Розділ 3.1 — Заперечення, що несе руїну

Наступного ранку по тім, як вона вдруге укоротила віку Майнеру, Каролін прокинулася на долівці у світлиці пані Макґілікаті. Сонце заледве виткнулося з-за пруга. За своїм звичаєм, спочатку вона лежала геть нерухомо, стуливши вії, аби жодним рухом не зрадити свого пробудження. Ранкові часи повсякчас давалися їй найважче. Наскільки вона відала, ніхто під небом — ані Отець, ані Давид, і навіть Емілі — не мав сили зазирнути в її сплячий розум; лишень там, у нічному мо́році, вона кувала свої справжні наміри. Проте заледве скинувши сон, було вельми труно вберегти щиру правду свого серця від облуди думок. Вона потягнула носом повітря, вивідуючи з духів усе, що тільки було змога. Майкла в господі не було. Як змовилися завчасу, він рушив у дорогу ще перед схід-сонцем. Стріча їхня мала статися згодом коло бронзового бика. Інші іще спали по кутках. Із дальньої опочивальні доносився ледве чутний дух кислого поту та свіжої, гарячої крові — то дихав Давид. До того домішувався важкий сморід сирої землі та гнилого мертвяка — знак присутності Маргарет. Алісія лежала ближче; вона щойно повернулася з далекого прийдешнього віку, тож від її шат досі пахло болотяним метаном. На кухні вже поралася коло печі сама пані Макґілікаті — варила чорну каву, смажила бульбу з часником та ладнала якусь підливу. Каролін лежма злегка привідкрила око. Ся американська хата доти здавалася їй чужинською, наче напівзабута нічна мара. За ліком сонячних літ Каролін мала щось коло трьох десятків, проте земні календарі важили тутки мало. Коли їй забагалося б порахувати свій справжній вік, вона могла лише губитися в здогадках. Вона тямила геть усі мови — прадавні й нинішні, людські й звірячі, сущі та вигадані. Вона й сама годна була говорити більшістю з них, хоч деякі говірки вимагали штудерного начиння. Скільки їх було в її голові? Тьма-тьмуща. Десятки, а то й сотні тисяч. І скільки ж то каторжного часу пішло, аби закарбувати їх у тямці? Навіть нині їй потрібно було заледве тиждень, аби призвичаїтися до нової мови. Проте коли вона глипала у свічадо, то бачила там личко молодої діви. Батько давав їй таємні ліки задля укріплення пам'яті, аби її розум діяв хутчіш. Але правда була й у тім, що в Бібліярні біг часу інакший, аніж на землі. І Каролін, дужче за всіх інших, поклала на той вівтар усе своє життя. Тому Америка, яка колись давно була їй рідною домівкою, тепер бачилася екзотичним краєм. Химерна лавка, звана «диваном», хоч і була вельми вигідною, стояла занадто високо над долівкою — куди вище за тії подушки, до яких вона звикла в Бібліярні. У кутку стриміла скриня, по-тутешньому «телевізор» або «тіві», що могла унаочнювати живі образи, проте в тую скриню не можна було увійти чи помацати там речі руками. Не було в цій хаті ні воскових свічок, ні олійних каганців. Та й таке інше. Пані Макґілікаті була живою жінкою, американкою, що з доброї волі пустила їх до своєї господи. Ну... так би мовити. Ліза заговорила їй зуби, проте тії чари мали коротку силу. До того ж Дженіфер підсипала їй синього порошку, аби стара менше дивувалася їхнім химерам. Але правдою було й те, що пані Макґілікаті, бувши самітною вдовою, просто тішилася такій великій компанії. Вони переховувалися тутки вже коло шести тижнів. На другу ніч по тім, як їх вигнали з Ґарісонових Дібров та Бібліярні, стало ясно, що тая грізна сила, яка заступила їм вороття, нікуди не дінеться. Пітер та ще кілька душ ремствували, що мусять ночувати просто неба. Усіх морив