Розділ 2 — Вторгнення в Майярд
Розділ 2 — Вторгнення в Майярд
Військо Імперії Хайсерк зібралося таке велике, що не вмістилося на плацу при фортеці й розлилося по сусідніх пустирях і навіть по головних вулицях. Відділення Дюея, де служив Вольм, входило до батальйону Лігурії. Той прибув одним із перших, та й з Торговим союзом Ліберітоа воював чимало, тож йому випала честь стояти просто на плацу, де мав говорити командувач армії, що вирушала на Майярд.
Збоку глянути, батальйонові випала велика честь. Але Вольм давно змирився. По суті, це та сама промова директора школи, яку треба просто відстояти. Трійця бовдурів, схоже, гуляла цілу ніч і від недосипу та випивки аж позеленіла. Та воно й не дивно. Сонце пекло згори, від землі пашіло, обладунки розжарювалися, як піч, і начинка в них от-от мала здатися.
Будь це поле бою, Вольм би вже давно вилаявся, але зараз ішла урочистість перед походом на Майярд, хай і скромна. Зроби таке тут, і що буде далі, уявити неважко. Солдати в повному спорядженні вишикувалися рівними рядами й не зводили очей із трибуни, на яку мав піднятися командувач.
Такої уваги позаздрила б будь-яка поп-зірка. Сцену прикрашали зброя й обладунки, що напилися крові, і дев'ять батальйонів, загартованих там, де виживав не кожен, вісімнадцять тисяч вояків. І ось на високу трибуну піднявся головний герой цієї вистави, один-єдиний чоловік.
Навіть здалеку було видно, що волосся в нього зовсім сиве. Він був звичайного зросту й статури, та від нього чомусь віяло такою владою, що сперечатися й на думку не спадало. Очі світилися розумом і непохитною впевненістю людини, яка багато чого бачила. Щойно він з'явився, усе стихло. Чоловік повільно заговорив.
— Радий бачити вас усіх. Я — Джеральд Бергер, і на Майярд вас поведу я.
Цей старий генерал тридцять років, ще відтоді, як Хайсерк був маленький, воював у кожній великій війні, і кожну вигравав. Свої звали його богом війни, а сусіди — хайсеркським дияволом. Лісовий альянс Арейнард, Острівні держави Гармуд і Республіка Мейріс, три непохитні великі держави, зверхньо вважали затяжні бої довкола Хайсерку дрібною гризнею слабаків. Але, кажуть, навіть там ніхто не насмілився б глузувати з Джеральда Бергера.
— Тут, у Сарії, зібралися ветерани, що перемагали в сутичках з Майярдом, запеклі бійці, що показали ліберітоанським товстосумам, як треба воювати, і могутні воїни, що день у день били монстрів у їхніх же землях. Ви — меч нашої імперії!
Говорив він через магічне знаряддя, і голос долинав не лише до плацу, а й до всіх сусідніх вулиць і пустирів. Слухало не тільки військо, а й мешканці Сарії, що висовувалися з вікон, збиралися надворі й ловили кожне слово.
— Ви всі знаєте: п'ять років тому колишнє Королівство Каноа купилося на солодкі обіцянки Феріусу й пішло на нас війною. Війна скінчилася. Та чи змогли ви жити так, як до неї?
Джеральд витримав паузу на два вдихи й повів далі.
— Ні, не змогли. Бо герцог Майярд і Королівство Феріус підло вдарили Каноа в спину. Ви, сарійські батальйони, і без мене добре знаєте, що вони накоїли. Та сьогодні я все одно скажу. Щойно запахло поразкою, вони кинули напризволяще більше половини своїх же людей, спалили поля, що годували народ, і вигребли все до крихти — і харчі, і худобу!
У Каноа тоді вдалися до звичної тактики випаленої землі, яка в історії повторювалася знову й знову. Війська Майярду й Феріусу палили не лише укріплення, а й житла, поля, ліси, забирали все їстівне до останнього, і так відступили до наперед визначеної лінії оборони. Перемога була вже майже в руках Хайсерку, але возити все потрібне вглиб ворожої країни було важко, і доводилося годуватися тим, що знайдеш на місці.
У себе вдома хайсеркці все влаштували як слід, припаси сплавляли річками від складу до складу. Але за кордоном постачання трималося на магічних торбах і возах, а їх бракувало, тож далі армія просунутися не змогла. Феріус і Майярд розраховували, що ворог, не знайшовши харчів на місці, піде вглиб, і там його можна буде розбити. Та імперія налагодила підвіз, і військо не розвалилося. А ще хайсеркці годували жителів захопленого сходу Каноа, рівно стільки, щоб ті голодували, але не вмирали, і за п'ять років відновили той край.
Королівство Феріус і герцог Майярд, звісно, теж не сиділи без діла. Кілька разів вони посилали війська відвоювати свої землі, але шляхи постачання Хайсерку виявилися надійнішими, ніж вони розраховували. Імперія вистояла, і щоразу вони програвали. Пробували й переманювати командирів і солдатів, і підбурювати міста до бунту, та люди їх не підтримали, і нічого не вийшло.
— З найкращими воїнами Сарії ми покладемо край війні, що тягнеться вже п'ять років. Не бійтеся. Розтопчіть ворога. Усе, чого ви хочете, — там, у Майярді! Покажімо Майярду й Феріусу, на кого вони підняли руку. Смерть їм!
— Смерть їм!!!
Джеральд Бергер грюкнув по трибуні, і солдати відповіли так, ніби плац вибухнув. Кричали, тупотіли, здіймали списи, дехто гатив мечем об щит. Вольм, щоб не вирізнятися, не відставав від інших. Хтось, мабуть, як і він, просто підлаштувався під загальний настрій, але більша половина прагнула цього щиро.
Промова підняла бойовий дух до краю. Старий командувач умів розпалювати людей як ніхто, і виростити такого могла лише військова держава, що жила від війни до війни. Здавалося, від цього шалу трясеться все місто. Щоправда, у словах войовничої Імперії Хайсерк вистачало й свавілля, бо хай вона здебільшого оборонялася, по суті вона все одно була загарбником.
Вольм не вірив, що все це правда. Але якщо покінчити з Майярдом і Феріусом, то, може, й ця нескінченна, як пекло, війна нарешті припиниться. Він розумів, що його просто накрутили, та все одно починав на це сподіватися. Промова ще відлунювала в рядах, а військо вже рушало. Спраглі крові солдати й розпалені бойові коні посунули вперед, мов одне велетенське тіло. Наступ на Майярд от-от мав початися.
Вийшовши із Сарії, хайсеркське військо розділилося на три частини, бо під прикордонними фортецями, що стерегли ключові місця, велику силу однаково не розгорнеш. Брати треба було всі три шляхи, які вели в Майярд. Загонові Вольма випало штурмувати одну з фортець, що перегороджували головну дорогу. Ворог, схоже, збирався відсиджуватися, чекаючи допомоги від Феріусу.
Решта сил мала брати менші замки по всьому краю й, поки не прийшла підмога, вибити якомога більше майярдських солдатів. Перед Вольмом височіла гірська фортеця, що стерегла кордон. Прохід між горами перегороджували брама й мури, а на схилах обабіч стояли укріплення. Розвідники доповідали, що фортецю обороняють десь три тисячі солдатів.
Табір розбили так, щоб не дістали ні стріли, ні заклинання, але й звідти було видно, які там товсті й високі стіни. Заввишки метрів три, а завтовшки, мабуть, шість-сім. Облоги бувають або швидкі, або затяжні. Вольм прикинув, що цього разу буде швидка, числом і натиском. Браму доручили Сарійському батальйону, а батальйонові Лігурії, куди входило й славне відділення Дюея, дістався лівий мур.
— Вольме, Хозе, на вас ростовий щит. Даю вам новеньких з поповнення, Нор і Баріто, — то вже знайдіть їм діло. Віларте, гати вогнем по тих, хто на мурі. Решта — як завжди.
Дюей щосили ляснув долонею по ростовому щиту, за яким могли сховатися двоє солдатів. Вольма такі вже не раз рятували під час штурму фортець. У світі, де завдяки магії й навичкам сила в кожного своя і різниця буває величезна, без такого щита до ворога не підберешся. Мана, як і набої, колись закінчується, тож якщо закритися надійно, ворог марно витратить її, стріляючи здалеку. Дієвий спосіб.
З возів знімали ще такі самі щити, а на додачу в'язанки бамбука. Вольм спробував підняти одну, і руки так і потягнуло донизу. Важча, ніж здавалося. Він зазирнув у стебло згори й побачив, що перетинки в бамбуку вибили, а всередину набили землі.
У колишньому світі Вольма, за часів самурайських міжусобиць, такими в'язанками затулялися повсюди, бо вони зупиняли навіть кулі рушниць, що пробивали обладунки.
— Ну, гаразд, усі до мене.
На поклик Хозе новобранці квапливо підбігли. У парі з ним Вольм ходив уже не раз, а от учотирьох, та ще й із новобранцями, ішов уперше. Хлопець і дівчина не тремтіли, але зблідли обоє. Особливо зблід Баріто з рудим, як півнячий гребінь, волоссям. Здавалося, його от-от знудить. Обличчя новобранки Нор задерев'яніло, але вона якось трималася. Хозе хитро всміхнувся й раптом схопив хлопця між ніг.
— Ой! Щ-що ви робите?!
Баріто обурився, але Хозе й не думав каятися. Вольм тільки криво всміхнувся.
— Еге, та в тебе там не більше горошини!
Схоже, Хозе мацнув його за причандали, щоб перевірити, чи дуже хлопець перелякався. Тоді перевів погляд на Нор.
— Я-я… мені не треба. У мене там і перевіряти нічого.
Хозе, якому відмовили, трохи засмутився. Та якби він її торкнувся, це вже було б справжнє домагання. Такого неподобства навіть Вольм не допустив би.
— Я й сам справжньої облоги ще не бачив. Але цього разу все підготували як слід. Нас хоч і женуть на передову, але тільки як землекопів. Командирові згори наказали засипати рів і насипати під мур землі, щоб той став нижчим. Одразу в рукопашну ніхто не кине, тож не бійтеся.
Новобранці перезирнулися, і на обличчя їм трохи вернувся колір. Задум був засипати рів, насипати землі під самий мур, а тоді з драбинами одним махом узяти фортецю. Якби все робили руками, це тяглося б довго, але в цьому світі, на відміну від колишнього світу Вольма, є така зручна річ, як магія, тож облога тут іде швидко.
— А як ворог полізе, Вольм його порубає. З лиця він звичайнісінький сільський хлопець, а насправді майстер рукопашної, кілька десятків уже поклав і оком не змигнув. Та й усе, що на ньому, зняв з тих, кого вбив.
Хозе бадьоро ляснув Вольма по плечу. Вольм глянув на новобранців. Обличчя в них перекосилися, і обоє потроху відсунулися, наче з'ясувалося, що тихий сусід — серійний убивця.
— Не роби з мене навіженого рубаку. А що мені було робити? Мене взяли за повинністю, путнього спорядження не дали. Та й колишні власники не заперечували.
Як не дивно, відколи його кинули на війну, Вольм і вдягався краще, і грошей мав більше. Тепер він розумів, чому треті й четверті сини з убогих сіл так рвуться воювати, мріючи розбагатіти одним махом. Та насправді все не так просто.
