Розділ 1 — Нічого не вдієш

У ніс Вольмові вдарив кислий сморід. Цей запах він знав добре. Людське лайно, сеча й нутрощі. Головні сили двох армій ще тільки мали зійтися, але бій уже почався. Розвідники різалися між собою, а стріли й заклинання здалеку розкидали кишки бідолашних солдатів.

Серце калатало так, що ледь не розривалося, а ноги все бігли й бігли. Дешевий нагрудник підскакував і гучно бряжчав, ніби нагадував про себе. Вольм мовчав, беріг дихання. Але ворог був уже зовсім близько, і солдати праворуч і ліворуч не втерпіли й заревли.

— Р-ра-а, а-а-а, а-а-а-а-а!!

Сенсу в цьому крику не було жодного. А якщо й був, то зовсім простий. Так люди підбадьорюють себе й лякають ворога. Вольм стискав обома руками спис, трохи коротший за два метри, а тулуб і голову йому захищали пом'яті обладунки. Такі ж були на всіх довкола. Тут це був дрес-код, парадна форма. Буро-червоні плями, які вже не відпиралися, могли б зійти за модну деталь, але насправді вони лишилися після того, що сталося з попередником на цій посаді. А що саме з ним сталося, плями, що намертво в'їлися в метал, показували краще за будь-які слова.

Такакура Райдзо, у цьому житті Вольм, був на війні. Так, на справжній війні. Тільки не на сучасній, як Перша чи Друга світова, де вдосталь було і сталі, і пороху, і техніки. Це була первісна різанина, де залізо билося об залізо, залізо об тіло, а тіло об тіло.

Щоправда, тут було й те, чого на Землі нема. 《Магія》 й 《навички》, дивні створіння та магічні знаряддя. Усе це Вольм відчув на власній шкурі.

Друге життя він отримав в іншому світі, не на Землі, третім сином у селянській родині. Він переродився з новим тілом і новим ім'ям, виріс за роботою в полі, а потім батьківщина, Імперія Хайсерк, призвала його до війська.

Ця імперія була однією з малих держав у краю, де королів і дрібних володарів було безліч. Кажуть, першу свою війну імперія вела як оборонну. Вона заманила головні сили ворога на свою землю й розбила їх у чистому полі. А після такої перемоги з розгону забрала собі й землі суперника.

Де стільки дрібних держав, там найважливіша рівновага сил. Тому коли Хайсерк вирвався на голову вперед, сусіди змовилися й напали на нього гуртом. Але війна тяглася кілька десятиліть, і врешті на ногах лишився один Хайсерк. Середні держави довкола це дратувало. Якась дрібнота забула своє місце, воює з усіма підряд і дедалі роздувається.

І от Хайсерк зчепився з однією з них, Торговим союзом Ліберітоа, а солдатів бракувало, і оголосили призов. Вольмовій родині виплатили підйомні, його самого місяць повчили, і відтоді він не вилазив з передової.

Якби в держави був запас сил, на війну погнали б кадрових солдатів, яких муштрували роками. Але імперія без кінця з кимось гризлася, і такої розкоші не було ні в неї, ні в таких її підданих, як Вольм. Піхота була потрібна для кількості, і вирішили, що їй вистачить і місяця навчання.

Решти вчили вже на роботі, як і в минулому житті. "Навчання на робочому місці", тобто одразу в бій. На Вольмову думку, просто чудово. Помилишся, і втратиш усього лише власне життя. Новобранці, з якими він прийшов, гинули дуже швидко, а Вольм ледве пережив перший бій і за пів року служби бився вже в одинадцятий раз.

Знайомих облич із його призову не лишилося жодного. Кому живіт розпороли, кому голову розтрощили, когось магією спалили з ніг до голови. Смертей на будь-який смак, асортимент багатий.

На щастя, і кремацію, і поховання ворог люб'язно бере на себе, причому заживо. Ніби потрапив до парку розваг, де всі атракціони смертельні. Нудьгувати тут точно не доводиться. Вольм сплюнув. Він виріс у мирному світі й не сподівався пережити навіть перший бій, але, за іронією долі, досі був живий. Щоправда, що буде з ним за кілька десятків секунд, невідомо. Лишалося тільки сміятися.

Убитих на Вольмовому рахунку вже далеко за кілька десятків. Хай ти задкуєш, хай трусяться руки й не йдуть ноги, ворог нікуди не дінеться. Хай тебе вивертає після першого вбитого, чекати ніхто не стане. Бувало, що товариш збоку, якщо мав змогу, убивав ворога замість нього, але після стількох боїв Вольм перестав на це сподіватися.

Рятували його не батьківщина й не Бог, а спис, позичений в імперії, і довгий меч на дев'яносто сантиметрів, підібраний на старому полі бою. На війні всі рівні, у це Вольм вірив усім серцем. Смерть приходить однаково до всіх, до старих і молодих, до чоловіків і жінок. Поки він крутив у голові ці непотрібні думки, вороги опинилися так близько, що він уже чітко бачив їхні обличчя.

Перед ним була легка піхота Торгового союзу Ліберітоа, на яку Вольм уже надивився. Хоч і вороги, а, певно, такі самі призовники, як він. Усі бліді, і Вольм розумів чому. Вони бояться, бо досвіду в них мало. Обидва війська зійшлися на відстань удару й без жодного сигналу схрестили списи. Ворожий спис летів Вольмові в грудь, якраз у нагрудник. Він повернувся боком, і вістря шкрябнуло по залізу й пройшло повз.

Убити ворога й загинути самому Вольм не збирався. Він штрикнув списом від пояса, у горло. Той смикнув свій спис назад, щоб відвести удар, але Вольм насправді цілив у ноги, де обладунків не було. Спис увійшов у стегно. Вольм відчув, як вістря влучило, і скривився. Рана, певно, до самої кістки. Від такої і біль страшенний, і кров тече швидко.

Ворог ще якось тримав спис, але від другого й третього удару вже не захистився й упав. Він ще дихав, але того, хто впав у першому ряду, просто затоптують чоботами.

"Співчуваю", — буркнув Вольм і відвів очі від бідолахи, якого тепер топтали обидві армії. На його місце в строю став інший солдат. Теж блідий, але не так, як попередній.

Вони обмінювалися ударами списів, але ніхто не брав гору. Вольм думав, що це чергове м'ясо з першого ряду, та, на жаль, цей, схоже, бойову цноту вже втратив.

— Тц!

Списи з брязкотом зіткнулися. Ворог відбив Вольмів удар знизу, ступив уперед і вже посміхався, бо думав, що переміг. Але Вольм нахилив голову й прийняв удар на шолом. То був цервельєр. Кругла залізна чаша від лоба до маківки, на шиї кольчужна сітка, а з боків чаші пластини, що закривали скроні й щоки. Вістря влучило точно в ліву скроню, але ковзнуло по залізу й пішло вгору.

Та удар усе одно віддався тупим болем, і Вольм зціпив зуби. Усмішка ворога вмить застигла, а Вольм двічі коротко штрикнув його списом в обличчя. Спершу в щоку, а вдруге вістря ввійшло через око просто в мозок. Поки він знову перехоплював спис, ворог уже осідав на землю, як лялька, якій обрізали нитки.

— Чорт.

Радіти не було чому, і Вольм лише тихо вилаявся. Убив двох, і що з того? Бій від цього не скінчиться.

На Вольма з гарчанням кинувся ще один ворог. Так було завжди. Хто швидше впорався з роботою, тому підкидають нову. Цей був як голодний вовк, що хоче крові й м'яса. Знайомитися ближче Вольм не хотів і зустрів його списом, але вістря відскочило від обладунків.

Це був кадровий солдат, закутий у залізо з ніг до голови. Судячи зі спорядження, сержант, а то й командир взводу. Небезпечний супротивник.

