Розділ 12 — Що, якщо перевернути цвях догори дном...?

Розділ 12 - Що, якщо перевернути цвях догори дном...?

"Сакуто... а? Чому ти...!?"

Коли Сакуто відчинив двері до кімнати для нарад, Чікаґе була помітно шокована. Здавалося, в її очах стояли сльози.

Відчуваючи її ситуацію, його серце боліло, але він посміхнувся, щоб заспокоїти її.

«Можу я зараз зайти?»

Перш ніж Чікаґе встигла відповісти «Будь ласка».

"Що? Такаяшікі!?" «Сакуто...!?»

Шун і Юдзукі були здивовані, побачивши Сакуто.

Вони вже давно не бачилися, але Сакуто лише кивнув на знак подяки, а потім підійшов до Чікаґе, яка щось прошепотіла йому на вухо.

«...Навіщо ти прийшов?»

"Я подумав, що настав час для серйозних стосунків."

«...а?»

"Чікаґе, ти в біді, так? Тому я і прийшов. ...Пробач, що запізнився, добре?"

Сакуто сказав це з безтурботною посмішкою, спрямованою на Чікаґе.

«Я рада, що ти тут, але...»

Чікаґе спробувала приховати своє обличчя, яке почервоніло, але не змогла повністю закрити його.

Її переповнювали здивування і радість, на обличчі з'явився невимовний вираз.

Але радіти було ще зарано.

«І я привів ще одного помічника».

«Помічника... Кого?»

У відчинені двері зазирнула

«Привіт, Чіі-чян.»

Це була Хікарі, з незграбною посмішкою, як у дитини, яку спіймали після того, як вона накоїла біди.

"Хіі-чян!? Що ти тут робиш?"

"Я прийшла допомогти Чіі-чян... чи щось таке? Можна мені теж зайти?"

Сказавши це, Хікарі підійшла до Чікаґе.

«А, так, у мене є сувенір для Чіі-чян.»

Діставши з кишені два Усапйоко, Сакуто поклала чорного в руку Чікаґе.

«Усапйоко...?»

"Ми ж з тобою схожі... Вибач, що доставляла неприємності тобі весь цей час? Я завдала тобі багато клопоту, тож тепер моя черга попрацювати для Чіі-чян!"

З очей Чікаґе полилися сльози.

Вона, мабуть, була неймовірно щаслива, що Хікарі прийшла до школи заради неї.

"Давно не бачились, Такаяшікі. Що тут робить чужак?"

Шун посміхнувся до Сакуто.

«Хіба ти не був "навчальним роботом"? Ти нам більше не потрібен, тож іди додому.»

Поведінка Чікаґе раптово змінилася.

«Що ти маєш на увазі цим коментарем?»

"Чікаґе, я поясню пізніше... Давай поки що залишимо це осторонь... Мацукадзе, вибач, але ми з Хікарі не сторонні. Ми щойно офіційно приєдналися до вас як волонтери, як ми й обговорювали з Тачібаною-сенсеєм."

«Справді?»

Шун насупився, явно незадоволений.

«А та дівчина...?»

"Ехе-хе-хе, я Хікарі, сестра Чіі-чян. Приємно познайомитися, Мацудо."

«Я Мацукадзе!»

«Так, вибачте, вибачте.»

сказала Хікарі без жодного сліду вибачення.

Вона точно зробила це навмисно.

До речі, Мацуказе, що ти маєш на увазі під «навчальним роботом»?

«...Хікарі!?»

Хікарі була розлючена.

Хоча її обличчя посміхалося, злість випромінювалася з усього її єства.

Наскільки Сакуто знав, це був перший раз, коли він бачив Хікарі розлюченою.

Напевно, вона злилася через Сакуто та Чікаґе.

«Розумієш, цей хлопець - лише робот, який може лише вчитися... так, Юдзукі?»

«Е-е... ну...»

Коли Юдзукі запнулася на своїх словах, Хікарі посміхнулася, ніби зрозуміла.

«Зрозуміло, то це ревнощі, так?»

«Га? Що ти щойно сказала...?»

«Я сказав, що твоя емоція - це ревнощі.»

Шун люто блиснув очима, і обличчя Хікарі стало серйозним.

