Розділ 3 — Вирішальна битва під Ейденбургом

Вінстон Феріус дивився з пагорба вниз, на хайсеркське військо. Імперці сунули за інший пагорб, найдальший від феріуських позицій. На ньому став табором герцог Юс Майярд.

— Загалом — як ми й передбачали.

Досі Імперія Хайсерк воювала так: швидко перекидала війська, на потрібній ділянці перевершувала ворога числом і вмінням — і перемагала, навіть коли сил у неї було менше.

— Так. Схоже, імперія спершу хоче розправитися з кволим майярдським військом, а вже тоді дати вирішальний бій нам.

Довкола Вінстона стояли військові радники, яких він привіз із батьківщини, і розставляли на карті фігурки.

— Судячи з того, де стоїть ставка ворога, вони неодмінно вдарять по майярдських позиціях. Збоку від головних сил розгорнуто три піхотні частини, по дві тисячі в кожній, — мабуть, щоб затримати нас.

Вислухавши радників, Вінстон задоволено кивнув.

— Хай вони й добірні, але стримати феріуське військо шістьма тисячами? Зазнався ти, Бергере. Тут твоїм перемогам і кінець.

Вінстон знову пробіг очима карту, уявляючи, як рухатимуться війська. Васальний Майярд утратить сили, і тоді без Феріусу воювати вже не зможе, а імперія теж недорахується багатьох людей. Для Вінстона кращого розкладу й не придумаєш.

— Позиції укріпили як слід?

— На майярдських позиціях, окрім частоколу проти кінноти, поставили ростові щити й навіть нашвидку викопали магією землі рів. Хай серед захисників є й ополченці, але пагорб боронять понад десять тисяч солдатів — швидко його не взяти.

— Тоді турбує хіба що кінний батальйон Джейфа.

Цей батальйон славився як найсильніша кіннота серед північних держав. Усі у війську Феріусу, від Вінстона до рядових, знали: це вістря Імперії Хайсерк, на ньому трималися всі її переможні походи.

— Коли ми підемо в наступ, їхня кіннота, певно, намагатиметься нас перехопити. Кількох тисяч загиблих не уникнути.

— Без жертв перемог не буває. І той батальйон не безсмертний. Коли поляже більшість їхньої піхоти, скиснуть і вершники. Без піхоти остаточної перемоги не здобути.

Вінстон замовк і легенько стукнув по столу.

— Ми повернемося додому з перемогою для короля Барістона. Тож пильнуйте — жодних промахів. Хай Хайсерк і Майярд вимотають одне одного, а тоді ми одним ударом усе й вирішимо.

Готуючись до вирішальної битви, обидва війська зійшлися на рівнині біля столиці — Ейденбурга. Відділення Дюея з'єдналося зі своїм батальйоном Лігурії і тепер на зведених укріпленнях чекало наказу виступати.

— Передові частини доносять, що до ворога підійшло й військо з самого Королівства Феріус. Тисяч чотирнадцять. У герцога власних солдатів — чотири тисячі, та ще сім тисяч ополченців, яких зігнали нашвидку. Разом аж двадцять п'ять тисяч, чорт би їх узяв.

Генерали вже провели військову раду, і новини, схоже, передали згори вниз: зібрали молодших командирів, як-от Дюей, і все їм розповіли. Ворогів — тисяч двадцять п'ять, а хайсеркців, з усіма втратами в дорозі, — менше вісімнадцяти тисяч. Видно, майярдці на кордоні опиралися не дарма.

— А я дивуюся, чого це ворог раптом вийшов у поле. Он воно що.

Хозе кивнув. Тепер усе стало ясно. Відколи Вольм із товаришами вдерлися в Герцогство Майярд, справжнього бою в чистому полі майже не було. Самі облоги, погоні й зачистки, а клопоту з ними багато, і людей гине теж чимало.

— Поки вимотували нас, покликали свого любого господаря.

— Вони ж п'ять років збирали сили… Розслаблятися не можна.

Нор стривожено гмикнула, і Хозе постукав пальцем по її шолому. До Вольма долетів дзвінкий стукіт.

— Імперія Хайсерк п'ять років тільки й робила, що воювала, — і все одно може виставити стільки людей. Хай у нас удома, крім кількох місць, суцільна глушина — зате солдати всі бувалі, кадрові. Різниця в шість-сім тисяч — не така, щоб її не перекрити.

— Аж руки сверблять!

— Кажеш так, а в самого, мабуть, знову все стислося від страху?

Хозе показав рукою, ніби щось хапає, і Баріто так шарпнувся, що аж гребінь замотався з боку на бік. Він досі не забув, як його схопили в першому бою.

— Та облиште вже-е…

Хозе кепкував з Баріто, а Вольм думав інакше. Ці двоє пройшли вже кілька боїв, і новобранцями їх, чесно кажучи, не назвеш. Просто у відділенні Дюея надто високі вимоги.

Утім, Вольм не збирався їм цього казати. Ще зазнаються й поляжуть у бою, а цього йому зовсім не треба.

— Годі вже. До справи. Батальйон Лігурії стоятиме позаду, в запасі, разом із тим самим кінним батальйоном Джейфа.

Командир приголомшив усіх. Вольм знав, що Імперія Хайсерк, а особливо Джеральд Бергер, полюбляє тактику молота й ковадла: прорвати одне крило, а тоді взяти ворога в кліщі чи в напівоточення. Так імперці й громили армії, сильніші за себе.

Головною силою тут був кінний батальйон Джейфа — найсильніша кіннота серед сусідніх країн. Права рука Бергера, славетне вістря імперії, ці вояки обожнювали ламати ворожих вершників і розпорювати піхоті черево. А за ними здебільшого йшов батальйон легкої піхоти — допомагати й підтримувати.

— …Чому саме батальйон Лігурії? Проти Торгового союзу Ліберітоа ми разом із кіннотою ніколи не воювали.

Хозе питав серйозно, як ніколи. Вольм теж розгубився: отак раптом діяти пліч-о-пліч із вершниками? На фронті проти Ліберітоа кіннота хоч і була, та небагато, а цілий кінний батальйон туди так і не кинули. У боях усе завжди трималося на піхоті, і Вольм хіба кілька разів говорив із вершниками — гінцями чи тими, хто сіяв паніку у ворожих рядах.

— Що поробиш: батальйон легкої піхоти з передових частин надто пошарпали. А головні сили, що стоять проти майярдців, теж не забереш. От і вибрали батальйон Лігурії — легка піхота, та ще й бувала. Ох і важко ж буде.

Командир, що зазвичай із усього гучно реготав, тепер сидів похмурий. Вольм уже знав: коли в нього таке обличчя — чекай біди.

— Н-невже аж так кепсько?

Це спитав Баріто, і навіть гребінь у нього наче прив'яв.

— Кепсько. Від кінноти відставати не можна. Серце от-от лусне, легені горять, ноги трусяться, а зупинишся — тебе зім'ють ті, хто біжить позаду, і стрій розсиплеться, а впадеш — затопчуть. І ворогів, що перед тобою, треба вбивати на бігу.

Дюей говорив так переконливо, що все аж поставало перед очима.

— І моє відділення — в першому ряду, ясно?! Усе через Вольма — розійшовся зі своїм 《Потужним ударом》!!

Командир, який сам лютував у бою найбільше, тепер усе звалював на Вольма. Аж не вірилося.

— Як на мене, командире, ви розходилися куди більше.

Вольм одразу заперечив, але Дюей лише відводив очі.

— Одна людина з 《Потужним ударом》 — це ще нічого, а тут аж двоє, та ще й Віларт із його магією. Певно, командир взводу Козур уже не міг цього приховати.

Як на Вольма, кругленький командир взводу в усьому любив міру. Він не хотів надто відзначатися в боях, щоб потім не опинитися на небезпечній передовій. Але, видно, звістка таки дійшла нагору.

— Командир батальйону Лігурії поплескав мене по плечу: "Покладаюся на вас". Я ще подумав: щось не те. Мала бути звичайна нарада командирів відділень і взводів, а там зібралися всі ротні. А наш ротний ще й розпинається: "Це найкраще відділення нашої роти, наша гордість". Гордість, аякже! Та я з тим ротним узагалі вперше нормально поговорив!

Від усіх цих клопотів командир аж шаленів. Для Вольма це теж була не чужа біда, та що він міг? Хіба що зібратися з духом і відпочити, поки не почнеться справжній бій.

На рівнині під Ейденбургом, столицею Герцогства Майярд, ось-ось мала початися битва, від якої залежало, чи вціліє держава. Всупереч тому, що заздалегідь передбачало командування, Феріус і Майярд стали двома окремими таборами. В одному — чотирнадцять тисяч війська самого Королівства Феріус, у другому — чотири тисячі майярдських кадрових солдатів і сім тисяч ополченців.

Хоч табори й стояли окремо, вони могли прикрити один одного: обидва зайняли невисокі пагорби — найвигідніші місця на всій рівнині. До того ж довкола позицій поставили частокіл проти кінноти, тож одним наскоком кінного батальйону ворожих генералів не вб'єш і безладу в командуванні не посієш.

Хто вдарить у долину між пагорбами, ризикує потрапити в кліщі. До того ж там міцно засіли дві ворожі частини розміром із батальйон, а зв'язок між таборами був надійний. Імперія Хайсерк поставила свій табір за пагорбом, який тримали майярдці.

З дев'яти батальйонів чотири розгорнулися в лінію, за ними стояли ще три, а ще далі позаду чекали кінний батальйон Джейфа й батальйон Лігурії, у якому служив Вольм. Наскільки він чув, задум був такий: чотири передні батальйони йдуть на пагорб, три задні стримують феріуський наступ, а Майярд тим часом добивають першим.

Легкій піхоті Лігурії й кінноті Джейфа, певно, лишалося одне: щойно передні батальйони проламають частокіл та інші перепони, вдарити з усієї сили й розтрощити майярдську ставку. Вольм уявив, яка важлива роль у їхнього батальйону й скільки з нею буде клопоту, і на душі стало важко. А тоді без жодного попередження почався справжній бій. Вітер доносив до Вольмових позицій вибухи й несамовиті крики людей і коней. Хоч яке славне хайсеркське військо, а йти на пагорб меншими силами дуже важко.

Свої на передовій билися на смерть, а Вольм усе чекав. Досада, що не можна вступити в бій, полегшення, що тебе не послали туди, звідки не вертаються, і напруга — усе змішалося докупи. Нерви в усіх були натягнуті до краю, і тут заговорив командир.

— …Щось аж надто довго.

— Може, оборона в них міцніша, ніж думали.

Для Хайсерку, в якого людей менше, найважливіше — швидкість. Та й шикування мало бути розраховане на маневр — щоб бити ворогів поодинці. Над полем бою стояв такий гуркіт, ніби в атаку йшли не якихось чотири батальйони. Натиск був шалений, але оборона не піддавалася ані на крок. Вольма теж не полишало відчуття, що тут щось не так.

— Може, на фланг виставили забагато?

Вольм глянув, як розставлені війська, і сказав, що думав. Якщо з майярдцями доведеться провозитися, то феріусців, які вдарять збоку чи в спину, треба буде затримувати. Зараз фланг прикривали три батальйони. А поки Феріус стояв на місці, вони просто стояли без діла.

— А й справді, щоб виграти час, на фланзі вистачило б і двох.

Хозе погодився з Вольмом.

— Еге ж. Але хай навіть так — чого не пускають у бій ні кінноту, ні легку піхоту? Не второпаю.

Легку піхоту здебільшого кидали на що завгодно. Коли не вдавалося прорватися, кидали її. Коли треба було розчистити кінноті дорогу, теж її. Простір і відстань на війні важать чимало, тож Вольм розумів, чому легку піхоту тримають позаду, щоб мати запас у глибину. Але яка з того користь, коли головної мети не досягнуто?

— Не віриться, щоб командувач Бергер прорахувався…

Вольмові згадалася промова в Сарії. Навряд чи командувач, який запалив стільки вояків і швидко скінчив бої на кордоні, раптом утратив хватку. І саме тоді ліворуч від пагорба він почув новий бойовий клич.

— Кх, головні сили Феріусу!

Вольм бачив щонайменше чотири батальйони, і це тільки ті, що на видноті. Назустріч їм рушили два батальйони з другої лінії, що стояли на лівому фланзі. Але ворогів було майже вдвічі більше. Тут би хоч час виграти.

— Чому наказу досі нема?

Голос у Баріто аж тремтів.

— Якщо так і далі, буде біда…

Це сказала Нор — найменш досвідчена у відділенні.

— Праворуч від пагорба йде ще й майярдський резерв! Хай йому біс, там цілий батальйон!