Спершу всі такі сміливі, а як почнеться бій, хтось із розпоротим животом кличе маму, а хтось не наважується вдарити ворога й сам гине від його списа. І таких чимало. А Вольм у минулому житті жив серед цивілізованих людей і знав, що таке права людини, та все ж, на добре це чи на лихо, пройшов свою посвяту й звик. Гірка іронія.
— Світські бесіди скінчили? Час. Рушаймо.
Не встиг Дюей договорити, як дзвінко заграла сурма.
— Ну, почалося. Тримайтеся!
Слідом за сурмою ззаду загриміли барабани, сигнал наступати. Вольм із Хозе підняли щит обома руками й рушили вперед. За ними йшли солдати з солом'яними мішками, в яких зазвичай возять зерно чи сіль. Тільки цього разу в них була сама земля.
Укріплений щит був страшенно важкий, усе тіло протестувало, але кинути його не можна було. Вольм знав з досвіду, що метрів через двісті зрозумієш, яке це щастя. Першими полетіли стріли. Щоб діставали далі, їх пускали дугою, без упину. Сила рук і навички в лучників різні, тож спершу стрілянина була безладна, та що ближче підходили хайсеркці, то влучнішою вона ставала.
— Кх…
Одна стріла, не така, як решта, з ледь помітним сяйвом, прилетіла прямо, не дугою. Солдат із сусіднього відділення коротко застогнав і впав.
— Не підставляйтеся! Там лучник із 《Тугим луком》!
Це гукнув бувалий командир. Таку навичку дає вроджений талант або роки вправ. Тепер було ясно, що у ворога теж є люди, як Дюей, із силою, що не поступається магії й виходить за межі людського. Вольм, хоч і неохоче, приготувався до гіршого.
Солдати лаялися, бо комусь наконечник впився в плече, комусь у руку. Але це ще дрібниці. Вольм розумів, що досі тривало лише веселе привітання від лучників, а зараз підключаться й інші, і почнеться справжнє. Він зціпив зуби. І справді, не минуло й кількох хвилин, як посипалися всілякі заклинання, вогняні кулі, крижані списи, земляні ядра.
— Леті-ить!!
Секунди за дві-три після окрику Хозе в щит гупнула водяна куля. Удар віддав у долоні, що його тримали. Нор мало не випустила щит, і Вольм на неї гримнув.
— Хоч руки відірве — щита не кидай!! Краще так, ніж здохнути!
Холодна вода розлетілася довкола й обмила спітнілі, задушливі обладунки. Аж посвіжішало.
— Які гостинні! На знак привітання вирішили нас освіжити.
Бравада Вольма, схоже, вдалася. Трійця бовдурів і солдати довкола засміялися крізь зціплені зуби. Навіть Нор і Баріто ледь усміхнулися. А щит гудів не замовкаючи, бо летіли не тільки стріли й каміння, а й заклинання, і навіть лайно. Ну й паскудне кодло! Вольм аж кипів від обурення.
Відстань скорочувалася, і вже можна було розгледіти обличчя ворогів. Та хайсеркці не з тих, хто лише терпить, і з-поміж щитів у відповідь полетіли стріли й заклинання. Один ворожий солдат, охоплений полум'ям вогняної кулі, закрутився, наче в танці, і звалився з муру. Вольм аж зрадів.
— Так його, Віларте!!
Віларт, що пустив ту вогняну кулю, на похвалу не сказав ні слова, лише всміхнувся. А ворог, мабуть, вирішив прибрати небезпечного мага, і удари посипалися довкола нього.
— Ну, гади, догралися!
Розлючений Дюей зопалу жбурнув камінь завбільшки з кулак просто в обличчя ворожому стрільцеві, і той звалився без тями.
— Стійте там, бовдури!! Я вам усім кишки повипускаю, а натомість гівна напхаю!
Рев Дюея подіяв якнайкраще, і ворог, наче мстився за рідних батьків, переніс увесь удар на нього.
— Зараз! Засипайте, швидко!
Дюей віддавав накази, не зважаючи на шквал ударів. Зазвичай він грубуватий, з тих, у кого сила замість розуму, але коли доходить до бою, голова в нього варить. Магія землі засипала рів, а під муром почав рости насип, уже до половини висоти. Вольм закріпив щит і, приймаючи мішки по ланцюжку, як відра на пожежі, висипав їх у рів. В іншому відділенні, видно, був свій маг землі, який згрібав ґрунт з-під самого муру й засипав ним рів.
Ворог теж щосили тримав оборону. Вогняна куля прослизнула між щитами й накрила солдатів неподалік від Вольма. Вибух розкидав довкола кров і шматки м'яса, охоплений вогнем солдат качався по землі. Товариші закидали його землею, гасячи полум'я, але в ту дірку в обороні вже летіли стріли й каміння. "Перший берися за те, що іншим неприємне", — одна з істин війни. Вольм згадав, що так частенько казав йому вчитель у колишньому світі.
У щілину між щитами він помітив ворога, що жбурляв каміння. Цілився той, певно, в Нор, яка, вся в землі й поті, працювала поруч. Брила, кинута дуже влучно, летіла просто в неї.
— Ай?!
Вольм ухопив її за шкірку й смикнув назад, і камінь пролетів там, де мить тому була її голова.
— Д-дякую!
Нор дивилася на нього широко розплющеними очима. Вольм, не розводячи церемоній, застеріг її.
— Пусте. І не дивись увесь час під ноги — ворог нагорі.
Нор закивала. Так уже склалося, що за нею наглядав Вольм, а за хлопцем його звичний напарник. Хозе за що не візьметься, усе зробить як слід, тож за Баріто можна було не хвилюватися. А йому самому треба було берегти свою першу підопічну.
Робота не спинялася ні на мить. За дві години від початку бою рів засипали, а під муром насипали вже третину висоти. Відділення вибилося з сил. Бадьорим лишався хіба Дюей. Вольм мимоволі запідозрив, що в того є ще якась навичка.
— Ага, ідуть. Штурмовий загін.
Це пробурмотів Дюей. Вольм скосив очі. Ззаду підходив ще один батальйон, який, на відміну від інших, досі тримали про запас.
— Це ж сарійська піхота.
Хозе, примружившись, упізнав їх.
— Послати їх штурмувати своїх же колишніх співвітчизників… Ну й смаки в командувача Бергера.
Солдати довкола погодилися.
— Але ж під мур ще не досипали. Вони що, драбинами полізуть?
Нор не розуміла. Та не встиг Вольм пояснити, як загін, закутий у броню з голови до ніг, кинувся до самого підніжжя муру, і все стало ясно.
— Вони під муром!!
Солдати на мурі щосили кричали, попереджаючи своїх, але було вже пізно. Маги гуртом насипали ґрунту аж до верху стіни, і сарійська піхота ринула нагору цим насипом.
А сусідня ділянка муру, кілька десятків метрів завдовжки, ще й осіла, бо магія землі вирила під нею порожнину, і та обвалилася. Звичайний підкоп, тільки магією. Вольм був вражений. Оце вправність, треба віддати їм належне.
— Розчавіть зрадників! Відділенню, яке першим вдереться на мур, командувач Бергер дасть нагороду!
На заклик командира сарійці кинулися в атаку, мов скажені. Ті, що вдерлися нагору першими, настромлювали захисників на списи й скидали з муру. Оборонці теж так просто не здавалися, і з передового відділення полягло більше половини, але за ним лізли й лізли інші. Вольм із товаришами все ще працювали, коли до них прибіг гонець.
— Наказ командира батальйону Лігурії! Не відставати від сарійців! Усім на штурм — прорвати мур!
Вольм і сам вважав, що кращої нагоди не буде, бо захисники всі збіглися туди.
— Усі вперед!!
Голос командира батальйону прогримів над полем бою. Це був сигнал до загального штурму. Солдати підхопили драбини, заховані за рядами, і гуртом ринули до муру. Ворог, уже не шкодуючи останньої мани, теж відповів, але стріляв жиденько.
— Нор, тримайся за мною!
Вольм перекинув круглий щит зі спини на руку й побіг. У щит дзвінко вдарила стріла, а за нею й камінь. Об наголінник теж щось твердо вдарилося й відскочило, а що саме, він не розібрав. Солдати дерлися на приставлені драбини, але згори їх зустрічали списами, а одну відштовхнули від муру, і ті, хто вже ліз, полетіли вниз.
Вольм вибрав уцілілу драбину й поліз. Солдатові, що ступив на неї перед ним, стріла збоку вп'ялася під ребра, і той упав і корчився на землі. Ворожий лучник уже цілився у Вольма, наступну здобич, але в обличчя йому встромився крижаний спис, і він заметався по муру.
— Віларте!!
Хто прикрив, Вольм знав і без того. Подумки дякуючи мовчазному лисому товаришеві, він ліз угору, працюючи самими ногами. Чи то солдати на мурі задивилися, куди влучило заклинання, чи що, але ніхто не завадив йому, і він ступив на мур. Вольм миттю встромив довгий меч у шию солдатові, що стояв просто перед ним. Той так і завмер, нічого не втямивши, а рана в шиї була смертельна.
Солдати довкола ще не встигли зреагувати. Не зупиняючись, Вольм махнув довгим мечем збоку й зніс наступному голову разом із шоломом. Меч сьогодні різав як ніколи, аж дух захоплювало. Поклавши двох і не вищербивши леза, він опинився віч-на-віч із солдатом, що нарешті помітив чужинця на мурі.
— Вони вже тут!!
Солдат кинувся на Вольма, водночас гукаючи своїх. Такі здебільшого бувалі. Перший удар Вольм парирував мечем, але ворог одразу почав колоти, раз, другий, третій. На четвертому випаді він сам ступив назустріч, прийняв вістря на круглий щит і ним же щосили вдарив ворога по зап'ястку. Меча той не випустив, добрий вояк, але права рука, прихована за щитом, уже зробила своє.
Довгий меч, пущений знизу впритул, увійшов в око, розтрощив череп і розбризкав мізки. Вольм відвів погляд і пошукав очима наступного ворога. Драбиною вже вилізло кілька своїх. Серед них, хто б подумав, була й Нор. Вона відчайдушно рубалася з ворожим солдатом, що підбіг до неї, але досвіду їй бракувало, ворог влучив у щілину між обладунками, і з її руки вже текла кров.
— Вольме-е!!
До нього долетів її голос, вона от-от мала заплакати. Суперник їй дістався надто сильний. Солдат, закутий у броню без жодної щілини… ні, лицар. Він уже поклав на мурі двох хайсеркців, і за кілька секунд Нор стала б третьою.

— Що, лише з новобранцями й можеш битися, нікчемо?
Вольм швидко розвернувся й жбурнув у лицаря свій круглий щит. Лицар відбив його алебардою й обернувся до Вольма.
— Підлі в тебе прийомчики, хайсеркський дикуне!! На землю Майярду ти не ступиш!
Лицар, виставивши перед собою власний круглий щит, одним ривком подався вперед. На мурі тісно, не розвернешся. Вольм кинув щит, щоб урятувати Нор, але тепер це обернулося проти нього. Зціпивши зуби, він не відступив, прийняв удар щитом на латну рукавицю й плече і встояв.
