Розділ 11 — Тепершнє і Минуле...?

Розділ 11 – Тепершнє і Минуле ...?

Вівторок, 14 червня. З суботи безперервно лив дощ.

У Чікаґе сьогодні знову була зустріч, тож Сакуто прийшов на станцію сам.

Хікарі вже чекала і, побачивши Сакуто, махнула рукою, показуючи йому, куди йти.

Вираз обличчя Хікарі був трохи похмурий.

«Невже з Чікаґе щось трапилося?», - запитав він.

"Вчора, знаєш, Чіі-чян повернулася додому пізно, і вона виглядала не так, як зазвичай. Була похмура, чи, може, сердита... Можливо, це через майбутній спільний захід".

"Зрозуміло... Я не бачив її з учорашнього дня. Навіть на перервах вона здається зайнятою... Може, ти щось чула?"

"Ні... Але по її обличчю було видно, що сталося щось неприємне...

Сакуто сказав «Зрозуміло» і опустив очі, але у нього була приблизна ідея.

Це, мабуть, ті двоє з Академії Юкі, але ще рано робити висновки, бо Чікаґе нічого не сказала.

"Сакуто, що нам робити? Зазвичай, коли Чіі-чян така, вона намагається все робити сама..."

«Ти хвилюєшся за Чікаґе?»

«Так... Чіі-чян завжди тримала свої переживання у собі... Я лише сподіваюся, що вона не буде надто перевантажена...»

Хікарі говорила з незвично похмурим виразом обличчя.

Сакуто теж дедалі більше хвилювалася.

"Хікарі, як щодо того, щоб піти в зал ігрових автоматів?

"Що? Не думаю, що це гарна ідея..."

"Хікарі, тобі треба змінити обстановку. Ти зараз така похмура."

"Що? Правда? Не знаю... можливо, ти маєш рацію..."

Сакуто посміхнувся і повів Хікарі до ігрового центру.

***

Прийшовши до ігрового центру, вони не знали, що робити, і блукали по першому та другому поверхах.

Сьогодні їм не хотілося грати в «Енсам». Хікарі теж не мала настрою.

Зрештою, вони спустилися на перший поверх, обійшли зону уловлювання НЛО і подивилися на плюшевих звіряток крізь скляну вітрину.

«...Милий.»

Персонаж, про якого пробурмотіла Хікарі, був кроликом Усапйоко.

Усередині футляра були брелоки, як маленький білий, так і чорний.

Сакуто невиразно пригадав свій візит до будинку Усамі минулого тижня.

Того дня вона була вдягнена як дівчинка-кролик, але чи любить Хікарі кроликів?

«Ти любиш кроликів?»

"Так. Знаєш, моє прізвище та прізвище Чіі-чян- Усамі (кролик), тож вони мені подобаються з дитинства".

Сказавши це, Хікарі вставила монету і почала керувати рукою.

«А, погано...»

Хікарі скрушно засміялася і здалася після однієї спроби, все ще не в найкращому настрої.

"Якого ти хотіла? Білого чи чорного?"

"Чорного. Я думала подарувати його Чіі-чян, бо їй теж подобається Усапйоко".

«Зрозуміло... Ви справді дуже близькі»

"Так. Ми майже ніколи не сварилися."

Він може собі це уявити. Навіть якщо Чікаґе чимось розсердиться, з таким характером, як у Хікарі, до великих сестринських сварок справа, мабуть, не дійде.

«Хікарі... Ти коли-небудь хотіла ходити до школи з Чікаґе?»

"Так. Коли я була в початковій школі... ну, не кожного дня..."

«Що?»

Хікарі розсміялася, як дитина, яку впіймали на пустощах.

«Коли я була в четвертому класі, в моєму класі було дві дівчинки, з якими я була близька».

Хікарі раптом почала згадувати минуле.

Хоча вона, здавалося, згадувала з любов'ю, в її виразі обличчя проглядався відтінок смутку.

«Їх було двоє», мабуть, означає, що цих двох більше немає з нею.

"Але чомусь... раптом вони почали битися за мене. "Ти ж хочеш погратися зі мною? Хіі-чян, ходити сюди», і так далі...»

«Ти опинилася між ними?»

