Розділ 0 — Пролог. Відблиск далекого світу

Солодкий сон обірвав пронизливий звук. Такакура Райдзо неохоче розліпив важкі повіки. Подушка, яку він обіймав уві сні, була вся в слині, а тонка ковдра так перекрутилася, що вже й не розбереш, де лице, а де виворіт. А біля голови й далі щось верещало.

Райдзо щодня ставив на будильник випадкову мелодію, і цього разу випав сигнал у стилі бомби з таймером. Для ранку, коли все горить, саме те, що треба. Райдзо аж скривився. Заспані очі нічого не бачили, тож він навпомацки шукав телефон правою рукою й нарешті його намацав.

Довелося ще повозитися з набридливим підтвердженням на екрані, і тільки тоді будильник, що щоранку діяв на нерви, змовк. Райдзо висмикнув шнур зарядки, поклав телефон на стіл і нарешті встав. Старе ліжко рипнуло, ніби протестуючи, і це чомусь страшенно дратувало.

— Ох, сил нема…

Може, це через вчорашню роботу допізна? Лист, який треба було здати вчасно, він відправив за кілька хвилин до півночі. Здавалося б, можна прокинутися з полегшенням і гордістю за зроблене, але натомість була та сама млявість, що тягнулася ще з минулого місяця. А сонцю до його настрою діла не було: крізь розсунуті штори воно так і заливало кімнату. Райдзо примружився й тихо зітхнув.

Останнім часом він був якийсь сам не свій. Та що там — почувався гірше нікуди. Райдзо покрутив головою, і в шиї щось гучно хруснуло. Щоб розвіятися, він почалапав до умивальника. Розсохла підлога порипувала на кожному кроці, і разом зі шльопанням босих ніг виходив справжній дует. З дзеркала на нього дивився — чоловік. Такакура Райдзо, тридцять три роки, неодружений. Зморшки, як і належить у такому віці, і темні кола під очима від хронічної втоми. Наперекір усьому він усміхнувся своєму відображенню, але молодшим, звісно, від цього не став.

— Везе ж тим, хто молодо виглядає…

Ще новачком на роботі Райдзо мали за досвідченого працівника. Якось на об'єкті до нього підійшли розпитати про подальший графік, і він досі пам'ятав, як страшенно тоді розгубився. Щоб остаточно прокинутися, він відкрутив кран, умився холодною водою й пригладив волосся. А потім глянув в умивальник і похолов: там лежало чимало випалого волосся.

— Тільки цього бракувало.

Він же волосся не фарбував, не відрощував, ходив із пристойною зачіскою — то чим, питається, не догодив корінцям? Райдзо висловив своїй чуприні все, що накипіло, але нічого з того, звісно, не виросло. Він дістав із холодильника молоко, з полиці — чашку й сів за стіл. Перш ніж узятися до сніданку, за звичкою потягнувся до пульта й увімкнув ранкові новини.

『Нові подробиці про зникнення молоді, яка приїхала знімати відео в місто ×× префектури △△. Стало відомо, що зв'язку немає й із тринадцятьма військовими Сухопутних сил самооборони, які шукали зниклих.』

『Біля порту Йокогама затонули два судна: контейнеровоз "NTR" торгової компанії ○○ і "Еро Сарлайн" фірми "Сарлайн". Точні причини поки не з'ясовано, але, схоже, обидва отримали сильний удар у днище нижче ватерлінії. Розглядають і версію, що їх протаранив підводний човен невідомої належності, і —』

『Моторошно, правда? По всьому світу й далі коїться щось незбагненне. Ще недавно в Токіо зчинився переполох через якесь дивне полярне сяйво, а тепер ось таке. Ніби світ геть з ланцюга зірвався, хіба ні?』

На екрані з'явився коментатор із пронизливим голосом. Райдзо його трохи недолюблював, але тут був цілком згоден. Ще з кінця минулого року по всій планеті — на суходолі, на морі й у небі — творилася всяка чортівня.