"Ти з тих, хто хоче відчувати себе в безпеці, принижуючи того, хто явно вищий за тебе, чи не так? Тобі потрібно бути зануреним у відчуття вищості, тому ти хочеш, щоб навколо тебе були слабші або боязкі люди. Ти не будеш задоволений, якщо вони не будуть рівними або нижчими за тебе, чи не так?"

«Що?!»

"Сакуто - чудовий приклад. Називати його «роботом для навчання» іронічно... ти буквально визнаєш, що ти марний шматок сміття, який навіть не вміє вчитися. Не знаю, може, тобі варто це усвідомити?"

«Хяікарі, зачекай... це вже занадто!»

Сакуто поспішно спробувала зупинити Хікарі.

Не було потреби говорити так багато тому, з ким вони збиралися працювати над спільним заходом.

"Що з тобою? І чому ти так багато говориш... Ми ходили в одну школу з Такаяшікі. Ми знаємо його довше, ніж ти, тож не втручайся в наші стосунки".

"Смішно. У нас з ним тепер «глибші» стосунки... Але все одно ти з тієї ж школи і зовсім не розумієш Сакуто, так?"

«Ах ти!»

"Ні, ти боїшся зрозуміти? Зачекай, ні, ти вже розумієш. Ти словесно ображаєш його, бо боїшся, так? Але чому? Чому ти хочеш домінувати над Сакутою?"

Хікарі подивилася на Шуна та Юдзукі допитливим поглядом.

Вони виглядали незручно збентеженими.

Сакуто навіть відчув холодок від її звичайної гострої проникливості.

Справді, як далеко Хікарі може бачити?

«Хікарі, досить...»

«...Ну, якщо Сакуто ти просиш.»

***

Через деякий час, коли все трохи заспокоїлося, Сакуто отримала пояснення від Чікаґе про досягнутий прогрес.

«Отже, ось що ми поки що вирішили.»

«Тож, по суті, все звалили на нашу дорогоцінну Чіі-чян?»

Хікарі посміхнулася, а Шун і Юдзукі злякалися.

«Хікарі, не треба злитися...»

Шун був все таким же, як завжди.

Виявляв половинчасте лідерство і нав'язував іншим різні завдання.

Нічого не змінилося з часів молодшої школи.

«Але ж цей план... серйозно...?»

Сакуто був вражен.

"У тебе якісь проблеми з цим? Ми думали, що діти будуть щасливі.

"Я не кажу, що це погано. Проблема в тому, що кількість людей обмежена. Якби це було як на минулорічному фестивалі гортензій, трьох людей було б достатньо, але з ляльковими виставами, ігровими турнірами і всім цим... те, що ти хочеш зробити, і те, що ти можеш зробити, - це різні речі"

«Ми можемо зробити це, якщо дуже постараємося!»

"Нас всього п'ятеро. А що ти збирався робити з? ...Тільки не кажи мені, що ти збирався звалити все на Чікаґе?"

Шун на мить здригнувся під поглядом Сакуто, а потім подивився у відповідь.

"Та що з тобою таке? З яких це пір ти можеш мені так відповідати?"

На мить Сакуто був приголомшений.

Він не очікував, що Шун говоритиме з ним так прямо.

Шун завжди дивився на Сакуто зверхньо, але раніше йому ніколи не доводилося висловлювати це вголос.

Можливо, Шун теж втрачав самовладання.

***

"Хм... захопився, бо ти подобаєшся тим близнючкам? Для робота..."

Сакуто на мить відчула подих страху від цих слів.

Але не було потреби боятися. Тепер все було по-іншому. Він мав їх обох.

Тож, з упевненістю, Сакуто заявив.

«У будь-якому випадку, я не робот, який робить те, що ти хочеш, щоб я робив».

«З чого це раптом...?»

«Чікаґе і Хікарі думають так само.»

Говорячи тихим голосом, близнючки, які збиралися встати, здавалося зупинились.

А тепер...

"Академія Арісуяма бере участь лише з однією людиною, тож ми повинні слідувати тому, що скажуть двоє з Академії Юкі, так? Тепер нас троє. За твоєю логікою, академія Юукі має бути тією, до кого треба прислухатися, так?"

«Я не це мав на увазі...»