«Так... Це було справді важко, я думала, чому вони не можуть просто порозумітися».

Хікарі насупилася з гіркою посмішкою.

Я почала думати, що погані стосунки між ними - це моя провина... Я дуже хвилювалася і радилася з вчителем, але мені лише сказали: «Важко бути популярною», - і не сприйняли всерйоз... Тоді я подумала, чи не краще було б не ходити до школи..."

"Через це вона перестала ходити до школи?

Заради їх примирення - ну, він не впевнений, що це можна назвати примиренням у даному випадку. Але на той момент, можливо, Хікарі не мала іншого вибору, окрім як вчинити так, щоб вирішити проблему.

"Після двох вихідних, коли я повернулася до школи, вони були разом, хвилювалися за мене. "Хіі-чян, з тобою все гаразд?" І тоді я зрозуміла..."

«Зрозуміла що?»

"Що мені краще не бути там, де вони можуть бути разом. Якщо їх об'єднує те, що вони хвилюються за мене, то мені краще триматися подалі від школи..."

Сакуто хотів зрозуміти, на що натякає Хікарі, але не зовсім зрозумів.

Він ніколи раніше не думав про «необхідність триматися подалі від школи».

Хоча існують різні причини та цілі для відвідування школи...

"Але якщо я не буду ходити до школи, Чіі-чян і тато з мамою будуть хвилюватися, тому я почала вчитися самостійно. Зараз я цікавлюся фізикою та хімією, але раніше це були біологія та ергономіка".

«Як ти це вивчаєш?»

"Є книжки та інтернет, але YouTube - це щось неймовірне! Люди з усього світу проводять дослідження в різних галузях, і там є функція перекладу. Хоча субтитри іноді бувають кумедними".

Сакуто хіхікнув: «Це, безумовно, правда».

«Астрономія і ракетобудування теж... Я говорила зі шкільним консультантом і подумала, що клінічна психологія здається цікавою».

Він подумав, що це також може бути формою втечі.

Вона здавалася чимось схожою на нього, і він відчував, що може її зрозуміти.

«Отже, Хікарі... ти почала боятися ходити до школи?»

«...Так. Я, мабуть, боюся, боюся ходити до школи... боюся, що через мене зіпсується атмосфера...»

Хікарі згорнулася калачиком, і він подумав, що вона може зникнути.

Потім вона легенько взяла Сакуто за рукав.

Йому здалося, що якщо він стисне цю руку трохи сильніше, то Хікарі може зникнути прямо на його очах. ***

«Ось чому Чіі-чян дивовижна... Вона тримається прямо, навіть коли сама... Вона занадто сліпуча для мене, і хоча я хочу ходити з нею до школи, мої ноги просто не хочуть рухатися...»

«Хікарі... можна я скажу тобі, що я думаю?»

«Так...?»

Сакуто підняла Хікарі.

"Чікаґе сказала, що їй теж страшно. Здається, вона думає, що виділятися - це не так вже й погано, але Чікаґе іноді буває страшно. Тож Хікарі нічим не відрізняється від неї. У кожного є щось, чого він боїться."

«Але це не той самий страх... Різні якості, чи то пак, становище і ситуація...»

"Ну, це правда. У кожного є свої обставини.

Хікарі спантеличено нахилила голову.

"Але, можливо, настає час, коли ти повинен зустрітися з цим страхом і об'єднати свої сили з кимось, чи не так? Звісно, було б круто протистояти йому наодинці, як герой, але навіть герої іноді співпрацюють зі своїми супутниками, чи не так? Зрештою, ми ж звичайні люди".

Тоді Хікарі, здавалося, щось зрозуміла і сказала: «Зрозуміло».

«Сакуто, ти ж вважаєш мене звичайною людиною, так?»

"А, це було б грубо? Тобі б сподобалося, якби тебе називав генієм?"

«Геній... Коли Сакуто каже це, це звучить трохи саркастично».

«Чому?»

Хікарі лише посміхнулася, не відповідаючи.

«Знаєш, після того, як я зустріла тебе Сакуто, закохалася в тебе і була поцілована тобою... я нарешті знайшла відповідь».

"Відповідь? На що?

