Розділ 10 — Розділ 10

— Цього разу ти перейшла межу, Кіано. Ти вже не дитина. Маєш розуміти, що правильно, а що ні.

Насправді це було справедливе повчання. Якби він заплющив на це очі, це було б справжнім нехтуванням обов'язками.

І в ту мить мене раптом осяяло. Я зрозуміла, що руйнуюся. Живучи в маєтку герцога Прелая й отак страждаючи через речі, якими не володію, я лише прирікаю себе на вічні нещастя.

Дійшло вже до того, що я почала коїти такі огидні й марні речі.

Хіба щось зміниться від того, що я змушу очі Меліси змінити колір?...

— Сиди тихо й роздумуй над своєю поведінкою.

— Дідусю, тоді….

Оскільки дідусь наказав мені «замовкнути й роздумувати», я відповіла спокійно:

— Користуючись нагодою, відправте мене в Академію герцогства Лілоні. Я хочу каятися десь подалі.

Я згадала про Академію герцогства Лілоні, бо чула, що вона славиться своєю магічною інженерією. Спершу я почала вивчати магічну інженерію самотужки лише для того, щоб докучати Мелісі, але в процесі навчання це виявилося досить цікавим заняттям.

Якщо вже їхати далеко, то це місце здавалося найкращим варіантом. Тому я вирішила назавжди поховати той магічний пристрій і ніколи не використовувати його на Мелісі.

Залишаючи столицю Рафаган, я поклала той магічний інструмент у кишеню й перебирала його пальцями протягом усієї дороги до Академії. Здавалося, він більше не потрібен, але викидати його негайно було шкода. Зрештою, це був успішний витвір, над яким я працювала все дитинство.

Це сталося, коли ми прямували на захід до герцогства Лілоні. Ми якраз їхали крізь досить безлюдний ліс, який, за словами кучера, був коротким шляхом.

— Стій-но.

Я раптово наказала кучеру зупинитися, зробивши неприступне обличчя. Мені закортіло в туалет. Звісно, у глибокому лісі вбиралень бути не могло.

— Слухаюсь, панно.

Усі відреагували спокійно. Під час подорожі такі речі були звичною справою.

— Не відходьте надто далеко, панно Кіано. Якщо щось трапиться — кричіть.

— Знаю.

Залишивши охоронців позаду, я попрямувала в гущавину. Вони просили не йти далеко, але через сором’язливість я робила крок за кроком, віддаляючись усе більше. Я не була настільки видатною особою, щоб хтось навмисно чатував на мене, та й сам ліс не здавався місцем, де міг би хтось бути.

Тому я в розслабленому настрої зайшла досить далеко, аж раптом із сусідніх кущів почувся низький голос:

— Не підходь.

Я з останніх сил стримала крик і відступила назад. Від переляку я міцно вчепилася в поділ своєї спідниці, гаптованої золотими нитками в клітинку. Перевівши подих, я ледь спромоглася запитати:

— Хто... хто ви?

Там, зіщулившись, задихався від болю хлопець, на вигляд мій одноліток. На ньому був насунутий каптур, тож не було видно жодного пасма волосся.

Я була готова знепритомніти, але швидко опанувала себе. Ковтнувши слину, я спокійно перепитала:

— «Не підходь»? Ви справді щойно це сказали?

Навіть у такий момент я дотримувалася правил ввічливості та етикету. Оскільки його каптур виглядав досить дорогим, я використала шанобливий тон.

Юнак глибоко вдихнув і тихо промовив у відповідь:

— Так. Тобі краще не мати зі мною нічого спільного.

Голос хлопця звучав ледь не трагічно. Він хрипко додав:

— Просто йди своєю дорогою. Негайно. Ти нічого не бачила. Розумієш?

Гм. Він поводиться занадто розкуто з людиною, яку бачить уперше. Що ж, тоді й мені варто продемонструвати такий самий рівень близькості.

— Ні, а чому вас так хвилює стан мого зорового нерва?

— ……

Хлопець, здавалося, на мить розгубився, але одразу продовжив:

— Послухай мене. — його тон був надзвичайно рішучим. — З часом мені стане краще, а ти можеш гірко пошкодувати, якщо будеш витріщатися через зайве співчуття.

Він навіть відчайдушно намагався прикрити своє обличчя.

— Ага.

Хай там як, я просто погодилася з його словами. Чесно кажучи, моєму доброму й чуйному серцю було ніяково, але довелося поважати його вибір.

— Тоді щасти.

Я без вагань розвернулася і почала стрімко віддалятися. Мені здалося, що хлопець пробурмотів услід: «...надто швидко йде», але я пропустила це повз вуха.

Пройшовши чималу відстань, я раптом дещо згадала. Розвернувшись, я знову підійшла до хлопця. Відчувши мою присутність, він відреагував різко:

— Чого ти повернулася?

У його роздратованому голосі вчувалася прихована радість.