"Навіть за цією дурнуватою логікою, якщо йдеться про думку меншості та більшості, то більшість має більше влади, чи не так? І ти сказав, що не проти, якщо Чікаґе буде лідером, чи не так?"

«Тц!?»

"Гаразд, ми візьмемо ініціативу на себе. Академія Арісуяма прислухається до думки Чікаґе, гаразд?"

Шун, не маючи що відповісти, роздратовано стиснув задні зуби.

"...Ти хвилюєшся? Жартую, це все ж таки спільний захід, і немає сенсу змагатися за таке низькорівневе домінування. Ми будемо лідерами, але тягар буде порівну розділений між обома школами. Як щодо цього?"

Тоді Юдзукі смикнув Шуна за рукав.

«Шуне, ми повинні слідувати за Сакуто та його друзями...»

«Якщо Юдзукі так каже, то що ж...»

Шун погодився, хоч і неохоче. Йому, мабуть, хотілося клацнути язиком.

Однак він не пішов на нецікавий варіант - просто піти. Він не був настільки егоїстичним.

"Отже, наша сторона з Чікаґе та Хікарі візьме на себе ініціативу. Чікаґе даватиме нам вказівки. Хікарі діятиме вільно. Мацукадзе та Юдзукі виконуватимуть наші з Чікаґе вказівки. Зрозуміло?"

«Зрозуміло!» «Так, залиште це нам!»

Чікаґе та Хікарі з посмішками погодилися.

«Гаразд...»

Шун, здавалося, не мав іншого вибору, окрім як погодитися.

Але тут Юдзукі підняла руку, злегка насупившись, і сказала: "Але...

"Я можу погодитися з цим, але ти впевнений, що все гаразд? Довірити це тим двом..."

Сакуто впевнено кивнув.

"Так, їм можна довіряти. Якщо щось не вийде, можеш звинуватити у всьому мене."

«Сакуто...»

Обидві почервоніли і подивилися на нього.

Крім того, вони потайки тримали його за руки під столом.

Сакуто хотів сказати їм, щоб вони припинили, бо це було надто очевидно.

"Вам краще не забути те, що ви щойно сказали, добре? Якщо нічого не вийде, ти береш на себе відповідальність?"

«Звісно.»

Шун незацікавлено пирхнув, і Юдзукі теж опустила очі, здавалося, їй було незручно.

«Ти справді дуже довіряєш цим двом... а, неважливо, нічого страшного».

Сакуто посміхнувся, відчуваючи, що Юдзукі збирається сказати.

"Ці двоє дивовижні. Ось чому я довіряю їм більше, ніж будь-кому іншому".

Адже я їх хлопець. Але він вирішив не казати цього прямо.

«Гаразд, почнемо.»

Коли Сакуто сказала це, Чікаґе підвелася і підійшла до дошки, а Хікарі швидко відкрила ноутбук, що лежав перед нею.

Звідти все почало рухатися з напрочуд високою швидкістю.

Чікаґе керувала всім за допомогою точних інструкцій, Хікарі виконувала адміністративну роботу з приголомшливою швидкістю, а Сакуто підтримував їх, ділячись завданнями з тими двома з Академії Юкі.

Сакуто побачив нову сторону сестер-близнючок.

Чікаґе проявила лідерські якості, яких зазвичай не мала, ефективно беручи на себе відповідальність.

Вона здавалася добре пристосованою для такого роду завдань.

Хікарі, з іншого боку, завжди думала на кілька кроків уперед і діяла на випередження.

Її випереджувальні дії були великою допомогою для всіх.

В результаті участі в цьому спільному заході Хікарі почала відвідувати школу з самого ранку.

Чікаґе також здавалася більш жвавою, ніж зазвичай.

Коли сестри-близнючки почали ходити до школи і зі школи разом і гармонійно проводити час, сприйняття оточуючих змінилося на краще.

Сакуто насолоджувався часом, затиснутий між ними двома.

Були моменти в кафетерії чи після уроків, які змушували його серце калатати, але загалом вони виглядали як близькі сестри, що грайливо дражнять одна одну, принаймні, для сторонніх спостерігачів.

Тим часом Шун і Юдзукі, які після школи відвідували Академію Арісуяма, також почали розпізнавати здібності та індивідуальність близнючок.