«Після того, як ти дізнався, що ми близнючки, ти сказав: »Ви обидві мені подобаєтеся«, так?»

«Ух... Озираючись назад, я думаю, що це був поганий спосіб зізнатись вам...»

"Ні, для мене це було найкраще зізнання. Тоді Сакуто не сказав нічого на кшталт «Давайте розірвемо наші стосунки», так?"

"Це тому, що ви обидва мені подобалися, і навіть якщо ми не могли б зустрічатися, я хотів би залишитися друзями... Хіба це не занадто низько? Занадто зручно?"

Хікарі щасливо посміхнулася.

"Ні, це найкраще. Слова Сакуто, сказані тоді, були дуже позитивними."

«Справді?»

"Так. Це не було двозначно, і ти правильно сказа в , що ми тобі подобаємося. До того ж, ти думав і про мене, і про Чіі-чян. Ти намагався залишитися з нами друзями... Це були саме ті слова, які я не могла сказати, коли була у четвертому класі".

«Що...?»

«Я люблю їх обох, тому хочу, щоб вони перестали битися і ладнали... Я нарешті зрозуміла це, почувши слова Сакуто».

Сакуто зрозуміла ще одну річ. Ось де був зв'язок з минулим Хікарі.

"То ось воно що... Коли я відмовив вам обом на ваші зізнання...

Так. Я запропонувала: "Чому б тобі не зробити обох близнючок своїми дівчатами?" Мені здалося, що я знайшла найкращу відповідь, яку не могла знайти тоді."

Сакуто був повністю переконаний і вражений.

Хікарі, порівнюючи себе зі своєю минулою версією, обрала новий шлях у цій ситуації.

Навіть якщо іншим він здавався безглуздим, це був новий шлях, який об'єднав почуття всіх трьох.

Шлях, на якому ніхто не буде принесений в жертву і ніхто не буде засмучений.

Її рішення не ходити до школи заради двох конфліктуючих друзів - і саме через свій досвід прогулів та зустріч з ним - Хікарі проклала цей новий шлях.

«Хікарі... Ти справді геній»

«Ехе-хе-хе!»

Спостерігаючи за тим, як вона з посмішкою робить знак миру, Сакуто, природно, теж посміхнулася.

"Але знаєш, саме завдяки тобі, Сакуто, у мене з'явилася ця ідея. Ти знайшов відповідь на те, що я хотіла сказати - відповідь, яку я так довго шукала".

Він криво посміхнувся.

«Ну що ж... Я ніколи не думав, що те жахливе зізнання призведе до такого...»

«Хе-хе, але це було найкраще зізнання, яке я коли-небудь чула».

Але це ще не кінець. Фундаментальна проблема Хікарі не була вирішена.

«Хікарі, дозволь мені спробувати...»

Сакуто вставив монету і почав керувати краном.

«Вибір лише одного з двох може здатися очевидним і правильним у звичайному мисленні».

«Так?»

«Але завдяки тобі Хікарі я нарешті зрозумів.»

Кран схопив і білу, і чорну Усапйоко одночасно.

Піднявши їх, він рушив до відсіку падіння іграшок. Коли Хікарі вигукнула «Ах», пролунав звук привітання.

Сакуто вийняв призи і вручив їх Хікарі зі словами

"Я щасливий, що познайомився і зустрічаюся і з Хікарі, і з Чікаґе. Можливо, справа не в тому, щоб іноді обирати когось одного, а в тому, щоб насолоджуватися щастям з обома. Кожен день з вами двома приносить задоволення, і гарний настрій мені".

"Сакуто...

"Отже, нам не може не вистачати хоча б однієї людини. Адже ми як шматочки пазла, і те що ми втрьох разом, це чудово."

«...Так!»

Хікарі щасливо звузила очі.

«Отже, Хікарі, я хочу попросити тебе про послугу.»

"Послугу? Яку послугу?"

"Я такий же, як ти Хікарі. Зараз я боюся ходити до школи..."

На мить у його свідомості ледь не спливли сцени з молодших класів, але Сакуто стримався.

"Сакуто теж? Прямо зараз...?"