Ворог ступив уперед і з розгону вдарив дворучним мечем, цілячи Вольмові в горло. Вольм кинув спис, вихопив із-за спини круглий щит і прийняв удар на нього. Ті двоє були витратним матеріалом з перших рядів, а цей бив по-справжньому важко. Вольм одразу зрозумів, що перед ним досвідчений боєць.

На щиті лишилася навскісна зарубка, а долоня від удару заболіла й затерпла. Досвід навчив Вольма, що зупинятися й віддавати ворогові ініціативу не можна ні в якому разі. Він вихопив довгий меч і полоснув знизу, цілячи в горло, але ворог відбив клинок латною рукавицею.

Ворог ударив дворучним мечем згори, і Вольм, нахиливши щит, відвів удар уліво. На щиті лягла друга зарубка, навхрест до першої. Третього удару щит не витримає, і Вольм захвилювався. Та й обладунки в них різні. Якщо отак у лоб міняти удар на удар, він майже напевно програє.

Вольм вирішив ризикнути. Він уперся ногами, втиснув плече в щит і всією вагою наліг на ворога. На мить вони зчепилися, хто кого пересилить, але ворог щойно бив із широкого замаху й трохи похитнувся назад.

Щит затуляв ворогові огляд, і Вольм з-під нього штрикнув довгим мечем униз, у ноги. Пояс і стегна прикривала кольчужна спідниця, тож клинок увійшов лише кінчиком, але він був гострий, і ворог застогнав.

— Гх… а-а!

Відскакуючи назад, ворог ще й махнув згори дворучним мечем, але ноги, видно, вже погано тримали, і Вольм цього шансу не проґавив. Меч ішов помітно повільніше, і було видно, куди він ударить. Ворог позадкував, та Вольм не дав йому відірватися. Він ступив на крок далі, ніж той відступив, і вдарив знизу. Клинок ковзнув угору по латах.

— А… а-а-а?!

Клинок увійшов ворогові під нижню щелепу, пробив піднебіння й устромився в мозок. Тіло вмить обм'якло й під власною вагою з'їхало ще глибше на клинок. Перевіряти, чи мертвий, не було потреби. Щоб тіло не тягнуло меч донизу, Вольм повалив його набік і скинув із клинка. Довкола кожен бився зі своїм супротивником, але один ворожий солдат таки помітив, що сталося.

— Командира вбили?!

Вольм бачив, як вороги довкола розгубилися. Наші тієї ж миті навалилися ще дужче, і тут хтось закричав, майже зойкнув:

— Маг!!

Серед ворогів закрутився вир мани, і з чиєїсь долоні зірвалася вогняна куля. Вольм машинально підняв щит і припав до землі, щоб закрити якомога більше тіла. Але страшного не сталося. Куля вдарила за кілька метрів від нього.

Вибухова хвиля скуйовдила Вольмові волосся, шкіру обдало жаром. Від прямого влучання його врятували щит і тіла товаришів, і він гірко скривився. Тим двом, кого накрило, пощастило куди менше. Каламутними, звиклими до війни очима він дивився на те, що від них лишилося. Одному руку пропекло до половини, і вона ледве трималася, а в другого голови не стало зовсім. До Вольмового шолома поналипали шматки м'яса й запечена кров.

Хтось метнув у клятого мага спис, але свої його затулили, і він сховався за їхніми спинами. Ворожих бойових магів берегли як коштовність. Позаздрити можна, злісно подумав Вольм. Йому казали, що в цьому світі хист до якоїсь магії має кожен десятий, але маг усе одно рідкісний товар і цінується більше за простого солдата.

Зазвичай маги стоять збоку чи позаду піхоти й підтримують її заклинаннями, але Ліберітоа, видно, відчула, що програє, і кинула їх у самий бій. Крізь гамір долинали глухі вибухи й свист магії вітру. З-за наших спин вилетів крижаний спис, пробив щит ворожого бойового мага й увійшов йому в плече. Набридливі заклинання нарешті припинилися, і Вольм не упустив нагоди. Він з усієї сили махнув довгим мечем збоку. Клинок пройшов крізь руку, якою затулявся ворог, і вирвав йому пів горла.

Кров хлинула, як вода з прорваної труби. Ворог у відчаї затиснув горло, але, як Вольм і думав, це дало йому хіба кілька десятків секунд. Третій ворог упав, і тут здалеку долинув крик, якого Вольм так чекав. Крик, що вирішує бій.

— Наші прорвали фла-а-анг!!

Поки піхота стримувала ворога спереду, легка піхота пробилася крізь його фланг і вдарила по головних силах збоку. Ліберітоанський командувач, коли запахло поразкою, певно, кинув у центр резерв, який мав затикати прориви, або частини з флангів. І помилився.

— Дотискай! Ворог ламається-а-а!!

Командир відділення підняв до неба закривавлену бойову сокиру, і солдати відповіли йому ревом на всю силу легень. Ворога тиснули і спереду, і збоку. Він розгубився й відчайдушно намагався перешикуватися, але розбиті загони вже тікали, а стрій розпадався на шматки. Прорив на одному крилі, а потім напівоточення. Вольм бачив таке вже не раз, і тепер пастка майже замкнулася. Один з улюблених прийомів Імперії Хайсерк.

На лівому крилі ворог утратив керування. Одні ще билися, інші думали тільки про втечу, і як військо те крило вже не існувало. Загони, що втратили половину людей, побігли, і почалася погоня. Утікачів, які кидали і зброю, і щити, наздоганяли стріли й дротики, а піхотинці, які встигали добігти, всаджували їм у потилиці бойові молоти.

Дехто з досвідчених вояків ще забирав із собою кількох наших, але на хід бою це вже не впливало. Їх або забивали на смерть ударами по обладунках, або настромлювали одразу на п'ять-шість списів, і вони гинули марно. За дві години бою Торговий союз Ліберітоа втратив шістдесят відсотків війська, і в боротьбі за прикордоння перевага різко перейшла до Імперії Хайсерк.

Після запеклого бою минуло десь дві години, а всі, хто лишився цілий, досі без відпочинку ходили по полю. Обшукувати мертвих і забирати покинуте ворогом добро в Імперії Хайсерк дозволялося, бо вважали, що це піднімає бойовий дух. Нишпорити по кишенях у того, кого сам убив, Вольмові було ніяково, але якщо завагаєшся, нічого тобі не лишиться. Найбільше він узяв з тіла того, кого ліберітоанці називали командиром взводу. Мішечок срібняків і мідяків, галети, а найцінніше наголінники, які закривали гомілку й коліно. А от лати на тулуб не підійшли, не той розмір.

— Лежи тихо й не вставай.

Чи це допомагає, невідомо, але Вольм склав над мерцем долоні, як до молитви. Усе-таки в цьому світі мерці справді встають і ходять. Краще так, ніж нічого.

Мрець і досі стискав дворучний меч, тож Вольмові довелося силою розгинати йому пальці. Наче й тепер не хотів його віддавати. Та з військом ходять капелани, тож навряд чи він обернеться на монстра. А долоні Вольм складав тому, що в душі був полохливий і не міг позбутися звичок минулого життя. Та й зовнішність у нього, як і характер, була найзвичайніша. Стане в стрій, і навіть свої з відділення часом його не помічають.

Меч був непоганий, та Вольм уже мав кращий, свій довгий. Він трохи подумав, а тоді гукнув на все горло:

— Кому меч? Добрий меч! Поміняю на щось.

Настав час великого бартеру. Добра довкола валялося стільки, що напевно знайдеться хтось, у кого є те, що треба Вольмові. Щось дрібне він носив би й сам, але дворучний меч надто громіздкий. А 《магічної торби》, як в одного синього кота-робота, у Вольма не було, тож такий довжелезний меч був йому лише тягарем. Не встиг він гукнути вдруге, як озвався якийсь солдат.

— Ну й пошарпаний у тебе щит.

Вольмів щит прийняв стільки ударів, що був увесь посічений, а подекуди й пробитий наскрізь. Ще один бій, і він, скоріш за все, не витримає й розлетиться. А от щит у солдата був простий, без жодних прикрас, але міцний.