Однак Шун все ще не бажав повністю приймати речі, поводячись без ентузіазму, якщо не розмовляв з Юдзукі.

Іноді він намагався трохи посперечатися, але Чікаґе та Хікарі все ретельно пояснювали, тобто повністю припиняли його заперечення, доки він не втрачав сили сперечатися.

Втім, Шун не виявляв жодної недбалості, що дещо заспокоювало Сакуто.

«Я піду в кімнату для персоналу на деякий час»

Після того, як Сакуто пішов в кімнату для персоналу, решта четверо почали цю розмову.

«Гей, Чікаґе, Хікарі...»

нерішуче почала Юдзукі.

«Вам не здалося, що Сакута спочатку був трохи дивним...?»

"Що?

«Тому що... в молодших класах він був трохи дивним...»

У її тоні не було й натяку на презирство.

Це була радше стурбованість, ніби вона хотіла щось підтвердити. ***

«Вам не здалося, що Сакута спочатку був трохи дивним...?»

"Що?

«Тому що... в молодших класах він був трохи дивним...»

У її тоні не було й натяку на презирство.

Це була радше стурбованість, ніби вона хотіла щось підтвердити.

"Дивний? Я завжди вважала його дивовижним з самого початку, більш ніж дивним. Хм... як про когось, хто міг би змінити світ? Як про героя."

«Герой...»

Юдзукі відреагувала на це слово, але перш ніж вона встигла замислитися далі, заговорила Чікаґе.

"Сакуто піклується про нас. Тому ми довіряємо йому і відчуваємо себе з ним у безпеці. Тому він наш герой, чи не так?"

«Так!»

Близнючки посміхнулися і заговорили так, ніби говорили про когось дуже дорогого для них. Юдзукі зрозуміла, наскільки близькі ці близнючки та Сакуто.

«...Що змінилося... між мною...»

Її слова, що прошелестіли, не дійшли до близнючок, але Шун, який був поруч, опустив погляд зі складним виразом.

***

Після цього Хікарі взяла на себе адміністративну роботу, а Сакуто займався дрібними деталями.

Шун та Юдзукі виконували вказівки Чікаґе, допомагаючи їй, і підготовка просувалася швидко.

Сакуто помітив погляд Юдзукі, але не став особливо вступати з нею в розмову, просто методично зосередившись на своїх завданнях.

На диво, виявилося, що коли вони були разом втрьох, було не так помітно, що вони зустрічаються.

А ще Сакуто зіткнувся зі своїм власним минулим.

«Сакуто...»

Під час підготовки напередодні Юдзукі тихо промовила до нього.

«Хм?»

«Я не могла сказати це при нашій першій зустрічі, але... у тебе все гаразд?»

«Хм, ну, як бачиш».

Сакуто відповіла з посмішкою.

«Що ж, тобі щось потрібно від мене?»

"Я тут подумала... Я хочу вибачитися перед тобою.

«Так?»

«Вибач, я була трохи грубою, коли ми вперше зустрілися... І ще, коли ми вчилися в молодших класах... тоді...»

«Ні, досить».

Сакуто обірвав її з посмішкою, натякаючи на те, що не варто ворошити минуле.

"До речі, як твоя школа? Весело?"

«А, так... все добре...»

Вираз обличчя Юдзукі трохи пом'якшав.

«Мені теж подобається в цій школі.»

"Справді? Це через тих дівчат-близнючок?"

«Так.»

Він міг сказати це з упевненістю.

Хікарі та Чікаґе - якби не вони, він, мабуть, хвалився б, що насолоджується своїм «таємним життям», зустрічаючись з ними та проводячи час разом, як зараз.

***

Настав день Фестивалю Гортензії.

Сакуто разом із Шуном керувала потоком людей і направляла їх.

Охоронців було напрочуд багато, і поодинці було б важко впоратися.

Три дівчини розважали вихованців дитячого садка разом з вихователями.

"Сестричко, сюди! Ходімо з нами!"

"Сестричко Хікарі! Ходи сюди!"

«Ахаха, всі, будь ласка, зачекайте хвилинку!»

Не дивно, що Хікарі була досить популярною.