"Зараз там ті двоє з іншої школи - люди, з якими у мене були різні проблеми в молодших класах... Але мені все ще подобається Чікаґе і я хочу щось з цим зробити... Якщо Хікарі буде зі мною, думаю, мені не буде страшно. Тому я хочу, щоб ти пішла зі мною в школу."

«Але ж я...»

Хікарі міцно стиснула праву руку перед грудьми.

Здавалося, вона вагалася.

Обличчя Сакуто напружилося, але на його губах з'явилася посмішка.

"Якщо Хікарі злякається, я триматиму тебе за руку. Я не дам нічому тебе злякати, бо ми будемо разом. Тож..."

Якщо згадати, то все почалося тут, з Хікарі.

『 ...? А що таке? Не любиш рукостискання? 』

『 А... ні, нічого... 』

"Тоді я боявся. Боявся, що те саме станеться знову".

"Але тепер, я не буду вагатися. '

Сакуто простягнув праву руку до Хікарі.

"То ти підеш зі мною, Хікарі? Допомогти Чікаґе?"

***

Отже.

Що може бути причиною страху Такаяшікі Сакути?

Він сягає корінням у часи, коли цей світ ще не був кольоровим, коли він зустрів дівчину.

Це було, коли Сакуто ще навчався у четвертому класі початкової школи.

У кутку класу він завжди проводив час на самоті, читаючи енциклопедію про автомобілі.

Оточуючі ставилися до нього як до дивної дитини.

Невиразний і замкнутий. Йому важко дається формулювання абстрактних понять, він нечутливий до чужих емоцій.

Дехто навіть насміхався з нього, називаючи «роботом». ***

Класний керівник відчував у Сакуто щось особливе, щось чуже порівняно з іншими дітьми.

Він був вище середнього в навчанні та спорті і не був особливо невправним у руках. Він просто тихо і спокійно виконував завдання.

Порівняно з енергійними дітьми, він був добре вихованим і ніколи не створював проблем, навіть був надто компетентним.

Можливо, через брак емоційної експресії він здавався оточуючим дещо моторошним.

Однак сам хлопець не виявляв ознак занепокоєння, а вчителька, бачачи, що він не бореться, просто спостерігала за ним.

Але у нього теж було серце.

Він не міг висловити свої емоції, але розумів, що дорослі ставляться до нього з обережністю, і знав, що він той, хто не може вписатися в колектив.

Але він не знав, що з цим робити.

У навчанні та спорті він був вищим за середній рівень і не відчував особливих труднощів, навіть коли залишався наодинці.

Коли потрібно було діяти в групі, йому було достатньо просто бути в одному місці або діяти разом.

Його думка не була потрібна, і він міг обходитися без чужої думки.

Тож у той час Сакуто навіть не відчував себе «неспокійним».

Та одного дня для Сакуто настав переломний момент.

«Гей, хочеш пограти разом?»

Під час обідньої перерви, коли він читав книгу в класі, до нього заговорила дівчинка з його класу.

Це була Юдзукі Кусанаґі.

Він мало з нею спілкувався, але знав її ім'я як однокласниці.

Вона простягнула до нього свою маленьку білу ручку - його запрошували пограти.

Побачивши її безтурботну посмішку, Сакуто вперше відчув занепокоєння.

"Що ж мені робити в цій ситуації?

Відтоді Юдзукі часто запрошувала Сакуто до себе.

Вона ділилася різними історіями, які вона чула і бачила, показуючи Сакуто багато речей.

Сакуто дивувався, чому Юдзукі проводить з ним час.

Він не міг розповідати цікавих історій чи робити щось веселе.

Але чому?

Відчуваючи цікавість, Сакуто запитала її одного дня.

"Що? Я просто хочу дружити з Сакуто."

Дивлячись на неї, Сакуто здивовано нахилив голову, і відчу себе спантеличеним.

«Чому?»

«Чому... чому, цікаво?... Тому що наші будинки близько?»

Тоді він відчув, що нарешті зрозумів, чого йому бракує.

Одного разу Сакуто порадився з матір'ю.

«Я хочу бути нормальним».

У розумінні Сакуто «нормальним» означало мати таких самих друзів, як і всі інші, нормально висловлювати свої почуття і жити нормальним життям.

Звичайно, як усі.