Його струснуло сильніше, ніж він чекав, і обличчя мимоволі скривилося. Ліва рука нила, але слухалася. Збоку вже мчала алебарда. Вольм відвів її мечем і відкинув, аж метал пронизливо заскреготів об метал.
Один удар відбито, але перепочити ніколи, бо лицар бив серіями. Не минуло й миті, як на Вольма знову полетів щит.
Вольм переступив на іншу ногу, перенісши вагу вліво, ухилився й зайшов збоку. Лицар розвернувся слідом і вдарив алебардою згори. Щита у Вольма тепер не було, зате він тримав меч обома руками, тож тиснув сильніше.
Вольм відтиснув алебарду й, відступаючи, вдарив сам, але тільки подряпав лицареві наплічник. А навколо ворожі солдати збігалися й кидалися на хайсеркців, серед яких була й Нор.
Де ж командир?.. Вольм мимоволі шукав його очима. Знайшов. Дюей на початку надто себе показав, і тепер, щойно він брався лізти драбиною, на нього обрушувалося все. Взагалі-то з такими силачами зазвичай танцював саме командир. Вольм кляв своє невезіння, але й кинути підопічну не міг.
На ворожих обладунках множилися подряпини, але й Вольмові діставалося. Суглоби в нього були захищені гірше, ніж у лицаря, тож він програвав. Розминаючись із ворогом, Вольм дістав його по тулубу, та броня втримала, і самого лицаря навіть не зачепило.
Алебарда черкнула по щоці, і бризнула кров. Якби влучила в повіку чи лоб, залило б очі, і тоді кінець. Губи у Вольма пересохли. Забувши кліпати, він стежив за кожним рухом ворога. На обладунках додалося подряпин. А гак алебарди зачепив Вольмове плече й вирвав шмат.
— Марно, солдатику!!
Лицар кричав, але подряпини на його броні ставали дедалі глибшими. Усе було не так, як завжди. Вольма тіснили, він програвав, але закривавлена рука легко вела меч. Щось… щось от-от мало стати на місце. Наче все зайве відпадало, і рух тік сам собою. Відступаючи, Вольм з розмаху вдарив збоку й влучив лицареві в наголінник, аж прорубав броню. Лицар теж це відчув і люто гаркнув на Вольма.
— Та здохни вже-е-е!!
Вони зійшлися клинок у клинок, один бив із середньої стійки, другий із верхньої, і жоден не взяв гору. Скориставшись поштовхом, Вольм відскочив назад, і вони розійшлися. Він тримав меч у верхній стійці, але чогось бракувало. І він став у стійку, якої ніколи не пробував ні в бою, ні на тренуваннях, підняв руки й завмер з мечем просто над головою. Так стояти ризиковано, бо відкриваєшся весь, і в звалищі таке не годиться.
— Ти мене недооцінюєш. Думаєш, налякаєш такою показухою?
Лицар, як і належить за всіма правилами, виставив щит і рушив уперед. Довкола вирував безладний бій, але Вольм бачив лише те, що треба, і ступив назустріч саме на потрібну відстань. Він махнув мечем не так, як махав у всі ті дні, відколи його кинули на війну, і водночас знайомим, звичним рухом.
Меч ледь засвітився, і він відчув, як із долонь, що стискали руків'я, у клинок перетікає мана. Якщо схибить, зустрічний удар його вб'є. Але про це він навіть не думав. Хотілося тільки віддатися цьому відчуттю. Може, вперше на війні він усміхнувся від щирого серця. Меч ударив згори, розсік круглий щит і розрубав лицаря від плеча до грудей. Час зупинився. Точніше, ніби поплив повільно. Лицар випустив алебарду. Голос у нього тремтів.
— На… вичка?.. 《Потужний удар》?.. Чому… якийсь солдатик… а я… так і не…
Не договоривши, лицар повалився в калюжу крові на мурі.
— Н-не може бути… командир?!
— Сера Елмера вбито!
Видно, цей лицар командував усією ділянкою муру, бо ворожі солдати геть розгубилися. А добив їх Дюей, який нарешті видерся нагору. Щоразу, як він махав бойовою сокирою, у ворогів відлітали руки й ноги.
— Прохід нагору наш!! Слухайте всі, не розслаблятися! Вичистити мур до останнього солдата!
Йому відгукнулися навіть чужі відділення. Трохи осторонь Вольм помітив командира взводу Козура, який радів, що вдалося закріпитися на мурі. Сам Дюей підвищення не хотів, але такій людині справді було тісно на його посаді. Тільки ж посеред бою його не вмовиш, тож зараз головне — вичистити мур.
Вольм підняв свій круглий щит і допоміг Нор звестися. Він оглянув її. Рани в боці й на руці були неглибокі.
— Стеж тільки, щоб кров'ю не стекти. Найважче ще попереду.
— Т-так, Вольме!!
Перевага вже була на боці Хайсерку, але чимало ворожих солдатів і командирів досі пробували повернути мур. Поки те відчуття не вивітрилося, Вольм кинувся на першого-ліпшого ворога. Як і перед тим, відбив його меч і розрубав тулуб разом із бронею. Вольм ступав туди, де сила виходить за межі людського.
Убивати Вольм не любив, але тепер не міг не перевірити, на що здатна навичка, перша, яку він здобув, відколи народився в цьому світі. Ні круглі щити, ні обладунки не витримували 《Потужного удару》. Звичайний довгий меч бив, наче величезна бойова сокира. Цю навичку він уже опанував цілком.
Вольм і незчувся, як дістався до сходів, що вели з муру вниз. І не лише власними силами, бо десь непомітно за спиною в нього опинився Хозе й спритно стримував ворогів списом.
І тут він відчув, що зосередженість, натягнута до краю, тане. Навалилася страшенна втома, бо навичку він хоч і опанував, але з незвички вживав її надто часто, і мана от-от мала скінчитися. Вороги, що вперто тримали сходи, лише погрожували й махали зброєю, а підійти не наважувалися. На око їх лишалося ще більше десятка. Вольм зібрався з духом і вже хотів кинутися на них, коли ззаду пролунав голос, від якого відразу стало легше.
— Вольме!! Та ти 《Потужний удар》 опанував! Оце так! Перепочинь поки. Далі я сам.
Позаду стояв Дюей, з голови до ніг залитий чужою кров'ю. Вольм видихнув. Тут і новачок збагне, що ворогові з таким на полі бою краще не стикатися. Командир із ревом кинувся вперед, і вороги, вереснувши чи то погрозливо, чи то від жаху, кинулися на нього з мечами. Одним змахом сокири він змів із муру двох.
Важко було повірити, що це та сама навичка, що й у Вольма. Ворога, який сховався за щитом і хотів його спинити, Дюей копняком скинув униз, і на землі розквітла кривава квітка.
— А?! А… а-а, а-а-а-а!..
— Трясця!! Звідки тут узявся такий?!
— Не відступати! Не відступа-а-ати!
Сходи завалювало трупами. Один солдат з відчаю кинувся на Дюея, і той розрубав його згори донизу, разом із шоломом, так, що аж моторошно було глянути. Тоді решта ворогів кинулася навтьоки.
— Та пішло воно все!!
— Чорт, та з огром і то легше!
Через середній і лівий мури ринули нові й нові загони, і спинити їх не могло ніщо. Вольм зрозумів, що бій виграно.
— Збирайте людей! Найгірше позаду, але вперед, поки нашу частку не розібрали!!
Так гукав радше ватажок розбійників, ніж командир відділення. Слідом за Дюеєм вони захоплювали будівлі вздовж муру. Опір був слабкий, бо ті вороги, що вціліли, здебільшого повтікали, а решта позамикалися в укріпленнях обабіч. Коли зсередини відчинили браму й до фортеці ввалилося вдвічі більше солдатів, усе було скінчено.
Дехто, не встигнувши туди сховатися й опинившись у пастці, бився до останнього, але їх швидко перебили всіх до одного. Гарнізони обложених укріплень невдовзі запропонували здатися. Бій, що почався зранку, скінчився ще до заходу сонця.
Та це був лише перший бій на кордоні. Роботи для Вольма лишалося ще вдосталь. Кіннота, яку досі берегли, вже мчала з фортеці навздогін утікачам. Багатьох ворогів, певно, порубають на втечі.
— Ну, якось вижили.
Коли сонце сіло, Сарійський батальйон і батальйон Лігурії, які найбільше відзначилися в бою, розташувалися на ніч в одній з казарм фортеці. Від казанів, де варили їжу на всіх, у небо тягнувся дим. У кутку під муром зібрали докупи полонених, у яких відібрали зброю й обладунки.
Колись полонених здебільшого продавали за кордон у рабство заради іноземної валюти. Тепер їх відпускали, коли вони відпрацюють визначений строк на будовах у глибині Імперії Хайсерк або кріпаками в селах. Дехто з солдатів і ті, хто мав справи з работорговцями, були проти такого порядку. Але ці землі однаково збиралися приєднати до імперії, а вороги стали здаватися частіше, ніж раніше, і втрат стало менше. Тож новий порядок поступово ставав правилом.
Нор, яку Вольм опікав у цьому бою, була поранена, але вижила. У тій рукопашній вона навіть поклала одного ворога і бойове хрещення витримала гідно. Баріто, за яким наглядав Хозе, теж уцілів, хоч його півнячий гребінь і прив'янув. І тепер новенькі сиділи перед Вольмом і хвалилися одне одному здобиччю та подвигами.
— Гляньте, Вольме!! Середня золота монета! Ой, аж не віриться… Золото!
— Слухай, це ж у того солдата було, якого Вольм зарубав! Так нечесно!
Нор тримала одну-єдину монету, але бідняк прожив би на неї рік. Для сільських це цілий статок. Дивлячись, як розпливається в усмішці її обличчя, Вольм відчув, що йому стає трохи не по собі. Хозе тим часом спритно обнишпорив мертвих, а в казармі знайшов барило елю, і так роздобув випивку й ночівлю на весь взвод. От уже в кого хист!
До радощів перемоги додалася ще й нагорода від командира батальйону, тож кругленький командир взводу Козур увесь вечір сяяв. Поранені були, але в такому бою відділення не втратило жодного вбитого, тож настрій був світлий. Два повні місяці на небі ніби теж святкували разом із ними і водночас боляче нагадували Вольмові, що цей світ чужий. У кутку кімнати тихенько попивав Віларт.
— Віларте, той крижаний спис був що треба. Ти мене виручив.
Вольм, у доброму гуморі, з кухлем у руці подякував Вілартові, і той стримано підняв свій у відповідь.
— Ага… Цікавишся, Вольме?
Віларт рідко заговорював першим. Вольм відповів аж надто охоче.
— Аякже. Хто ж не мріє про магію?
Може, Вольм і судив по собі, але навряд чи знайдеться хлопчак, якому не хотілося б уміти чаклувати.
— Он як.
Віларт відвів погляд і знову поринув у власний світ. Повернувся на свою лежанку й допивав своє. Вольм залив у себе стільки, скільки влізло, і тепер його сечовий міхур заявив протест. Мабуть, таки перебрав на радощах.