Погане передчуття справдилося. Праворуч від пагорба в бій от-от мав піти єдиний майярдський резерв.

— Ліворуч, далеко скраю, ще один свіжий феріуський батальйон! Хочуть узяти нас у широке кільце!

Вольм відчував, що тепер треба розбити хоч частину тих, хто замикає кільце, і тим часом перешикуватися. Солдати говорили хто про що, і тільки командир поринув у думки.

— Командире?

Хозе не одразу помітив, що командир замислився, а помітивши, гукнув його.

— Становище кепське, але… передові батальйони майже не зазнали втрат. І ті, що пішли стримувати головні сили Феріусу, лише тягнуть час. Тут щось нечисто.

Майярдський батальйон праворуч саме почав спускатися з пагорба, коли табором батальйону Лігурії забігали гінці. Ну от, нарешті. Вольм напружився. Він закрив обличчя руками й видихнув. Тепле повітря вдарилося в долоні й просочилося крізь пальці. Так він робив завжди перед боєм. Гінці, певно, принесли наказ командувача Бергера, бо одразу ж пролунав голос командира батальйону Лігурії.

— Виступаємо!! Ціль — ставка Феріусу! З правого боку щодуху обходимо пагорб і беремо феріуську ставку. Кіннота вже рушає. Зберіться з духом!

— Га?!

Більшість солдатів, почувши наказ, так і застигли — не могли зрозуміти, що відбувається. Вольм гарячково думав. Їх і так менше, батальйонів лише дев'ять — а два з них кидають аж у тил, на ставку феріусців.

Хоч пагорби й сусідні, а між ними кілометри три-чотири. Загартований солдат без спорядження пробіг би їх легко, але ж бігти доведеться в обладунку, та ще й рубатися з ворогом і дорогою, і на місці. До того ж зовсім поруч пагорб, де засіли майярдці, і праворуч із нього вже спускається майярдський батальйон. Вольмові це здавалося божевіллям — аж поки він не згадав, як свої ніяк не могли дотиснути ворога.

— Невже… це обман?..

Почувши, що пробурмотів Вольм, командир кивнув.

— Навмисне вдавали, що атака захлинулася, — і виманили ворога. А майярдська передова так захопилася наступом, що вже не зможе відійти. З пагорба щойно кинули на нашу ставку останній резерв. Новий наказ до всіх не дійде.

— Але біля феріуської ставки лишився ще батальйон. Та й частина з тих шести батальйонів ліворуч, мабуть, повернеться назад.

Хозе сумнівався, і Вольм розповів, що бачив, оглядаючи поле бою згори.

— Ні. Ті, кому найлегше повернутися на підмогу, вже втягнуті в бій.

Шість феріуських батальйонів широкою дугою заходили на ліве крило головних сил Хайсерку, щоб замкнути кільце. Зовнішній край дуги, якому випало завершити оточення, опинився найдалі від пагорба з феріуською ставкою. Звістку туди швидко не передаси, та й повертатися — довго. А внутрішній край, звідки ворогові було б найближче вернутися до ставки, наші частини, яким це й наказали, зв'язали боєм найпершими. Так принаймні бачив Вольм.

— Отже, хто швидше розтрощить ворожу ставку, той і переможе. Або ми їх, або вони нас.

Вольм хотів би, щоб командир помилявся, бо думати про те, що на них чекає, було надто важко. Але все сходилося саме так. Хай три батальйони й тягнуть час, та їх майже оточили, а ворогів удвічі більше. Не візьмуть ставки — кільце навколо лівого крила зімкнеться, і тоді розгрому не минути.

— Е-е, та це ж гра навмання, а не…

Нор аж заніміла, але Вольмові, простому солдатові, часу на роздуми вже не лишилося.

— Певно, командувач Бергер знає, на що ставить. Викиньте це з голови. Не зосередитеся — загинете.

Усі замовкли. Вольм чекав. Ні барабана, ні сурми, що кликали б у бій, не було. Стояли щільно, взвод до взводу, рота до роти, але коли рушили бігом, між ними поволі почали з'являтися проміжки.

Два батальйони побігли мовчки, щодуху. Вольм відчайдушно відштовхувався від землі. Кіннота, що мчала попереду, мов стріла, з ходу розтрощила голову ворожої колони, яка спускалася з пагорба. Коли за кілька хвилин добіг Вольм, вороги ще не оговталися. Саме час був би вишикуватися й розчавити їх, але зараз важливіше було прорватися далі.

— Не спинятися! Біго-о-ом, бігом!!

Це у відчаї кричав командир взводу Козур, важко хапаючи ротом повітря. Звідки в кругленького командира стільки сили, Вольм не розумів, але зараз було не до того — перед ним були вороги. На бігу він опустив алебарду на солдата, що заступив йому шлях, і розсік плече разом із ключицею. Наступному широким помахом розпоров обладунок і груди.

Якби обом зупинити кров, вони, може, ще й повернулися б у стрій, але Вольм вирішив, що добивати їх зараз нема коли. До того ж він не сумнівався, що їх доб'ють ті, хто біжить слідом. Ворожа колона, у яку врізалася кіннота, була страшенно розладнана й ламалася від найменшого удару.

Але й там дехто швидко оговтувався. Вольм цокнув язиком: видно, в них тямущі молодші командири й солдати. Попереду чекав чималий гурт ворогів — сотня, не менше.

— Віларте, Вольме!!

Це командир гукнув Віларта, а тоді й Вольма. До ворогів лишалося менше п'ятдесяти метрів. Вони виставили стіну списів, і якщо вдарити в неї в лоб, без утрат не обійдешся. Вольм зрозумів, чого хоче командир, і на бігу почав збирати ману. Віларт ударив магією першим. П'ять-шість солдатів у передньому ряду дістали рани, хто тяжкі, хто легкі, і в стіні списів з'явився пролом. Вольм створив таку саму вогняну кулю, як Віларт. Вороги, хоч і зазнали втрат, ще трималися, але його куля влучила поряд із проломом, і посередині їхнього строю пробило велику діру.

— Навали-и-ися!!

Дюей і бувалі хайсеркські вояки такої слабини не пропустили: самі вишикувалися клином і увірвалися у ворожий стрій. Дюей ішов уперед, прорубуючись крізь кров і залізо, а Вольм слідом за ним рубав алебардою.

Лезо увійшло ворогові в потилицю справа, ніби розколюючи шолом, пробило череп і звалило його з одного удару. Іншого, що хотів зупинити Вольма, Баріто й Нор, які трималися поруч, штрикнули короткими списами в плече й у стегно, і той упав. Він ще спробував підвестися, але його втоптали в землю ноги незліченних хайсеркців. Передсмертний крик одразу ж урвався.

На ворога, чий стрій розвалився, ринули хайсеркці. Числом сили були рівні, і цей загін напрочуд швидко оговтався після удару кінноти, але саме тому хайсеркці всі разом накинулися на нього і за мить розчавили. Це вплинуло й на розпорошені довкола загони. Усі, і Вольм теж, уже знали, що Герцогство Майярд утратило кадрових солдатів на кордоні й нагнало купу ополченців. А зараз ополченці на власні очі побачили, як Вольм із товаришами розгромили загін, де кадрових було найбільше, і кинулися тікати до пагорба з міцними укріпленнями.

— Не тікати! Тягніть час, затримаємо їх тут — і перемога наша… Кха, і-і-і-а-а-а!!

Ті командири й солдати, що пробували навести лад, надто впадали в око. Вольм знав, що хайсеркці, хай їм і наказано бігти далі, не такі простаки, щоб лишати в себе за спиною тих, хто може вдарити ззаду. Побачивши, як бувалих і найкмітливіших настромлюють на списи, ополченці кинулися тікати.

— На дрібноту не зважати! До пагорба, бігом!!

Дюей підганяв своїх, і сусідні відділення бігли за ним. Командир взводу Козур, вимотаний бігом і боєм, уже ледве подавав голос. Зате мечем він бився так вправно, як від його черевця й не чекаєш: двом майярдським солдатам перерізав горлянки. Вольм здивувався і подивився на нього іншими очима.

Здіймався пил, довкола відлунював брязкіт обладунків, що хиталися на бігу. Хтось відставав, поранений чи вже без сили, але більшість бігла далі. Пагорб наближався. Кіннота вже вдарила, і довкола пагорба ворогів вибили. Лишилися тільки частина розміром із батальйон, що засіла на вершині, та добірні вояки самої ставки, які боронили її до останнього.

Пагорб був пологий і широкий — на око метрів двадцять-тридцять заввишки, не більше. Та для втомлених ніг це було як сходження на гору. Вороги стримували хайсеркців, що рвалися нагору, чим лише могли: стрілами, камінням, магією. Ноги у Вольма важчали з кожним кроком, але весь батальйон охопив шалений, несамовитий запал.

Задля швидкості не взяли ні ростових щитів, ні в'язанок бамбука — нічого, що вберегло б від ударів здалеку. Солдат, у якого влучила ворожа вогняна куля, весь у вогні, з вереском котився з пагорба. Інший, зі стрілою в коліні, повз по землі й ридав. У звичайному бою від такого бойовий дух неодмінно впав би.

— Вперед, упере-е-ед!!

Та втома й біль притупили розум, і батальйон став суцільною машиною вбивства з єдиною метою — розчавити ставку. Феріусці мали висоту, мали частокіл проти кінноти, хай і поставлений нашвидку, — і все ж Вольм побачив у них страх.

— Валіть, прокладайте кінноті шлях!! Назад дороги нема!

Дюей підбадьорював своїх і лякав ворогів, але в його словах була правда. Загрузнуть тут — і головні сили дістануть смертельний удар, а батальйон Лігурії, що лишився серед ворогів, поляже до останнього. Вижити можна лише одним способом: захопити пагорб і вбити ворожого командувача.

— Тягни-и-и!!

— А-а-а-а, а-а-а!!

Це закричав Хозе, кинувшись на частокіл, а слідом підхопили Баріто й Нор. Вкопана в землю огорожа вперто не піддавалася, але на підмогу їм підбігали все нові солдати. Звісно, феріусці теж не стояли без діла: щоб не дати розвалити перепону, яка їх захищала, кололи хайсеркців списами й засипали стрілами.

Вольм ухопився за частокіл, збитий решіткою, і, налігши всією силою й вагою, повалив його. Аж тут лучник пустив стрілу — просто йому в обличчя. Він устиг нахилити голову: щось дзвінко брязнуло, і крізь шолом пройшов тупий удар і біль.

— Ага, то це ти! Стій там і чекай. Я зараз!!

Усю злість від болю Вольм вилив на лучника, і той, видно, злякався: друга стріла пролетіла високо над головою.

— Повалили! Розступіться, дайте дорогу!!

Частокіл довго не протримався. Щойно впала одна ланка, сусідні вже висмикували легко. Наказ подав командир взводу — увесь у крові й поті, він важко дихав. Солдати, що вже рвалися в пролом, почули позаду гул землі й бойовий клич — і зрозуміли, хто йде.

— А ось і кіннота Джейфа. Хто не хоче під копита — геть з дороги!

Від одного слова Хозе солдати розступилися обабіч, наче море перед Мойсеєм. Поле бою вкривали кров і трупи, лунали вереск і лайка, — і спраглі крові вершники ринули просто в пролом.

Феріусці виставили стіну списів, щоб їх зупинити, але маги серед вершників розметали її заклинаннями, а наскок кінноти розтрощив ущент. Лучник, що стріляв у Вольма, теж дістав списом із розгону — у його обладунку й животі зяяла діра, і він став ще одним із безлічі трупів. Цей удар кінноти остаточно перетворив ворожий табір на суцільний хаос. Солдати валили решту частоколу й пробивали прохід за проходом.

— Не дайте втекти ворожому командувачу! Кінчайте його тут!!

У цьому світі ще не вміли як слід керувати військом у бою, тож коли командування розвалювалося, зібрати його знову було непросто. Убий ворожого командувача, голову всього війська, і воно стане безпорадним. А випустиш його тут — даси ворогові час оговтатися. Вольм удерся в ставку й безупинно махав алебардою, аж тут перед ним з'явилися нові вороги. Гурт, спорядження якого явно не рівня простим солдатам. Певно, гвардія ставки.

— З дороги! Хочеш лягти трупом на чужині?!

Вольм кинув це, щоб роздражнити, і гвардієць гаркнув у відповідь.

— Замовкни-и-и!!

Тримаючи довгий меч обома руками, гвардієць кинувся на Вольма. Хоч і кричав, як скажений, а рухався швидко й рубав влучно. На удар згори Вольм відповів алебардою знизу. Дзвінко зіткнулося залізо. Він пустив у хід 《Потужний удар》, пересилив — і лезо відтяло солдатові кисть.