Його мати використала свої зв'язки, щоб зустрітися з дитячим психіатром.

Там з'ясувалося, що Сакуто має «вроджені риси»──

Маючи вищий за середній рівень IQ та пам'ять і сприймаючи надмірну інформацію як болючу, він був не в змозі виражати емоції через цей стрес.

Почавши вчитися впорядковувати інформацію під керівництвом лікаря, він разом з мамою відвідував різні спеціалізовані установи, починаючи збирати для себе відсутні шматочки.

Як правильно реагувати, коли інші радіють чи сумують?

Якою має бути його правильна реакція, коли він радіє чи сумує?

Однак його невиразне і стримане ставлення не змінилося.

Через рік після тренінгу Сакуто вже був у п'ятому класі.

Він продовжував проводити час з Юдзукі, але для Сакуто знову настав переломний момент.

Одного дня Сакуто і Юдзукі стали свідками автомобільної аварії.

Машина з невідомої причини вилетіла зі своєї смуги і врізалася в телефонний стовп, який потім впав на передню частину автомобіля.

Він побачив, як жінка, що залишилася всередині, втратила свідомість.

У цей момент Сакуто ледь чутно почув хлопок у вухах.

Перед очима Сакуто миттєво промайнула структура автомобіля і кадри з телевізійних новин

Замикання електропроводки, витік пального, пожежа в моторному відсіку, приблизно 4 000 пожеж автомобілів щороку в країні...

У голові Сакуто сформувався список можливих сценаріїв.

Потім Сакуто спокійно наказала Юдзукі піти покликати когось із дорослих.

Після того, як Юдзукі пішла, Сакуто наодинці попрямувала до машини, що диміла.

Коли Юдзукі повернулася з дорослим чоловіком, з машини піднімався дим.

Сакуто тягнув по асфальту кульгаву жінку, тримаючи її ззаду.

Дорослий чоловік змінив Сакуто і відніс жінку подалі від машини.

Раптом з водійського сидіння вирвалося полум'я.

Хтось сказав, що жінку, можливо, не вдалося б врятувати, якби це сталося трохи пізніше, але ніхто не помітив, що бокове скло заднього сидіння було неприродно розбите.

"Дивовижно! Прямо як герой!"

Тільки Юдзукі була схвильована.

Здавалося, вона бачила, як Сакуто тягнув жінку.

«Я не зробив нічого особливого».

Сакуто не розповів, як він витяг жінку ю з машини.

«Ні! Якби не Сакуто, та людина...»

«Ні, це тому, що Юдзукі покликала дорослого...»

Після цієї розмови Сакуто трохи замислився над тим, що означає бути «героєм».

Він не любив телевізійних героїв.

Вони вирішували все в ім'я справедливості, навіть якщо це було в ім'я справедливості, за допомогою насильства.

Те, що вони робили, нічим не відрізнялося від зла.

Чому насильство допускається в ім'я справедливості, якщо є справедлива причина?

Сакуто не розумів, але якщо бути героєм означає рятувати людей у біді, він вважав, що це добре.

Він прагнув стати «нормальною людиною» з «робота», але, можливо, змінити свою мету і стати героєм - це один із варіантів.

Так, якщо він не зміг стати «нормальною людиною», тоді він повинен прагнути стати героєм.

Щоб стати героєм, важливі щоденні зусилля. Він вирішив наполегливо працювати, щоб стати героєм.

Відтепер Сакуто вирішив докладати втричі більше зусиль.

Сакуто закінчив початкову школу і вступив до середньої школи.

Приблизно з цього часу стосунки Сакуто та Юдзукі почали поступово згасати, всупереч бажанню Сакуто.

При переході з початкової школи в середню, тести суттєво змінилися.

Ширше охоплення тестів, більше запитань, детальніший підрахунок балів - те, що раніше було ідеальними балами для інших, раптом почало падати.

Тим часом Сакуто завжди отримував відмінні оцінки з усіх предметів.

Він вважав, що це природно - складати тести на відмінно, і не відчував ніякого дискомфорту, чуючи середні бали чи оцінки інших.

Він пишався тим, що докладав утричі більше зусиль.