Не справляти ж нужду просто в будинку, тож він вийшов подалі від галасу шукати місце. Нарешті знайшов безлюдний закуток і саме полегшувався, коли почув тихий зойк.
Хоч Вольм і випив, а довкола була ще вчора ворожа фортеця. Довгий меч і досі висів у нього на поясі. Тримаючи руку на руків'ї, він зайшов до кімнати. Там лежала жінка із зірваним одягом, їй притискали руки й ноги, а поруч стояли солдати із Сарійського батальйону.
— Що ви робите?
Вольм ледве стримував гнів, але ті навіть не зніяковіли.
— Сам не бачиш? Зараз її трахатимемо.
— Що, теж хочеш? Можеш бути останнім.
Ґвалтувати полонених жінок-солдатів — справа звична, але ця жінка явно була цивільна. Мабуть, із сім'ї когось із гарнізону. На війні й таке трапляється. Та Вольм стерпіти цього не міг.
— Гарнізон здався на умовах, без бою, тож цього разу грабувати й ґвалтувати цивільних не дозволено. Це порушення статуту. Як дізнаються — батогів не минеш.
Якщо знущатися з ворога, що здався на умовах, решта битиметься до останнього, та й правити потім цими землями буде важче. Навіть трійця бовдурів знала, яку межу за армійськими правилами переступати не можна.
— Ти що, святий? Чи в лицарі записався, га?
— Ти з ким зв'язався? Я на передовій стількох поклав!
Двоє солдатів насунулися на Вольма. У місячному світлі було видно міцні, натреновані тіла. На полі бою з них, мабуть, добрі вояки.
— …Ну, поклав ти кількох. І що?
Вольм із минулого життя, може, й злякався б, але тепер, після незліченних сутичок на смерть, це його зовсім не лякало. Бій на мурі був куди страшніший. Він відповів рівно, без жодного виразу, і солдат зупинився. Схоже, тільки тепер роздивився, з ким має справу, бо без обладунків було видно, що тіло Вольма все в шрамах від боїв.
— …Тц. Усе бажання відбив. Ходімо краще вип'ємо.
Вони ще якийсь час мірялися поглядами, і нарешті ватажок поступився. Коли солдати вийшли, Вольм обернувся до жінки. Для місцевих він був такий самий, як і ті. Та й устрявати глибше, ніж треба, він не збирався.
— Іди додому й міцно замкни двері. Якщо почнуть вибивати чи захочуть кудись тебе потягти — кричи щосили. Чуєш?.. Зрозуміла?
— Т-так!
Жінка поспіхом натягла одяг, кілька разів кивнула й побігла геть. Десь на краю свідомості майнула думка, що все це марно, бо таке зараз коїться скрізь. Що він цим змінить? Так, він убив багатьох, але людської гідності, наскільки сам знав, не втратив.
Коли Вольм повернувся до кімнати, хлопці з відділення співали. Звичайну пісню про чесного, чистого серцем героя, що з простолюду вибився у великі люди. Порівнювати навіть смішно, але сам він тепер був зовсім не такий. Колір очей ніби той самий, та він і сам відчував, як на війні, де вбиваєш ти і вбивають тебе, серед насильства й наруги, каламутніє його погляд. Жорстокі, покручені часи, та солдати, сп'янівши, раділи життю так, ніби денної різанини й не було. Може, якби вони не галасували, то збожеволіли б. А Вольм, який до всього вже звик, перемкнувся й підсів до гурту.
Лісова дорога петляла і, здавалося, не мала кінця. Обоз Імперії Хайсерк ішов, не зупиняючись. Магічні торби повністю змінили постачання. Тепер загони кінноти в повному озброєнні передавали їх естафетою й швидко доставляли на передову цілі гори припасів.
І все ж обозники нікуди не ділися. Торби були рідкісні, як і магічні знаряддя, і їх вистачало лише на перевезення до складів, а все, що в них не влазило, доводилося везти возами чи тягти на собі. Одним із тих, хто цим займався, був Ході. Він тягнув візок поміж в'ючних коней.
Вояки з передової, бувало, глузували з обозників, мовляв, недосолдати, худоба. Та Ході пишався своєю службою, бо сім років він прослужив, і всі сім в обозі. Одного разу з ним навіть заговорив сам бог війни Імперії Хайсерк, командувач Джеральд Бергер. Того дня лив холодний дощ, і він усю ніч тягнув візок із припасами.
Він уже звірив вантаж і саме розвантажував припаси, коли хтось раптом поплескав його по плечу. Ході обернувся, думаючи, що це знову вартовий прийшов познущатися, а перед ним стояв командувач Бергер. Обозник заціпенів, забувши навіть віддати честь, а той узяв його за руку, серйозно подивився в очі й сказав.
"Довго ж ви сьогодні працюєте, дякую. …Обозники — опора нашого війська. Ми можемо воювати, бо є такі, як ви. Ви — гордість країни."
Відтоді Ході вважав свою службу найкращою на світі. Хай більшість його не цінує, зате його визнав сам бог війни. Цього досить.
— Що, важко?
Ході гукнув до солдата, який недавно потрапив до обозу. У бою тому вибили око, він перестав відчувати відстань, і його спихнули сюди.
— Ще б пак, тягати такі тягарі.
Одноокий навіть не огризнувся, лише важко видихнув.
— Перекинь трохи на мій візок. У мене легкий, ще застоюся.
Одноокий подумав, що це жарт, і розсміявся, але Ході перегородив йому дорогу своїм візком і взявся перекладати частину вантажу до себе.
— Ти що, серйозно?
— Я сім років в обозі, у цьому ділі я майстер. Облогові вежі, тарани, дохла риба — я, ризикуючи головою, возив усе, куди скажуть, у Ліберітоа, в колишнє Каноа, в Майярд, по всьому Хайсерку. А це — дрібниця.
Ході гупнув себе в груди, і одноокий зареготав.
— Ну ти даєш… Дякую, друже. Давай я тобі якось чарку поставлю. Чесно кажучи, я думав, що мене, старого й одноокого, просто спихнули в обоз, аби здихатися. Помилявся я. Тут робота важча, ніж у звичайного солдата.
Більше вони не розмовляли, мовчки тягли візки далі. Валка підійшла до схилу й сама собою сповільнилася. Ході глянув уперед, щоб роздивитися дорогу, і тут між деревами війнув вітер.
Голова вартового, що йшов попереду нього, злетіла в повітря. А слідом на валку звідусіль посипалися стріли й заклинання.
— Напа-а-ад!! Вони тут!!
Щойно хтось закричав, з обох боків валки вискочили феріуські солдати, а з ними авантюристи, не регулярне військо. Авантюрист із великим щитом ударив ним збоку з розмаху й буквально розтрощив солдатові голову. Ще один хайсеркець зчепився з ворогом на мечах, але стріла збоку влучила йому в горло, і він упав.
Убивали без розбору всіх, навіть найнятих на час купців та цивільних, хоч ті й вважалися при війську. Ході сховався за візком і вихопив короткий меч. Не те щоб він ніколи не бився, доводилося махати мечем і проти кількох монстрів, і проти дурних розбійників.
— Р-р-ра-а-а-а!!
З цим криком на Ході кинувся феріуський солдат. Обозник устромив свій короткий меч у землю й жбурнув у ворога візок. Той не встиг ухилитися від воза, що раптом вилетів на нього, і опинився під ним. Ході вцілів, але припустився фатальної помилки, бо такого здорованя, ще й із такою силою, сприйняли як загрозу.
Синьоволосий авантюрист наче підковзнув до нього. Висмикнути свій меч із землі Ході не встиг, бо довгий меч ворога вже летів йому в горло. Він широко розплющив очі. Це смерть. Але удару так і не було, натомість він почув пронизливий скрегіт металу й знайомий голос.
— Тікай, Ході!! Попередь тих, хто йде за нами!
На авантюриста кинувся той самий одноокий солдат, з яким він щойно балакав. Мечі схрещувалися так швидко, що око не встигало стежити. Ході не хотів і думати про те, щоб покинути товариша й тікати.
— А-але ж!!
— Біжи-и-и, швидше!!
Мечі знову зійшлися так швидко, що не встежиш, і одноокий ставав дедалі червонішим від крові. Ході озирнувся. Охорона гинула, а купців і обозників, які кинулися тікати, різали всіх до одного.
— Я доставлю! Хоч би що, а цю звістку я доставлю! Слово обозника!!
Не озираючись, Ході рвонув з місця. Спис феріуського солдата черкнув його по плечу, меч зачепив щоку. Останньою дорогу йому заступила зовсім юна дівчина-авантюристка.
— З доро-оги-и!!
Рев був такий, що аж у вухах дзвеніло, і дівчина завагалася. Як короткий меч уп'явся йому в руку, Ході навіть не відчув. Він був більший і дужчий і, врізавшись у неї, так збив з ніг, що та кілька разів перекотилася по землі.
— Рітіє!!
Авантюрист гукнув її на ім'я, ніби перевіряв, чи вона ціла.
— Як вона тобі така дорога, то сховай її в скриньку!! Недобитки й авантюристи — подумаєш! Спробуйте наздогнати обозника! Ноги, на яких тримається Хайсерк, задешево не візьмете-е-е!!
До його вух долетів передсмертний крик одноокого. Стріли летіли без упину, з очей текли сльози, але Ході не спинявся, біг і біг.
Майярдське військо, що не втримало кордону, стягувалося до столиці, Ейденбурга. Тактики випаленої землі, якої всі чекали, так і не застосували, і Імперія Хайсерк прибирала до рук неторкані хлібні землі. Клопіт був хіба із Сарійським батальйоном, зібраним із колишніх підданих Каноа. Вони чимало зробили, щоб узяти ключову гірську фортецю, але тепер грабували й ґвалтували всіх підряд, і цивільних, і солдатів.
Ворог для них, звісно, зрадники-співвітчизники, але сарійці так перестаралися, що до батальйону навіть приставили наглядачів. І все ж користь із них була. Вони були батогом, і завдяки цьому цілі села й містечка вдавалося схилити до покори. Імперії ж потім володіти цими землями, тож роль лиходія вона собі не хотіла, а брудну роботу лишала сарійцям.
Після штурму фортеці Вольм прочісував ліс, ідучи розгорнутим ланцюгом. Загін ворогів, що вислизнув з оточення, тепер партизанив. Нападав він хитро й точно, саме на припаси, а отже, довколишні села потай постачали йому і відомості, і харчі. Це було очевидно.
Втрати вже сягали цілого взводу, гинули й мирні люди з обозних валок.
— Це заклинання, точно.
— Ага, вітер і вогонь.
Командир і Хозе, присівши над рядом тіл, за ранами впізнали стихії.
— …Магів щонайменше двоє.
До них приєднався й маг Віларт, що стояв трохи осторонь.
На тілах були рвані рани від вітру й опіки від вогняних вибухів. Вольм подумав, що це міг бути й один маг, який володіє обома стихіями, але, судячи з того, скільки заклинань випустили за короткий час, їх, найпевніше, було кілька.
— Фу… Це теж магія?
— Що це таке? Обличчя розчавлене.
Новобранці, Нор і Баріто, скривилися над іншим тілом. Більшості загиблих розсікли чи прокололи вразливі місця, а в цього, якого знайшли новенькі, лице було розплющене, а частини голови бракувало. Тут явно били чимось тупим.