— Кх-х-х-х-х…

Але, на диво, той, не зважаючи ні на кров, ні на біль, перехопив довгий меч уцілілою рукою й кинувся на Вольма.

Вольм відступив на крок і кілька разів штрикнув алебардою. Два удари солдат відбив, але третій ковзнув йому в горло й перерізав шию більше ніж наполовину.

Та й тоді він упав не одразу: спершу з рота бризнула спінена кров, і лише потім він повалився долілиць.

Простий солдат так не б'ється — це був загартований воїн. І тіл хайсеркців довкола лежало більше, ніж будь-де досі. Ціль точно десь поруч. Вольм роззирнувся.

— Ліворуч, далі, якийсь дивний гурт!!

Помітив їх Хозе. Решта ворогів щосили відбивалися або трималися на місці, і тільки цей гурт пробирався з протилежного боку пагорба вниз, на рівнину.

— Відділення Дюея, зупиніть їх!!

Командир взводу Козур, ледве дихаючи, назвав саме їхнє відділення.

— Тьху, легко сказати!!

З пагорба спускалося кілька гуртів. Більшість — певно, приманки, щоб дати втекти командувачу, але в цьому гурті вороги билися найвідчайдушніше.

— Рейнусе, Тібарде, Данфане!!

Дюей гукнув трійцю бовдурів, але Тібард, їхній заводій, відповів серйозно, як ніколи.

— Ніяк! Нас троє, а їх удвічі більше!!

Відділення рубалося з останніх сил, але той гурт відходив усе далі.

— От же ж причепи-и-ились!!

Дюей бойовою сокирою зарубав двох одним махом, але їх не меншало. Невеликі гурти заступали дорогу, і Вольм зібрав ману в руках. Звичайна вогняна куля тут не допоможе. Шлях загороджували закуті з голови до ніг вояки, готові вмерти. Треба було розкидати вогонь широко, але так, щоб він не слабшав.

Перед очима у Вольма постав вогняний смерч, що колись, у минулому світі, спалив столицю його батьківщини. Він щосили уявляв те, що бачив у книжках, в інтернеті, по телевізору. Злегка зціпивши зуби, він викликав в одній руці магію вогню, а в другій — магію вітру. Досі він ніколи не застосовував двох стихій водночас. Але чомусь був певен, що тут вони найкраще спрацюють разом.

Усе тіло огорнув жар, що майже обпікав шкіру. Довкола Вольма закружляли незліченні вихори. Мало. Ще мало. З напіврозтуленого рота ледь не капала слина. Без жодного напруження Вольм зосередився так, як ще ніколи, і мана в ньому все наростала.

— В-вбийте його-о-о!

Ворожий командир помітив, що коїться щось недобре, тицьнув у Вольма пальцем і загорлав.

— Хто ж вам дасть!!

Кілька солдатів, ладні на смерть, кинулися на Вольма, але дорогу їм заступили Хозе, а з ним Нор і Баріто.

— Вольме, дава-а-ай!!

Це крикнув Віларт, сам не свій, — а його ж навіть убивство ніколи не виводило з рівноваги. Довкола Вольма здійнялося синє полум'я, і вітер розметав його на всі боки.

— Знову не втримав? Ні, але це…

Віларт, що стежив за ним, розгубився.

— Ох, що це таке?!

— Моє волосся-а! Ай, пече! Вольме, ми ж свої!

— Відійдіть! Зачепить!

Солдати довкола кляли Вольма, але прокльони одразу змінилися радісними криками. Вогняний вихор поглинув п'ятьох феріусців — і ті спалахнули всі разом. Вогонь і вітер — одні з найдавніших страхів усього живого. Полум'я, що смалить шкіру, жар, від якого хочеться заплющити очі, вітер, що шарпає траву, дерева й волосся.

Феріуські гвардійці, що не злякалися ні кінноти, ні 《Потужного удару》 Дюея, вперше показали страх. Де ступав Вольм, вогонь розповзався, палив землю й здіймав пилюку. Сила була така, ніби він безупинно сипав довкола вогняними кулями. Біда була тільки в тому, що Вольма накрила страшна знемога: він уперше в житті пустив у хід 《навичку》, про яку й сам не знав, що воно таке, та й бій його вимотав. Мана в нього от-от мала вичерпатися.

— Ще не все…

Частина ворогів вирвалася з вогню й вітру, і їхній загін ще тримався. Перед очима все пливло, але Вольм не зводив з них погляду й тремтячими руками підняв алебарду. Удар, у який він уклав усю силу й ману, разом із вогняним вихором пройшов крізь ворожий стрій і розтяв його навпіл.

— А… а-а, вогонь липне до…

— А-а-а-а, кха-а-а!

— Загасіть, загасіть мене-е-е-е!

Десятки людей гинули у вогні. Інакше як пеклом це не назвеш. У носі у Вольма стояв сморід паленої людської плоті, у вухах — вереск. Здавалося, відчинилася брама пекла. Ворог нарешті зламався. Вогонь дістався навіть до гурту, що намагався втекти.

Серед ворогів, що гасили вогонь і чинили останній опір, один особливо впадав в око. Одяг із золотою вишивкою, обладунок — пишний, як на урочистий парад. Меч у його руці блищав не так, як залізо чи срібло. Вольм з першого погляду зрозумів, що це клинок із магічного срібла, мітрилу.

— Лишився тільки ти… Командувач, так?

Вогонь і вітер, що влаштували це пекло, швидко вщухали.

Армію, яку Королівство Феріус послало в Майярд, повністю доручили Вінстонові Феріусу, людині королівської крові. Другий у черзі на престол, найкращий випускник військової школи. Навіть якщо судити неупереджено, саме такого й годилося ставити командувачем у великій війні.

Він умів керувати великими силами, а з дитинства його так добре навчали, що й сам він бився не гірше за лицаря. Пройшов усе, від дрібних сутичок до справжніх битв у відкритому полі, тож і в цей похід вирушав упевнено. Офіцери штабу й генерали, що йому допомагали, теж були добре навчені й бувалі. І от уперше в житті Вінстона охопила гостра тривога.

— Ворога не спинити!!

— Частокіл валять! Вороги вже майже тут!

Погані звістки летіли безупинно, і Вінстон так зціпив зуби, що мало не розкришив їх.

— Кіннота — ще зрозуміло, але піхота! Чотири кілометри бігла, та ще й дорогою билася з цілим батальйоном — і ми програємо таким?! Чому?!

Не може бути. Так, не може бути. Вінстон намагався зрозуміти, що сталося. Майярдське військо, де було чимало ополченців, до складних маневрів не годилося. Тож на військовій раді заздалегідь вирішили: укріпити пагорби, що прикривають шлях до майярдської столиці, а коли хайсеркці вчепляться в котрийсь із таборів, феріуський чи майярдський, — скувати їх боєм на передовій, оточити й винищити дощенту.

Як і чекали, ворог ударив по майярдському табору, де солдати були слабші. Мало того, укріплених майярдських позицій він узяти не зміг, і бій загруз. Коли ж хайсеркців, що розігналися вперед, узяли в напівкільце, Вінстон уже не сумнівався, що програти неможливо. А тепер сам опинився в скруті.

Вінстон і його командири не відкидали й такого: кінний батальйон, швидкий і потужний, сам проломить край кільця й налетить на ставку. Тому й поставили ретельно продуманий частокіл, щоб відібрати в кінноти її пробивну силу. Ще дві тисячі солдатів стояли в запасі й заодно стерегли командування. На відміну від герцогових вояків, феріусці щодня вправлялися й були добре підготовлені. Вони мали б упоратися навіть із хайсеркцями, які тільки те й робили, що воювали. І все це перекреслив батальйон легкої піхоти, що діяв усупереч здоровому глузду.

Про те, щоб легка піхота бігла в атаку слідом за кіннотою, Вінстон і не чув. А навіть якби й бігла, то так вимоталася б, що про справжній бій годі й думати. А Імперія Хайсерк це зробила. Разом із кіннотою вона розчавила майярдську піхоту, що підходила зліва, а тепер проривалася навіть крізь феріусців, які оборонялися на пагорбі.

— …Мілорде, тут небезпечно. Треба відходити до батальйону, що стоїть останнім на правому крилі.

Один із військових радників наважився й узявся вмовляти Вінстона.

— Дурниці. Ти пропонуєш покинути ставку й тікати?

На правому крилі головні сили й далі люто наступали. Покинь він зараз ставку й віддай пагорб — і вони дістануть тяжкий удар. На таке Вінстон пристати не міг.

— Якщо поляжете ви, розсиплеться все військо! Віддаймо поки пагорб і зберемося з силами!!

— У-у, кх…

Вінстон застогнав, вагаючись. Ворогів — тисячі чотири. Варто лише підійти тим батальйонам, що вже повертаються, — і ще можна вистояти. Та й розкидані зліва майярдці ще не втратили сили, бо ворог поспішав і не добивав їх. Аби тільки виграти час — і Феріус точно переможе.

Вінстон ніяк не міг вирішити. Покинь він пагорб — і перемога на рівнині віддалиться. На передовій гриміла магія. Вітер доносив крики, певно, феріуські. Відступити, зрадивши обов'язок воїна й особи королівської крові, він не міг. І тут до ставки ввалився закривавлений солдат.

— Що таке?! Ти перед лордом Вінстоном!

Не зважаючи на лицаря, що на нього гримнув, солдат закричав.

— Частокіл прорвано! Ворожа кіннота ринула лавиною! Нам не втриматися!!

Від такої звістки всі в ставці впали духом.

— Мілорде, відходьте негайно, ми їх затримаємо!!

Першою отямилася Вінстонова особиста охорона.

— Виводьте його!!

Вінстон іще не встиг нічого вирішити, а охоронці з радником уже підштовхували його геть зі ставки.

— Відводьте й загони-приманки! Вороги вже зовсім поруч!

Намет ставки розлетівся від вибуху полум'я. Ворог підступив до Вінстона впритул.

— Не пускати їх!!

— Ідуть! Легка піхота!

Краєм ока Вінстон бачив, як гвардійців, на яких він так покладався, вбивають прості ворожі солдати. Один із ворогів був м'язистий здоровань, але Вінстон не зводив очей з другого. На вигляд звичайний простак пустив у хід навичку — і розрубав гвардійця разом з обладунком.

— Х-хайсеркці… ну й страшні ж…

Вінстон зрозумів, що давати вирішальний бій на рівнині було божевіллям, якщо навіть прості солдати так б'ються. Треба було засісти за мурами Ейденбурга, майярдської столиці, і там витримувати облогу.

І все ж гвардійці далі прикривали втечу свого господаря. Біда була лише в тому, що в цьому світі бувають люди, які поодинці перекреслюють і будь-яку тактику, і перевагу в кілька десятків бійців. Вінстон відчув спиною жар і хотів обернутися, але тієї ж миті солдати обабіч навалилися на нього, затуляючи його собою. А тоді довкола розлетілося шалене полум'я, і вдарив нестерпний жар.

— Щ-що це…

Свідомість у Вінстона пливла, і довкола він бачив тільки вогонь і вітер. Солдати, що з усіх сил його захищали, горіли, сіпалися, ніби в дикому танці, — і завмирали. Той, що закрив його собою, обгорів наполовину й ледь-ледь дихав.

— Гей, тримайся!!

Вінстонові згадалася давня воєнна історія. Здається, її розповідав старий вояк, який його виховував.

"Як побачите на полі бою синій вогонь — то вогонь, що проводжає в царство мертвих. Поманить вас — чекайте смерті. А зветься він…" Вінстон вважав це звичайнісінькими забобонами. Але той вогонь існував — і насувався на нього.

— В-в… 《Вогонь мертвих》…

Це була навичка того самого непримітного солдата. Він спокійно йшов поміж людей, що палали, і підходив усе ближче.

— Лишився тільки ти… Командувач, так?

Чоловік сказав це Вінстонові з кам'яним обличчям, дивлячись на нього, як на бур'ян, який забули скосити.

Вольм вичерпав ману до краю, і тепер його валила з ніг страшна втома. Після такого довгого бігу ноги теж були важкі, як камінь. Свої застрягли через вогонь, і поруч не було нікого.

— Лишився тільки ти… Командувач, так?

Якщо той відповість, буде простіше. Вольм не надто на це сподівався, але, на диво, той відповів.

— Так. Знай своє місце, солдате. Я — Вінстон Феріус, командувач війська, яке Королівство Феріус послало в Майярд.

А може, це двійник. Обличчя ворожого командувача Вольм, звісно, не знав. Але в самій поставі цього чоловіка, у кількох коротких словах відчувалася шляхетність і велич, з якими народжуються.