У фартушку й усміхнена, вона виглядала цілком придатною для того, щоб піклуватися про дітей.

Здавалося, з неї вийшла б гарна вихователька в дитячому садку.

Чікаґе, з іншого боку, була популярною серед хлопців.

"Гаразд, вишикуйтеся як слід. Ми повинні дотримуватися порядку, добре?"

«Так!»

Чікаґе теж демонструвала лідерство своїми чіткими вказівками.

У фартусі вона виглядала так само доречно, як і Хікарі.

Юздукі наодинці розмовляла з хлопчиком у кутку кімнати, спілкуючись з дитиною, яка не могла приєднатися до кола інших.

Він подумав про себе, що в цьому плані вона не змінилася.

Спостерігаючи за ними трьома, він подумав

«Ніколи б не подумав, що дівчина в ігровому залі - це Хікарі Усамі...»

Тачібана підійшла і почала розмову.

"Сестри Усамі дуже популярні, а Кусанаґі ще й вміє піклуватися про інших. Ось чому вихователі в дитячому садку просили їх прийти наступного разу. Звісно, вони також оцінили вашу з Мацукадзе наполегливу працю. Як керівник, я пишаюся вами".

"Справді? Це чудово, так?"

«Тоді чому ти посміхаєшся?»

«Я не посміхаюся...»

Тачібана м'яко посміхнулася.

"Зрозуміло... Ну, все гаразд. У будь-якому випадку, ви мені дуже допомогли. Ще раз дякую, Такаяшікі."

«О, ні, це ще не кінець...»

Сакуто трохи зніяковів і почухав кінчик носа.

"До речі, я чула від молодшої Усамі. Мало того, що ти допоміг з цим заходом, так ще й зумів привести старшу сестру Усамі, яка вже давно не ходила до школи. Що сталося з тобою, який не любить виділятися? Чому змінив своє рішення?"

«Не те, щоб я передумав... Я просто виявив, що роблю щось подібне, сам того не усвідомлюючи».

«Розумію... Тобто ти пішов за своїми почуттями, за своїм серцем?»

Тачібана весело хіхікнула.

«...Це дивно?»

"Ні, це «нормальна» реакція для тебе. Але твоя «нормальність», здається, трохи відрізняється від моєї “нормальності”..."

«Що?»

Тачібана тепло посміхнувся.

«Ні, нічого... Важливіше те, що ти як слід поговорив з Мацукадзе та Кусанаґі?»

«Про що?»

«Оскільки ви вчитеся в одній школі, я подумала, що вам є про що поговорити... Ну, якщо ви з ними не дуже близькі, то, мабуть, нема про що говорити...»

Сакуто тихо видихнув і засунув руки в кишені.

Він відчув дотик паперу.

***

Після того, як лялькова вистава Хікарі, Чікаґе та Юдзукі успішно завершилася, вони дивилися, як вихованці дитячого садка йдуть зі своїми опікунами.

Старшокласники також мали йти, але сестри-близнючки затримувалися на розмові з вихователями дитячого садка.

Сакуто було приємно бачити, що їхні зусилля оцінили, але здавалося, що це займе ще деякий час. ***

Сакуто попрямував до воріт першим.

Однак, коли він вийшов з дитячого садка

, "Ааа...! Сакуто..."

Юдзукі гукнула його.

«Ум... це...»

"...? Що сталося?"

Перед нерішучою Юдзукі, Сакуто тримав руку в кишені.

Він роздумував над тим, щоб віддати їй листа, в якому не був упевнений. Чи варто давати його їй зараз?

(ТН: Можливо, це той лист, який він написав у третьому розділі.)

Здавалося, це була єдина можливість.

Але тут Юдзукі заговорила першою.

«Ем, я...»

"Юдзукі! Хм? Такаяшікі?"

Щойно Юдзукі зібралася щось сказати, як з'явився Шун.

«Про що ви двоє розмовляєте?»

Юдзукі поспішно опустила обличчя.

«Ні про що...»

"А, так. Нічого особливого..."

«Та байдуже, Такаяшікі, у тебе був дебют у старшій школі чи що?»

"Що?"

"Ти дуже змінився. Зовсім не такий, як у молодших класах..."

