Розділ 101 — Розділ 101

Графиня Алкіон інтуїтивно відчула, що Кіана хоче отримати над нею владу і використати це, щоб влаштувати якусь пастку для третьої імператорської дружини Долорес.

Долорес навіть не здогадувалася, що Кіана — настільки небезпечна особа. Вона вважала її лише лихою та відстороненою лиходійкою, яка поклала око на якогось гладенького простолюдина-волоцюгу.

— Пані, те, що ви маєте зробити для мене, вельми просте. Це те, що у вас виходить найкраще. Тож міняти свій життєвий курс вам не доведеться.

Графиня Алкіон злегка затремтіла від страху. Про скільки ж кроків наперед думала Кіана, плануючи цю справу?

«Схоже, імператорська дружина Долорес... нажила собі надто розумну ворогиню».

Графиня Алкіон була з тих людей, які мали хист розпізнавати сильних світу цього і вміли вчасно до них прихилитися. Колись вона була придворною дамою імператриці, проте, побувши біля неї кілька місяців, одразу ж під приводом хронічної хвороби перейшла на бік Долорес. А все тому, що не побачила жодної надії у слабкій та безвольній імператриці.

У той час усі, дивлячись на графиню Алкіон, казали: «Покинути місце придворної дами Її Величності Імператриці, яка народила законного кронпринца... Вона й справді, мабуть, тяжко занедужала». Проте її око виявилося напрочуд точним. Адже за кілька років Долорес почала крутити як світським, так і політичним життям на власний розсуд.

— Панно, — тому вона вирішила негайно змінити свій курс знову. — Наказуйте що завгодно. Я підкорюся вашій волі.

— Саме так, так і має бути, — Кіана вельми задоволено кивнула головою. — Якщо ви вже збагнули ситуацію, то мали негайно переметнутися до мене. Точнісінько так, як колись кинули Її Величність Імператрицю заради третьої імператорської дружини. Зрадити вперше — важко, а от вдруге — хіба це проблема?

Графиня Алкіон на мить заніміла, не до кінця розуміючи, чи це було кпином, чи ні. А потім почала мовчки прислухатися до подальших вказівок Кіани.

***

Ось так мені вдалося перетворити графиню Алкіон на власну шахову фігуру.

«Цікаво, чи слухатиметься вона мене до самого кінця... Сподіваюся, вона не завдаватиме зайвого клопоту і покірно робитиме все, що їй звелять».

Оскільки вона не була моєю відданою людиною, я припускала, що вона може час від часу бунтувати або ж заявляти, що не спроможна виконати наказ.

«Звісно, на кожен такий випадок у мене є готові варіанти рішень, але все ж було б куди краще, якби все пройшло легко».

Хай там як, ми люб'язно довезли її до самого маєтку Алкіон. І тепер у кареті, яка рушила далі, залишилися тільки ми удвох — Чезаре та я.

— Панно, — почекавши трохи, запитав Чезаре, коли екіпаж набрав хід. — Яка ж справжня мета всього, що ви робите?

Я пильно подивилася на Чезаре.

Досі Чезаре жодного разу не питав мене про подібне, ніколи не злітало з його вуст запитання на кшталт: «Навіщо ви так вчинили?» Він лише з цікавістю в очах перебував поряд і в усьому мені допомагав. Тому чути від нього такі слова було дещо незвично.

— Та так, просто, — я кліпнула очима і повільно відповіла. — Те, що Родріго опинився за ґратами, а герцогський рід Пербус зазнав фінансової скрути... мені цього замало.

Я замислилася на мить, розмірковуючи, як багато мені варто йому відкрити.

Чезаре не знав моїх обставин у подробицях. Якщо бути абсолютно точною, ніхто у цілому світі їх не знав. Для всіх навколо це виглядало так, ніби рід Пербус просто змалечку постійно допікав мені та говорив усілякі капості. І якщо дивитися на це об'єктивно, такі образи не були достатньою причиною для того, щоб повністю знищити та стерти з лиця землі цілий герцогський рід.

«Насправді ж мені найбільше огидно від того, як у житті до мого повернення в часі Пербус підло встромив ножа у спину роду Прелай».

Роди Пербус та Прелай поколіннями торгували теплокаменем. І саме цю торгівлю вони використали як зачіпку, доклавши руку до того, щоб сфабрикувати проти нас звинувачення у державній зраді. Це було неймовірно підло. Тому в цьому житті я прагнула, щоб рід Пербус відчув усе це на власній шкурі. Саме у той самий ниций спосіб, яким вони діяли колись.