— Здавайся.

Вбивати без потреби не варто. Захопити в полон ворожого командувача, та ще й королівської крові, — це неабиякий козир у переговорах між державами.

— Руки й ноги в мене цілі, є меч і є честь. Мої солдати б'ються. Мені нема чого здаватися!!

Вінстон різко вихопив меч із піхов і, тримаючи його над головою, ступив уперед. Вольм не чекав, що той так добре рухається. Він був певен, що командувача королівської крові поставили тільки для краси, але тепер мусив визнати, що помилявся. Удар згори він відвів алебардою й штрикнув у відповідь, але Вінстон відбив вістря мечем і зайшов йому з лівого боку.

Ні на магію, ні на навички сил уже не лишилося. Вольм сподівався, що допоможуть свої, але їм заважав вогонь і ворожі солдати, що рвалися рятувати Вінстона. Мани бракувало навіть на те, щоб посилити тіло. Він думав тільки про те, як убити сильного ворога перед собою. Меч і алебарда схрещувалися знов і знов, і кожен хотів одного: вбити.

Вінстон мечем поранив Вольмові руку, а Вольм алебардою зачепив йому шию. На шиї проступила кров, але до смертельної рани було ще далеко.

Зчепившись зброєю, вони відштовхнули один одного й розійшлися. Вольм перехопив алебарду за самий кінець держака, і його випад дістав далі, ніж досі. Удару з такої відстані Вінстон не чекав і похитнувся.

Вольм смикнув алебарду назад і жбурнув її Вінстонові в голову. Той спокійно збив її мечем, але Вольм уже підскочив до нього впритул. Повернувшись лівим плечем уперед, щоб прикрити руку, він вихопив довгий меч і полоснув збоку. Вінстон завмер, а тоді впав на коліна. Шию було розсічено наполовину, кров лилася не перестаючи.

— Хай я… й програ-ав… та Фе… ріус… ще не… програв…

Вичавивши ці слова, Вінстон повалився на землю й помер у Вольма під ногами.

— Ворожого командувача вбито-о-о!!

Так прокричав Вольм, набравши повні груди повітря. Переможний клич миттю облетів поле бою. Хайсеркці збадьорилися ще дужче, а феріусці, що досі билися до останнього, кинулися з пагорба навтьоки, мало не котячись. Відпускати їх ніхто не збирався. Вольм, вибившись із сил, важко дихав, і тут поруч заіржали коні. З'явився загін вершників у важких обладунках, і один із них рушив до нього.

— Вінстона вбив ти?

Це був Джейф, командир кінного батальйону, названого на його честь. Його знав кожен хайсеркський солдат.

— Я.

Треба ж переконатися, кого вбито. Джейф придивився до трупа й повільно кивнув Вольмові.

— Справді Вінстон Феріус. Молодець. Оце так здобич! З якої ти частини й як звешся?

Вольм думав, що той лише перевірить, чи не двійник це, тож відповів не одразу.

— …Вольм, відділення Дюея, взвод Козура.

— Он як, Вольм. Я сподівався сам узяти Вінстонову голову, але ти добре впорався. Батальйон легкої піхоти перешикується на пагорбі, а тоді закінчить справу. А поки відпочинь.

Утома вже була нестерпна. Якби перед ним стояв не такий високий чин, Вольм давно б розпластався на землі.

— І ще: за такий подвиг командувач Бергер тебе, певно, нагородить. Тож до того не вмирай.

Сказавши це, Джейф розвернув коня й повів батальйон униз із пагорба. Вороги, що не встигли втекти, зникали під копитами, і на землі лишалися тільки їхні тіла.

З пагорба було видно все. Кіннота, мов одна жива істота, носилася полем бою і раз за разом била ворожим загонам у спину і в бік, поки ті на рівнині билися з хайсеркською піхотою. Це було наче вовча зграя, що напала на отару. У Вольма аж подих перехопило.

Удар кінноти був страшний, та навіть коли вона просто проходила поруч, ворог мусив відволікатися на неї. Його стрій розсипався на очах, а загони, затиснуті з двох боків, гинули. І так було по всьому полю. Навіть Вольмові було ясно, що союзне військо Феріусу й Майярду програло.

— Вольме, ти як?

Хозе, весь у пилюці й чужій крові, підійшов, стривожений за нього.

— Та якось. Тільки весь розбитий.

— Розбитий — значить, живий.

— А решта цілі?

— Усі живі-здорові. Хоча Баріто й Нор виглядають так, наче ось-ось ноги простягнуть. А про командира й казати нічого.

Ніхто не повірив би, що Дюей може загинути. Вольм не сумнівався, що той кинеться в бій, навіть якщо його наскрізь проштрикнуть списами. Від утоми Вольм уже хотів сісти, але його зупинив знайомий низький грубий голос. Це був Дюей.

— Не розсідайся. Бо вже не встанеш. Воду пий потроху — хвилин за п'ять починаємо погоню. А як скінчимо — наша робота зроблена.

Так, бій ще тривав. Вольм ковтнув води з фляги на поясі. Спрага враз відступила, і він відчув, як вода стікає в шлунок. Він глянув убік. Тіло Вінстона Феріуса, якого він зарубав, загорнули в рештки ворожого намету й вартували. Найтяжче Вольм якось пережив, але ще не все було позаду. За кілька кілометрів, на пагорбі, де стояли табором майярдці, досі кипів бій.

— Феріуське військо розбите вщент!! Три батальйони вже знищено. Решта тікає!

— Доповідають і про те, що лорд Вінстон Феріус загинув…

— Загони Аріанда і Гаррі розбиті, тікають! П-пагорб повністю оточено!

Смерть Вінстона, головнокомандувача з боку Феріусу, кинула майярдців у розпач. Юс Майярд, що лишився сам, з усіх сил намагався навести лад, але все звів нанівець кінний батальйон Джейфа, гордість Хайсерку.

Кіннота носилася полем уздовж і впоперек, била в спину і в бік тим, хто тримався проти хайсеркських піхотних батальйонів, а щойно стрій розсипався, їх добивала піхота, що підходила гуртом. Юс через гінців і магічні знаряддя пробував організовано відвести військо, але, за іронією долі, менше втрат зазнали феріусці, що розбіглися хто куди — поодинці чи з молодшими командирами.

Загинуло вже понад шість тисяч феріуських солдатів і більше п'яти тисяч майярдців.

Лишилися тільки три тисячі піхотинців, що першими кинулися тікати з лівого крила і ледве встигли сховатися на пагорбі. Та й тих, як тепер думав Юс, навмисне туди загнали, щоб там і замкнути. Навіщо ж тоді він п'ять років принижувався перед сусідами і терпів? Від цієї думки в Юса мало не опустилися руки, але він згадав про своїх людей і про єдину доньку, що в нього лишилася, — і втримався.

Щоб Хайсерк не знищив його край, Юс вдався до тактики випаленої землі в колишньому Каноа. Усе важливе зруйнували, харчі, які можна було забрати, вивезли до Майярду, а решту збіжжя спалили. Біженців звідти він приймав, скільки міг. І все ж ті, хто лишився на приєднаних до Хайсерку землях, ненавиділи й проклинали його — про це доносили його шпигуни в місті.

Хай клянуть, хай ненавидять, усе заради батьківщини. З цією думкою Юс, згораючи від сорому, і погодився на пропозицію Феріусу. Та тепер уже не знав, чи правильно тоді вибрав.

— Загін Адоа пробував прорвати кільце, але його відкинули!

Згасла й остання надія вирватися з кільця. Юс уже мало що міг. Через магічне знаряддя він передав у місто, що поразки не минути. Хто з його людей міг утекти, мабуть, уже подався до сусідніх країн.

— Тікати нікуди. Якщо так і далі…

Це пробурмотів, похиливши голову, геть виснажений офіцер штабу. Іншим разом Юс гримнув би на нього, щоб не опускав рук, але тепер усе вже було вирішено.

— …Отже, це кінець.

Кільце стискалося, звідусіль на них сунули. Далі марно класти солдатів не можна. І Юс наважився.

— Ми здає…

Та Юсові слова потонули в лютих криках. До ставки вдерлися хайсеркці — але під прапором загонів із Сарії.

— Солдати із Сарії!!

Колишні співвітчизники, побачивши Юса, закричали з налитими кров'ю очима.

— Ось він! Майярд, зрадник!

— Убийте його! Він спалив моє господарство разом із сім'єю!!

— Смерть зрадникові!!

Це були люди, що через тактику випаленої землі втратили рідних і майно. Деякі солдати тоді зовсім розгулялися — грабували, ґвалтували жінок. Юс про це знав, розшукав винних і покарав. Але для цих людей це нічого не спокутувало.

Що ж, цього й слід було чекати. За п'ять років ненависть мешканців Сарії не згасла, а тільки розрослася. Як він не передбачив такої очевидної речі? Юс аж прокусив губу, проклинаючи себе за дурість.

Його охорона як могла пробувала їх затримати, але проти шаленства сарійців сил не вистачало. Юс навіть меча не вихопив — просто чекав на своїх колишніх підданих.

— Ваша світлосте!!

Що ж було правильно? Навіть на порозі смерті відповіді не знайшлося.

— Вибачте.

Юс не встиг навіть подумати, перед ким і за що просить пробачення. У нього вп'ялася безліч клинків. Наостанок він згадав улюблену доньку, що лишилася в місті. Той самий чоловік, що заради держави списав стількох людей як необхідну жертву, в останню мить думає не про державу, а про родину — оце егоїст. Свідомість гасла, і Юсові лишалося хіба гірко посміятися з себе.

Тіло Юса Майярда, пробите тринадцятьма списами і мечами, підняли високо й виставили напоказ на вершині пагорба. Обидва союзні війська геть утратили командування, і загибель Герцогства Майярд стала неминучою.

Ворожі головні сили розгромили, три тисячі оточених феріусців здалися, а бої все тривали. Знекровлені частини роззброювали полонених і облаштовували на захопленому пагорбі тимчасову ставку. А кінний батальйон і батальйон легкої піхоти, найшвидші з усіх, щодуху гналися за недобитими феріусцями, що тікали додому.

Вольм убив їхнього командувача, п'ять батальйонів розгромили, і все ж два батальйони ще могли битися. Якщо відпустити їх цілими, це позначиться на подальших переговорах між державами. Тож батальйону легкої піхоти Лігурії наказали не тримати пагорб, а вичистити Ейденбург, майярдську столицю. Бо феріусці й майярдці, що не встигли приєднатися до своїх, переодяглися в цивільне й поховалися в місті.

Майярд робив ставку на оборону кордону, тож великих укріплень в Ейденбурзі не було. Через це, зокрема, союзники й вирішили дати бій у полі. З боку Феріусу місто огинала річка, тож увійти до нього можна було тільки з рівнини.

А через воду — хіба поромом або одним із двох мостів. Мости були важливими опорними пунктами, і навіть тепер, коли перемога Хайсерку стала очевидною, їхні захисники ще опиралися. На щастя, кволий опір швидко придушили, але один із мостів феріусці зруйнували, щоб затримати погоню.

Батальйон Лігурії мав кілька першочергових завдань. Перше — захопити запаси провіанту. Майярд — родючий хлібний край, що охоче продавав зерно й сусідам, тож в Ейденбурзі, осередку торгівлі, стояло безліч зерносховищ, а ще склади харчів і фуражу, що годували військо.

Друге — схопити, взяти під захист або вбити впливових людей і тих, хто при владі. Якщо просто перебити всіх, хто ворогував, правити не вийде. В армії Вольма вчили, що без якоїсь частини майярдської знаті й багатіїв швидко приєднати Майярд до імперії не вийде. Важливі посади діставалися володарям і вельможам, які заздалегідь таємно перейшли на бік Хайсерку, а решту впливових і прибуткових посад роздавали місцевій верхівці — нехай бачать милосердя. Батіг і пряник. Так Імперія Хайсерк і об'єднала землі, які звали котлом хаосу, бо там купа дрібних держав гризлася між собою.

Третє — порядок. У місті переховувалося багато недобитків, які вже ні на що не зважали, грабували й ґвалтували. До того ж деякі хайсеркці, плюючи на статут, теж мародерствували.

Порівняно з Вольмовим минулим світом тут на грабунки й ґвалтування дивилися крізь пальці, але у важливих місцях Хайсерк такого не дозволяв. Імперія хотіла лише змінити верхівку, а землю й людей лишити як є і користуватися ними далі, тож надмірне свавілля їй тільки зашкодило б.

