Розділ 5 — Несподіване запрошення...?

Розділ 5 – Несподіване запрошення...?

Вранці в середу, 1 червня, Сакуто трохи проспав.

Він поспав у поїзді, але все ще відчував сонливість. Здавалося, ніби половина його тіла все ще була похована в туманному сні.

(Спробуй його розгадати мене...)

Після повернення додому, пізно вночі на нього навалився великий удар.

Лежачи в ліжку із заплющеними очима, він відчував неспокій.

Його очі були широко розплющені, в горлі пересохло. Він випив води на кухні, а потім знову ліг у ліжко.

Він звинуватив у дискомфорті матрац і присунув його до підніжжя ліжка, але тоді було занадто холодно, щоб спати.

Так минули години, друга, третя, і коли за вікном почало світлішати, Сакуто нарешті заснув.

Тоді йому вдалося поспати лише близько двох годин.

Його тітка Міцумі була здивована його блідим кольором обличчя.

Занепокоєна, вона запропонувала йому пропустити школу, якщо він погано себе почуває, але Сакуто відмовився, сказавши, що з ним все гаразд.

У той момент він відчув себе трохи ніяково.

Можливо, тому, що він не міг пояснити причину свого недосипання, надмірно хвилюючи її.

Раптом Сакуто виглянула у вікно поїзда.

Ранкове сонце інтенсивно лилося крізь щілину в опущеному сонцезахисному козирку.

Час від часу затуляючись будівлями та стовпами, воно приносило моменти темряви, відкидаючи глибокі тіні.

Інтервали між світлом і тінню прискорювалися, перетинаючись кілька разів.

Рухався потяг, чи рухався пейзаж? Така ілюзія вразила його.

Єдине, що він знав напевно, це те, що світло і тінь співіснують у цьому світі одночасно.

***

Коли він збирався перевзутися біля входу і попрямувати до класу, Сакуто раптом зупинився.

Усамі стояла після уроків на тому ж місці, що й у день інциденту з краваткою.

Тримаючи сумку обома руками, вона притулилася до стіни, виглядала рішуче, але стурбовано, і це був зовсім не той вираз обличчя, який вона мала, коли її сварили.

«Усамі?

«Т-Такаяшікі!»

Коли він вигукнув, Усамі здивовано подивилася на обличчя Сакуто.

Але вона швидко відвела погляд.

Після того, що сталося вчора, Сакуто також відчувала себе дещо ніяково.

«Ти... можливо, не виспався? Ти виглядаєш трохи блідим..."

«Ахаха... так, трохи не виспалася... Усамі, ти вся червона...»

«Що?! Я червона!?"

ніяково сказала Усамі, затуляючи щоки руками.

«Тобі щось потрібно від мене?»

«Гм, ну...»

Її щоки ще більше почервоніли, а очі неспокійно забігали навколо.

Здавалося, що вона бореться зі збентеженням. Відчуваючи деяке нетерпіння, але чекаючи, Сакуто дозволила Усамі зібратися з думками.

«Гм... можеш прийти сьогодні після школи на подвір'я?»

Від сором'язливого жесту та поведінки Усамі серце Сакуто на мить затріпотіло...

«Знаєш... я хочу поговорити з тобою про дещо після школи, Сакуто...̀

Раптом в його голові промайнули спогади з молодшої школи, і він відчув, як його серце вдарило по гальмах.

«? Що сталося?»

«...? А, нічого... Після школи? Зрозумів...»

Усамі занепокоєно подивилася на обличчя Сакуто.

«Ти виглядаєш ще блідіше, ніж раніше...

«Та ні, я в порядку... Побачимося у дворі після школи.

Сакуто сказала це і поспішила до класу, залишивши спантеличеного Усамі позаду.

Йому хотілося вірити, що цього разу все буде інакше.

Але, схоже, минуле завжди з переслідує його.

***

Під час обідньої перерви, обідаючи в кафетерії, Сакуто розсіяно думав про сьогоднішній ранок.

Можливо, через недосипання він не мав особливого апетиту.

Шкода, що в такий день, як сьогодні, щоденний спеціальний обід - це улюблений учнівський набір курячих нанбанів.

Зазвичай він би з радістю скуштував його, але був надто заклопотаний думками про Усамі.

А ще була дівчина, з якою він вирішив більше не зустрічатися, та, заради якої він зупинив своє серце - і саме тоді на нього впала тінь.

«Нічого, якщо я сяду тут?»

Перш ніж Сакуто встиг дати дозвіл, Тачібана сенсей зі учнівської консультації вже сиділа навпроти нього за столом.

Сакуто швидко перевірив реакцію оточуючих.