— Дай-но потримати.

— Та бери. А я на меч гляну.

Вони на хвилю помінялися, і Вольм придивився, з чого щит зроблено і як його укріплено. У руці він виявився легшим, ніж здавалося, а коли постукати, звук був міцний, надійний. Солдатові дворучний меч теж сподобався. Вони переглянулися й кивнули. Слова тут були зайві, обмін влаштував обох. Вольм пристебнув до щита ремінь, закинув його за спину й пішов шукати далі.

— О, а цей ще дихає.

Краєм ока Вольм помітив, що товариш із відділення, який теж збирав трофеї, натрапив на ледь живого ліберітоанця. Хто з ворогів виживав, усіх гуртом відправляли в рабство, а знатних чи багатих, за кого могли дати викуп, відпускали.

— Р-рятуйте… мене…

Живіт у нього був розпоротий, звідти вивалювалися нутрощі, плече теж розсікла глибока рана. Тут не врятувала б і цілюща магія, бо він утратив надто багато крові. А слабкий голос усе благав Вольма не вбивати.

— О-о, ну цей уже не жилець.

Солдат, який його знайшов, знехотя підвівся, витяг довгий меч і встромив його ліберітоанцеві в горло.

Вольм міг його зупинити, але не став. З таким розпоротим черевом бідолаха, навіть якби пожив ще трохи, тільки довше мучився б, та й харчі на нього переводити шкода. Головою Вольм це розумів, але все одно мимоволі насупився й мовчки дивився, чим усе скінчиться.

— А… кх… у…

Вольм подумки цокнув язиком. Ну й нездара. Клинок не влучив куди треба, і ліберітоанець не помер одразу. Він харкнув кров'ю, застогнав і вчепився в меч, що стирчав із нього, наче хотів переконатися, що той справді там.

— Криворукий. А ну відійди.

Це гаркнув командир Вольмового відділення. Видно, не міг дивитися, як ворог мучиться й задихається. Він відсунув солдата рукою, зняв із плеча бойову сокиру, замахнувся й опустив її ліберітоанцеві на голову. Глухо хруснув череп. Тепер ліберітоанець помер. Вольм відвів погляд від тіла. Командир глянув на мерця й кинув солдатові, який стояв поруч:

— Тібарде, коли я помиратиму, тебе добивати не кликатиму.

Він скривився й пирхнув. Звали його Дюей. По шрамах на всьому тілі було видно, що воює він давно. Зросту звичайного, хіба трохи вищий за Вольма, зате руки як колоди й широченні груди, з таким надійно. А головне, він мав навичку 《Потужний удар》.

У колишньому світі люди не так сильно відрізнялися одне від одного, як тут. Бо тут дехто має ще й здібності, які звуть 《магією》 та 《навичками》, а вони перекручують навіть закони природи.

Є жінки, які ламають чоловікам руки, розвідники, спритніші за звірів, і навіть ченці-воїни, які голими руками відбивають удари меча. Дюей теж був із таких. Його сокира розвалювала супротивників разом з обладунками. Мати такого за ворога Вольм нізащо не хотів би.

Коли все вляглося, Вольм глянув на мерця й мовчки склав долоні, хоч і не знав, чи вірив той у щось. Лицемірство, звісно, але так легше приглушити провину. Розум уперто про це нагадував, та Вольм не зважав.

— Що, Вольме, знову за своє?

— Та це в мене звичка така.

— Хм, ясно. Ну, нічого поганого в цьому нема.

Грізний з вигляду командир відповів коротко, видно, вже втратив інтерес, і на тому розмова скінчилася. Коли з мертвих було вже нічого взяти, Дюей зібрав своїх людей.

— Моєму відділенню наказали прибрати трупи по всій окрузі. На щастя, полонених цього разу багато. Кажуть, можна ганяти їх як завгодно. Тільки добре за ними дивіться!

Поруч сиділи на землі полонені, яких сюди зігнали. Вольм їх оглянув. Було їх трохи менше двадцяти. Смертельно поранених серед них не було, а якщо й були, їх уже добили. У декого синці чи рани на голові й руках, але Вольм вирішив, що працювати це не заважає.

Вольмові доручили стерегти чотирьох, і він глянув, у якому вони стані. Утекти їм давати не можна, але й покалічити чи вбити когось на роботі означало б змарнувати людський ресурс. Серйозних ран не було. В одного розпухло обличчя, в іншого здоровенна гуля, і більше нічого. Вольм прикинув, що здалися вони вчасно й з розумом.

Усі четверо були зв'язані за шиї однією мотузкою, і нічого небезпечного при них не було. Полонений із 《навичкою》 чи 《магією》, звісно, небезпечний, але якби хтось із них міг вирватися голими руками, то в полон би й не потрапив. З такими, хто вміє щось небезпечне, завжди одне з двох. Або втечуть, або їх уб'ють. Вольм звелів їм знімати з мертвих обладунки й одяг. На кров радісно злітались мухи й птахи, і він, хоч як це набридло, відганяв їх то списом, то рукою.

Полонені щоразу здригалися, але працювали далі. Вольмові стало їх шкода. Бій, певно, геть вимотав їх і тілом, і душею. У могили, які інше відділення викопало руками своїх полонених, скидали все нові тіла. Коли несли вже невідомо котрого мерця, Вольм раптом завмер і не міг відвести погляду.

— …Гуго. То й ти загинув.

Перед ним лежало те, що колись було Гуго. Хлопець із сусіднього села, він служив у тому ж відділенні. Вони з Вольмом були майже однолітки й жили неподалік, тож завжди мали про що поговорити, про рідні місця, про спільних знайомих. Тепер нижню щелепу йому розтрощили разом із зубами, з рота вивалився язик. На обличчі застиг біль, очі так і лишилися відкритими. Від першого бою в горах на кордоні вони воювали разом. А тепер він отак просто лежить мертвий у далекій чужій землі. У чому ж між ними різниця? Пам'ять про минуле життя? Невезіння? Чи те, що один краще вміє вбивати, ніж другий? Вольм думав і думав, але відповіді не знаходив. Скільки він так мовчки стояв над тілом, невідомо, але полоненим набридло чекати, і хтось із них ледь ворухнувся. Вольм одразу це помітив. Він мовчки, без жодного виразу на обличчі, подивився на них.

— Я… я не вбивав!

— І я теж! Я так боявся, що й списом нікого не штрикнув!

Полонені заговорили, наче виправдовувалися. Вольм здивувався. Вони так трусилися, ніби думали, що він уб'є їх зі злості за товариша. Дурниці. Сказати, що він нічого не відчув, було б брехнею, але ж це війна. Так, війна. Вони лише виконували волю своєї країни.

Убивали вони не тому, що їм це подобалося. На війні вони просто били ворога. Те саме і з Вольмом. А якщо домішати сюди особисте й убити полонених, то солдат перетвориться на звичайного вбивцю. Він лише робить свою солдатську роботу, виконує обов'язок, і цієї межі не переступить нізащо. Убивати він має право тільки як солдат. Інакше завалиться все, на чому він тримається, і як Такакура Райдзо, і як Вольм, і як людина.

Може, це він ненормальний, що вбиває майже без вагань, аби вберегти себе? А ці, що кажуть, ніби не змогли вбити, набагато культурніші й людяніші за нього? Думки промайнули, і Вольм отямився. Він закрив пальцями очі тому, хто колись був його товаришем, і заштовхав язик назад у рот.

— Несіть.

Четверо зрозуміли з одного слова й понесли далі, але тепер поводилися з тілом набагато обережніше, ніби несли вибухівку. Зібраних мерців, своїх і чужих без різниці, складали в купи. Капелани кропили їх свяченою водою й без упину читали молитви, щоб не завелися гулі, скелети та інші монстри, які часто з'являються там, де були бої. Самих лише мертвих було понад півтори тисячі. Вольм подумав, скільки ще поранених не доживе до ранку, і на душі стало важко.