— Не алебарда. Для бойового молота — надто широко розчавлено.
Тіла, забиті бойовим молотом, Вольм бачив не раз. А алебардою він і сам бився відтоді, як здобув її в минулому бою, тож добре знав, які рани вона лишає. Поки він гадав, чим же це зробили, ззаду пролунала відповідь.
— Щитом.
Це сказав командир, який за довгі роки надивився на мерців.
— Щитом? Але ж тоді…
Нор не вірила своїм вухам. Вольм теж сумнівався, бо як на щит, удар був надто сильний. Він навіть уявити не міг, яким здорованем треба бути, щоб так махати щитом.
— Невже в нього навичка?
Це спитав Хозе, який досі щось обмірковував.
— Ага, найпевніше. Бачив я вже такі трупи. Тоді звичайним ударом щита людині знесло голову. Мабуть, це навичка 《Залізна стіна》 — вона, як і 《Потужний удар》, трапляється часто. Навіть дерев'яний щит із нею стає твердим, як сталь.
Відколи Вольм сам почав користуватися 《Потужним ударом》, він на власній шкурі знав, яка це сила. Метал однаковий, а з навичкою він розриває той, що без неї, як папір. Перевага неймовірна.
— Ех, недобитки ж, а клопоту з ними…
Хозе пробурмотів це з неприхованою огидою.
— Із ними ще кілька авантюристів. Полонений виказав. Війну програно, а вони лізуть — дивні люди. Але будьте пильні, у досвідченого авантюриста і вміння, і спорядження кращі, ніж у звичайного солдата регулярного війська.
— Зате як уб'ємо — добра здобич буде.
Новобранець Баріто сказав це зі сміхом, але обличчя в нього смикалося, і Вольм бачив, що хлопець просто вдає сміливого.
— Еге, Баріто, в них навичка й магія, ти що? Ось, скажімо, вийшов би ти сам проти командира Дюея, Вольма й Віларта разом. Думаєш, переміг би?
— Та де там, і двадцятеро таких, як я, не впоралися б.
— Отож.
Баріто визнав, що бовкнув дурницю, і Хозе вдоволено кивнув. Добре, що наставник так сумлінно робить свою справу, але записувати Вольма до компанії нелюдів — це вже занадто.
— А оте…
Нор несміливо показала пальцем на дерево, де висіло тіло чоловіка. Його всього покололи, і, крім голови, у ньому мало що лишилося людського.
— Га, оте? Селюк, що зливав про нас відомості й підгодовував недобитків.
Хозе говорив так, ніби це само собою зрозуміло. Колись, ще не звикнувши, Вольм і сам питав про таке.
— А, о… Он воно що…
Нор, видно, хотіла спитати, чи обов'язково було заходити так далеко. Гидко, звісно, але на війні буває й таке потрібне. Якби селяни не постачали ворогові відомостей і харчів, тридцять солдатів і восьмеро носіїв та купців були б живі. Опір місцевих у ворожому краю був бідою для війська в усі часи. Чи вирізати всіх, чи стратити кількох для науки, залежить від часу й обставин. Хайсеркці, що вціліли, обрали друге.
— Збирайтеся. Час рушати.
На поклик Дюея бійці заглибилися в ліс. Шукати малими силами марна справа, тож кинули цілу роту, і відділення йшли в одну лінію, за двадцять метрів одне від одного. Хай вороги й бувалі, а впоратися з ними, мабуть, вдасться швидко. Вольм не надто хвилювався й разом з іншими ступив у ліс.
Ішов другий день пошуків. Одне відділення потрапило в засідку, дванадцятеро загиблих. Ще семеро поранені пастками й стрілами, четверо вартових зникли безвісти. Відділення Дюея, на щастя, втрат не мало, але вся рота була на взводі, бо ліс непрохідний, ворога не видно, і ненависть до нього лише росла. Пошуки затягувалися. Під час короткого перепочинку всі зібралися докупи, притулившись до величезного дерева.
— Кепські справи.
Це сказав Хозе.
— Еге ж. Шукаємо цілою ротою, і все дарма.
Двісті п'ятдесят чоловік три дні прочісували ліс і нікого не знайшли. Уже пора було вирушати до столиці на вирішальну битву, але й лишати ворога на шляхах постачання не можна було.
— Хай вони й місцеві, але сліди ховають надто вже вправно. Ліс знають дуже добре.
Командир уважно розглядав землю, а тоді звів погляд і подивився вдалину.
— Може, бувалі розвідники?
Це спитала Нор, яка трималася біля Вольма.
— Навіть якщо розвідники, то не один. Хтось вправний стежить і за головними силами, і за нами — щонайменше двоє.
А ворог — здебільшого недобитки. Навряд чи вони з самого початку вміли так майстерно партизанити.
— Не розвідники, а, мабуть, авантюристи, що пристали до Майярду.
Командир відповів на те, що непокоїло всіх.
— …Авантюристи.
Новобранець Баріто повторив це слово. Авантюристами звуть усіх, хто береться за будь-яку роботу, ходить у землі монстрів, що вкривають півматерика, полює там і розбирає туші, обходить лабіринти й руїни, охороняє тракти й обози. Гільдія, що їх об'єднує, має осередки в кожній країні материка й заявляє, що як організація у війни не втручається.
Насправді ж місцеві авантюристи часто йдуть у найманці, нібито з власної волі. Їхня зброя й обладунки, зроблені зі стародавніх артефактів або з частин рідкісних монстрів, мають страшну силу, а серед самих авантюристів трапляються справжні потвори, здатні поодинці переламати хід бою. До того ж давно ходять чутки, що коли якась війна гільдії невигідна, вона посилає туди власних бійців.
Вольмова батьківщина, Імперія Хайсерк, вкладала все в армію, і зайві солдати робили те, чим деінде займаються авантюристи, тож тим у Хайсерку роботи мало. А от в інших країнах вони — звична річ.
— І правда, авантюристи стежити й вистежувати вміють краще за солдатів.
Хозе, четвертий син дрібного купця, сам колись наймав авантюристів, тож кивнув зі знанням справи. Вольм під час перепочинку захопився розмовою про те, хто ж їм протистоїть, а решта відділення або жувала сухий пайок, або смалила солдатські цигарки.
Вольм і сам затягнувся цигаркою, купленою в Хозе, і повільно видихнув. Дим вирвався з рота й поволі поплив у небо. Смакуючи тютюн, він ненароком сказав уголос те, що спало на думку.
— А нас, бува, не по запаху тютюну знаходять?
— Та ну тебе. Від нас самих смердить сильніше, ніж від тютюну. Навіть вовки від нашого смороду носа відвертають і близько не підходять.
Хозе засміявся, відкидаючи цю думку, і знову затягнувся.
— Може, парфумами побризкаємося?
Баріто сказав це чи то всерйоз, чи то жартома.
— Чудова думка. А заразом і спідниці повдягаємо.
Дюей посміявся й відповів жартом на жарт. Вольм теж ледь усміхнувся. Часу на дурниці лишалося обмаль. Хвилин за п'ять доведеться знову бавитися в лісі в хованки, яким, здавалося, не буде кінця.
Тільки-но Вольм знехотя подумав, що пора збиратися, як пролунав крик, а слідом кілька разів гримнули вибухи вогню. Солдати, що відпочивали на землі, миттю схопилися й повихоплювали зброю.
— Метрів за триста-чотириста! Попалися в сітку!
Усі погодилися з Хозе.
— Обходимо широко справа! Беремо в кільце! Нікого не випускати! За мно-о-ою!!
Командир кинувся вперед, за ним трійця бовдурів. Останніми бігли новобранці, Нор і Баріто. Вольм продирався крізь чіпке гілля й топтав бур'ян. Дикий ліс — суцільні перешкоди. Він ломився навпростець, і сік високої трави липнув до тіла. Різкий, неприємний запах зелені бив у ніс.
Бій тривав. Ворог, що вже раз легко поживився, недооцінив хайсеркців. Мабуть, хотів вирізати відділення, на яке напав, або вдарити й зникнути, але, крім Вольмового, на підмогу встигли ще двоє сусідніх і затримали його.
Рота збиралася покласти край цим безглуздим хованкам саме тут. Ворогів виявилося трохи більше, ніж думали, десь тридцятеро. Вольм врізався в середину їхнього строю. Ворог не чекав ще одного удару збоку й відповідав із запізненням.
— Чорт, нові підійшли!!
Це крикнув один із ворожих солдатів. Вольм опустив на нього алебарду, яку здобув у вбитого лицаря. Для 《Потужного удару》, що він тепер опанував, ця міцна зброя пасувала якнайкраще. Ворог відчайдушно тицяв у Вольма своїм списом, але алебарда розтрощила спис разом з окутим наконечником.
Той кинув куций обрубок і хотів вихопити короткий меч, але забарився. Не встиг він видобути меча, як голова злетіла з пліч.
Вольм ступив далі, крутнув зап'ястям і, скориставшись розмахом, накинувся на другого. Той уже нічого не встигав. Навіть не спробувавши ухилитися, він отримав удар у бік нагрудника, і лезо розсікло його тулуб до половини. А решта відділення в прямому сенсі вдарила збоку, і понад десяток ворогів полягли чи були поранені. Серед солдатів регулярного війська Вольм помітив людей, одягнених інакше.
— Ось вони! Авантюристи-провідники!
Хозе одразу зрозумів, хто це. Їх було п'ятеро, синьоволосий мечник, здоровань із великим щитом, жінка з луком, легко вбраний чоловік, мабуть, розвідник, і дівчина з каштановим волоссям, мечем і щитом. Типовий загін авантюристів.
Вольм косив розгублених ворогів, пробиваючись до тієї групи, але на нього полетіло лезо вітру, створене магією. Звичайно він ухилився б або закрився б круглим щитом, та цього разу він не відступив і вдарив алебардою згори. 《Потужний удар》 зіткнувся з миттєвим заклинанням і переміг. Рештки магії розсипалися довкола поривом вітру.
Вольм пробіг очима, шукаючи, хто це. Заклинання випустила авантюристка. Жінка… ні, майже дівчинка. Ростом Вольмові десь до грудей, світло-каштанове волосся спадає до лопаток. Спорядження звичайне, короткий меч і круглий щит. Вольм хотів спершу прибрати її, бо маги небезпечні, але дорогу йому заступили троє майярдських солдатів. Двоє з них разом рушили на нього, виставивши списи.
Ледь ухиляючись управо, Вольм збив вістря й скоротив відстань до одного з них. Списа, що летів в обличчя, він пропустив по алебарді й пірнув ворогові під руку. Той устиг затулити горло латною рукавицею, та 《Потужний удар》 розрубав його навскіс від плеча разом із обладунком. Кістки перерубано, з-під пластин бризнула кров.
— Ах ти ж су-у-ука-а-а!!
Товариш упав, і солдат лишився сам. Відстань стала замалою, тож він кинув спис і змахнув довгим мечем. Сміливо, але Вольм ухилився від удару збоку, відхилившись корпусом. Тоді сам махнув алебардою зліва навскоси, але ворог устиг підставити клинок, поки алебарда не розігналася. Тиснучи, Вольм відкинув довгий меч, відскочив на крок і одразу вдарив вістрям уперед.
