлопець дивився на неї порожнім зором. — Мені треба лишень малу часину, аби слів було менше. Вона пробіглася по рядках досвідченим, гострим оком. — Се стародавнє письмо, — мовила дівчина. — Ну, точніше, списана копія. Але йдеться про велику січу, що зчинилася у другому сторіччі… десь із шістдесят п'ять тисяч літ тому. Побачивши, що хлопець геть нічого не втямив, вона спробувала інакше: — Давно-давно то було. Багато зим спливло, багато життів одійшло у безвість. — О, — промовив він, просвітлівши лицем. — Оце так. — Написано про… гм. Зачекай-но лишень. — Вона приступила до дальної стіни й зняла з полиці старезний, припалий порохом сувій. Швидко розкрутила його, виглядаючи потрібне слово, і задоволено кивнула головою: — Бач, ідеться про Отця, щось на кшталт його життя. — Про Отця? — Ну, нібито. Пишуть, гм, що напочатку Світанок пішов геть не за ладом. «Світанком» заведено було називати велику січу, що поклала край Третій добі. Усе, що діялося по тому, вважалося вже Четвертою епохою — нинішнім часом, коли світом правив Отець. — Перший схід сонця зчинився до ладу, і, гм, Мовчазні — здається, се саме вони? — були загнані у глибоку тінь. Проте, коли Отець пішов ув останній наступ на самого Імператора — от тобі й маєш! Пишуть, що Отця було «повергнуто й зламано». — Вона звела брови й глипнула на Майкла. Той дивився на неї геть збентежений. — Я не... не годен збагнути... — Се означає, що Отцю добряче натовкли пику. — Отцю? — Хлопець аж зблід від остраху. Каролін лишень здвигнула плечима. — Що написано пером, того не вирубаєш сокирою. Менше з тим, Отця здолав цей чоловік, званий Імператором. — Дівчина й раніше чула краєм вуха про Імператора, проте окрім того, що він колись тримав у залізі Третю добу, про нього мало що відали. Але ж бо мусив він бути вельми штудерним та сильним, аби скинути самого Отця. — Бла-бла... січа, грім... кепсько було... аж раптом... — Каролін заніміла, вп'явшись очима в папір. — Що там? — злякано притишив голос Майкл. Вона підвела на нього погляд: — Вибачай. — І почала читати вголос: — «А по тім зі сходу вдарив грім. І на той гучний гук Аблаха» — так вони в давнину величали Отця — «Аблаха звівся на ноги. І поглянувши на схід сонця, Аблаха вздрів, що той грім був людським голосом, і що чоловік той був йому знайомий. Той муж був…» Гм, не відаю, що се за слово таке химерне. «Той муж був чимось на кшталт наперсника й довіреної особи самого Імператора. Проте нині він прозрів, побачив істинну мудрість і зв'язав свою долю з Аблахою. І вздрівши теє, Аблахи…» гм, лють? Ні, не лють. Його воїнське серце… «Уздрівши теє, воїнське серце Аблахи оновилося, і він підвівся. Так само й полки Аблахи, що були розірвані на шматки й посічені замертво, знову повстали з долівки. Бла-бла... сікли, рубали... і так настала Четверта доба під цим небом, яка є добою правління Аблахи». Вона віддала клаптик паперу назад Майклові. — Маєш тепер лад у голові? - Хлопець кивнув на знак згоди. — Ото й добре. То на якого біса тобі дався цей сувій? Майкл лише здвигнув плечима: — Завтра маю предстати перед ним — з того рукопису почнеться моя нова наука. — Отже ж бо… — Її серце боляче стислося, мов лещатами. Майкл був для неї найближчою душею в цих холодних стінах. Вона хотіла було спитати, на скільки зим його забере та наука, проте знала, що він і сам не відає. «Ну що ж, — подумала дівчина, — принаймні маємо сю ніч». У Бібліярні доводилося цінувати кожну годину, яку вдавалося викрасти у долі. — Ймення, — прохрипів Майкл. — Як його звали? — Батька? — Ні. Того, що був громом зі сходу. Його. Каролін примружила очі, пильно вдивляючись у стародавній манускрипт, що лежав у її маленьких, поплямованих чорнилом пальцях. — Нобунаґа, — тихо мовила вона. — Його ймення було Нобунаґа.