Кажуть, імперія втратила десь триста людей, тож можна уявити, як дісталося Ліберітоа. Коли з мерцями закінчили, сонце вже сідало, і всюди піднімався дим, бо варили вечерю. Був у кожного й свій сухий пайок, але то на крайній випадок. Поки годують із казана, Вольм його чіпати не хотів. Та й трофеїв сьогодні вистачало.

Їжу кожне відділення готувало собі саме. Дюей зі своїми втратив двох, але за добрі успіхи в бою їм, крім харчів, видали ще вина й елю. Випивки на війні завжди лише меншає, а не більшає. Вольм здогадувався, що це із запасів, які ворог покинув у своєму таборі.

Солдати в Торговому союзі Ліберітоа здебільшого слабкі, зате грошей там повно. Країна має вихід до моря, копальні й лабіринти, а через усю її землю від величезного озера Серта течуть ріки, головні шляхи для перевезень. А на Вольмовій батьківщині, у Хайсерку, копалин мало, та й свого хліба не завжди вистачає. Воювати з таким суперником жахливо несправедливо, і Вольма це дратувало. Та він відігнав зайві думки й узявся до їжі.

Сьогодні кожному дали по два сухарі, солоного оселедця й тріски, і навіть квашеної капусти. А найголовніше, свіжа конина. Убитих коней і тих, що поламали ноги в бою, підвісили на деревах і спустили кров, тож м'ясо було чисте. Жилаве, але кращого м'яса на передовій не буває, тож ніхто не відмовлявся, і Вольм теж.

У великому казані тушкувалася конина з картоплею, а ще якась дика зелень, невідомо, де її назбирали. М'ясо було соковите й смачне, а жорсткуваті волокна приємно пружинили на зубах. Картопля не розварилася, і нею можна було наїстися. Вольм мовчки їв і їв.

Кілька солдатів затуляли роти й майже не їли, бо ще не звикли ні до трупного смороду, ні до боїв. Після першого бою так буває з усіма. Вольм згадав, як важко було йому самому. Він через це теж пройшов. Колись і йому було гидко їсти м'ясо, коли довкола тхне мертвечиною, але що більше він воював, то більше тупіли почуття, і він сам це помічав. Добре це для людини чи ні, невідомо. Зараз Вольмові вистачало й того, що він може просто думати про їжу.

— Вольме! Чув, ти дев'ятьох поклав. Я — п'ятнадцятьох, тож я виграв, але з тебе щось буде!

Звідки тхне випивкою, Вольм зрозумів, навіть не обертаючись. Дюей із двома пляшками під пахвою закинув йому руку на шию.

— Та куди мені до вас, командире.

Це він казав щиро. Товариші вже визнавали, хоч Вольмові це й не подобалося, що до війни й убивства в нього хист, але Дюей зовсім інший рівень.

— Ану, пий!

Командир середніх літ у чудовому настрої налив Вольмові повний кухоль вина. Вольм криво всміхнувся й підняв його, а Дюей цокнувся з ним напівпорожньою пляшкою й одним духом допив її до дна. Вольма вразило, як той п'є, але він одразу захвилювався, чи лишиться щось решті відділення. Озирнувся, щоб прикинути, скільки тут узагалі випивки, а інші теж сиділи кожен зі своєю.

— Вольме, а чого це ти такий здивований?

Це спитав Хозе. Він сидів праворуч, обіймав бочечку елю й усміхався. Вони з Вольмом були напарниками від першого дня служби. Шкіра в нього така смаглява, що в темряві, не придивившись, обличчя й не розгледиш. Він завжди знав усі новини й умів дістати припаси, і на нього можна було покластися. Кучерявий, на вигляд веселун, але язик гострий, ще й який.

— Та думаю, звідки стільки випивки взялося.

— Кажуть, коли взяли в полон одного з їхніх командирів, то захопили ще й магічну торбу. А в ній повнісінько випивки, щоб святкувати перемогу.

Магічні торби тут основа всіх перевезень, на них тримається постачання війська. Кожна завбільшки з поясну сумку, але входить у неї не менше, ніж у великий рюкзак, а в деякі входить і цілий склад. Машин тут не знають, а армії збирають величезні, здебільшого саме завдяки таким магічним знаряддям і магії, яких на Землі не було.

Вольм і сам був би не проти мати таку, але дістати її майже неможливо. Беруться вони з двох місць. Або це давні знахідки з лабіринтів і руїн, або торби, які потроху роблять у Лісовому альянсі Арейнард, де росте Світове дерево.

Як їх роблять, в Арейнарді тримають у таємниці, тож, крім війська, вони є хіба що в знаті й великих купців. Хозе казав, що виняток лише авантюристи. Ті частенько натрапляють на них, коли лазять по лабіринтах і руїнах. А ще кажуть, що знайдені вміщають більше, ніж арейнардські.

— Отож ми тепер і святкуємо, ще й на славу. Дякуємо ліберітоанським багатіям!

Замість випитого вина налили елю. Ні льоду, ні холодильника тут не було, тож ель був теплий, але солодкуватий смак, кислинка й гірчинка наостанок були зовсім непогані, і Вольм пив далі. Між ковтками закушував оселедцем. Солоний він був дуже, але після бою, коли стільки поту вийшло, пересоленим не здавався. А з елем і зовсім те, що треба.

Убивати людей, а потім поряд із мерцями пити з уцілілими товаришами за перемогу. Вольм придушив почуття, яким не було куди дітися, щоб ніхто нічого не помітив, і підняв очі до неба. Два місяці-близнюки вже прогнали сонце й збиралися гуляти нічним небом. Два місяці нагадували, що світ чужий. Тут інше все, і погляди на життя, і навіть закони природи. Вольм губився й мучився, але мусив пристосуватися. Інакше не вижити.

— Що ж, нічого не вдієш.

Після страшної поразки Торговий союз Ліберітоа відступив далеко за лінію, яку сам вважав кордоном, і став над рікою, де легше оборонятися. Магією землі викопали сухий рів і насипали вал, матеріали підвезли магічними торбами й возами, і фортеця виросла мало не за одну ніч. Ліберітоа не мала чим переламати хід війни, а Імперії Хайсерк було вигідніше лишити все як є, тож обидві сторони воювали мляво.

Фронт застряг, і ліберітоанці домовилися про викуп полонених. Що знать і великих командирів відпустять, Вольм так і думав, але заплатили навіть за простих солдатів. Якийсь великий вельможа, у чиїх землях є лабіринт, не пошкодував великих мітрилових монет і заплатив за всіх одразу. Тож тепер Вольм із відділенням Дюея стеріг місце обміну полоненими.

— Здається, я не в тій країні народився.

Ледве Вольм це пробурмотів, як хтось штурхнув його під бік. То був Хозе.

— Гей-гей! Командир Дюей таке ще стерпить, а як почує хтось інший із начальства, втоплять у річці.

По річці туди й назад ходили човни й перевозили полонених на той берег. Там на випадок раптового нападу стояло чимало лучників і магів.

Навіть велику балісту поставили, і де тільки її взяли? Вольмові лишалося хіба дивуватися. Імперія Хайсерк, щоб не відставати, теж виставила на своєму березі тих, хто міг бити через ріку. Тільки ліберітоанці виглядали як регулярне військо, а хайсеркці як розбійники в краденому армійському спорядженні.

Воювати Вольм краще пішов би за Хайсерк, а от жити простою людиною, мабуть, краще в Ліберітоа. Хоча як живуть в інших країнах, він не знав, тож і порівнювати було ні з чим. Повз нього проходили полонені. Судячи з охайного одягу й доглянутої шкіри, це були знатні люди, які могли самі за себе заплатити.

На тому березі розігрувалася ціла мелодрама. Когось лаяли, хтось кидався в обійми. Вольм без кінця дивився цю нудну дешеву виставу, і його від неї вже нудило. Хозе теж щосили стримував позіхання. Але не відвернешся й не кинеш службу, тож Вольм знову глянув на полонених. Тепер ішли прості люди. Їх було аж двісті, і черга до човнів усе не кінчалася.