Звісно, щоб солдати могли випустити пару, декого не захищали. Це були ті з місцевої верхівки, кому в новій владі місця не знайшлося. Серед них — і покійний Юс Майярд, колись великий вельможа Каноа, що став володарем Майярду. Його старовинний, але вишуканий маєток, якому було, певно, кілька століть, тепер трощили юрби солдатів.

— Це ж майярдські солдати, так?

Нор дивилася на купу трупів.

— Для солдатів, що втратили країну, це була просто скарбниця без сторожового пса.

Хозе лише на мить глянув на трупи, але, видно, вони його не цікавили — він одразу перевів погляд на маєток.

— Хоч яка в тебе влада й багатство, а все розвалюється в одну мить.

Завжди веселий Хозе здався Вольмові якимось сумним. Може, як купецький син, він мав про це свої думки.

— Їх можна зрозуміти, але вони не встигли втекти, бо тягли коштовності. Бідолахи.

Хто розумніший, вчасно все покинув і тепер або прикидався в місті цивільним, ховаючись у родичів, або тікав за місто. А тут, у купі, лежали ті, кого засліпила жадоба, — от і запізнилися.

— Це ж був їхній лорд, а вони такі невдячні. Слуга, що вцілів, розповідав: ще до того, як прийшли ми, рідню герцога вбили грабіжники. І були там не тільки солдати, а й містяни.

У голосі Дюея чулася зневага.

— У маєтку людей вистачає. Нам наказали патрулювати місто. Усе потрібне взяли?

Торби за плечима й сумки на поясах у всього відділення були напхані здобиччю, яку не забрали інші, та харчами, що лишилися в коморах. Вольмові наказали стежити за порядком, і він старанно патрулював, а заодно й сам законно грабував. Хай вони й діяли за правилами держави й війська, а по совісті таке не виправдаєш.

На вулицях не було жодного цивільного. Назустріч Вольмові траплялися самі хайсеркці, хіба що часом вели схоплених недобитків. Хто хоч трохи опирався чи натрапив на загін, де не церемонилися, того вбивали на місці, лишаючи свіжу пляму на бруківці, а полонені земляки відвозили тіло на тачках.

— Стривайте!! Я ніякий не солдат!

Це кричав чоловік, якого витягли з будинку, але солдати не відпускали — здирали з нього одяг.

— Свіжа рана від стріли, ще кров іде. Забирайте.

На спині в чоловіка справді був слід, наче від стріли. Таких ран Вольм надивився на полях боїв — не сплутаєш.

— Ні, це не те! Я вийшов надвір, а тут прилетіла випадкова стріла! Я в бою зроду не був!

Чоловік і далі виправдовувався, хоч і непереконливо, а солдат відповів тим самим рівним голосом:

— Хочеш, щоб і тебе прибрали як переодягненого вояка?

Він кивнув підборіддям на тачку, повну трупів. З неї крапала свіжа кров — Вольм міг би простежити, звідки її привезли. Чоловік хотів іще щось сказати, але солдат, попереджаючи востаннє, взявся за меч, і той здався. Він похилив голову й глянув на будинок, звідки його витягли. Звідти визирали молода жінка й дитина, бліді від тривоги, — певно, його родина.

— Дякуй, що живий. Та нічого, цього разу кілька місяців попрацюєш — і відпустять. Рушай!

Чоловік ще раз, уже на прощання, глянув на рідних і покірно став у колону полонених. Таке було по всьому місту. Хто мав свіжі порізи чи синці, схожі на бойові, а часом і опіки, тих теж забирали. Траплялися серед них і звичайні цивільні. Вольмові ставало гидко на душі, але як їх розрізниш? Пропустиш когось — і буде загроза порядку, а лишати на волі бунтівників, які вже побували на війні, не можна.

До того ж Вольм підозрював, що Імперія Хайсерк, добре це чи погано, вважала ресурсом навіть людські життя. Знатних полонених із країни, з якою ще воювала, тримала заради викупу, а простих продавала — і в себе, і за кордон. Ворожих солдатів після приєднання їхньої країни якийсь час тримали на відбудові зруйнованих війною міст і споруд або ж на земляних і будівельних роботах у самій імперії чи за її межами. Так у Хайсерку й з'явилися канали й дороги.

Залежно від роботи й від настрою наглядача одних відпускали за кілька місяців, інших — за кілька років. Дехто й сам ставав наглядачем, а багато хто вступав до хайсеркського війська — здебільшого ті, кому нікуди було йти.

Вони крокували містом, коли на одній вулиці зчинився галас. Вольм за звичкою мало не наставив алебарду.

— Це… бій?

Баріто напружився, але Дюей похитав головою.

— Як на різанину, кричать якось не так. Бійка, мабуть.

Вольм побіг на шум. Галасували у звичайному міському будинку. Біля входу стояло інше відділення — видно, теж патрульне.

— Що сталося?

Він спитав це в літнього солдата, що стояв у дверях.

— Оці перегнули палицю. Вдерлися в дім і зґвалтували жінку. Та ще й чоловіка її до смерті забили. А як їх схопили — почали буянити.

Вольм зазирнув усередину. Четверо молодих солдатів лежали зв'язані, притиснуті до підлоги. Поруч сиділа й захлиналася слізьми жінка, а біля неї лежав чоловік із погаслими очима. Його, схоже, били по обличчю — ніс зламаний, зуби вибиті.

— Дурні. Ніхто такого не дозволяв, а вони розгулялися.

Їхні обличчя здалися Вольмові знайомими. Він напружив пам'ять і згадав, що це ті самі, які у фортеці на кордоні потягли жінку.

— І що з ними буде?

Солдат, замислившись, схрестив руки на грудях.

— Зазвичай за таке голову з пліч, але ж ми перемогли. Та й вони з Сарійського батальйону, що добре бився з майярдцями. Мабуть, обійдеться батогами й роботою разом із полоненими.

Молодий сарієць хотів вилаятися, але його кілька разів ударили ногою в обличчя, і він принишк.

— Лише батогами й обійдеться?

Як на вбивство й ґвалтування цивільних, кара надто легка. У Вольма це вирвалося само собою.

— Таке не дивина. Якщо кожного за це страчувати, то й солдатів не лишиться.

Дюей, що слухав поруч, теж утрутився.

— Батоги — то страшна штука. Навіть найгордіший вояк після першого удару верещить, а на другому й третьому вже ридає. Шкіра злазить, м'ясо відпадає шматками. Знепритомнієш, обмочишся — а наступний удар знову тебе будить, і ти знову непритомнієш. Дехто й не виживає. Чи витримають ці?

Дюей дивився на сарійців згори вниз, як на покидьків. А ті, певно, уявивши батоги, враз притихли.

— Чули, бовдури, що вам ласкаво порадив шановний командир? Хочете менше батогів — ідіть тихо.

Ще недавно вони здавалися голодними молодими вовками, а тепер, мов слухняні собаки, пішли за літнім солдатом. Вольм остерігався нападу, але на його дільниці бою так і не сталося. Були тільки суперечки, коли ловили недобитків, і грабунки та ґвалтування — від хайсеркців, що плювали на статут, і від майярдців.

Настала перша ніч після падіння Ейденбурга. Відділення Дюея ночувало в покинутій хатині над річкою й патрулювало у дві зміни. Вольм зазвичай тримався гурту, але сьогодні курив на самоті. У розпал війни такого собі не дозволиш, але вдень місто так ретельно вичистили, що порядок швидко вернувся.

До того ж усім, крім хайсеркців, суворо заборонили виходити вночі. Надвір потикався хіба що відчайдух або дурень. Вольм кинув до рота трохи засоленої річкової риби зі здобичі. Таку рибу треба спершу вимочити й варити в юшці, а так сіль аж пекла язик. Якби не вимотався так тілом і маною, він би її навіть не торкнувся.

Щоб збити солоний присмак, Вольм дістав плоску фляжку й ковтнув. Спиртне обпекло рот і враз упало в шлунок. Він легенько видихнув і звів очі до неба. Там ледь проступали два місяці-близнюки, що ніби гралися в квача. Коли обидва були хоч наполовину повні, ночі тут здавалися світлішими, ніж у його минулому світі, але сьогодні від них лишилися тільки тонкі серпи, і довкола стояла темрява.

Щоразу, як Вольм дивився на місяці, він гостро відчував, що цей світ — не його. Він затис у зубах цигарку й підпалив її магією стихій. До життя, де в кишені лежить запальничка, вже не вернешся, хоч би як хотілося. Білий дим поволі наповнив легені. Вольм видихнув, і дим одразу розвіявся в небі.

Ніч стояла тиха, наче й не було денної різанини. Вольм був не проти поговорити з людьми, але часом любив і отак побути сам. У війську час наодинці — рідкість. Інші з відділення, коли було безпечно, теж іноді відходили побути самі.

Вольм почухав потилицю й розслабився. Тільки тепер він відчув, як змучене тіло й голова просять сну. Та хоч думки вже розпливалися, ледь чутний шерех він усе ж почув. Звук ішов від причалу.

Поромні й рибальські човни до одного забрали, щоб гнатися за рештками феріуського війська. Хто ж тоді там — такий самий любитель самоти, як Вольм, чи той, хто хоче втекти з міста? Могла б бути і кішка чи ще якась дрібна тварина, але звук був явно не котячий.

Вирватися за місто пробували не лише солдати, а й багато містян. На тих, хто вислизнув спочатку, дивилися крізь пальці, але Імперія Хайсерк не хотіла, щоб люди розбігалися, і тепер виїзд обмежила.

— Хто там?

Відповіді не було. Чи то сподіваються пересидіти, чи то вагаються, що робити. А якщо там нікого нема, Вольм виставить себе дурнем. Він кинув цигарку на землю й розтоптав. Обладунок і майже все спорядження лишилися в хатині, при ньому були тільки латні рукавиці й довгий меч.

— Питаю востаннє. Хто там?

Вольм демонстративно брязнув мечем, і з рибальського сараю вийшли якісь постаті.

— Ви не хайсеркці. Уночі виходити заборонено. Знаєте?

Їх було двоє. У темряві видно було тільки обриси.

— П-пробачте.

Тремтячими голосами перепрошували старий і дівчина. Що ж із ними робити? Якщо вони нічого поганого не задумали, може, просто суворо попередити й відіслати назад? Вольм підійшов на кілька кроків і промовив заклинання.

— 《Торч》.

Вольм не дивився на вогник, а пильно розглядав обох. Із темряви виринули сивий старий і білява дівчина, обоє з широко розплющеними від подиву очима.

Наче дід з онукою тікають із міста, де ґвалтують і грабують. І одяг на них звичайний, як у містян, але щось Вольма муляло.

Обличчя старого вкривали зморшки, як і буває в такому віці, але груди й плечі такі широкі, що замолоду він, певно, був добре загартований. Волосся в дівчини було вимазане сажею, але немитим тілом від неї майже не пахло. І нігті, і пальці в неї були чисті. Від роботи руки грубішають, стають вузлуватими й брудними. Та й засмаги на ній не було.

— …Чого ви надворі?

— У місті повно злодіїв і ґвалтівників, там небезпечно. Ми хотіли перебратися до рідні за кордон.

Чуття підказувало Вольмові, що ці двоє не прості містяни. Високий військовий чин, багатий купець або… знать.

— Ти військовий?

— Ні, тепер уже ні. Хіба що воював колись, кілька десятків років тому. Зараз і меча не підніму.

Старий виправдовувався, наче наляканий.

— Як на старого, що давно відійшов від справ, ти надто міцний. У твоєму віці зазвичай уже ходять зігнуті. А в дівчини он які чистенькі ручки. Що, з дому її не випускали?

— Тільки здоров'ям і можу похвалитися. А онука рано осиротіла, тож я ростив її в любові, щоб горя не знала.

Нічого не заперечивши й не підтвердивши, Вольм мовчки дивився на обох. Він ступив на крок ближче, і погляд старого змінився. У Вольма аж шкіра засвербіла. Цей уміє битися, і добре. Зброї при них не видно, але її легко сховати або дістати з магічної торби. А бувають же ще й ченці-воїни, що голими руками б'ють краще, ніж інші мечем. Розслаблятися не можна.

Та ще й невідомо, чи вони знать. А навіть якщо так, усіх важливих людей уже або схопили, або вбили. Що з того, що Вольм завадить утекти якійсь дрібноті?

І на що здатен старий, теж не ясно. Йому вистачає розуму прикидатися простаком, і, схоже, він ладен на все. Зачепиш необережно — і розворушиш осине гніздо. Може, потягнути час і покликати своїх? Кілька секунд вони мовчки міряли один одного поглядами. І тут пролунав звук, геть не до місця. Це в дівчини в такий напружений момент забурчало в животі. Ну й відважний шлунок.