Дивлячись на Шуна, який говорив так, ніби йому щось застрягло в задніх зубах, Сакуто криво посміхнулася.

«Якщо ти так думаєш, то це, мабуть, завдяки Юдзукі або Мацукадзе?»

«...Га?»

"Ні, нічого... У всякому разі, цього разу було досить весело, незважаючи на все. Дякую."

Шун зневажливо пирхнув.

«...Юдзукі, ми йдемо»

«Так...»

Вони рушили до станції, але Юдзукі зупинилася.

Вона обернулася, серйозно дивлячись на Сакуто.

«Сакуто, ми ще зустрінемося...?»

Сакуто тепло посміхнулася.

«...Якщо випаде нагода.»

Дорогою Юдзукі постійно озиралася на Сакуто, здавалося, він був стурбований.

Подумавши, що це може бути останній раз, коли він розмовляє з нею, Сакуто сховала листа глибше в кишеню.

──Зирк...

Раптом він відчув на собі погляд ззаду: Хікарі та Чікаґе дивилися на нього зі спантеличеним виразом обличчя.

"Д-добре попрацював сьогодні...? Що? Щось не так...?"

«Щось здається підозрілим між тобою і Юдзукі, га?»

«Може, Юдзукі - колишня дівчина Сакуто?»

"Ні-ні, це не так... Ми з Юдзукі сусіди і друзі дитинства. До того ж, що ти маєш на увазі під «колишньою дівчиною»..."

Хікарі та Чікаґе подивилися одна на одну.

«Друзі дитинства?»

"Так, сусіди. Ми ходили в одну початкову та середню школу, але вперше по-справжньому заговорили десь у четвертому класі.

«Хм. То ви не були настільки близькими?»

«Не дуже... ну, тоді ми були близькі... А тим, ким я є зараз, я завдячую Юдзукі».

«Що ти маєш на увазі?» "

Не бажаючи непорозумінь, Сакуто вирішила розповісти їм про Юдзукі.

«Давайте поговоримо на зворотному шляху».

Тож вони втрьох пішли пліч-о-пліч, як завжди, трохи відхилившись по дорозі додому.

У парку біля станції, сидячи на лавці, вони втрьох вишикувалися в лінію.

І ось Сакуто почав розповідати сестрам-близнючкам про своє життя і про те, що з ним сталося.

***

─ Отже.

Коли Сакуто був у третьому класі молодшої школи.

Він віддалився від Юдзукі, але все ще прагнув стати героєм.

Звичайно, він знав, що «герой» - це не справжня професія.

Натомість він хотів знайти щось схоже - роботу, де він міг би допомагати людям.

Поліцейський, пожежник, юрист, лікар - він думав про таку кар'єру.

Чи пораділа б за нього Юдзукі?

Її слова, сказані тоді, надихнули його змінитися і прагнути до цих змін.

Ні, це почалося ще раніше -

Того дня, коли вона вперше звернулася до нього, він був збентежений її посмішкою.

Але тепер він знав, як відповісти з відповідним виразом обличчя.

До речі, незабаром у Юдзукі був день народження.

"Що ж мені подарувати їй цього року?

Поки він думав про це, вона підійшла до нього в школі.

Була середина липня, якраз за тиждень до літніх канікул.

«Гм... Я хочу поговорити з тобою про дещо після школи, Сакуто...»

Вона виглядала незграбно, від неї віяло якоюсь тривогою.

Відчуваючи щось, Сакуто попрямувала до задньої частини шкільної будівлі після уроків.

Там на нього вже чекала Юдзукі, яка нерішуче промовила зі збентеженим виглядом: «Ти мені давно подобаєшся, Сакуто...»

«Що...?»

«Ти... підеш зі мною на побачення?»

«Чому ти раптом запитуєш про це?»

У цю мить його серце несподівано закалатало.

Невже він їй справді сподобався? Ні, справа була не в цьому.

Він уже знав, що це не так. Вона вже давно знайшла для себе інше місце, не схоже на його.

Тож тріпотіння в його серці було лише «сюрпризом». Це не зручне непорозуміння.

«Гм, так і є.»

У цей момент Сакуто ледь чутно почув, як хтось ступає по гравію. Це був не Юдзукі і не він сам; хтось інший був поруч і ступав по гравію. Дійсно, він швидко зрозумів.