Вольм проводжав їх поглядом і раптом побачив тих, кого недавно змусили копати могили. На мить вони зустрілися з ним очима й квапливо відвернулися. Тепер на його обладунках не було чужої крові, спис і меч він вичистив, і все одно його, схоже, боялися. Для них навіть спеціально зварили щось легке для шлунка, а полонені зі страху й не торкнулися їжі. Певно, думали, що там отрута.

Вольм зневажливо фиркнув. Хто ж буде так морочитися? Отруту й зберігати непросто, і дати її треба вміти, а тут діла на одну мить. Штрикнув мечем, і по всьому…

Щоправда, кілька могил і справді лишили порожніми. Їм пояснювали, що це не для полонених, а для тяжкопоранених, яким уже не допомогти, і для тих, хто раптом помре, але полонені не вірили. Копати більше, ніж треба, велів командир батальйону, щоб вимоталися й навіть не думали бунтувати. А вийшло навпаки. Ось провели й останнього, і обмін скінчився без пригод.

Прощальна вечірка нарешті скінчилася. Вольм сподівався, що фронт і далі так само мляво стоятиме на місці. Але Імперія Хайсерк хотіла втримати землі аж до ріки, а Торговий союз Ліберітоа хотів відкинути її назад, до кордону, який вважав своїм, тож війна, схоже, ще триватиме.

Що більше будували постійних укріплень, то більше частин забирали з фронту. Вольмів батальйон пішов першим. Вести дві тисячі людей разом надто важко для постачання, тож до місця збору йшли взводами й ротами, різними дорогами. Ішли з південного сходу, де й далі воювали за землю з Торговим союзом Ліберітоа, на північний захід, у колишнє Королівство Каноа, яке імперія приєднала. Деяким взводам і відділенням по дорозі давали завдання. Дісталося й відділенню Дюея.

Їм наказали винищити гоблінів, які влаштували лігво біля джерела. Монстрів Вольм убивав не так часто, як людей, але досить, щоб звикнути. На полі бою повно мерців, а монстри їх люблять. Для них це бенкет із самообслуговуванням. Виганяти таких непроханих гостей Вольмові було не вперше.

До того ж непохований труп може стати гулем чи іншою нежиттю. Не раз і не двічі мерці нападали на Вольма, поки він спав. А коли доводиться вдруге вбивати того, кого вже раз убив, мимоволі станеш нервовим.

У більшості країн монстрів винищують і лабіринти досліджують авантюристи, але деякі країни, як Імперія Хайсерк, авантюристів до себе взагалі не пускали. Імперія тримала більше війська, ніж могла собі дозволити, і солдатам байдикувати не давала. Тож Вольмові доводилося бути ще й за авантюриста. Усе одно що послати армію труїти шкідників, якщо вона однаково сидить без діла.

Кажуть, на сильних монстрів посилають спеціальні загони, а з такою дрібнотою, як зграя гоблінів, справляються відділення чи взводи, які стоять поблизу. А буває, що кількох гоблінів, а то й орків, убивають навіть селяни, які й не вчилися воювати. Вольм і сам, ще хлопцем у селі, не раз від них відбивався, і було нелегко.

За словами селян, гоблінів було понад п'ятдесят. Спершу траплялися лише поодинокі, і селяни вбивали їх самі, але одного дня гобліни напали на чоловіка й жінку, що працювали біля річки, і потягли їх із собою. Відтоді, відчувши смак легкої здобичі, вони стали вештатися довкола села, і худоби пропадало дедалі більше. А якщо гобліни ще розплодяться, буде гірше, тому й вирішили прислати військо.

Відділення вийшло з села й пішло лісом, Дюей попереду. Подекуди траплялися горбки, але здебільшого йшли рівниною. Це не землі монстрів. Сильних тут давно перебили, і забрідали хіба такі слабаки, як ці гобліни. Вольм ішов і йшов, аж тут командир зупинився, і за ним стали всі.

— Так, слухайте сюди. Ще з годину — і будемо біля їхнього лігва. Слідів і звірячих стежок побільшало. Не розслаблятися!

У бою Дюей усе помічав і про все дбав, а битися, кажуть, умів краще за командирів взводів. Чому ж такого досвідченого вояку досі не підвищили? Причина проста. Дюей був оптиміст. М'яко кажучи, його ніщо не бентежило, а прямо кажучи, він був недбалий. Ще й говорив грубо. Вольм вважав, що на вищій посаді, де треба не тільки битися, а й керувати, Дюей навряд чи показав би себе на повну. До того ж він і сам не хотів у командири взводу, бо це зайвий клопіт.

Солдати обережно ступали слід у слід за тим, хто йшов попереду, і повільно відводили рукою гілки, що чіплялися за мечі на поясі й за обладунки. Усе, що могло брязнути, обмотали ганчір'ям. Вольм теж. Ганчір'я він узяв з одягу солдата, якому після недавнього бою одяг був уже не потрібен. Роздягати мерців спершу було неприємно, але тепер Вольм знав, що так треба.

Що далі, то менше було кущів. Солдати вже мало не повзли, і всі дивилися в одну точку.

Постать як у людини, а зростом з дитину. Ікла стирчать, вуха гостріші, ніж у людей, шкіра в прищах і горбках, а головне, зелена. Гоблін, точно, Вольм таких бачив не раз. Озброєні вони кам'яними списами, кийками, а то й краденим селянським інструментом. Вольм знав з досвіду, що розумні монстри, коли їх багато, небезпечні. Поки він думав, як з ними розправитися, Дюей показав на нього.

Жестами командир наказав убити гобліна. Вольм повільно кивнув, пригнувся й відійшов від решти, щоб зайти збоку. Він вибирав, куди ступити, і стежив, щоб не хруснула гілка й не зашелестіло листя. Що ближче підходив, то тихіше дихав. Облизав сухі губи, підкрався на відстань удару, узяв спис за самий кінець і одним рухом пробив гоблінові горло. Спис пройшов наскрізь, і гоблін помер на місці, навіть не писнувши. Вольм притримав його на списі, щоб не впав із шумом, обережно поклав на землю й потягнув за ноги. Хтось із товаришів підбіг допомогти, і вони сховали тіло в тіні дерев. Командир легенько поплескав Вольма по плечу.

— Молодець. Чисто зроблено.

Більше гоблінів дорогою не трапилося, і відділення дійшло до мети. Лігво було за кілька десятків метрів від місця, де стояв убитий вартовий, під невисоким обривом. Гобліни понаставили там хатин із гілля й землі, а далі їхнє гніздо йшло в печеру в скелі. Навряд чи вона утворилася сама, скоріше хтось її вирив.

Вольм пригнувся й обережно визирнув із кущів. Самих лише гоблінів на виду було десятки три. Біля вогнища валялися кістки домашніх буйволів і кіз, диких кабанів, яких тут теж вважають монстрами, а серед них людський череп. Певно, когось із викрадених селян. Вольма це не здивувало. Така доля всіх, кого хапають монстри. Убити, зґвалтувати, зжерти, більше гобліни нічого й не вміють.

— Віларте, давай.

Так командир звернувся до одного зі своїх. Заздалегідь ні про що не домовлялися, але що зараз буде, зрозуміли всі, і Вольм теж. Віларт мовчки вийшов уперед. Він був мовчун і кожної вільної хвилини голив усе тіло, таке мав хобі, але у відділенні його поважали, бо одну річ він умів як ніхто.

Віларт зібрав у руці ману, і на долоні спалахнула вогняна куля. Він був у відділенні єдиним магом, і на нього покладалися в усьому, від бою до готування їжі. Куля полетіла в саму середину лігва й вибухнула. Кістки розлетілися, гоблінів посередині рознесло на шматки, а ті, що стояли довкола, дістали страшні опіки.