— Ой, це…

Дівчина, щойно бліда, враз залилася рум'янцем, і це було так мило.

— Пф… Ха… Ха-ха-ха!!

Побачивши, як Вольм регоче, обоє витріщили очі.

— Вибачте, вибачте. Вона така мила, що я не втримався. Не балуй її так і не тримай такою чистенькою, бо якийсь солдат-покидьок іще викраде. Вертайтеся додому, якщо він іще цілий. Цього разу відпускаю.

Обоє вклонилися Вольмові й рушили в провулок.

— Стійте.

Ті миттю напружилися. А Вольм сходив туди, де курив, і простягнув їм банку й мішечок.

— Вибач, я вже звідти їв, але ж ви голодні. Хоч трохи підкріпитеся.

У банці була солона річкова риба, а в мішечку — суха квасоля.

— Д-дякую.

Дівчина розгублено прийняла подарунок. Старий дивився на Вольма так, ніби не розумів, що відбувається.

— Паскудний сьогодні видався день. Це я лицемірю, щоб совість менше гризла. Бери, не соромся, там нема отрути.

Вольм простягнув банку й мішечок, і дівчина взяла їх. Волосся вона зібрала під капюшон, щоб не заважало. Воно було м'яке й золоте, як пшеничне поле. В очах у неї відбилося світло 《Торча》. Вони теж були золоті, як волосся.

— Дякую вам.

Вольм не міг відвести очей від її м'якої усмішки, що підкорила б будь-кого. Сказала вона мало й зробила небагато, але кожен її рух був чарівний і видавав добре виховання.

— Ага… нема за що.

Вольм припалив цигарку й пішов. Дорогою до своїх він придивлявся до річки. Ніч була темна, протилежного берега майже не розгледиш. І все ж у темряві він помітив човен, що без смолоскипів і без магії плив на той бік.

— Так і знав: додому їм не вернутися.

Смішно, мабуть, що Вольм, один із загарбників, співчуває їхнім жертвам. Він же, може, вбив комусь із них рідних чи сусідів. Так чи інакше, це законне вбивство, на яке війна видала індульгенцію. А Вольм любить батьківщину й рідний край менше за інших, на війну пішов, бо так склалося, і немає в нього ні високої мети, ні гордості. Ні хріна немає.

— Такому прощення нема, лицеміре.

Вони втратили все, на чому трималося їхнє життя, і доля в них, мабуть, буде тяжка. А Вольм, на щастя чи на біду, дедалі більше звикав до цього світу. Тепер він уже не був певен, чи збереже людяність і уявлення про добро й зло, які виніс із минулого світу.

— Ох… н-не моє це місце…

Командир батальйону Лігурії особисто наказав Вольмові з'явитися до колишнього маєтку Майярда. Тепер його забрало собі хайсеркське військо й улаштувало там штаб своєї армії в Майярді.

Плями крові й тіла, сліди різанини, яку бачив Вольм, уже прибрали, і маєток безупинно стерегли два взводи. А біля кабінету командувача стояла ще й гвардія самого Бергера, ціла рота пильних очей.

Добірні вояки хайсеркського війська всі були в однаковому спорядженні. Якщо порівнювати із собаками, то Вольм, обвішаний трофеями, поруч із ними був хіба що безпородним вуличним псом, що живе сьогоднішнім днем. Гвардійці з цікавістю дивилися, як відділення заводять до кімнати, що колись, певно, була вітальнею для гостей.

— Командир щось накоїв, чи що?

Баріто прошепотів це Хозе на вухо. Йому було так ніяково, що аж гребінь обвис.

— Не знаю. Але ж нас привели не до в'язниці й не до табору для полонених, тож, думаю, нічого поганого.

— Я все чую. Ти що, думаєш, я щось утнув?.. Ну, певно, за бойові заслуги дадуть нагороду.

Дюей чогось м'явся, від звичного запалу не лишилося й сліду.

Вольм теж думав, що мова піде про те, як днями відділення Дюея вбило феріуського командувача Вінстона Феріуса. Але ніхто з них до такої поважної обстановки не звик, тож усі принишкли й трималися скуто. Усе, що вони змогли, — це начистити спорядження й обтрусити одяг. Щоправда, зброю довелося віддати ад'ютантам командувача, точніше, її просто забрали. Вольм криво всміхнувся. Тепер вони скидалися хіба що на зграю вмитих головорізів.

— Прошу, сідайте.

Ад'ютант запросив їх сісти, і Вольм із товаришами тихенько посідали на стільці за довгим столом.

— А, т-так…

Тієї ж миті їм подали чай і солодощі, не гірші, ніж у Вольмовому минулому світі. Відділення скуштувало й знову заціпеніло.

Справжній цивілізований смак — уперше за двадцять років, відколи він помер! Вольм мало не розплакався. Смакуючи чай і ласощі, він раптом помітив, що всі так стараються поводитися чемно, аж виходить незграбно і смішно.

Етикету цього світу Вольм теж не знав. Тож пив чай і їв солодощі так, як годилося в його минулому світі.

— Диви, який Вольм спокійненький.

— Аж злість бере — так звично в нього все виходить.

— Вольме, ви ж наче з села, хлібороб?

— Він заздалегідь навчився, щоб нас осоромити!

— …Підлюка.

— Командире, а Вольм он шкіриться!

Вольм тримався порівняно спокійно, тож трійця бовдурів і решта відділення наввипередки взялися з нього глузувати.

— Ви що верзете…

Надійних товаришів більше не було. Перед Вольмом сиділи судді, що викривають зрадника.

Вольм відчайдушно виправдовувався і раптом помітив, що двері тихенько відчинилися. Інші теж помітили, хоч і трохи пізніше. Хоч у такому місці їм було незвично й ніяково, солдатами вони лишалися і тут. На гостя всі зреагували миттю.

Вольм аж підскочив зі стільця й виструнчився. Живий бог війни Імперії Хайсерк, командувач Джеральд Бергер, що з вісімнадцятьма тисячами вщент розбив Майярд, з легкою усмішкою поважно ввійшов до кімнати.

— Гамірно ж у вас, але солдати всі добрі.

Певно, він за дверима нишком тішився, як Вольм викручується, а відділення метушиться. От же хитрий і жартівливий старий. Вольм тільки головою похитав. Командувач Бергер спокійно сів за довгим столом навпроти нього.

— Сідайте, не соромтеся. Стоячи ж не поговориш. Хіба ні?

Відділення одразу виконало наказ найвищого командувача. Ад'ютант налив Бергерові свіжого гарячого чаю. Солодкий аромат залоскотав Вольмові ніздрі. Бергер вдихнув його, ковтнув чаю й безшумно поставив чашку.

— Я був певен, що Вінстонову голову привезе кінний батальйон Джейфа. А як почув доповідь — здивувався. Не думав, що піхота пробіжить чотири кілометри, рубаючись дорогою, проламає частокіл, прорветься до самої ставки — та ще й уб'є Вінстона.

Говорячи, він невимушено дивився в очі кожному по черзі.

— Джейфові аж прикро було. Командира батальйону Лігурії я вже похвалив, як тільки міг, але почув, що найбільше відзначилося одне відділення. От і захотів нагородити вас сам — тому й покликав.

— Ми не варті таких слів.

Вольм і не знав, що Дюей уміє говорити так чемно. Інші теж помітно розгубилися.

— Ти — командир відділення Дюей. Чув, як ти бився — мов лев. Володієш 《Потужним ударом》, багато років служиш Хайсеркові. Такі солдати, як ти, для імперії безцінні.

— Д-дякую.

Дюей не міг приховати радості. На відміну від Вольма, він щиро любив і батьківщину, і своє військо. Вольм його розумів. Коли тебе так хвалить сам бог війни, хто завгодно розтане.

— А ти, отже, Вольм.

Почувши своє ім'я, Вольм трохи напружився. Старий полководець дивився на нього так, ніби оцінював.

— У війську ти лише півроку. Так, ти загартувався в боях із Торговим союзом Ліберітоа, але за цей час ще й перейняв 《Потужний удар》 від командира Дюея, навчився магії в бойового мага Віларта і навіть здобув 《Вогонь мертвих》. Неабиякий хист.

《Вогонь мертвих》 — нова Вольмова навичка, здобута в бою з феріусцями. Вона здіймає довкола шалений вогняний вихор і вбиває все на великій площі. Застосовуючи її вперше, Вольм ще нічого про неї не знав. Лише потім Віларт розповів, що колись нею володіли герої й видатні авантюристи.

— Дякую.

— Я й сам замолоду раз таке бачив. Згоріти в такому вогні мені аж ніяк не хочеться. Щиро радий, що ти солдат Хайсерку.

Бергер злегка всміхнувся й ковтнув чаю.

— Лінетт, принесеш?

Лінетт, одна з ад'ютантів, принесла щось, загорнуте в старе полотно.

— Цю річ носив хтось із того загадкового загону в обладунках з іншого світу — загону, що колись трощив три могутні країни. З чого вона зроблена, невідомо. Схоже чи то на мітрил, чи то на адамантит. Її власник, кажуть, досконало володів 《Вогнем мертвих》. Ти теж ним володієш, тож тобі вона саме до лиця. Не соромся, приміряй.

Це була бойова маска, дуже схожа на ті, які у Вольмовому минулому світі носили самураї за часів міжусобиць. Щось середнє між бісом і черепом, та ще й яскраво-червона. Вольм обережно приклав її до обличчя. Сіла напрочуд добре. І легка, як пір'їнка.

— Чудово. Наче для тебе й зроблена! Тепер вона твоя. Кожен ворог отетеріє від такої маски.

Вольм тримав її вперше, а відчував щось до болю знайоме. Дивно, але він був певен, що ця маска потрапила сюди з його колишнього світу. Він зняв її й підвів голову, щоб подякувати, і тут маска раптом затремтіла й задеренчала.

— Що?!

Вольм ледь не жбурнув її геть, але гідність солдата й розум його втримали. Не розуміючи, що діється, він переводив погляд із маски на Бергера й назад.

— Е-е… вона тремтить…

Маска шалено вібрувала, наче цикада, яка лежала догори лапками й раптом забилася, або телефон на вібрації. Скривившись, Вольм поглядом благав Бергера пояснити.

— Ха-ха-ха, схоже, ти їй сподобався. Вона дуже перебірлива, я вже й не знав, що з нею робити.

Ще хвилину тому Вольм думав, що цей старий полководець дбає навіть про рядових, а він виявився неабияким хитрюгою.

— В-вона проклята!!

Нор, що сиділа поруч із Вольмом, аж скрикнула. Хозе з другого боку підвівся й відсунувся. А маска, наче обурено, тремтіла далі.

— К-командувачу Бергере?!

Вольм дивився на нього з надією, а старий навпроти тільки реготав.

— Ха-ха, вибач. Не бійся, шкоди від неї поки що не було. Буває зброя чи обладунки з власною волею. Вона лише часом тремтить, коли радіє, сердиться чи сумує. Мені вона не далася, тож добре, що знайшовся гідний власник. Бережи її.

Далі він, ніби нічого й не сталося, розмовляв і роздавав нагороди решті. Після Вольмової маски всі брали їх з острахом.

— Ох, і втомився ж я.

Вольм із товаришами нарешті вирвалися з вітальні і йшли назад. Скаржився сам командир, а таке бувало рідко. Усі у відділенні трималися від Вольма подалі. Під мечі вони йшли без страху, а от проклять, видно, боялися. Маскою цікавився лише Віларт, його вчитель магії.

— І що ти з нею робитимеш, Вольме?

— Е-е… ну… це ж подарунок командувача, треба берегти.

— Е-е-е, ви її не викинете?

Нор ще не договорила, а маска затрусилася так, як ніколи досі.

— Нор, ти що!!

— Не мели зайвого!!

Командир і Хозе накинулися на Нор, і та почала вибачатися, тільки незрозуміло перед ким.

— Ой, вибачте, я пожартувала! Пробачте, будь ласка!

Відчайдушні вибачення, схоже, подіяли, і тремтіння нарешті вщухло. Вольмові треба було поглянути на все інакше. У світі, де є магія й навички, що плюють на закони природи, хіба здивує якась тремтяча маска з власною волею? Тут навіть люди часом умирають і народжуються знову в чужому світі.

За її міцність ручається сам командувач. Ну, тремтить трохи, зате обладунок чудовий, треба радіти. Так Вольм себе умовляв.

Минуло два місяці відтоді, як Ейденбург опинився в руках Хайсерку, і тепер імперія націлилася на сам Феріус. Кістяком армії, що мала тримати Майярд, стали три знекровлені батальйони. А на феріуський кордон, куди раніше пішли два, рушили ще чотири. Ні командувач Бергер, ні вище командування не були такі м'якотілі, щоб солдати, на яких іде стільки грошей, сиділи без діла, а ослаблений ворог утік.