Солдат хоч і вирівнявся, але не встиг. Алебарда пірнула йому під коліно й перерізала зв'язки.
— Кх, а-а…
Солдат відчайдушно відбивався на одній нозі, та втриматися не зміг. Алебарда продавила довгий меч і розтяла йому горло. Останній завагався, відступити чи напасти. Вольм не вагався, розбив йому захист ударом алебарди й вгатив у живіт.
— П-постій… а… рятуйте…
Другого удару не знадобилося. З розрізаного впоперек живота вивалювалися нутрощі. Кров умить залила землю. Навіть якби вижив, зараження не минути.
— Змирися. Тебе не врятувати.
У Вольма майнула думка, що треба було тікати чи здаватися, поки не пізно. Хоча, може, й цього солдата тримало все, країна, друзі, сім'я, земля, і відступити він не міг. Добиваючи його й водночас перебираючи в голові таке, Вольм, мабуть, мав геть кумедний вигляд.
Він уже хотів рубати наступного, коли до нього звернулися. Ворог. І не звичною лайкою, не передсмертним маренням, а запитанням.
— Чому… чому ти так легко вбиваєш?!
Ніхто б не повірив, що Вольма посеред бою питали, навіщо він убиває. Відповідати довго, та й у кожного відповідь своя. Чому цього питають саме в нього? Незрозуміло. І все ж Вольм відповів.
— Бо так треба. Тому ж і ти вбивала, хіба ні?.. Хоча який сенс про це тут балакати.
Вольм належав до громади, і роль, яку вона йому відвела, — солдат. А щоб виконувати солдатський обов'язок, треба вбивати, от він і вбивав. Під ногами в дівчини лежав мертвий хайсеркець. Вольм із ним хіба що раз чи двічі розминувся в поході, але то був його товариш. Вона теж убила його, бо так було треба. То яка між ними різниця?

Чи то відповідь їй не сподобалася, чи вона зрозуміла, що балачки марні, але дівчина знову вдарила по Вольму магією.
Це заклинання Вольм уже бачив. І летіло воно так само. Пригнувшись, він навмисне втратив рівновагу й ковзнув уперед. Відстань скоротилася, і очі дівчини розширилися від подиву.
— Рітіє!!
Це закричав старший авантюрист зі щитом. Але відстань уже була мала. Алебарда, пущена збоку з розмаху, летіла просто дівчині в шию. І тут вона зреагувала так блискавично, ніби й не була щойно такою повільною. Зігнула лівий лікоть, виставила круглий щит навскоси вгору, а праву руку з коротким мечем підставила під щит, підпираючи його зсередини.
Чесно кажучи, через її вигляд і слова Вольм, мабуть, її недооцінював. Така миттєва й така бездоганна стійка. Вона явно тренувалася, та й у боях бувала. А проте вистачило ж їй дурості завести розмову посеред бою й підставитися.
Щось тут не сходилося, і Вольм збентежився, але скоро збагнув, у чому річ. Вона просто не звикла вбивати людей. На війні це дурість, а Вольмові навіть трохи заздрісно.
Якби можна було домовитися словами, оце була б цивілізованість. Але це війна між державами. Бій триває, ворог не здається. Не послаблюючи натиску, Вольм пустив у хід 《Потужний удар》. Лезо, що ледь помітно світилося, вгризлося в круглий щит і прогризло його наскрізь.
— А-а… у-у…
Дівчина, видно, рефлекторно випустила щит, і той покотився по землі. Під щитом у неї була латна рукавиця, тож руку не відрубало. Але удар не минув даром, бо щоразу, як вона ворушила лівою рукою, обличчя кривилося від болю, і короткий меч вона тримала тепер лише в правій.
— Зламана.
Почувши це, дівчина звела брови й геть розгубилася. Схоже, навичкою по ній били вперше. Вона злякано відступала від Вольма, а в лісі, де під ногами що завгодно, це погана думка. Задкуючи, щоб розірвати відстань, вона наступила на "те, що було солдатом", і втратила рівновагу.
— Хоч би запам'ятала, де лежать ті, кого ти вбила.
Вольм мимоволі криво всміхнувся, і дівчина, широко розплющивши очі, закричала, наче побачила страховисько.
— А-а, а-а-а-а-а!!
Вольм стрибнув уперед, зачепив її короткий меч алебардою й вибив з руки. Тоді, користуючись тим, що більший, врізався в неї плечем, повітря вилетіло з її грудей, і вона покотилася по землі. Він спрямував вістря алебарди їй у горло. Вона ж дівчина, краще так, ніж розтрощена голова чи обличчя. Аж тут щось майнуло на краю зору, і серце в нього підскочило. Він стежив за всім довкола, але закривавлене вістря летіло надто швидко.
— Кх?!
Вольм відскочив назад, відхиливши голову. Частину волосся зрізало, щоку розсікло. А тінь не відставала. Він махнув алебардою згори, і супротивник прийняв удар. Синьоволосий мечник, один із загону авантюристів. Розходячись після сутички клинків, Вольм ковзнув лезом до його зап'ястка, але той спритно прикрився гардою.
— А тобі точно час зі мною возитися?
Вольм спитав це навмисне, з удаваним співчуттям, і юнак скипів. Так він не лише вибивав мечника з рівноваги, а й відтягував його на себе, і проти відділення билося на одного менше.
— Мовчи, загарбнику!!
Гарне обличчя, синє волосся до плечей, очі того самого кольору. В інші часи такий юнак затьмарив би будь-яку поп-зірку. Спорядження в нього було добротне, дворучний меч у крові, а довкола лежали зарубані хайсеркці. Без сумніву, ватажок авантюристів. Вольм вважав, що такому супротивнику місце якраз перед командиром, але Дюей бився з тим здорованем із великим щитом.
Мабуть, це і є той щитоносець із навичкою. 《Потужний удар》 і 《Залізна стіна》 зійшлися, навичка на навичку, і ніхто довкола не наважувався втрутитися, лише стояли й дивилися. На їхньому місці Вольм теж не знав би, чи лізти на допомогу. Він тільки невдоволено буркнув, що влип, бо битися з цим авантюристом доведеться хоч як.
Рітія була авантюристкою з майярдського села. Вона мала хист до магії, а великий запас мани робив її й фізично сильнішою за всіх однолітків. Повна надій, вона пішла в авантюристи, поступово піднімалася рангами, вибралася з E і D, які звуть "брухтом", і дійшла до C, "бронзи". А там застрягла. Вчилася вона сама, постійних товаришів не мала, тож, мабуть, інакше й бути не могло.
Виручив її Ал, авантюрист рангу A, з яким вона випадково познайомилася на великому замовленні. Ал був родом із Майярду, і в його загоні всі були його земляки. Працюючи разом знову й знову, Рітія зблизилася з Алом і його товаришами й нарешті стала однією з них, як і мріяла. Вони бралися за все і вдома, і за кордоном, охороняли купецькі валки, полювали на монстрів, ходили в лабіринти, і кожен день був яскравий і безцінний.
Так минали дні, і вона сама не помітила, як потай закохалася в Ала. Кохала вона вперше й не знала, куди подіти ці почуття.
Рітія знала. Та й не лише вона, усі в загоні й усі знайомі авантюристи знали, що Ал зустрічався з Емі. Коли Рітія зрозуміла, що відчуває, їй стало гидко від самої себе. Яка ж вона дурна. Адже саме Емі терпляче вчила її, зовсім недосвідчену, всього, що має знати авантюрист.
Розумом вона все розуміла, але щоразу, як Емі, мов лоза, обвивалася довкола Алової руки, на серці в Рітії ставало неспокійно. Таких почуттів у неї не мало б бути. А тієї ночі, коли з-за стіни в заїжджому дворі долинуло, як ті двоє кохаються, вона проплакала до ранку й через це провалила замовлення.
Іронія в тому, що розгрібати за нею, навіть не скривившись, взялися саме Ал, Емі та решта загону. Тоді вона й вирішила, що ці почуття забере з собою в могилу. Буває кохання, якому не судилося збутися. Так Рітія затаїла все в собі й намагалася змиритися.
Поки вона так жила, сталася подія, що сколихнула всіх майярдських авантюристів. Імперія Хайсерк знову пішла війною на їхній край. П'ять років тому, коли у війні загинуло Каноа, Майярд, що тоді ще був його частиною, наприкінці попросив захисту в сусіда, Королівства Феріус. Обидва прихистили біженців звідти, хоч урятуватися вдалося лише небагатьом, і билися щосили, але змогли хіба втримати те, що мали.
Рідні місця Ала й Емі лежали біля самого кордону, і вторгнення обернулося б для них великою бідою. Тож обоє сказали, що повертаються додому захищати рідний край. Загін оголосили тимчасово розпущеним, але решта, і Рітія з ними, сказали, що битимуться разом, і всі пішли на війну добровольцями.
На замовлення гільдії Рітія вбила людину лише раз. То був розбійник із банди, що чинила всілякі звірства, і, як і всі там, любив мучити людей. Звільнені полонені й довколишні села дякували й хвалили, товариші втішали. І все ж Рітія досі не могла забути, як воно було на дотик і як пахло.
Після того як упали три ключові прикордонні фортеці, загін з'єднався з майярдськими солдатами, що вирвалися з-під погоні, і влаштував засідку на одному зі шляхів через густий ліс. Стріли, заклинання й рукопашна принесли Майярду перемогу.
Перемога була невелика, але для солдатів і авантюристів, що досі тільки програвали, довгождана. Рітія теж раділа, та не могла відвести думок від солдата, якого вбила своєю магією.
Поранений ворог, що вижив, благав пощади, але майярдський солдат відтяв йому голову, щоб той не розбовкав зайвого. "Така війна, нічого не вдієш", казали всі. А Рітія не могла так просто з цим змиритися й мучилася сама. Навіть коли Імперія Хайсерк прислала підкріплення, щоб їх знищити, бої тривали. Вона вбила ще двох. Ал про неї дбав, і це її тішило, але за те, що тішить, вона себе зненавиділа.
На другий день боїв із хайсеркською ротою з'явився він. Диявол. Перед нею був диявол. На вигляд звичайнісінький чоловік, яких повно. Тільки очі не такі. Чорні, а здавалися каламутними, хоч як дивись. З незворушним обличчям він рівно, буденно рубав майярдських солдатів, наче косив бур'ян, що заважає.
— А?!
Порівняно з небесно-блакитними очима Ала це був просто жах. Рітія зібрала магію в обох руках і вдарила. Лезо, що злетіло з її короткого меча, помчало просто на чоловіка й розсипалося в повітрі. Навичка. Одним-єдиним помахом він розвіяв магію, яка, кажуть, ламає закони світу.
Сказати легко, але для цього кут, мить і сила удару мали бути бездоганними. Рітія не могла в це повірити, та це сталося в неї на очах.
— Ах ти ж!!
Двоє солдатів, відчувши небезпеку, стали між Рітією й тим чоловіком і разом ударили списами. Вправно, злагоджено, один у шию, другий у ноги. Рітія думала, що він ухилятиметься чи відбиватиметься, і збиралася в ту мить підтримати їх магією, але побачила таке, чому не могла повірити.