Гобліни завмерли від несподіванки. А відділення Дюея знало, що робити. Для Вольма цей вибух був як сигнал до бенкету. Товариші мовчки, одним ривком кинулися вперед, і зброя пішла в діло. Вольм теж. Він двічі всадив спис у живіт гоблінові, що стояв приголомшений, а коли той упав, розчавив йому голову ногою.

Інший гоблін метався, не знаючи, тікати чи битися, і необережно підставив спину. Вольм проткнув його наскрізь, вістря вийшло спереду. Провітрювання тепер у нього було чудове, але хоч гобліни й найнижчі з монстрів, живучі вони страшенно. З такою раною людина б і не ворухнулася, а цей поповз геть. Якщо втече, то порозумнішає, і тоді з ним буде важче. Відпускати його Вольм і не думав. Перехопив спис вістрям униз і вдарив згори в шию. Гоблін сіпнувся й затих.

Краєм ока Вольм помітив тінь і відскочив. Гоблін із кийком з розгону вдарив по трупу свого ж. Вольм не думаючи махнув списом збоку, по голові. Вістря розпороло гоблінові обидва ока, і той закрутився по землі.

Гоблін як скажений молотив кийком довкола себе, це були останні судоми, і Вольм заколов його з безпечної відстані. Поки він упорався з цими, інші теж поклали по стільки ж. А Дюей своїм улюбленим 《Потужним ударом》 змів одразу трьох.

Когось розсікло навпіл, а одному взагалі зірвало голову. З печери повалила решта гоблінів, але щойно котрийсь вибігав, його зустрічали клинок чи молот. Скоро Вольмові вже не було з ким битися.

— Рейнусе, Тібарде, Данфане, беріть половину й закінчуйте тут, надворі. Решта — за мною. Списи там не знадобляться, підемо з мечами. Віларте, світло давай.

Вольмові випала велика честь лізти в печеру. Надворі командувати лишили досвідчених вояків, яких усі звали трійцею бовдурів. Прохід був тісний, тож Вольм устромив спис у землю біля входу, а сам із довгим мечем і круглим щитом поліз усередину.

— 《Торч》.

Дюей без вагань ішов углиб. Віларт, другий за ним, засвітив 《Торч》, і все довкола залило світлом. Гобліни такого не чекали. Звиклі до темряви, вони наосліп махали зброєю, а назустріч їм ішов Дюей, справжній залізний смерч. Вольмові лишилося тільки почастувати довгим мечем гобліна, що ховався в ніші, і ще одного, який прикидався мертвим, хоч і так ледве дихав. Далі печера розширювалася до розмірів шкільного класу.

Повітря там було важке, і від смороду Вольмів ніс мало не відмовив. Та скаржитися було ніколи, бо крім гоблінів лишався ще ватажок. Гоблін завбільшки з людину, хобгоблін, гордо підняв іржавий меч, певно, десь підібраний. Вигляд у нього був грізний, але Вольмові стало його шкода.

Бо проти нього був Дюей. Хобгоблін кинувся з мечем, але з ним розправилися так само швидко, як і з рештою. Гоблінів, які лежали в калюжах крові, про всяк випадок проколювали, і, як і слід було чекати, один таки вдавав мертвого. Вольм уважно перевіряв, чи не вцілів ще хтось, і раптом помітив якусь тінь за соломою, мабуть, там була їхня постіль.

Там лежав не гоблін, а жінка. Усе тіло в подряпинах, а найгірше плечі й спина. Чоловіка гобліни з'їли, а її лишили живою, і Вольм зрозумів чому. Щоб плодитися, гобліни користуються утробою інших істот.

— Ти жива? Ми прийшли тебе врятувати.

Жінка лежала нерухомо й відповіла коротко.

— Вбий… мене…

Вольм не одразу зрозумів, що вона сказала. Він знову гукнув до неї й потрусив за плече, але почув те саме. Озирнувся. Усі мовчали.

— Б-благаю… вбий…

Тільки Дюей повільно кивнув. Чи справді треба її вбивати? Інстинкт і серце з усіх сил опиралися. Не вбивай свою, людину. Але розум так само вперто казав своє. Погляд мимоволі падав на розтрощені руки й ноги. Гоблінам вона була потрібна лише як утроба для приплоду.

Таке само не минеться, і звичайна цілюща магія тут не допоможе. Ці рани не загояться ніколи, ні на тілі, ні в душі. Чи зможе вона повернутися в село й жити як люди? Вольм радо переклав би це на когось іншого, але хтось усе одно мусив це зробити. Якщо не він, то мучитиметься хтось інший із відділення.

Вольм вирішив. Він приставив вістря між ребрами навпроти серця, і жінка тихо щось прошепотіла. Клинок ковзнув між ребрами й одним рухом дійшов до серця. Вона застигла, а Вольм не зводив з неї очей.

Дивно, але обличчя в неї було спокійне. Мирну жінку Вольм убив уперше. Та ще й почути від неї перед смертю подяку… Він глянув на закривавлений клинок, потім на мертву. І не помітив, коли поруч став Дюей.

— На. Нема чого тут стовбичити, заважаєш. Іди надвір, випий і перепочинь.

Він простягнув плоску фляжку з дорогим міцним спиртним.

— Відібрав у ліберітоанців. Мені таке не смакує.

Не вірилося, що це сказав Дюей, який будь-яку випивку п'є як воду. Вольм на неслухняних ногах вийшов надвір і сів, прихилившись спиною до великого дерева. Навіть трійця бовдурів, грубіяни й забіяки, певно, щось відчули й Вольма не чіпали.

Він розстебнув ремінець під підборіддям, стягнув шолом і кинув на землю. Кольчужна сітка задзеленчала, наче обурилася. Йому було байдуже.

Без шолома, на свіжому повітрі, стало легше. Він провів рукою по спітнілій голові, яка аж свербіла, відкрутив кришку фляжки й ковтнув. У ніс ударив спирт, горло й шлунок умить обпекло. Лишився легкий солодкуватий присмак і зник. Напали вони на світанку, тож був іще ранок. На душі знову стало каламутно, а в клапті неба над деревами не було ні хмаринки, сама синь. Вольм вилаявся й знову приклався до фляжки.

Через шість днів після гоблінів відділення дійшло до колишнього Королівства Каноа. У селах на приєднаних землях майже не лишилося слідів війни, яка пройшла тут п'ять років тому. Звідти пішли далі на північний захід і дійшли до Сарії, міста на межі з Майярдом. Поруч Імперія Хайсерк збудувала фортецю. Саме місто з одного боку захищали мури, а з другого ріка й рів із водою.

Сарію з землями імперії з'єднувала притока, тож кращого місця, щоб звозити припаси на війну з Майярдом і збирати війська, було не знайти, і там завжди стояв щонайменше батальйон. Для цього походу зібрали частини з усіх фронтів. Дев'ять батальйонів, вісімнадцять тисяч людей, сходилися сюди, щоб приєднати Майярд. Сарія здалася останньою з усього Королівства Каноа, і хоч минуло п'ять років, на мурах і кам'яних мостах досі було видно сліди від заклинань і каміння, яким їх обстрілювали.

Вольм пройшов крізь міську браму. Уздовж головної вулиці тісно одна до одної стояли крамниці й хати. Чимало товарів у крамницях коштувало дорожче, ніж на корінних землях Хайсерку, особливо їжа. Вольм, коли ще був селянином, не зміг би тут наїстися досхочу. Місцеві, навіть якщо дивитися поблажливо, здебільшого були худі. Товстих не видно взагалі, і навіть людей звичайної статури майже немає. Хіба що свої, солдати Імперії Хайсерк. Дійшовши до фортеці Сарії, Вольм чекав на плацу, і там почув таке, чого аж ніяк не сподівався.

— Ще не всі підтягнулися, як планували. Тож радійте, сьогодні вільний день!

— Ух! Свобода — краса!

— Спершу випивка чи баби?

— Та й те, й те візьмемо, чого там!