Здавалося, це було не так помітно, як він думав.

«Тебе турбує те, що відбувається навколо?»

«Ні... просто я вперше обідаю з Сенсеєм, тому трохи здивований...»

Побачивши реакцію Сакуто, Тачібана хіхікнула.

«Я думаю, що не варто заперечувати, але, гадаю, хлопці твого віку усвідомлюють це?

«...Ви знали про це і все одно підсіли?"

«Так. Я хотіла побачити твою реакцію».

Дивлячись на тацю Тачібани, я побачив на ній рибу-гриль.

Можливо, вона була уважна до свого раціону на регулярній основі.

Що важливіше, Сакуто хвилювало, чому вона так втягнула його в цю справу.

«Це через вчорашню справу Усамі? Якщо це через Усамі...»

«Ні, це не через Усамі. Я хотіла поговорити про тебе сьогодні."

«Про мене? Про що ж?»

«Чому ти не показав хороших результатів на нещодавніх іспитах?»

Сакуто здивувалася від такого відвертого запитання.

«...показав?»

«Так. Чому ти навмисно отримав низький бал?»

Це припущення в її тоні, мабуть, походить від певної впевненості.

Ось чому вона прийшла, щоб «перевірити його реакцію».

Сакуто взяв себе в руки, намагаючись виглядати спокійним.

«Чому ви так вважаєте?»

«Я порівняла твої відповіді на проміжних іспитах з відповідями інших.

Чутки про те, що копії зберігаються для аналізу кількості правильних відповідей і запобігання списуванню, здавалося, були правдою.

Якщо не брати до уваги це, то сам факт порівняння його відповідей є проблематичним.

Його могли викрити.

***

«У всіх тестах лише три останні запитання залишилися незаповненими. Послідовно три питання... а решта були правильними».

«Тому ви думаєте, що я стримувався?"

«Скоріше, це був розрахунок. Кожне питання коштує від одного до трьох балів, а оскільки чотирибальних питань немає, то набрати менше дев'яноста балів неможливо. Отже, твої результати коливаються від дев'яноста семи до дев'яноста одного бала».

«Навіть якщо це так, навіщо прагнути до дев'яноста? Це ж не означає, що оцінка нижче вісімдесяти...»

«Бали відображають дев'яносто відсотків вашої оцінки. У нашій школі набрати дев'яносто балів і старанно виконувати завдання - це означає отримати дев'ять або десять з десяти, або п'ять з п'яти. До речі, з такою успішністю ти цілком можеш претендувати на повну стипендію, засновану на академічних здібностях. Не сумнівайся.»

Сакуто був вражений різкістю Тачібани.

Але він відрізнявся від Усамі. Тачібана була суто логічною.

Замість того, щоб стимулювати почуття, вона говорила так, ніби її повільно душили шовковою ниткою.

Досить клопітно.

Тачібана не здавалася людиною, яка керується «поверхневими результатами», такими як рейтинги чи бали.

«До речі, оцінки, виставлені кожним вчителем-предметником, не поширюються серед усіх вчителів у деталях, наприклад, де і як були допущені помилки. Єдині, хто дійсно знає результати, - це учні, які отримують свої бланки відповідей назад... Я бачу, ти спритно скористався цією лазівкою в нашій системі, чи не так?"

«.......»

У процесі після підрахунку результатів тестування є лазівка, яку важко назвати лазівкою.

Вчитель, відповідальний за підрахунок балів, отримує лише результати балів, які виставив кожен вчитель-предметник, бланк з тестом учня він не отримує.

Обмін бланками відповідей відбувається безпосередньо між вчителем-предметником, який поставив оцінку, та учнем.

Після підрахунку балів бланк відповідей не передається вчителям.

У цьому просто немає потреби.

Він вважає, що жоден вчитель не потурбується про порівняння бланків відповідей учня з усіх предметів.

Однак він згадав про «лазівку, яку важко назвати лазівкою», тому що студенту немає жодної вигоди в тому, щоб занизити свій бал.

Хоча є студенти, одержимі ідеєю підвищити свої бали, практично немає тих, хто навмисно їх занижує.

Тому Сакуто хвилювався ще більше.

Тачібана дещо зрозумів про нього, хоча поки що лише здогадки.

«Ти навмисно не відповів на останні три запитання з усіх предметів. Іншими словами, ти стримувався...»

«Навіщо мені це робити? Мені ж це не вигідно?»

«Це через рейтинговий список».

«...!?»

«Не хочеться займати високі місця і виставляти себе на показ перед усіма. Увага з боку інших зменшується від верхньої частини рейтингу до нижньої. Тож бути десь на восьмому місці - це якраз те, що треба... Чи я помиляюся?»