《Потужний удар》 переламав спис і розрубав солдата навскіс від плеча. Другий устиг вихопити довгий меч, але програв у сутичці клинків, був поранений у ногу, а коли захитався, алебарда розтяла йому горло.
Солдатів довкола рубали, і вони падали й падали. Зарубали всіх без різниці. Юнака, що вночі розповідав про рідних, які чекають його вдома, сержанта, що говорив про любов до батьківщини й клявся знищити ворога, новобранця, що зізнавався, як йому страшно битися.
— П-постій… а… рятуйте…
Майярдський солдат, з якого вивалювалися нутрощі, благав про порятунок. Слідом за ним ішов той чоловік. Рітія так злякалася, що не могла поворухнутися.
— Змирися. Тебе не врятувати.
Чоловік устромив алебарду в горло солдатові, що благав пощади. Рітія, тремтячи, задкувала, а він незворушно підходив ближче.
— Чому… чому ти так легко вбиваєш?!
Почувши її питання, чоловік уперше звів брови, наче здивувався, і тихо відповів.
— Бо так треба. Тому ж і ти вбивала, хіба ні?.. Хоча який сенс про це тут балакати.
Так, Рітія вбивала. Після першого разу два дні не могла їсти. Руки в неї тремтіли й досі. Вона ненавиділа вбивати. А цей, що стоїть перед нею, що він узагалі таке? Вона не розуміла. Зрозуміла тільки те, що чоловік закінчив розмову й зараз її вб'є.
Рітія з криком зібрала ману й створила лезо вітру. Цілила в тулуб, але він ухилився, ковзнувши по землі. Перед очима виросла алебарда, червона від крові її товаришів. Дихання збилося, думки плуталися, але тіло Рітії саме знало, що робити.
Вона зігнула лівий лікоть, виставивши круглий щит навскоси вгору, а праву руку, хоч і з мечем, підставила під щит і приготувалася до удару.
— А-а… у-у…
Прийшов нестерпний біль. Хоч як Рітія закривалася, круглий щит розрубало, короткий меч вибило з руки. Мало того, латну рукавицю зім'яло, а ліву руку зламало.
— Зламана.
І в ту мить зламалася не тільки рука Рітії, а й дух. Вона кинулася назад, але втратила рівновагу й упала. Під ногами лежав хайсеркський солдат, якого вона вбила.
— Хоч би запам'ятала, де лежать ті, кого ти вбила.
Чоловік уперше всміхнувся. Чому він сміється? Їй це ніяк не вкладалося в голові.
— Н-ні-і-і-і-і!!
Дихання збилося, вона ніби тонула, хоч лежала на землі. Думки от-от мали розсипатися. Забувши і сором, і гордість, Рітія кричала на смерть, що наближалася. Але болю не було, а крізь туман перед очима вона побачила спину, на яку дивилася щодня. Вона беззвучно скрикнула й зрозуміла, що жива.
— Назад, Рітіє!!
Це на поміч прибіг Ал, ватажок їхнього загону. І вже від цього її розум заспокоївся. Хоч і зовсім не до місця, Рітія задивилася на його гарне синє волосся, що майоріло на вітрі.
— А тобі точно час зі мною возитися?
— Мовчи, загарбнику!!
Через її незграбність хайсеркці, з якими досі бився Ал, тепер мали вільні руки, і Рітія бачила, як майярдським солдатам стає дедалі гірше.
— …Ех, як же не хочеться.
Той чоловік зітхнув, ніби все це було йому страшенно неприємно, і кинувся на Ала. Товариші по загону хотіли його прикрити, але їм заступили дорогу хайсеркці, що підходили слідом. Флек, заступник ватажка, змів великим щитом трьох хайсеркців і рушив далі, але його зупинив один-єдиний солдат.
— Не може бути… Зупинити Флека в лоб?!
Флек — бувалий авантюрист із навичкою 《Залізна стіна》. І щоб його тіснив якийсь один солдат? Рітія не вірила. Великий щит під 《Залізною стіною》 відбивав навіть удар огра, а тепер бойова сокира лишала на ньому глибокі рубці.
Емі й Лефті разом із майярдськими солдатами стримували ворогів, що збігалися звідусіль, але було видно, що вони програють. Оберігаючи зламану руку, Рітія знову вдалася до магії. Ціль — той чоловік, що напав на Ала. Вона вдарила так, щоб убити напевно, та він, відбиваючи удари Ала, в останню мить ухилився. Ал, як і вона, володів магією вітру, але вмів 《Берст》, якого не вміла Рітія.
Цим заклинанням можна вмить прискорити все тіло чи його частину. Вона бачила, як Ал ним перегравав і ватажків розбійників, за чиї голови призначали нагороду, і навіть огрів, розрубуючи і обладунки, і міцні кості та м'язи. А цей чоловік справлявся з ним без жодних зусиль, і Ал лише оборонявся. Зціпивши зуби від страшного болю, вона знову приготувалася.
— Флеку!!
Це закричав Лефті. Розвідник, що любив діяти сам, ставив і знешкоджував пастки, допитував полонених. Єдиний у загоні, кого Рітія вважала навіть холодним. І тепер цей Лефті кричав так розпачливо, як ніколи. Вона глянула туди, куди дивився він. Великий щит Флека з навичкою 《Залізна стіна》 був розбитий, а одне око вибите.
— Кх, а-а-а-а-а!!
Рітія зрозуміла, що помилилася, вибираючи, кому допомагати першому. Вона й уявити не могла, що Флека хтось переможе, тож кинулася рятувати того, кого кохала. А проти Флека стояв чоловік, м'язистий, як огр. Судячи з відзнак, командир відділення. Майярдські солдати пояснили їй, як розпізнавати хайсеркських офіцерів і командирів.
І тут Рітію пройняв холодний піт. Той, із ким бився Ал, — простий солдат, без жодного звання. А ворожа рота, понад двісті чоловік, досі розпорошена по лісі. Яке там оточення, досить підійти ще одному відділенню, і їм кінець. Рітія уявила, як гинуть її товариші, і зблідла.
Краєм ока вона побачила, що Емі почала сипати стрілами, щоб відтіснити ворожого командира від Флека. І тієї ж миті помітила, що збоку на Емі летить вогняна куля.
— Емі, ухиляйся-а-а!!
Звичайно спритна Емі встигла б ухилитися. Мабуть, вона відволіклася, побачивши, що Рітію й Флека поранено, і Рітія не могла собі цього пробачити.
Прямого влучання Емі уникла, але пів тіла в неї охопило полум'я, і вона, підскакуючи, покотилася по лісовій землі. Ось вона, війна. Рітія думала, що вони теж зможуть захистити рідний край. Думала, що загін рангу A — це щось рідкісне й особливе. А насправді їх усіх зараз переб'ють.
— Емі-і-і-і-і!! Йобані загарбники! Ви гірші за монстрів, скоти!
— Стількох повбивали — а самі, думали, не загинете?
— Мовчи, мовчи, ти…
Рітія бачила, як ридає завжди холоднокровний Ал. Той солдат, якому, здавалося, ліньки й слово сказати, навмисне дражнив Ала, доводив до нестями. Дворучний меч і алебарда зійшлися, алебарда пересилила й пришпилила Алове плече до великого дерева.
— Кх-х, а-а-а-а!!
Ліве плече пробите наскрізь, а Ал, викрикуючи щось безладне, не здавався. Сльози й ридання застилали Рітії очі. Товариші, що ще кілька хвилин тому були поруч, тепер помирали.
— Не звик ти до різанини, еге ж… Заздрю.
Той чоловік вихопив з-за пояса довгий меч. Рітія була певна, що він хоче відрубати Алові голову.
— Ні-і, а-а-а, а-а-а!!
Забувши про біль у зламаній руці, вона розітнула мечем повітря. Якщо забариться хоч на мить, голова Ала злетить, а якщо схибить хоч трохи, лезо вітру проштрикне самого Ала. Вона зосередилася до краю, і її удар вивільнив силу, про яку вона й не здогадувалася. Лісом пронісся вітер.
Авантюрист бив мечем, що будь-якої миті міг раптом пришвидшитися, та й сам рухався так само несподівано, і Вольмові довелося туго. Але коли його товариші почали падати поранені, він явно збавив темп, і нарешті настала вирішальна мить. Алебарда Вольма, перерубавши кістку, глибоко ввійшла в плече авантюриста, якого називали Алом, і пришпилила його до великого дерева.
— Не звик ти до різанини, еге ж… Заздрю.
— А-а-а-а-а-а!!
Мабуть, добрий хлопець, за товаришів горою. По-людськи справді гідний. Але саме на цьому Вольм його й підловив, бо для війни такі не годяться. Алебарду висмикнути не вдалося, тут сила волі не допоможе. Відступивши на крок, Вольм вихопив довгий меч, щоб одним махом зрубати голову. Упаде цей, і решта піде слідом.
Відкрита шкіра Вольма відчула вітер. Не звичайний. А тоді чуття, що не раз рятувало його на війні, закричало про небезпеку, якої він ще не знав. Вольм відскочив, і повз нього пронісся буревій.
З лезами вітру, створеними з мани, це було не порівняти ні силою, ні щільністю. Він обернувся, і праву руку пронизав гострий біль. Обладунок укрився дрібними подряпинами, а на відкритій шкірі й суглобах з'явилися незліченні порізи, з яких сочилася кров.
— Що це за магія?!
Отже, вони мали ще й козир. Подумки лаючись, Вольм пошукав очима, хто це, і побачив дівчину, яку щойно мало не вбив. Переляку як не було, вона дивилася на Вольма гострим, лютим поглядом.
— То це ти.
Вольм кинувся скоротити відстань, але другий удар полетів одразу.
— Тільки цього бракувало.
Він сховався за стовбурами. Тріски дерев, що потрапили під удар, і кров солдатів з інших відділень розлетілися лісом. Сила просто страшна. Схоже, дівчина могла бити й раз за разом, і вітер шматував ліс, не розбираючи, де Вольм, а де інші.
— Б'є по площі! Не збивайтеся докупи!!
За наказом Дюея солдати розбіглися, ховаючись хто де. Вольм теж. Коли вітер ущух, авантюристи й жменька солдатів уже тікали. Зник і авантюрист, пришпилений до дерева. Вольм підняв закривавлену алебарду, що лишилася на місці, і, глянувши, скільки довкола крові, зрозумів, що не добив його.
— Видно, такий удар часто не повториш.
Це сказав Віларт, обтрушуючись від землі й гілля.
— Твоя правда. Кількох таки випустили.
Командир із бойовою сокирою на плечі винувато скривився.
— Командире, а переслідувати будемо?
З-поміж дерев виринув і Хозе, ведучи за собою Нор і Баріто.
— Ясна річ, ні. Головні сили недобитків ми розбили. Лишилися авантюристи, яких нам ніхто не наказував ловити, та останні рештки майярдців. Далі хай працюють інші відділення. Нам надриватися нема чого.
— Зрозумів. Тоді позбираємо поранених і полонених. Ходімо, ви двоє. У бою з вас користі не було.
— Н-ну як же так!
Баріто запротестував, але Хозе штурхнув його, і той замовк. Нор, що не сперечалася даремно, виявилася розумнішою. Вольм сам наклав собі джгут і оглянув ліс. Далі вже робота інших загонів. Якщо пощастить, то й ті авантюристи втечуть.