Останнім часом у його класі часто згадували одне слово

«Хтось сказав тобі зізнатися у своїх почуттях?»

«Е-е...?»

«То це зізнання у штрафній грі...?»

«...!?»

Очі Юдзукі розширилися від шоку, а її тіло почало тремтіти.

Сакуто не міг зрозуміти. Чого вона боялася?

Можливо, це була частина гри між друзями, зроблена як безтурботний жарт. Чи її примусили?

Якщо так, то він повинен був попередити тих, хто її примушував.

Він не мав наміру звинувачувати Юдзукі і був упевнений, що зможе пробачити її, бо це була вона.

Вона була його важливим другом дитинства, який показав йому шлях.

Але чому на серці було так важко?

Обличчя, яке він мав би їй показати в таку хвилину - так, так.

Коли хтось відчуває тривогу, він знає, яке обличчя треба зробити.

Обличчя, яке він не зміг зробити того дня, коли Юдзукі вперше заговорила з ним.

Як і вона, звісно ж.

Вперше, наскільки він знав, Сакуто щиро посміхнувся.

Посмішкою, сповненою співчуття, прощення та підбадьорення, яка виражала його вдячність за все, що було до цього часу.

Ця ніжна, безтурботна посмішка знайшла відгук у Юдзукі.

«Сакуто, гм... мені дуже, дуже шкода...!»

Бліда Юдзукі розвернулася і побігла геть з місця, а з-за стіни почулися голоси кількох хлопців і дівчат.

Одні звучали розгублено, інші сміялися.

Залишившись на самоті, Сакуто продовжував посміхатися, дивлячись на місце, де щойно була Юдзукі.

Раптом його зір затуманився, і краплі води впали на кінчики черевиків Сакуто.

Хоч він і посміхався, але сльози почали котитися по його очах.

Чому, як це могло статися, невже робот зламався?

Ні, це було не так.

(А, зрозумів... тепер я розумію... це...)

Як тільки він це зрозумів, він відчув величезне почуття полегшення.

І коли він розслабився, його обличчя спотворилося.

«Я більше не робот», - подумав він.

Це була «нормальна людина», якою він завжди хотів стати.

Отже, більше не було причин прагнути бути героєм.

Він нарешті став тим, ким хотів бути.

Абсолютно нормальною людиною, людиною, чиї емоції можуть переповнювати і викликати сльози.

Він нарешті став тим, ким хотів бути для неї

Після того, як Сакуто закінчив розповідати свою історію, сестри-близнючки болісно дивилися на нього, насупивши брови.

***

«Це, що аж занадто сумно...»

«Занадто боляче...»

Сакуто був спокійний.

"Але я не тримаю жодної образи на Юдзукі. Ця подія стала каталізатором того, що я зміг висловити свої емоції ось так... Можливо, це прозвучить дивно, але те зізнання у грі на пркарання нарешті дозволило мені відчути себе нормальною людиною".

Сакуто говорив таким ніжним тоном, наче це був приємний спогад.

«Моє серце було розбите, але усвідомлення того, що в мене є серце, яке можна розбити, заспокоїло мене».

Говорячи це, його вираз обличчя став незграбним.

«Крім того, зізнання Юдзукі у грі на покарання було моєю провиною».

"Чому ти так думаєш? Це провина тих, хто змусив її на це зважитися..."

Сакуто похитав головою.

"Оточуючі вважали мене роботом... тому, напевно, було неминуче, що вони вирішили подражнити мене так. Я був одинаком..."

Озираючись назад, те, що його обрали мішенню, здавалося майже природним.

Проте він не очікував, що саме Юдзукі пошлють до нього.

Однак, на думку Сакуто, Юдзукі була радше жертвою, ніж злочинцем.

Вона була боязкою від природи і, ймовірно, не мала іншого вибору, окрім як підкорятися тому, що їй наказували інші.

Сакуто подбав про те, щоб чітко донести це до сестер-близнючок, а потім витягнув з кишені листа.

"Це лист, який я написав Юдзукі. Я не зміг віддати його їй, але, можливо, так буде краще".

«І що в ньому?»