Рейнус, Тібард і Данфан, трійця бовдурів, миттю зникли в провулках. Дюей потер скроню й пробурчав:

— Гей, я ще не договорив! Тьху ти… Ну, за цих можна не хвилюватися.

Вони чесно йшли за своїми бажаннями, і якщо подумати, як мало в них часу, то, може, саме вони й мали рацію. Країна без кінця воювала з кількома сусідами, то дрібні сутички, то великі битви. Слова "мирний час" Вольм давно забув. Відколи його призвали, його перекидали з одного поля бою на інше, він бився на смерть, щоб вижити, а коли боїв не було, муштрувався або йшов маршем. Що таке військо відпустило гуляти, аж не вірилося. Вольм навіть запідозрив, що це якась нова хитра муштра.

— В-вільний день?

Люди бояться того, чого не розуміють. Вольм спитав боязко, і командир глянув на нього як на диво.

— Ага. А ти що, вільних днів не любиш?

— Н-ні, чому ж…

— Отож. Роби, як вони. Випивка, цигарки, баби, що хочеш. Попереду велика бійня. Живи так, щоб потім не шкодувати. Тільки на збір не спізнюйся, на світанку щоб стояв у строю. Запізнишся, і всиплють батогів.

Дюей ляснув у долоні, мовляв, розходьтеся, і решта відділення розбіглася по місту. Лишилися тільки командир, Хозе та Вольм.

— А ти що робитимеш, Вольме?

— А… е-е… навіть не знаю. Що б його зробити…

Хозе спитав, а Вольм і не знав, що відповісти. Вільного часу в нього не було вже дуже давно. До служби він і з села ніколи не виїжджав, сільський хлопець. Та й удома, крім роботи в полі, хіба що збирав у лісі зелень і полював на монстрів. Робити що хочеш йому давно не доводилося, тож коли раптом сказали "роби що хочеш", Вольм розгубився.

— Ех ти, скромняга.

— А я з командиром іду випити. Він уже тут бував, тож таверна в нас є, усе схоплено. Ще й з нічлігом. Підеш з нами, Вольме?

Коли кидають рятівне коло, хапайся. Вольм, довго не думаючи, пішов за ними. Вони звернули з головної вулиці в провулки. Назустріч траплялися різні люди, місцеві, солдати, які шукали потрібний заклад, жебраки. В одному з провулків стояла жінка.

— Може, переночуєте зі мною?

Худюща дівчина, ще зовсім юна. Там, де в жінки мали б бути округлості, самі шкіра й кістки. Вона чіплялася до кожного солдата, який проходив повз. Ніхто на неї не зважав, і вона дійшла й до Вольма.

— Може, переночуєте зі мною?

— Ні, мені не треба.

Ті двоє теж відмовилися. Дівчина закусила губу й опустила голову.

— На, купи собі щось поїсти.

Вольм знав, що це лицемірство, яке нічого не змінить, але все-таки дав їй кілька мідяків. Її похмуре обличчя трохи посвітлішало, вона ледь усміхнулася й подякувала. Гроші ці він усе одно забрав у мерців. Хай краще підуть дівчині в живіт, ніж на солдатську випивку й цигарки, монетам і самим так приємніше. А вона, вже без усмішки, зникла в іншому провулку.

— Вольме, ти з годівлею не захоплюйся.

— Гей, якою ще годівлею?

Це гукнув Хозе, що йшов позаду. Від такої грубості Вольм скривився.

— Добре, що вона розумна. Якби на радощах зчинила галас, тебе б уже обсіли жебраки.

Вольм озирнувся. Довкола були каліки без рук і ніг, яких скалічила війна, і діти-жебраки. Дати кожному він не міг.

— …Твоя правда. Надалі буду обережніший.

Хозе, видно, був задоволений відповіддю й кивнув.

— Не скажу, що це марно, але краще вже заплатити й переспати з нею, тоді ніхто нікому нічого не винен. Хоча в провулку, та ще й при людях, я й сам не любитель.

Вольм глянув, куди дивився Хозе, і побачив солдатів з інших загонів, які зникали в провулках. Прислухався. З темряви й щілин між будинками долинали солодкі стогони. Може, йому й здалося, але серед них ніби чулися й дурнуваті голоси трійці бовдурів.

— То не повії. Квартал із борделями звідси далеко. Через війну солдатні набилося повно, от звичайні жінки й підробляють, щоб якось прожити. Якщо їх застукають, буде біда.

За кварталом борделів стоять чиїсь гроші й інтереси. А в будь-якому світі заради своєї вигоди багато хто не зупиниться ні перед чим. Командир не зважав на тих, хто зазивав, і йшов провулками далі. Та й вигляд у нього був такий лютий, що чіплялися здебільшого до Вольма.

— А ти, Вольме, дивак. На полі бою стільки людей порішив, а тут раптом такий добренький. Ти ж не священник і не лицар із його честю, милостиня тут ні до чого. Як не крути, ми звичайні вояки.

Хозе потрапив до війська з тим самим призовом, що й Вольм, але був рідкісним випадком, четвертий син купця. Міг би працювати в когось із торговців, та, за його словами, найпевніше заробити на власний віз і крамницю можна на війні. Хозе пристосувався до такого життя й давно з усім змирився. А Вольм ніяк не міг позбутися поглядів з минулого життя, ні вивітрити їх, ні викинути. Він слухав, не погоджуючись і не заперечуючи, аж тут командир сумно пробурмотів:

— А колись земля в Каноа була родюча. Це війна її такою зробила.

— О, то раніше тут було не так?

Це спитав Хозе, видно, зацікавився.

— Років п'ять тому, коли Імперія Хайсерк саме набирала силу, Каноа почала чіплятися до нас на кордоні. Війну ми сяк-так виграли, а коли взяли одне з їхніх сіл, не повірили своїм очам. Квасолю, яку ми самі їли щодня, вони згодовували худобі!

Командир дістав зі своїх речей мішечок. Усередині була та сама квасоля, яку Вольм не раз їв у поході. Її й у казан кидали, річ корисна.

— А тепер ось що маємо. Великий герцог Майярд, найбільший вельможа королівства, кинув його й перебіг до сусідів, у Феріус. А потім військо з самого Феріусу і його власні вояки, які вийшли з-під контролю, позабирали худобу з решти земель Каноа, скосили ще зелений рис, а поля попалили. Через те Хайсерку й забракло харчів для війська, і похід на Майярд досі відкладали.

— Ох, гидота. Ото підло.

Хозе з огидою похитав головою. Проти армії, яка годується з ворожої землі, тактика випаленої землі діє безвідмовно. Постачання тут тримається й на магічних торбах, і на конях, сильніших, ніж у колишньому світі, і на магічних звірах, але щоб прогодувати все військо Імперії Хайсерк, цього мало.

— Отож похід на Майярд на якийсь час відклали, а місцевим підкидали харчів, щоб не перемерли з голоду, так Каноа й стала на ноги. На Майярд і Феріус тут злі куди більше, ніж на Хайсерк. Кого не розлютить ніж у спину від своїх?

— Я чув, у цьому поході буде й батальйон, набраний у колишньому Королівстві Каноа, і трохи хвилювався. Але, судячи з усього, клопоту з ними не буде.

Так за розмовами вони й дійшли до таверни, і Вольм дізнався про ці краї чимало нового. Будинок мав два поверхи, унизу зала, нагорі кімнати для гостей. Стіни закіптюжені, певно, від кухні, а двері всі в дрібних подряпинах, видно, грюкали ними хто як хотів. Вони ввійшли, і латунний дзвіночок над дверима тихенько дзенькнув.

За столом біля стійки сиділо п'ятеро солдатів з їхнього ж війська, а в глибині, мабуть, постійні гості, чоловіки в добре пошитому одязі, з охайними прикрасами. Місцеві купці, вирішив Вольм. Слідом за Дюеєм вони сіли за стіл подалі від обох компаній.

— Сьогодні я пригощаю. Уперше за довгий час, крім Вольма, вижило ще двоє новачків.