голод. Вони могли б піти на уклін до котрогось із придворних урядовців Отця, проте Давид вважав те за нерозумне. «Поки не розвідаємо, чия рука за цим стоїть, тримаємося осторонь», — мовив він. Тим часом на обрії вже займалися нічні вогні Америки. Тож вони рушили ватагою, простуючи на схід сонця західною смугою битого шляху під знаком 78. Одішовши десь на милю від своєї долини, вони зійшли на пагорб, звернули у перший-ліпший присілок і постукали в чужі двері навпомацки. Було вже за північ. Каролін виступила наперед, а за її плечима, наче гора, стримів Давид із ратищем у руці. Пані Макґілікаті, вдова, чий єдиний син ніколи не подавав про себе вістки, відчинила двері в нічному халаті. — День добрий у вашу хату! — весело збрехала Каролін. — Ми спудеї з далеких країв, приїхали за обміном! Сталася якась колотнеча з нашою наукою, і ми зосталися без даху над головою. Чи не були б ви настільки ласкаві прихистити нас на всю ніч? Каролін була вбрана у свої спудейські шати — сіро-зелений бавовняний одяг, на кшталт японського кімоно з відлогою, підперезаний на крижах поясом. Інші мали такий самий вигляд. Менше з тим, на звичайних спудеїв вони скидалися найменше. — Посміхніться, — ледве чутно прошепотіла Каролін собі під ніс говіркою пелапі. Усі вмить витиснули з себе усміх. Проте пані Макґілікаті се анітрохи не заспокоїло. «Ну що ж, — подумала Каролін. — Спроба не тортура». У багатьох племен та народів з сивої давнини велося за святий устав давати притулок та хліб-сіль подорожнім чужинцям. Але бачиться, у цій Америці подібного звичаю зроду не знали. — Е-е... здається мені, там, трохи нижче по тракту, стоїть заїжджий двір «Святочна господа», — мовила пані Макґілікаті, горнучись у шати. — По ліву руч. — Так, — відказала Каролін. — З цього рою не буде меду. — А тоді, знову пелапійським словом: — Лізо, чи не могла б ти...? Ліза ступила крок уперед і легенько торкнулася пучками пальців щоки пані Макґілікаті. Стара спершу здригнулася, мов ошпарена, проте заледве Ліза зашептала заклинання, лице господині раптом пом'якшало. Тії звуки, що вилітали з Лізиних уст, не були схожі на жодну мову, відому Каролін; і якщо в них і був якийсь лад, граматика чи бодай закономірність, вона ніколи того не запримітила. Що б то не було, воно лежало далеко за межами її каталогу. Менше з тим, на стару жінку се вдіяло точнісінько так, як на всіх американців. За мить вона мовила: — Певна річ, серденько моє. Чи не ласкаві будете зайти до хати? - І всі посунули всередину. Навіть під облудою чарів пані Макґілікаті попервах трималася вельми зимно й непривітно. Каролін виразно бачила, що острах досі катує її душу. Вона сипала запитаннями й, здавалося, не йняла віри заплутаним відповідям Каролін. Аж поки мова не зайшла про їжу. — Чи не голодні ви, часом? — запитала пані Макґілікаті. — Невже справді? — Еге ж. Якщо ваша ласка, усе, що знайдеться у вашій господі, буде нам за благо... — Я вчиню лазанью! — Вона розпливлася в усмішці, либонь, вперше за багато самотніх літ. — Ні, дві великі лазаньї! Хлопці ж ростуть, їм треба сили! Се забере заледве хвилину! Насправді ж те кухонне порарання затягнулося на добрі кілька годин, проте стара завчасу нарихтувала кілька страв, які вона величала вишуканим словом «розвага для рота» — сей зворот вельми припав Каролін до вподоби. То були дрібні наїдки й закуски з сиру, оливок, салямі та хліба, підсмаженого на олії з часником, та інша подібна штудерія. До того ж знайшлося й вино — срібна люлька Дженіфер умить начаклувала кілька повних