Феріус уже кинув у бій і головне польове військо, і всі резерви, які мав, тож прикордонна оборона була, м'яко кажучи, слабенька. Наскільки розумів Вольм, феріусці не хотіли втрачати людей на кордоні, а думали зібрати сили, заманити імперців углиб країни й там дати відсіч.

А Хайсерк лише двома батальйонами захопив прикордоння й брав село за селом, місто за містом. Добре укріплених місць імперці уникали й тільки підточували ворогові сили.

Серед солдатів ходили чутки, що мета — не забити Феріус до смерті, а пустити йому кров. Навіть Імперія Хайсерк, яку звали скаженим псом, не кидалася стрімголов в облоги, що забирають найбільше людей.

Підкріпленням послали чотири батальйони, серед них і батальйон Лігурії, де служив Вольм. Армія на феріуському напрямку, де тепер було шість батальйонів, готувалася наступати далі. Двом із них, зокрема й Вольмовому, випало оточити копальню за п'ятнадцять кілометрів від кордону.

— Феріус весь час відступав, а оце вже не віддає, га?

Хозе дивився вгору, на феріусців, що засіли в копальні. Переможний похід Хайсерку тут застопорився.

Там стояли насмерть три тисячі феріуських солдатів. Кілька ліній оборони, та ще й вершина гори в їхніх руках, тож штурм забрав би більше людей, ніж узяття фортеці. Підкоп, який Хайсерк використав на майярдському кордоні, тут теж не годився, бо скеля надто тверда.

Харчів, як вважали, там запасли на пів року, а то й на рік, тож виморити їх голодом швидко не вийде.

Але й лишити копальню без нагляду не можна, бо ворог ударить у спину, тож довкола неї стояли два батальйони. Вдень і вночі вони раз у раз нападали, більше щоб дошкулити, і потроху відгризали краї оборони. Але якщо не пощастить, Вольмові доведеться терпіти сусідство тих, що на вершині, пів року, а то й довше.

— Ану, горлайте!!

За сигналом командира солдати разом заревли й загриміли мечами об щити. Долучилися навіть сурми й барабани. Ледве розвиднілося, а ворогів уже будив гармидер і чоловічий рев, гіршого будильника не існує.

Такі дражнилки й пакості тривали щодня й щоночі, а кожен п'ятий раз нападали по-справжньому. Учора вночі Вольм із Вілартом теж, у прямому сенсі, гралися з вогнем. Ворожі укріплення загули, як вулик. Вольм зловтішно подумав, що феріусці, певно, вже вимоталися і тілом, і духом.

Невдовзі після того, як Вольм почав горлати, з ворожих позицій полетіли лайка й каміння. Відстань була завелика, щоб влучити, але часом камінь падав мало не під ноги.

Та вбити чи поранити такий не міг. З годину вони дошкуляли ворогові, і на цьому Вольмова робота скінчилася. Усі, наче вдоволені, разом рушили назад на свої позиції.

— Відколи це ми стали церковним хором?

Баріто влучно пожартував, і Вольм розреготався. Почувши регіт, вороги знову розлютилися.

— А Баріто іноді таки каже розумні речі. Гляньте: феріусці, схоже, просять на біс!

Дюей — бам-м! — гримнув бойовою сокирою об щит і вдоволено кивнув.

— Ми ж не задарма співаємо.

Вольм сказав це з серйозним виглядом, і Хозе весело підхопив.

— Атож, артистам годиться платити.

— А вони замість плати лише каміння кидають. Скупердяї.

Порівняно з попередніми боями, тримати облогу й чекати, поки ворог зголодніє, Вольмові було зовсім легко. Днями феріусці не витримали й пішли на вилазку, але щойно вийшли з укріплень, їх ударили звідусіль, і вони ні з чим повернулися назад. Ховатися в копальні зручно, але виходів небагато, тож куди підуть на прорив, вгадати неважко. Феріусців потроху, але впевнено заганяли в кут.

Минуло ще два тижні відтоді, як вони стали табором, а облога тривала без великих боїв. Вольм і далі дошкуляв і дражнив ворога, а з Вілартом вправлявся в магії й у навичці, що звалася 《Вогонь мертвих》. Навіть звичайна магія, коли вийде з-під контролю, наробить біди довкола, а 《Вогонь мертвих》 куди небезпечніший. Схибиш — і зачепиш цілий взвод своїх. Тож керувати навичкою він учився в покинутому тунелі копальні.

Силу вогню втримати було важко, і стіни тунелю геть почорніли від сажі. Тепер Вольм уже вмів більш-менш спрямовувати вогонь, але те, що під Ейденбургом не постраждали свої, було чистим везінням.

А найважче — утримувати навичку. Мани вона жерла страшенно: за сорок секунд, не більше, у Вольма не лишалося ні краплі. А без мани не буде й 《Потужного удару》, та й тіло слабне. Прорахуєшся з часом — і в бою це смерть.

Муштрували й Нор із Баріто. Дюей та інші, кому бракувало руху, ганяли їх у рукопашній і відпрацьовували з ними удари. Одного разу Баріто, діставши дерев'яним мечем по голові просто через гребінь, кинувся на командира з криком "Та краще вбийте вже-е-е!". Відтоді у відділенні з цього сміялися. Звісно, за секунду Баріто вже обіймав землю, а перепало й Нор.

Згадавши розгублені обличчя новачків, Вольм утомлено видихнув. Щоденне тренування навички висмоктувало ману дочиста. Від тридцяти секунд 《Вогню мертвих》 тунель перетворився на розпечену котельню. Кажани, що жили тут здавна, від таких щоденних вогнів перебралися деінде. А ті, що не встигли, запеклися живцем. Сили рухатися Вольм ще мав, але навалилася страшна втома. Аж хотілося розпластатися й не ворушитися.

— Ну що, Вольме, закінчив?

Від входу до тунелю гукнув знайомий голос, Хозе.

— Ага. Ще трохи — і впаду.

Вольм рушив до виходу. Хоч і ліньки було, але дорогою він позбирав казанки й горщики, що висіли вздовж стін.

— Ти довго, я вже хвилювався.

Хозе всміхався, але Вольм йому не повірив.

— Хвилювався ти, мабуть, ось за це.

У руках Вольм тримав в'ялену рибу й м'ясо. Невідомо, кому це спало на думку, але його тепер мали за живу кухонну піч. Спершу харчі вішали надто близько до 《Вогню мертвих》, і вони згоряли дотла, але врешті, методом спроб і помилок, знайшли, де саме і як далеко їх вішати.

Тепер їжу несли вже й з інших відділень. Дехто навіть змайстрував пароварку й ласував м'ясом на парі.

Вольм хотів обуритися, але за чудову кухонну піч його мали не тільки Дюей, а й командир взводу Козур і навіть ротний. Тож довелося змиритися. Ротний ще й цілком серйозно заявив, що це "розумне повторне використання мани, витраченої на тренування".

А Козур теж схвалив, мовляв, "підривати бойовий дух ворога запахами — важлива справа". Вольм не сумнівався, що насправді обом просто хотілося смачно поїсти.

До того ж після вправ від жару в тунелі гинули всі комахи й гризуни, а біля входу було тепло й затишно, тож туди дедалі частіше збиралися солдати. Не відпочивав і Віларт. Поки тягнулася облога, він невтомно працював живим водогоном, от тільки настрій у нього був препаскудний.

— Та годі тобі. Ти ж і сам залюбки їси те, що я готую.

Харчі возили з Майярду, та й на місці їх справно забирали в місцевих, тож постачання хайсеркського війська працювало як слід. Але людські бажання — страшна сила. Кому набридла прісна їжа, той рятувався сам, як умів.

Зголоднілі за смачним, вояки з відділення щодня ганялися за дикими птахами й стали справжньою грозою пташок. І найбільше вполювала Нор, що приголомшило Вольма.

Вона вправно добувала здобич пастками, каменем, з лука. Кажуть, її дід був мисливцем, а вона часто ходила до лісу, щоб роздобути їжу. Баріто, якого обійшла дівчина з того самого призову, щосили старався не відставати, але Вольм бачив, що шансів у нього небагато.

— Ну, є таке.

Вольм чесно визнав, що Хозе має рацію. Той розламав приготовану на парі пташку й простягнув йому. Підсолене м'ясо стало м'яким, і що довше жуєш — то смачніше. Смачно, і як винагорода за труди це теж непогано, але Вольм наполягав, що мани він витрачає дуже багато, тож ці калорії йому справді потрібні.

— Еге ж, скоро цьому життю кінець.

Хозе тихо пробурмотів це й доїв м'ясо.

— Це ти про що?

Хозе прожував і лише тоді відповів.

— Кажуть, останніми днями більшає ворожих утікачів. Схоже, чимало їхніх солдатів уже готові здатися. Наші дошкульні напади діють, і запахи, як не дивно, теж.

Смаглявий хлопець розреготався й ляснув себе по коліну.

— Сам подумай. Ти в облозі, вдень і вночі напади й гамір. Ти щосили тримаєшся, жуєш свої запаси по крихті, а вороги тим часом смачно наминають.

Вольм уявив. Напади вдень і вночі, харчі хоч і не скінчилися, а їсти доводиться ощадливо. А вороги тим часом їдять, що хочуть, і запах на всю округу. Якийсь час можна триматися бадьоро, але коли це тягнеться довго, рано чи пізно зламаєшся.

— …А й справді.

— Отож. Тішмося, поки воно ще є.

Ну й міцні ж у Хозе нерви, якщо він тішиться останніми днями такої відпустки. Вольм потай вирішив у нього повчитися.

Минуло три дні від тієї розмови в тунелі. Бойовий дух феріусців дедалі падав, і проти них от-от мали почати великий наступ. На горі з копальнею стояло кілька укріплень, ряд за рядом углиб. Хайсеркці збиралися захопити південний мур, де стояла одна з ворожих брам. Досі нічого незвичного, але те, у що вплутали Вольма, йому ніяк не подобалося.

— Чорт, чого це я маю лізти у фортецю й усе там підпалювати?

Фортеця стояла в горах біля копальні, розгорнути там багато людей було ніде, тож числом її не задавиш. От Вольмові й наказали: з невеликим загоном уночі вдарити, підпалити мур і посіяти безлад.

— Тебе вибрав сам командир батальйону Лігурії, це велика честь!

Командир казав це без жодної іронії, і від того було ще гірше.

— Не переживай, з тобою піде маг вітру.

Вольм хотів заперечити, що коли весь задум тримається на силі однієї людини, то військо працює не як слід. Та, на жаль, простий солдат, хай навіть і вправний, права відмовитися не має.

Нехай із ними йде бойовий маг вітру, але всього їх лише двадцятеро. А ворогів — понад двісті. Вольмові сказали: щойно зчиниться безлад, дві роти, і відділення Дюея з ними, одним махом прорвуться. Але якщо затягнути, підоспіє ворожа підмога.

Вольмові цього зовсім не хотілося, але ні час, ні начальство його не чекали. Відділення провело його, і він пішов на збір, до намету ротного, куди зазвичай і близько не підходив. Привітавшись із вартовим біля входу, Вольм зайшов. Усередині зібралося десь тридцятеро солдатів.

Хоч намет і великий, а здавався тісним. Зазвичай про задуми й накази Вольмові розповідав Дюей, а сам він на нараді був уперше. Командира тимчасового штурмового взводу прислали з батальйону Лігурії. Дехто з присутніх був Вольмові знайомий.

— Усі тут.

Заговорив ротний із батальйону Лігурії.

— Задум простий. Маг вітру допоможе вам перебратися через мур, і ви захопите його ділянку. Ціль — вежа праворуч.

Ротний ткнув пальцем у потрібне місце й пояснював далі. Вольм опустив погляд. На новенькій карті до дрібниць були позначені укріплення копальні, певно, зі слів полонених і розвідників.

— Захопите прохід на мурі біля вежі, а тоді Вольм своїм 《Вогнем мертвих》 спалить усіх, хто у вежі. Там і пробиватимемо вхід. А до того тримайте вежу за всяку ціну. Входи Вольм загородить 《Вогнем мертвих》. Вогонь і ворога не пустить, і висвітить його в темряві. Тільки своїх не підсмаж.

На останні слова ротного відгукнулися сухим сміхом. Вольмові теж кортіло засміятися, але тоді на нього точно скоса подивилися б. Тож він просто мовчав.

— Якщо вас помітять до того, як залізете, — одразу назад. Відступ прикриємо. Усе. Хай щастить у бою.