Тачібана говорив як справжній детектив, розплутуючи справу і поступово наближаючись до істини.

Це було дещо дискомфортно.

«У мене просто не вистачило часу».

«Хм... від учня, який у дев'ятому класі був першим у країні?»

Невже вона так багато досліджувала, навіть не будучи його класним керівником?

Страшно подумати, що вона могла розкопати його шкільну історію.

«Зміст навчання в молодших класах відрізняється від старших класів. Навіть якщо, гіпотетично, те, що каже Сенсей, правда, чи буде це вважатися обманом?»

Вираз обличчя Тачібани потемнів.

«Ні, це не обман. Але це неправильно...»

«Це звучить як одне й те саме...»

«Те, що я мала на увазі під “неправильно”, не було спрямоване на тебе».

«Е...?»

«Неважливо. У мене закінчується час.»

Тачібана не стала продовжувати розмову і мовчки продовжила їсти.

Однак, разом з риб'ячими кістками на її тарілці з'явився якийсь овоч, відсунутий убік.

Це була морква, що входила до складу гарніру з тушкованих водоростей хіджікі.

«Такаяшікі, ти ж любиш моркву? Ось, візьми. Не соромся.»

«Я не буду її їсти. І не думайте, що я люблю щось не спитавши мене про це, будь ласка.»

«Це так... Гм...»

Вона тихо наспівувала перед морквою.

«Тачібана-сенсей, ми закінчили розмову?»

«Можна ще дещо запитати?»

«...Що саме?»

Тачібана махнула рукою на моркву і поклала палички.

«Ти запізнився на двадцять хвилин у день вступних іспитів, так?

«Ну, так...»

«Ти вступив під час першого періоду іспиту з японської мови. Причиною була затримка поїзда через сильний снігопад і аварію. Це так?»

«...Здебільшого так».

Сакуто згадує події того дня з кривою посмішкою.

«Я був просто вдячний, що мені дозволили скласти іспит в останню хвилину».

«Це був випадок, який заслуговував на увагу. Але... ти справді радий, що обрав саме цю школу?»

«Що ви маєте на увазі?»

"Те, що я сказала. Невже... у тебе не було іншої школи, в яку ти хотів піти? Переїзд від батьків до тітки... Мені цікаво, чому ти так рішуче вирішила вступити саме сюди".

Це було більш фундаментальне питання, ніж раніше.

Він подумав, що це, мабуть, те, про що Тачібана найбільше хотіла запитати.

Сакуто знову криво посміхнулася.

"Ну, їжа в кафетерії дуже смачна. І вам слід їсти моркву, знаєте?"

«Хм... Я знаю, але я просто не можу її терпіти... Ммм...»

Це змусило його замислитися, як багато знала ця людина, що не любить моркву.

Її знання здавалися сумішшю фрагментарної інформації та здогадок.

Хронологія подій була розкидана, а персонажів не вистачало.

З огляду на все це, це, мабуть, не мало особливого сенсу.

Проте, можливо, в голові Тачібани склалася ціла історія.

Комедія і трагедія.

Це історія, яка може піти будь-яким шляхом, залежно від письменника.

***

Під ясним небом, яке, як усі бажали, триватиме до липня, Сакуто закінчив свої приготування до повернення додому і попрямував на шкільне подвір'я.

Приємний вітерець все ще дув.

Це був ідеальний день для зустрічі після уроків.

Він майже подумав, що Усамі навмисне вибрала саме такий день.

На подвір'ї стояло близько шести лавок, і Усамі сиділа на одній з них.

З нервовим очікуванням Сакуто глибоко вдихнув і підійшов до неї.

«Усамі, вибач, що змусив тебе чекати.»

«Такаяшікі... Ні, я прийшла лише кілька хвилин тому. Будь ласка, сідай поруч зі мною.

Запрошена сісти, Сакуто сіла поруч з Усамі.

Було трохи незручно сидіти пліч-о-пліч, але, мабуть, це було краще, ніж стояти обличчям один до одного.

«Дякую, що прийшов.»

«Нема за що... То про що ти хотіла поговорити?

«Так...»

Усамі, здавалося, потрібна була хвилина, щоб підготуватися, все ще червоніючи і дивлячись вниз.

Можливо, це було тому, що вони були на шкільному подвір'ї.

Атмосфера була зовсім іншою, ніж учора в ігровому залі та на станції.

Можливо, вона не наважувалася говорити, зберігаючи при цьому свій образ «відмінниці». Або просто їй було важко почати.

Поки він чекав, думаючи про ці речі, вона нарешті заговорила.

«Т-Такаяшікі...»

«Так?»