збанків. О третій годині ночі, коли на стіл врешті виставили лазанью, уся компанія вже добре підпила, гомінко сміялася й почувалася безтурботно, байдуже до всього світу. Стався лиш один неприємний заколот. Давид, покінчивши з оливками, підійшов до мисника за новим келихом вина. По дорозі він без церемоній вмочив товстого пальця в сирне місиво й злизав тую липку масу. Пані Макґілікаті, недовго думаючи, з розмаху ляснула його по руці. Усі в світлиці вмить заклякли, наче заніміли. «О лихо, — подумала Каролін, і серце її впало. — Усе ж так доладно трималося». Лице Давида похмурніло, мов грозова хмара. Він, наче гора, височів над старою жінкою. Проте вдова лише задерла голову й сміливо зустріла його грізний погляд. Тепер вона остаточно втямила, що сі прибульці не вельми тямлять тутешню англійську говірку. Вона замахала пальцем під самісіньким його носом. У Давида аж очі округлилися від такої зухвалості. Каролін відвела погляд у бік, уже готуючись уздріти криваву розправу та товчені кості. Тим часом пані Макґілікаті владно тицьнула пальцем у бік цебра з водою й раковини. Давид стояв геть збентежений. Правду кажучи, усі сиділи в повному ступорі... проте, принаймні, стара кобіта була досі жива-здорова. — Гм... Давиде? — заледве витиснув із себе Річард по короткій мовчанці. Давид пильно, з-під лоба глипнув на нього. — Гадаю, вона велить тобі відкрутити кранти? Помити руки від бруду? — і Річард штудерно показав на мигах, як воно робиться. Давид на хвилю замислився, а по тім згідно кивнув головою. Він підійшов до раковини й пустив воду. «О ні, — у повному розпачі затужила в думках Каролін. — Зараз він утопить нещасну в тому цебрі. Зварить живцем. Або вчинить інше люте катування». Але нічого такого не сталося. Натомість Давид заходився ретельно мити руки; спершу дав чистій течії змити давню гряку та згорнулу кров, а по тому добре намилив шкіру якоюсь тутешньою маззю, званою «Палмолів». Коли скінчив се діло, рамена його аж блищали чистотою до самісіньких ліктів. Він хвальковито виставив долоні перед лицем пані Макґілікаті. — Ти хороший хлопчик, — мовила вона англійською мовою. — Як його йменують, серденько? — Давид, — ледве процідила Каролін занімілими губами. — Його ймення Давид. — Ти хороший хлопчик, Давиде. Давид неждано-негадано розплився перед нею в предобрій посмішці. І тієї ж миті сталося найбільше диво, яке Каролін взагалі бачила за весь свій вік. Давид розкопав десь у прадавніх, палеолітичних глибинах своєї пам'яті тутешні слова і невміло витиснув англійською: — Танки… гамма. Пані Макґілікаті щиро заусміхалася. Давид усміхався у відповідь. Тоді стара наставила йому свою зморшкувату щоку. І Давид, зігнувшись мало не вдвоє, аби зрівнятися з її крижами, покірно поцілував її. Дженіфер лупнула очима, глянула на свою маленьку чаклунську люльку, а тоді знову звела погляд на се видиво. — Ви теж се бачите, люди добрі? — Бачу, бігме бачу, — пробурмотів Пітер. Тим часом пані Макґілікаті взяла чисту ложку, зачерпнула добру порцію сирно-яєчного місива й просто з рук нагодувала Давида, а потім тією ж ложкою охайно підтерла краплю, що стікала по його підборіддю. Той лише задоволено потирав кендюх і видавав звуки: «ням-ням». Каролін озирнулася довкола кухонного столу. У всієї її ватаги очі повитріщалися, а щелепи від подиву повідвисали до самої долівки. Давид тим часом налив собі повний келих вина й повернувся до гурту. — Чого вилупилися? — буркнув він, глипаючи на перелякану челядь. — Вічно ви тримаєте мене за якогось дикого людожера.