Проте інші сприймали інтелект Сакуто як «дивний», “дивакуватий”, «ненормальний».

Юдзукі, здавалося, теж так вважала.

Вона ніколи не згадувала про це при Сакуто, але хвалила його з вимушеною посмішкою, кажучи: «Це дивовижно».

Проте реакція Юдзукі все одно була кращою, ніж у інших.

Одного разу після школи, в класі, однокласник на ім'я Шун Мацукадзе розмовляв зі своїми друзями

«Такаяшікі - це щось на кшталт робота, так?»

"Зрозумів. У нього штучний інтелект чи щось таке."

«Він інтроверт, завжди сам, і просто робить те, що йому кажуть, це ж ненормально, так?»

Роботоподібний, інтроверт, самотній, ненормальний - такою була думка про Сакуто. ***

Юдзукі також була частиною групи Мацукадзе.

Вона була боязкою і криво посміхалася, коли йшла разом з іншими. Вона не заперечувала того, що говорили про Сакуто, натомість мовчки зносила це з гіркою посмішкою.

Сакуто хвилювався за Юдзукі.

Відколи Юдзукі перейшла до середньої школи, вона стала більш боязкою і виглядала втомленою.

Звичайно, бути в такій групі має бути важко.

Це було її рішення бути в групі Мацукадзе, і він не заперечував проти цього.

Однак Сакуто сприйняла її криву посмішку як слова, які вона хотіла, але не могла сказати, щоб захистити його.

Тому Сакуто не зважав на те, що про нього говорили.

Доки Юдзукі, яка колись назвала його героєм, розуміла його, цього було достатньо.

Віра в те, що є хтось, хто його розуміє, була його впевненістю.впевненість тю

Навіть якщо він ставав мішенню, це не мало значення, доки його розумів хтось інший.

Він ніколи не сумнівався в тому, що є хтось, хто його розуміє.

У дні, коли йому не вдавалося поговорити з Юдзукі, Сакуто вирішив докласти більше зусиль до своїх власних починань.

Так він вирішив у своєму серці і продовжував свої зусилля тихо і спокійно.

Однак реальність виявилася суворішою, ніж він очікував, як він дізнається пізніше.

***

У маленькій кімнаті для нарад в Академії Арісуяма.

Чікаґе наодинці заклопотано друкувала на клавіатурі.

«Знаєш, серйозно думати про все це - це так по-молодіжному»

«Ахахаха, так, точно...»

Перед нею весело розмовляли Шун Мацукадзе та Юдзукі Кусанаґі, яка сміялаласч разом з ним.

Ці двоє були учнями першого року навчання Академії Юукі та учасниками спільного заходу.

Спочатку Шун сказав, що йому подобаються подібні заходи.

Здавалося, він мав високі комунікативні навички, але навіть у конференц-залі іншої школи він одягнув свою форму і поводився так, наче це місце було його власним.

Він був явно з тих хлопців, які не подобалися Чікаґе.

Юдзукі, з іншого боку, дружила з Шуном, оскільки вони навчалися в одній середній школі.

Однак Чікаґе розуміла, що це була не стільки дружба, скільки те, що Юдзукі просто йшла на поводу у нього.

Вона здавалася милою дівчиною, але, можливо, трохи боязкою.

Дивлячись на цих двох, Чікаґе стримувала зітхання. Спільний захід був запланований на суботу, через чотири дні.

Спочатку Чікаґе запропонувала зробити все так, як вони робили минулого року, тому що є межа тому, що можна зробити з обмеженою кількістю людей.

Спираючись на минулорічні успіхи та виклики, було б більш конструктивно діяти так само і цього року.

Однак цей хлопець, Шун Мацукадзе, почав говорити: «Це було б нудно».

Він запропонував, щоб троє старшокласників зробили щось, що запам'ятається вихованцям дитячого садка, оскільки вони вже разом.

Неохоче визнаючи його ентузіазм, Чікаґе погодилася.

Потім вона запропонувала ідеї для плану, як він і просив.

Але Шун лише негативно відреагував на ідеї Чікаґе, назвавши їх «нудними».

Більше того, оскільки місце зустрічі було в академії Арісуяма, він поводився так, ніби для них було природно розважатися.