"Про нещодавні події та мою вдячність. Якби не Юдзукі, мене б тут не було. Але якщо віддати їй це, то це лише додасть їй клопоту, а зараз це не потрібно".

Коли він збирався розірвати листа,

«Дозвольте мені потримати його».

Хікарі несподівано вихопила його.

"Хікарі? Що ти збираєшся з ним робити?"

«Я збережу його в безпеці.»

«Чому?»

"Тому що він наповнений важливими почуттями Сакуто, так? Я не дозволю його знищити, доки не настане день, коли Сакуто вирішить віддати його!"

Не маючи змоги сперечатися з незвично наполегливим тоном Хікарі, Сакуто не став просити його назад.

(Що ж, нехай Хікарі потримає його у себе... Хоча я, мабуть, ніколи не віддам його в майбутньому...)

Потім Сакуто зі спокійним виразом обличчя повернулася до Чікаґе.

"Після цього я почав ходити до тієї ж школи репетиторства, що й Чікаґе. Я обрав місце трохи подалі від Юдзукі, щоб вона не відчувала себе винною, коли бачила мене".

«Це так...»

"Що ж, зрештою, це виявилося на краще. Я зустрів там Чікаґе, і мені пощастило сподобатися їй, і тепер ми зустрічаємося".

З очей Чікаґе покотилися сльози.

"Отже, причина, через яку ти не намагався виділитися...

"Цвях, який стирчить, забивають. Я завжди думав, що ті, по кому б'ють молотком, завжди є важливими людьми. Я не хочу, щоб через мене інші страждали, як це сталося з Юдзукі".

Думаючи про людей під гострим кінцем цвяха, він зрозумів, що не може обтяжувати їх.

Його мати і тітка Міцумі, які направляли і турбувалися про нього, Юдзукі, а тепер Хікарі і Чікаґе, були для нього важливими.

Він не міг завдавати нікому незручностей через свої вчинки.

Тому він вирішив бути «нормальним».

Весь цей час він був постійно на межі, пригнічуючи своє серце і вчинки.

Втішаючись тим, що не виділяється, він обрав легший шлях.

Він зрозумів, що тікав від того дня, коли зробив те сміливе зізнання.

"Після зустрічі з Чікаґе, а потім з Хікарі, мій спосіб мислення змінився. Ні, я сам захотів змінитися."

«Як це...?»

запитала Хікарі зі сльозами на очах.

"Просто перевернути цвях. ...Як перевернути думку, розумієш? Якщо перевернути цвях, то гостра частина опиниться зверху. Можливо, ніхто не зможе тебе забити, якщо ти достатньо гострий."

«Іншими словами, що це означає...?»

Хікарі витерла очі.

Вона, мабуть, зрозуміла, що він хотів сказати. Вона була неймовірно кмітливою.

І хоча від цієї гостроти йому іноді ставало моторошно, більше не було потреби щось приховувати.

Він повинен був подивитися правді в очі Хікарі та Чікаґе.

"Я хочу бути хлопцем, яким Хікарі та Чікаґе зможуть пишатися. Я боюся бути сам... тому відтепер я хочу бути з вами обома. ...Ви не проти?"

Коли Сакуто сказав це з посмішкою, з очей Хікарі та Чікаґе полилися сльози.

« Вхааааа── » "

І тоді вони обидві обійняли його з обох боків.

"Гей, зачекайте! Що сталося?! З вами обома...!?"

Він не розумів, чому вони плачуть.

Більше того, оскільки вони продовжували ридати, він навіть не міг запитати їх, чому.

Він був справді розгублений.

«У такі моменти, як цей, яке обличчя я повинен робити?»

«Коли хтось плаче, я знаю, яке обличчя потрібно робити в такий час».

Це було обличчя, якого він навчився від Юдзукі.

Але це було також обличчя, якого він навчився пізніше від Хікарі та Чікаґе.

Сакуто посміхнувся.

Це була посмішка від щирого серця, сповнена співчуття, заохочення, любові, що виражала його вдячність за минуле і побажання на майбутнє.

"Дякую вам обом. Давайте й надалі підтримувати один одного, добре?"

З цією ніжною, безтурботною посмішкою він продовжував гладити їхні голови і залишався з ними, поки вони не перестали плакати.