— Я ж казав не вплутуватися і йти собі, чому ти взагалі…

— Я і так піду, не треба мені нагадувати, — перебила я його. — Але слухай. — я запитала ніби ненароком: — У мене є річ, яку я збиралася викинути. Може, викинути її тобі? Це дуже рідкісний магічний пристрій.

У кишені був той самий інструмент, який я весь час перебирала. Мені все одно було важко його позбутися.

— Він може змінювати колір очей, але мені він не потрібен. Якщо знадобляться гроші — продай його десь таємно. Такого більше немає в цілому світі.

Закінчивши, я перекинула магічний пристрій хлопцю.

— ...Що? Це правда? — дихання хлопця трохи прискорилося, і він запитав уже серйозним голосом: — Звідки він у тебе?

— Його зробила одна знайома людина. Цієї людини вже немає на світі.

Це не було цілковитою брехнею. Відчувши ту порожнечу, я стала зовсім іншою, ніж була до того. Я більше не збиралася зациклюватися на зовнішності, а планувала жити вільно, займаючись тим, чим хочу, у новому місці.

Я продовжувала спокійно:

— Про існування такої речі знаємо лише ми двоє. Тож можеш використати її навіть для шахрайства.

— ……

— Щоб активувати, треба дати йому своєї крові, а потім прикласти до очей десь на годину, думаючи про бажаний колір. Він одноразовий, вдруге не спрацює. Але буде дуже боляче. Наче очі випалює? Проте доведеться терпіти до кінця.

Чесно кажучи, спосіб використання був настільки болісним, що вивести цей винахід на ринок було б неможливо. Почувши мої слова, юнак завагався і запитав:

— Чому ти виявляєш до мене таку прихильність?

— Як чому? Звісно, щоб мені самій було спокійніше на душі, — відповіла я миттєво. — Мені було б неприємно залишати вас тут на самоті. Але при цьому я не з тих людей, хто нав'язуватиме допомогу тому, хто від неї відмовляється. Тому я віддаю те, що маю — дуже цінне, але непотрібне мені аби зняти тягар зі своєї совісті.

— ...Ти дуже чесна.

— Я раціональна.

Попри сильний біль, він хмикнув. Судячи з того, як він швидко підібрав магічний інструмент і сховав його в кишеню, його поранення були не смертельними.

— Дивно... Для мене це справжній чудодійний пристрій. Дякую.

— Бажано, щоб ви продали його в якихось провулках, де не відстежують історію покупок. Зайвий клопіт мені ні до чого.

— У тебе ніколи не буде проблем через це. Обіцяю, — повільно промовив хлопець хрипким голосом.

Я мовчки дивилася на його спину, приховану каптуром. Це було дивно. Я не бачила жодної частини його тіла, але його шляхетний акцент і чітка вимова чомусь викликали довіру.

— ...Як це з вами сталося?

— Мене зрадили. Оце й усе.

— Ох... як же так...

— Я вижив, тож зможу помститися. Не хвилюйся надто сильно.

Розчулена його турботливою реакцією, я висловила свої щирі думки:

— Та я насправді не дуже й хвилювалася. Ми ж тільки-но познайомилися.

— ……

Я знизала плечима й повільно розвернулася. Услід мені хлопець ще раз застеріг:

— Нікому не кажи, що бачила мене. Це заради твоєї ж безпеки.

Взагалі-то мені й розповісти було нікому. Мабуть, заради моєї безпеки він навіть не дивився мені в очі і не питав імені. Здавалося, він пильно контролював навіть самого себе.

— Це ваші справи. Але маю прохання: у жодному разі не вмирайте, — мовила я манірно. — Якщо ви помрете, мені буде дуже неприємно, що я отак просто пішла.

І коли я вже дійсно зібралася йти, юнак прошепотів:

— Поштова скринька №1135, столиця Імперії.

— ...Га?

— Коли мине багато часу, таємно надішліть туди адресу для листування. Це небезпечно, тому вам теж краще завести таємну скриньку. Коли я зможу повністю вийти з тіні, я дам знати, що живий. Тоді вам не буде «неприємно», чи не так?

— Гм. Взагалі-то це занадто, і мені трохи ліньки створювати таємну скриньку лише заради того, щоб дізнатися, чи живі ви там, але... хай там як, я подумаю.

— Робіть, як вам зручніше. Тільки не розповідайте про сьогоднішній день нікому. Навіть найближчим людям. — юнак суворо попередив: — Я кажу це справді заради вашого блага. Вас не мають викрити.

— Та зрозуміла я.

Оскільки близьких людей у мене не було, мені навіть не довелося над цим роздумувати. Юнак поспіхом запитав:

— Вам не потрібно записувати номер скриньки? Зможете запам’ятати?

— Номер легкий, тож усе гаразд.

— Номер 1135 — легкий?

— Ага. 1+1+3=5, хіба ні?

— …

Після цього діалогу я справді розвернулася і зникла на іншій стежці. Бо, чесно кажучи, мені вже дуже сильно кортіло в туалет.