Закуски та напої, які вони споживали, готувала Чікаґе. Навіть якщо вона могла пробачити це до певної міри, вона дивувалася, звідки взялася його впевненість.

Так не могло тривати далі.

Тривога, невідкладність і роздратування заганяли Чікаґе в кут.

Нарешті, сьогодні, план просунувся вперед. Але...

«Ну... можу я щось сказати?»

"А? Що?"

«З таким коротким часом на підготовку, хіба Академія Арісуяма збирається забезпечити все це?»

Навантаження було очевидно велике. Більше того, це були завдання, з якими важко впоратися одній людині.

«Ти хочеш сказати, що не хочеш цього робити?»

Чікаґе була роздратована такими запитаннями Шуна.

"Це важко для мене однієї. Я, мабуть, зможу підготувати інструменти, але я б хотіла, щоб ти взяв на себе переговори з дитячим садочком і все інше, що може зробити Академія Юкі?"

Шун злегка посміхнувся.

«Але оскільки це спільний захід і зустріч відбувається тут, в Академії Арісуяма, то цілком природно, що загальною підготовкою займатимешся ти, чи не так?»

"Це спільний захід. Ми маємо багато чого зробити в цей день, тому ми не можемо охопити все ось так".

«Хіба це не питання мотивації?»

«Мотивації?»

В умовах явно нерозумного обсягу роботи мотивація навіть не була проблемою.

«Я маю на увазі, що ми приєдналися до цього спільного заходу, тому що це звучало весело... Ми прийшли сюди вдвох, а ти сама по собі... Ну, я не думаю, що це вина Усамі, але тобі потрібно проявити більше ентузіазму».

Його аргумент був логічним, але, по суті, це означало, що вони не винні у відсутності ентузіазму, а брак мотивації пов'язаний з Академією Арісуяма, тож вони повинні проявити більше духу.

Для Чікаґе було неприйнятно чути, що їй бракує мотивації в такій ситуації.

Поки вони вдвох пусто базікали, вона зайнята була підготовкою плану проекту та матеріалів - ну, точніше, вона була змушена, але все ж таки, вони казали їй, щоб вона проявила більше ентузіазму?

Поки Юдзукі занепокоєно дивилася на неї, Чікаґе намагалася стримати своє розчарування, що наростало.

«Отже, ми будемо придумувати ідеї, а ти просто робитимеш те, що ми скажемо, гаразд?»

Щойно Чікаґе дійшла до межі, Юдзукі несміливо втрутилася.

«Шун... Хіба це не суперечить меті спільного проекту?»

"Все гаразд, все гаразд. Зрештою, хтось має взяти на себе ініціативу. Це цілком природно, що ти підеш за нами, оскільки ми більша група, чи не так?"

«Т-так... можливо... але...»

Юдзукі сказала щось, щоб погодитися з Шуном, змусивши його криво посміхнутися.

"Або що? Усамі візьме на себе ініціативу? Якщо ти можеш зробити це зараз, ми з радістю підемо за тобою."

Це була заява, зроблена, знаючи, що це неможливо. Не провокація, а вимога підкоритися.

Враховуючи дні, що залишилися, і поточну непідготовлену ситуацію, Чікаґе не мала іншого вибору, окрім як проковтнути слова, що мало не підступили до горла.

Чому це так відрізняється від випадку з Сакутою та Хікарі, хоча це ті самі троє людей?

Якби вона знала, що так буде з самого початку, вона б відмовилася, коли Тачібана попросила її...

Поступово розчарування почало наростати. Воно випливало з відчуття неадекватності.

Не тому, що все йде не так, як їй хотілося б.

Навіть зараз вона виявилася достатньо слабкою, щоб хотіти бути з Сакуто та Хікарі, а не з ними - ось що було джерелом її розчарування, її власна неадекватність.

(Я така слабка людина...)

Щойно вона про це подумала, як сталося щось неймовірне.

У двері несподівано постукали, а потім повільно відчинилися.

Очі Чікаґе розширилися. Людина, яка з'явилася, була тією, кого вона найбільше хотіла бачити тут зараз.

На очі навернулися сльози.

"Вибачте... а, Чікаґе? З тобою все гаразд?"