У сумнівних спецвипусках показували то тітку, яка називала себе жрицею й, розкинувши руки, виходила на зв'язок із богом, то дядька, в якого зелене людиноподібне страховисько вкрало улюбленого пса, то гору, де за мить загинуло все живе — і звірі, і рослини. Райдзо був не проти таких новин: брехнею від них тхне, а все одно цікаво.

— Ех!

Райдзо з показним завзяттям роздер пакет із булкою, купленою про запас, і закинув шматок до рота. Вона виявилася липкою й тягучою, а нудотна солодкість усе не кінчалася — справжнє цукрове насильство. Він спокусився на новинку зі свого улюбленого цілодобового магазинчика — булку з динею, шоколадом, карамеллю й кремом — і тепер зрозумів, що дарма. Скривившись, він запив булку молоком. Так він і далі ліниво збирався, аж тут озвався годинник. Саме час виходити, щоб устигнути на швидку електричку.

Райдзо почистив зуби й узявся до останніх приготувань. За десять із гаком років ранкові збори він довів до автоматизму. Натягнув чорні шкарпетки, за лічені секунди застебнув випрасувану сорочку. Костюм, годинник на руку — і готово. Візитниця, телефон, робоча сумка — три священні скарби теж на місці. Чомусь він був певен: із ними язиком викрутиться з будь-якої халепи. Узув стоптані шкіряні черевики, підчепивши пальцем задники, і рушив до дверей.

Райдзо знав, що старі двері так просто не зачиниш: треба трохи підняти їх і швидко повернути ключ. Чи то завіси розхиталися, чи то весь будинок так постарів, що повело одвірок, — одне з двох. Надворі стояла задушлива спека, і він на мить завагався, але таки вийшов. Пройшов вузький коридор і почав спускатися сходами, уже захекавшись. У двадцять із чимось такого з ним не бувало. Райдзо з тугою згадав молодість. Він тупотів униз зовсім не в такт, і ось лишилося три сходинки. Та тільки-но він хотів ступити далі, як раптом скрикнув: з тілом коїлося щось недобре.

— Ох… а?! А-а-а, а-а!!

Усе сталося враз. Райдзо вхопився рукою за груди: без жодного попередження їх прошив страшний біль. Ледве тримаючись на ногах, він майже скотився рештою сходинок. Хапався за стіну, за все, що траплялося під руку, щоб якось устояти, але груди пекло вогнем, тіло ніби стискали лещатами — терпіти це не було сил, і він повалився на землю. Боляче, боляче, боляче… боляче. Не вдихнути. У голові паморочилося, все перед очима пливло, а з чола градом котився холодний піт. Дихання збивалося, руки й ноги не слухалися — лишалося тільки дивитися в небо.

Волосся, яке він пригладив перед виходом, було в пилюці, з напіввідкритого рота текла слина. Райдзо простяг руку, просячи допомоги, але, як на зло, саме сьогодні довкола не було ні душі. По краях перед очима замерехтіло, і світ поволі темнів і звужувався. Що з ним сталося, він не знав, але одне розумів: так він помре. Ні, не хочу помирати. Я ще хочу жити, ще хоч трохи… Тіло слухалося дедалі гірше, та він повільно підняв праву руку. Вона тремтіла, як ніжки щойно народженого оленяти, — видовище страшенно кумедне, але йому було не до сміху.

Сьогодні ясно, ні хмаринки… Райдзо невиразно пригадав, що й у прогнозі погоди радили берегтися спеки й теплового удару. Оглушливого сюрчання цикад, яке так його дратувало, він уже не чув. Чув лише власне уривчасте дихання та серце, що билося дедалі слабше. Може, через те, що в очах темніло, йому привиділося, ніби земля під ним чорніє й закручується виром. А звідти хлинули незліченні крихітні чоловічки з тіні.

Вони обступили Райдзо й потягли в ту діру. Ну чисто сцена з якоїсь книжки про мандри. А, це ж марення. От і все. Кінець. Ледь чутно хтось радісно гукнув чиєсь ім'я, але розібрати Райдзо вже нічого не зміг — свідомість обірвалася, наче нитка.