«Ти вільний цієї суботи, Такаяшікі?»

«О, гадаю, я вільний...»

«Т-ти не хотів би зустрітися зі мною...?»

«Твоя японська звучить трохи не так... ну, не зважай.»

Зрозумівши, що вона має на увазі, його серцебиття прискорилося ще більше.

«...Ти хочеш сказати, що хочеш, щоб ми пішли на побачення?»

«Це точно не побачення!»

Усамі почервоніла і розхвилювалася.

«А, так... Я не хотів сказати, що це побачення... але чому?"

«Тому що, ну, є речі, про які важко говорити в школі, а оскільки ми вже познайомилися, я подумала, що було б непогано подружитися!»

Побачивши когось більш схвильованого, ніж він сам, він якось заспокоївся.

Дивлячись на неї, він знайшов це досить милим.

«Так, звичайно. Давай зустрінемося.»

«Що?! Справді?»

«Так. Але ти впевнена, Усамі?»

«Так? У чому?»

Щасливе обличчя Усамі раптом стало спантеличеним.

«Знаєш, якщо ми підемо разом, люди можуть подумати, що це побачення, і неправильно зрозуміти. Я думав, ти цього не хочеш».

«Я не проти!»

«Ти не проти?»

Усамі озирнулася, наче маленьке звірятко, що визирає з нори, насторожено придивляючись до оточення.

«Такаяшікі, ти не проти? Навіть якщо люди неправильно зрозуміють і подумають, що ми пара...»

Її голос обірвався, але він дослухав до кінця і відповів: «Так».

«Чесно кажучи, я не люблю чуток і не люблю виділятися.

«Розумію...»

«Ні, я маю на увазі не це.»

Побачивши розчарування Усамі, він поспішив виправитися.

«Останнім часом, завдяки Усамі, я почав думати, що важливо те, як я ставлюся до речей».

«Що я відчуваю?»

«Пам'ятаєш, що ти казала раніше? Про те, що боїшся того, що про тебе думають люди.

Сакуто склав руки, ніби молячись.

«Я подумав, що іноді треба мати сміливість дивитися правді в очі. Мені не дуже подобаються чутки, я не люблю виділятися, але... цвях, який стирчить, не завжди можна забити. Ти навчила мене, що це нормально - не боятися».

Говорячи це, Сакуто тепло посміхнувся.

Щоки Усамі стали багряними, і вона подивилася прямо на Сакуто.

У цей момент її вираз обличчя здавався ще прекраснішим.

Він справді вважає Усамі вродливою.

Бути об'єктом пліток з такою вродливою дівчиною може бути по-своєму цікаво.

Якщо її це не турбує, то можна було б зустрітися і погуляти разом.

Зустрічатися з нею, багато розмовляти, пізнавати один одного краще...

Навіть якщо вони не пара, навіть якщо люди не сприймають їх як одне ціле, він хоче зробити цей крок вперед і дізнатися про неї більше.

Я не впевнений, чи зможу це зробити, але я хочу розгадати її.

«Я також хочу зустрічатися з Усамі частіше. Тому що я хочу дізнатися про тебе більше».

Тож він вирішив піти за покликом серця.

«Ха... хаууу»

«Що сталося?»

«Н-нічого...»

Усамі, затуливши рота, так почервоніла, що, здавалося, з її голови може піти пара, її очі були вологі, ніби вона могла розплакатися будь-якої миті.

Сакуто теж відчув деяке збентеження.

Він не очікував, що вона буде такою щасливою, але тепер сподівався, що це призведе до більш природних і невимушених стосунків.

Хоча деякий час це може бути складно.

Згодом вони обмінялися номерами телефонів та LINE ID.

На екрані «друзів» з'явився «Чікаґе», а на екрані чату - милий котик з написом «Приємно познайомитись».

«Отже, я зв'яжуся з тобою пізніше, щоб домовитися про час і місце?»

«Гаразд. До речі...»

«Так?»

Сакуто, трохи зніяковівши, засунув руку з телефоном до кишені.

«Хочеш, підемо разом на станцію?»

«Т-так...»

Вони пішли разом до станції, приблизно десять хвилин пішки, але Сакуто майже не пам'ятав, про що вони говорили.

Він відчував, що вони могли говорити про школу, про дні репетиторства в молодшій школі, але, чесно кажучи, він так нервував, що майже нічого не запам'ятав.

Йшли пліч-о-пліч. Вели світські бесіди. Іноді зупинялися. Потім знову йшли.

Такі прості речі, але коли вони були разом, світ здавався таким іншим.

Вулиці під час набридливої години пік, яка зазвичай була лише неприємністю, сьогодні здавалися жвавими і барвистими.