Дюей усміхнувся. За Баріто й Нор, вони були з одного села, у відділенні постійно хвилювалися. У Баріто руде волосся стирчало, як півнячий гребінь, і надто вже кидалося в око, а Нор, цікава до всього, частенько пхала носа куди не слід. І ось обоє пережили перший бій цілими й здоровими. Не дивно, що зазвичай суворий командир так радів.

Що командир пригощатиме, ніхто не чекав. Хозе радісно свиснув, а Вольм і собі задоволено всміхнувся. Дюей підняв руку й глянув у бік стійки, і хазяїн вийшов прийняти замовлення.

— Три кухлі елю й пляшку вина. А що з їжі є швидко?

Хазяїн на мить замислився.

— Хліб і суп із буйволячим м'ясом, цибулею та квасолею, тільки підігріти. А ще є сом, на всіх вистачить.

— Неси і те, і те на всіх. Сома смаженого в клярі.

Хазяїн кивнув і зник на кухні. Інших гостей, мабуть, уже нагодували, тож ель, суп і хліб принесли швидше, ніж Вольм чекав.

— За удачу в Майярді, як і на ліберітоанському кордоні!

Командир підняв кухоль. Вольм не церемонився й з розмаху вдарив своїм кухлем об командирів. Кухлі гучно брязнули, і він випив усе до дна, не відриваючись. Такий уже звичай. Солдат, який живе війною, мусить цокатися так, щоб аж хлюпало через край. Вольма вчили, що на того, хто цокається скромно, у бою не покладешся. Хазяїн сам здогадався спитати, чи не налити ще, і кухлі знову наповнилися елем.

Вольм відламав шматок хліба, вмочив у суп і кинув у рот. Смак м'яса, а з ним густий смак цибулі й квасолі розлилися в роті. Він підчепив виделкою те, що лежало на дні, і спробував. Жорстке буйволяче м'ясо добре протушкувалося й стало м'яким. Квасоля трохи розварилася й лопалася, ледь надкусиш, і це було приємно.

— Думав, у поході цей квасоляний суп мені вже набрид, а з добрих продуктів і в умілих руках це зовсім інша річ.

Від такої справжньої, людської їжі Вольм не стримав захвату. Хозе згідно кивнув.

— Ага, бо там то недосмажене, то недоварене.

Дюей осадив Хозе:

— Годі вже. Добре, що хоч гаряче. Образиться Віларт, а він у нас за вогонь, і буде вам холодний прийом. У прямому сенсі.

Магія вогню Віларта, бойового мага, рятувала відділення не лише в бою, а й за обідом. Якщо він раптом оголосить бойкот чи саботаж, і без того жалюгідне Вольмове харчування стане ще гіршим. Вольм і Хозе тільки знизали плечима й знову взялися до супу.

Тільки-но доїли суп, як на столі з'явився смажений сом. Рибу розібрали на філе й нарізали шматками, але на кожного припадало по цілому сому, тож наїстися мали досхочу. Вольм потягнувся виделкою й закинув шматок до рота. Спершу хрумтів кляр, а потім на язику розходився смак сома. Біле м'ясо було ніжне, з легким смаком, тож навіть смажене не набридало, здавалося, їв би й їв.

— Смажене — це щось!

Вольм виріс у колишньому світі, де їжі було на будь-який смак, тож жити на самому печеному й вареному йому було важко. А тут така смачна їжа, та ще й не треба думати ні про нічний напад, ні про ранковий.

— Востаннє ми таке їли ще перед походом на Ліберітоа? Там теж була річкова риба, але сом смачніший.

Командир у чудовому настрої миттю допив ель і взявся за вино.

— Ану, їжте й пийте!

Вольм слухняно допив свій ель, і в порожній кухоль полилося вино. Кисле, але після смаженого саме те, змиває жир. Сонце ще й не сідало, та гулянку ніщо не могло зупинити. Забувши про все на світі, Вольм смакував їжу й випивку.

— Ваша світлосте, війська Імперії Хайсерк, що зібралися в Сарії, схоже, рушили.

— Он як. Рушили, виходить.

Великий герцог Юс Майярд повільно кивнув васалові. У кімнаті була метушня, люди входили й виходили, а на розгорнутій перед ним карті ставили все нові фігурки. Через магічне знаряддя Юс уже попросив підкріплення у Феріусу, якому Майярд підкорявся. По селах і містах розіслали гінців, щоб збирати ополчення.

— З Королівства Феріус військо веде сам лорд Вінстон.

— Отже, й Феріус узявся за діло всерйоз.

Вінстон Феріус, молодший брат короля, бувалий вояк, і король йому цілком довіряє. Командуватиме саме він. Виходить, віддавати Майярд Феріус не збирається.

Більше того, Юс не сумнівався, що Феріус хоче раз і назавжди покінчити з набридливим хайсеркським військом. Він глянув у вікно. Якраз крізь браму з іржанням промчав кінь гінця.

— П'ять років від минулої війни… Начебто довго, а пролетіли швидко.

Тоді Юс, хоч багато хто був проти, пішов на тактику випаленої землі й відколовся від Королівства Каноа. Казали, що він продав душу монстрам, що він збожеволів. Він здалеку дивився на співвітчизників, яких сам вирішив не рятувати, а тим часом укріплював прикордонні фортеці й муштрував військо. І не раз терпів приниження від Феріусу, свого нового господаря.

І все заради цієї миті. Та Юс розумів, що на кордоні вдасться хіба що виграти час. Імперія Хайсерк вижила в котлі безкінечних воєн, вона створена для боротьби, і навіть її селяни здебільшого звикли воювати. Юс і сам з нею бився, і був серед тих, хто тяжко помилився щодо Хайсерку. Тоді переважала зверхня думка, що безкінечні війни геть знесилили цю країну.

А насправді то був голодний вовк, худий, зате з гострими іклами й пазурами. За ту помилку Юс заплатив болем, у прямому сенсі. Саме тому всі ці п'ять років він уперто готувався до цієї війни.

— А загони на озері Серта чіпати не будемо?

Васал показав на фігурки, що стояли на карті посеред води. Озеро Серта величезне, по ньому Майярд межує ще з трьома країнами, крім Хайсерку, і флот там чималий. Самих лише вояків майже сімсот, але якщо висадити їх на берег, то лише марно втратиш досвідчених людей, тож Юс і не збирався їх чіпати.

— На суші моряки й половини свого не покажуть. Хай стоять.

До того ж озеро не можна лишати без охорони. Звідти відкритий шлях і до Клейсту, і до Ліберітоа, а головне, там живе Воно. Коли Юс уперше Його побачив, то, соромно визнати, у нього мало не підкосилися ноги. Почувши про Серту, Юс згадав одне донесення, про яке майже забув.

— Здається… Королівство Клейст просило наш флот на Серті допомогти їм проти Нього?

— Так, кажуть, їм потрібні лоцмани… Ну й час вони вибрали.

Звичайний флот від Нього навіть утекти не зможе. Тож Юс розумів, чому Королівство Клейст звернулося саме до Майярду, бо більшого флоту на озері ні в кого немає. А за нинішнього становища зробити комусь послугу не завадить, хай будуть у боргу.

— Допоможіть, але не надриваючись.

Юс повернувся до справ і слухав донесення, що сипалися звідусіль. Хоч як оптимістично дивись, відбити ворога на кордоні шансів мало. Пошли туди військо зараз, і його, скоріш за все, розіб'ють по частинах, ще до того як підійдуть загони з усіх кінців, а підкріплення з Феріусу теж не встигне.

Отже, для вирішальної битви місць небагато. Зважаючи на постачання й на те, скільки витримають солдати, Юс шукав на карті, де найлегше оборонятися. Рівнина Ріреф перед самою столицею, Ейденбургом. Юс тицьнув пальцем у два найвищі пагорби посеред неї.

— Готуйте залу. Влаштуємо для хайсеркського диявола та його посіпак пишний бал.