Вольм, перевіряючи затерплу руку, стиснув і розтиснув пальці. Мечем той авантюрист бив гостро, і кожен удар був важкий. Врятувало одне, що вони не звикли ні вбивати, ні бачити, як гинуть товариші. Якби ці люди звикли до чужої смерті, то, може, зараз у лісі лежав би труп Вольма. А слова дівчини, що втекла, знову й знову крутилися в нього в голові.
— Я й сам не для втіхи вбиваю.
Вольм сказав це тихо, нікому. Смішно. Аж гірко. У лісі, засіяному трупами, ніхто б йому не повірив. Якби битися лише з монстрами, споконвічними ворогами людства, не довелося б так мучитися. Але він став солдатом Імперії Хайсерк, і думати про це не було сенсу.
Ще чотири роки… За чотири роки Вольм зможе піти зі служби. Хтось на платню й здобич відкривав торгівлю, хтось повертався в рідні краї, купував землю й осідав. Одні й далі служили солдатами, інші ставали авантюристами.
Досі Вольм з усіх сил старався вижити сьогодні, а про майбутнє й не думав. Щойно вбивав людей, і вже думає лише про себе. Чи нормально це?
Авантюристи, що оплакували поранених і вбитих товаришів і палали гнівом, були, без сумніву, людянішими. Він розумів, що чим кращим солдатом стаєш, тим менше в тобі лишається людського. Чи лишиться Вольм Вольмом, коли прийде час звільнятися? Він тихо зітхнув, витер кров із довгого меча й забрав алебарду. Ліс поволі затихав.
— Біжи, Рітіє. Чи й ти загинути надумала?
Ала й Емі ніс на собі Флек. Він утратив праве око, був увесь посічений, та з усього загону ще легко відбувся. Флек звик бігати лісами з великим щитом, але навіть йому двоє авантюристів були тяжкою ношею. Кинути їх він однаково не міг. Перед очима все розпливалося, і тримався він лише на силі волі.
— Усі наші… усі-і-і… І Лефті!!
— Знаю!! З Лефті все буде добре. Він завжди нас виручає.
Флек аж надто виразно чув, як позаду наближаються люті крики хайсеркських солдатів. Утішало лише те, що ті двоє, які тяжко поранили його й Ала, не гналися слідом. Лефті, що зазвичай ходив у розвідку, відчайдушно відводив погоню на себе, щоб утекли свої й майярдські солдати, яких і п'ятьох не набиралося. Він говорив різко й швидко зважував, що вигідно, а що ні, тож багато хто вважав його безсердечним. Але Флек знав, що Лефті з тих, хто ризикне власним життям, аби врятувати кожного, кого ще можна.
— З ним усе буде добре.
Так умовляючи себе, Флек біг далі. З обох, кого він ніс, безперестанку лилася кров, а з нею витікало й життя.
Розправившись із недобитками по селах, відділення Дюея, де служив Вольм, знову рушило на ворожу столицю Ейденбург. Опір по дорозі вже придушили передові частини, а до тактики випаленої землі, як п'ять років тому, цього разу ніхто не вдавався. Зв'язок із тилом теж тримали міцно, тож із головними силами, схоже, вдасться з'єднатися навіть раніше, ніж планували.
Час від часу повз Вольма проносилися верхові гінці. Були, щоправда, й магічні знаряддя, якими передавали вісті, але їх тільки знаходили в руїнах і лабіринтах, тож навіть у цілій державі таких можна було перелічити на пальцях двох рук. Біля самої річки зупинилися на короткий перепочинок. Вольм сів, розпустив шнурки, скинув взуття й узявся розминати ступні.
Колись, працюючи в полі, він ходив у плетених сандаліях, а тепер носив черевики із залізними вставками. Спершу на довгих переходах він стирав ноги до пухирів і крові, але від постійного тертя шкіра потовщала й загрубіла. До того ж, перш ніж узутися, він обмотував ступні тканиною, тож хоч скільки кілометрів пробігав, болю вже не знав.
Шкарпетки, звісно, теж були. Але то радше мода для знаті й королівських родин, а для зручності їх носили хіба що військові, які добре заробляли, та авантюристи. Вольм змив із себе бруд річковою водою, виправ одяг і тканину, якою обмотував ноги. Інші солдати теж старанно милися й прали. Коли все було зроблено й Вольм відпочивав у затінку дерев, поруч із ним сів Віларт.
— Ого, оце рідкість. Що таке?
Скільки Вольм пам'ятав, Віларт, коли всі балакали, хіба що сідав десь скраю, а сам рідко заговорював першим. Та й у поході здебільшого мовчав.
— Ти казав, що тобі цікава магія. Навчу.
Здається, щось таке Вольм і сказав, коли дякував за підтримку магією в бою. Він і гадки не мав, що його справді візьмуться вчити, тож не зміг приховати розгубленості.
— А… т-так, казав, було таке. Дуже хочу навчитися!
Немає людини, яка б не мріяла про магію. Вольма переповнювала надія, а раптом і він її опанує?
— Візьми мене за руку.
— Е-е… за руку?
Такого Вольм не чекав і перепитав.
— Так. І заплющ очі.
Двоє кремезних солдатів, що сидять віч-на-віч і тримаються за руки, — видовище чудне й, м'яко кажучи, не з приємних. Але магія так вабила, що Вольм слухняно скорився.
— Фюїть! Ну ви й голубки!
Це Хозе, що спостерігав поруч, присвиснув із глузливою усмішкою, мабуть, щоб підколоти Вольма.
— Та жартую я.
Вольм незворушно, з тим самим обличчям, що й у бою, дивився на Хозе, аж поки той ніяково не знизав плечима.
— Зосередься.
Вольм аж кипів, але Віларт на нього гримнув. Хотілося хоч слово сказати Хозе, та сердити Віларта не було сенсу. Вольм перевів подих, заплющив очі й зосередився на руці, яку тримав. Окрім звичайного дотику людської долоні, він відчув холод.
— Холод.
— Так. Це мана, вже готова до магії стихій.
Вольм уже прожив одне життя у світі без магії, тож мріяв про неї навіть більше за тутешніх. А тутешні й ті то радіють, то сумують, дізнавшись, чи є в них хист до тієї чи іншої стихії.
— Бачу, вловив. Тепер зосередься на ньому щосили.
Так минуло, мабуть, кілька хвилин. Вольм почав відчувати те, чого раніше не відчував. Чуття загострилися.
— Відпускаю. Зосередься на долоні. Річка, море — байдуже. Уяви, як тече вода.
Вольм одразу уявив дощ. Холодний дощ, що забирає з тіла тепло. І водночас дощ, що зволожує землю, стікає в річки й добирається до моря.
— О…
Він і схаменутися не встиг, як на долоні набралася повна жменя води. А тіло охопила легка втома, мабуть, такою була плата.
— Це ж магія, так?!
Вольм аж сяяв від радості й усміхався Вілартові на весь рот.
— Тц. Слабенько.
Безволосий маг скривився так, ніби Вольм його розчарував.
— Та ну-у!!
— Виходить, але… хисту ледь-ледь. Хіба що замість діжки воду на щодень давати.
Людина замість діжки, це вже немало, хотів заперечити Вольм, але передумав. Магам води, і сильним, і слабким, живеться несолодко. Адже людське тіло, у кого як, та й від віку залежить, десь на шістдесят відсотків складається з води.
Скільки знав Вольм, магів, від яких у бою не було жодної користі, траплялося чимало. Харчів їм давали більше, зате й доля в них була, як у бідолах, на яких поклали око сукуби чи інкуби, видавати воду, поки мана не висохне до краплі.
Віларт — сильний маг, і в бою своє робить, і воду на всіх добуває. Хоч і сказав, що у Вольма слабенько, а сам чомусь виглядав задоволеним, мабуть, бо тягнути все самому вже не доведеться.
Вольм роззирнувся, чи не бачив хто з товаришів, але за цим схожим на обряд уроком магії стежило все відділення. Побачивши, як шкіриться командир, він зрозумів, що вже пізно.
— Утім, слабенько це лише порівняно з тією шаленою кількістю мани, яку вкладаєш у навички. Людина-водокачка з тебе вийде добряча.
Вольм саме думав, як же він влип, але останні Вілартові слова змусили його прислухатися.
— То я весь час витрачав ману?
— Аякже. Відомі воїни витрачають ману на навички й на те, щоб посилити тіло. Ти не знав?
Віларт насупився, наче не міг повірити, що Вольм такий темний.
— Я ж звичайний призовник із села! Неук неуком! Звідки мені знати?
Вольм бурчав, але Віларт і слухати не хотів.
— Далі. Я володію водою й вогнем. Відчувай.
Вогонь був Вольмові добре знайомий ще з минулого життя, та й у цьому світі без нього нікуди. Якось ворожа вогняна куля навіть обсмалила йому волосся. Тож уявити його було легко. Вольм заплющив очі й зосередився. І відчув, як Віларт навпроти відскочив. Розплющив очі, а з правої руки аж до верхівок дерев б'є полум'я, і довкола вже все горить.
— Віларте!! Щ-що робити?!
Вольм у паніці кликав Віларта на поміч, а вогонь тим часом розлітався на всі боки.
— Що таке, нас підпалюють?!
— Та ні! Це клятий Вольм усе тут палить своєю магією вогню!
— Йолопе, а ну припиняй!!
Трійця бовдурів кричала на Вольма й лаялася, як ніколи.
— Моє волосся-а-а-а!
Розкішний півнячий гребінь Баріто спалахнув, і сам він ось-ось мав стати смаженим півнем.
— Пожалійте його гребінь, Вольме!!
Нор, теж новобранка, збивала полум'я з голови Баріто й гукала до Вольма. Довкола коїлося таке, що й дивитися страшно.
— Я ж не навмисно! Щ-що мені робити?!
Вольм благав про допомогу, а Віларт вирішив просто: "На чудовисько — чудовисько, а на вогонь — воду!"
— Стій, чека…
Попросити пощади Вольм не встиг, бо водяна куля, що затулила собою все, з усієї сили вдарила його й заразом погасила вогонь довкола. Не втримавшись, він покотився по землі й спинився лише на шостому оберті.
— Це вже не жарти! Віларте!!
Метушня з пожежею вляглася, і Вольм накинувся на Віларта з докорами. А той простягнув йому руку. Вольм ухопився за неї й підвівся, і тут маг стиха буркнув.
— Продовжуємо. Уявляй, швидко.
— Ой…
Сказано було тихо, але так, що не заперечиш, і Вольма пройняв страх. Він геть забув, що цей мовчун і дивак, який для втіхи голить усе тіло, коли йдеться про магію, ні на крок не відступає. Згодом з'ясувалося, що до магії землі хисту у Вольма немає, а до магії вітру такий самий великий, як і до вогню.
Біда лише в тому, що свого вітру Вольм не вгамував. Той налетів на товаришів, що відпочивали, і шаленів, аж поки командир не схопив Вольма ззаду за шию своїм коронним прийомом і не придушив до непритомності. Дорого ж Вольм за це заплатив. Мало того що весь у синцях, то ще й мусив три дні стояти на варті й бути за водоноса зі щойно освоєною магією води.