Ще трохи поговорили, і перша Вольмова нарада скінчилася менше ніж за десять хвилин. Обмотавши зброю й спорядження ганчір'ям, щоб нічого не брязнуло, Вольм поповз до воріт.

Одяг і обладунок бруднилися землею й терпким соком бур'яну. Земля поналипала навіть на обличчя, але Вольм не зважав: однаково, поки доповзе, вимажеться.

Вогні на проході муру, ще недавно далекі, були все ближче. Світили чим попало: магічними каменями, мохом, що світиться, чорною водою, але щоб розгледіти того, хто підкрадається, цього вистачало. До муру лишалося ще понад сто метрів, та в когось міг бути хист відчувати чужих або добрий нічний зір. Поки Вольм доповз так близько, нерви в нього геть стерлися. Він уже розрізняв ворожі постаті. Дехто навіть позіхав.

Не те щоб Вольм виправдовував ворогів, але й цієї ночі їм цілу годину дошкуляли нападами, тож пильність, певно, притупилася.

Інакше його, може, помітили б іще дорогою й тепер гнали б, наступаючи на п'яти. Вольм повільно стер рукою з обличчя землю й надів бойову маску. Маска радісно задрижала, наче не могла дочекатися бою.

— Будь чемна. Зараз почнеться.

На диво, маска мала не лише волю, а й розум: послухалася й перестала тремтіти. Вольм угамував серце, що калатало, дихав ледь-ледь і притиснувся до землі якнайщільніше. Нарешті подали умовний знак. Він перестав ховатися й, підхоплений магією вітру, вмить помчав до муру.

— 《Берст》!

Вітер підкинув солдатів, і вони разом опинилися на мурі. Почувши дивний звук, ворожий солдат визирнув з-за муру просто перед Вольмом. Очі широко розплющені, горло смикнулося, він хотів щось крикнути, але Вольмів довгий меч відтяв йому голову швидше.

— Воро…

Сусід убитого з переляку теж хотів закричати, але бойовий молот когось зі своїх змусив його замовкнути навіки. Раптовий напад ішов куди краще, ніж думали. Тихо поклавши більше ворогів, ніж пальців на руці, Вольм удерся до вежі. Одразу за входом була кімната, де відпочивала зміна з шести солдатів.

— Ворог!.. А-а, а-а-а, а-а-а-а!!

Коли вже забралися так далеко, ховатися не було сенсу. Крик про нічний напад одразу ж перейшов у вереск. 《Вогонь мертвих》 перетворив кімнату на саме дно пекла. У тісноті охоплені вогнем солдати качалися по підлозі, щоб збити полум'я, але воно шаленіло звідусіль і не давало цього зробити.

Оминаючи вогонь, хайсеркці добивали ворогів, що корчилися на підлозі. На даху вежі про бій унизу дізналися на мить пізніше. Вольм вибіг сходами нагору й пустив вогонь і на дах. Полум'ю не було куди дітися, вітер гнав його, і воно виривалося між зубцями й дахом.

Солдати у вогні, рятуючись від пекельного жару, падали вниз. Живі смолоскипи й палаючий прохід на мурі сповістили всю округу, що тут бій.

— Напад!! Підйом, усі на місця!!

— Третя вежа горить! Що це за синій вогонь?!

— Як може горіти кам'яна вежа?! Чорна вода з Ліберітоа?

З будівель усередині фортеці, мов із розворушеного вулика, сипонули солдати. Вольм аж здивувався, скільки їх туди напхали.

— Вольме, знизу лізуть!

Кричав командир тимчасового взводу, зібраного для цього завдання. З даху вежі стріляли з луків і раз у раз били магією, відганяючи ворогів. Щоб не зачепити своїх, Вольм погасив навичку й мало не з'їхав сходами вниз. Назустріч йому, нагору, бігли товариші з луками за плечима.

— Ми на місцях. Давай!

Командир взводу подав знак. Найважче було позаду, далі треба було тільки втриматися. Вольм пустив 《Вогонь мертвих》 на обоє дверей, що вели на мур, і на сходи вниз, у фортецю.

— Ай?!

— Назад, швидше на-а-азад!

Феріусці, що кинулися на прорив, усі відкотилися. Не пощастило тому, хто не встиг утекти. Він покричав іще мить-другу, а тоді задихнувся, бо вогонь спалив йому легені. Вольм тримав 《Вогонь мертвих》 якихось кілька десятків секунд, але для оборонців вони стали фатальними. Велетенський сигнальний дим і вогнище сповістили своїх, що задум удався.

У нічній темряві залунав рев роти, що чекала напоготові. Зазвичай Вольм сам кричав у тому натовпі й не знав, як це звучить збоку, а тепер, опинившись по той бік, зрозумів. Такої сили голосу й такої жаги вбивати він не бачив ще в жодного ворога. Добре, що це свої. Аби тільки помилково не вдарили й по ньому.

— Вони ж нас не переплутають?

— …Мабуть, ні.

Вольм гукнув до тих, що на даху, але відповідь його не надто втішила.

— Відбийте вежу, поки не підійшли їхні головні сили!! За всяку ціну!!

Внизу ворожий командир лютував, але з усіх сил намагався навести лад. Вольмові тільки того й треба було, хай і далі там метушиться. Навичку він тримав уже більше як пів хвилини, і тримати її далі ставало дедалі важче. Він її погасив. Жар не спадав, і де-не-де ще горіло. Вольм важко дихав, і тут почув таке, що не повірив своїм вухам. Кілька людей легко бігли сходами нагору.

— Вороги піднімаються!!

— Ти що, жартуєш?!

Вольм гукнув командирові взводу, а той не повірив. Якби ж то це був жарт… Кроки наблизилися впритул, і Вольм нарешті побачив, хто це.

Троє чоловіків. Стоячи проти них, Вольм зрозумів, що кожен має якусь навичку чи магію. Певно, один умів підсилювати тіло маною, другий володів вогнем, тією самою стихією, що й він сам, тож витримував жар, а третій був магом води.

Як не хотілося Вольмові це визнавати, але маг води гасив вогонь і прикривав водою двох інших, так вони й піднялися. Та й сам Вольм дбав більше про те, щоб протримати вогонь довше, а не зробити його сильнішим.

— Прикрийте мене!!

— У тому вогні? Здурів? Нас тут знизу так підсмажує, що от-от попадаємо.

Свої від вогню трималися подалі, і поруч із Вольмом нікого не було. Ну й охорона, мало не буркнув він. А вороги вже вдиралися до кімнати. Вольм ударив алебардою першого, вклавши в замах 《Потужний удар》. Лезо зі свистом розітнуло повітря, але ворог легко прийняв його на дворучний меч.

Вольм уже вважав себе сильним, але тут було не до жартів. Троє вправних бійців проти одного — це як танцювати на мінному полі, де не можна схибити жодним рухом.

Вичавлюючи рештки мани, Вольм знову пустив 《Вогонь мертвих》. Той, що підсилював тіло, приймав 《Потужний удар》, але під 《Вогонь мертвих》 не підставлявся. А двоє інших, навпаки, 《Потужного удару》 уникали, зате вогонь витримували.

Вольм відбив дворучний меч, і збоку на нього полетіли довгий меч і магія води. Меч він відвів латною рукавицею, а воду спинив 《Вогнем мертвих》, але мана танула на очах. Спереду наступав той, що підсилював тіло, а маги вогню й води його прикривали. Якби всі троє добре володіли мечем, Вольм уже лежав би. Маги, певно, звикли бити здалеку, а впритул билися гірше.

Мани лишалося менше ніж на чотири секунди. Якщо битися як звичайно, вона скінчиться, і тоді Вольма точно заб'ють. 《Вогонь мертвих》 накинувся на мага вогню. Той затулився круглим щитом і тримався, але Вольм усе додавав жару.

— У-у, кх, а, а-а-а-а, а-а-а!!

Здавалося, нічого не вийде, але від такого жару зайнявся навіть камінь підлоги й стелі, і 《Вогонь мертвих》 нарешті дістав мага, якого досі не брав, і обвив його тіло.

— Вайгнере?!

Один із солдатів вигукнув ім'я палаючого товариша й кинувся на Вольма, щоб спинити 《Вогонь мертвих》. І тут вони почали діяти вже не так злагоджено. Маг води, що досі прикривав своїх від синього полум'я, вилив воду на того, що горів. Добрий товариш, але поганий солдат. Це їх і згубило.

У того, що підсилював тіло, не витримали пальці, бо вони весь час були найближче до вогню. Рука з усього маху пішла вниз, а дворучний меч полетів кудись убік. Ворог кинувся його підняти, але вістря Вольмової алебарди влучило йому в серце швидше. Лишився один.

Вольм саме хотів узятися за останнього, як той, із пробитим серцем, ухопився за алебарду й обхопив його руками.

— Бий його-о-о!!

Солдат кричав, випльовуючи чорну кров. Останнім був маг води. Тепер він уже не прикривав інших, а йшов добити Вольма.

— Пусти, гад!!

Гаркнувши, як справжній лиходій, Вольм ударив смертника тильним боком латної рукавиці в обличчя. Але той лише трохи послабив хватку.

Маг із ревом летів на Вольма. Той устиг підставити латну рукавицю, але меч, що з усього розмаху йшов згори, не спинився й глибоко ввійшов йому в плече.

— Ай, бо-о-ляче!!

Побачивши цей удар, той, що підсилював тіло, вдоволено осів на підлогу.

— Здо-о-охни! Здохни-и-и!!

Маг хотів глибше втиснути меч, але Вольм кинувся на нього й обхопив руками. Впритул мечем як слід не замахнешся. Лезо билося об Вольмові рукавиці й тулуб, але по-справжньому дістати не могло.

Зчепившись, вони качалися по підлозі. Справжня бійка без правил. З плеча так лилася кров, що сили у Вольма майже не лишилося. Маг подався вперед, щоб сісти на нього верхи, і навалився всією вагою. Повітря вилетіло з легенів, але Вольм устиг затиснути ворожу шию між пахвою й рукою. Це прийом на удушення, захват шиї спереду.

— Кх?! У-у-у, кх-х…

Маг бив Вольма в живіт, намагаючись вирватися, але той обвив ногами його поперек і притиснувся ще щільніше. Скільки минуло, кілька десятків секунд чи кілька хвилин, Вольм уже не знав. Він скрутив ворогові шию як слід, щоб уже напевно. Якщо навіть той, із пробитим серцем, тримав його з нелюдською силою, то, може, хтось і зі зламаною шиєю ще бігатиме.

На щастя, страх виявився марним: маг більше не ворухнувся.

— Ху… ху-у… трясця…

Віддихавшись, Вольм зіпхнув із себе труп. Він ледве не вмер. Ні мани, ні сил не лишилося, а він ще й бився, стікаючи кров'ю, тож голова страшенно паморочилася. Увесь був у власній і чужій крові. Чимало воїнів і солдатів, багатих на ману, створюють із неї щось на кшталт плівки, яка стримує кров і не дає вивалитися нутрощам, і б'ються далі, наче берсерки. Але у Вольма мани вже не було, тож нічим було зарадити.

Раптом Вольм відчув когось за спиною й обернувся, а над ним уже опускався довгий меч.

— Що…

Маг вогню, якого Вольм підпалив першим, був іще живий. Обгорілий з голови до ніг, він не видав ні звуку, але жага вбити в ньому не згасла. Вольм уже й руки підняти не міг. Він зціпив зуби, чекаючи болю, а маг просто впав на нього. Вольм щосили викрутився й вибрався з-під нього.

— Живий?

Це був командир взводу, з яким Вольм перегукувався на сходах. У потилиці ворога глибоко сиділа стріла.

— Ага, дякую, врятував. Але міг би й… трохи раніше. …З мене мало фарш не зробили.

Вольм жартував, але насправді йому вже було не до жартів.

— Щоб лізти в таке полум'я, треба перестати бути людиною. А я ще не перестав.

Говорячи, він переводив погляд із мертвих ворогів на Вольма й назад. Вольмові кортіло хоч словом заперечити, але крові він утрачав уже забагато.

— …Е, та ти й справді ледь живий. Обіпрись на мене. Нагорі тебе перев'яжуть. Ці кілька хвилин ми й самі протримаємося.

Солдати, що ховалися на даху вежі, спускалися й ставали біля входів. Під муром уже стояли свої й от-от мали вискочити на прохід. Вольма поклали на підлогу, а просто поруч лежав солдат, якого він підпалив першим. На відміну від інших, що живими смолоскипами летіли з висоти, цей не впав, а згорів тут, усередині.

— Е, вибач. Потерпи трохи такого сусіда.

Солдат, що його перев'язував, жартував жорстоко. Та Вольмові нарікати не випадало: сам же його й спалив…