Я не могла втішитися тим, що вони просто втратили джерела прибутку і збідніли. Бо якщо залишити їх так, як є, вони стовідсотково до самого кінця ставатимуть на заваді мені та роду Прелай.

— Я хочу на власні очі побачити, як герцогський рід Пербус розлетиться на друзки.

Звісно, розкривати таємницю про повернення у часі чи щось подібне я не збиралася. Тому вирішила просто поводитися як неймовірно мстива та затята лиходійка.

— Ви можете подумати, що я надто жорстока, адже моя відплата за скоєне занадто непомірна, — додала я, припускаючи, що Чезаре може визнати мої дії надмірними.

Проте маркіз, здавалося, зовсім так не вважав.

— Як на мене, це зовсім не надмірно, — він навіть ліниво всміхнувся у відповідь. — Якби ви не взялися за цю справу всерйоз, я б сам винищив їхній рід.

— Ви... винищили б? Маркізе, ви?

— Так, — невимушено відказав Чезаре, ніби мова йшла про якусь дрібницю. — Хіба не достатньо просто вбити кожного, хто носить прізвище Пербус?

У той же момент у мене поза шкірою пройшов мороз. Хоча його тон і звучав жартівливо, я відчула, що він говорив це з абсолютною, моторошною серйозністю.

«Невже цей чоловік колись і справді виконував замовні вбивства?.. Схоже, він переробив усе можливе зло на цьому світі».

— Однак, панно... — Чезаре повільно продовжив, не зводячи з мене очей. — Те, що ви намагаєтеся зробити, руйнуючи рід Пербус, водночас виглядає так, наче ви намагаєтеся врятувати Її Величність Імператрицю.

Ого. Як він про це дізнався?

«Невже він зумів збагнути аж так багато, лише почувши мої вказівки для графині Алкіон?»

Я щиро здивувалася і здивовано кліпнула очима. Чезаре тихо запитав:

— Ви маєте прихильність до Її Величності Імператриці?

— Ні, — чесна відповідь вилетіла з моїх вуст абсолютно рефлекторно. — Не те щоб я її недолюблювала, просто я взагалі ні до кого не плекаю теплих почуттів. Тим паче, ми з нею ніколи й не перетиналися.

І це було щирою правдою, я не мала жодних точок дотику з імператрицею.

Наскільки мені було відомо, імператриця була жінкою, яка буквально «нічого не робила». Власне, саме через таку вдачу імператор і посадив її на трон, вважаючи, що найгірший сценарій — це коли імператриця втягується в політичні інтриги й стає маріонеткою в руках своїх родичів.

Попри всю свою холодність та розважливість, імператор безмежно любив кронпринца. Але чи любила його сама імператриця?

Звісно, кажуть, на світі немає батьків, які б не любили власну дитину, проте її повна пасивність викликала чимало запитань. Вона ж могла бодай спробувати створити для свого сина хоч якийсь політичний підмурок або ж хоч трохи стримувати Долорес...

Звичайно, я бачила імператрицю, коли була малою. То була тендітна, худорлява жінка невисокого зросту, з темно-каштановим волоссям та глибокими темно-зеленими очима. І хоча їхній кровний зв'язок із кронпринцом був беззаперечним, сам він ні краплею не був схожий на свою матір.

Поки я згадувала тиху та непомітну постать імператриці, Чезаре знову наполегливо запитав:

— Тоді це політичний хід? Можливо, ви прагнете повернення Його Високості Кронпринца?

Його питання ставали дедалі чіпкішими. Тому я відповіла йому щиро та ввічливо:

— Маркізе, це вас не стосується, тому не пхайте свого носа.

Попри мої байдужі та різкі слова, Чезаре лише ледь помітно посміхнувся. А потім лагідно додав:

— Тоді чи означає це, що всі ваші справи на сьогодні завершені?

Хм, взагалі-то початково я планувала завітати до ювеліра, щоб продати діамант. Але оскільки я вже збула його Чезаре, у мене з'явився вільний час.

— У такому разі, нам час повечеряти, — Чезаре м'яко усміхнувся і простягнув мені руку. — Правду кажучи, я вже пригледів один хороший ресторан неподалік.

— О... ресторан?

— Авжеж. Хіба я можу дозволити собі не подбати про те, щоб ви, панно, вчасно поїли?

Насправді для мене не було жодною проблемою пропустити одну вечерю, але якби я бодай заїкнулася про це, у Чезаре, мабуть, пішла б піна з рота. Попри те, що сам він майже не відчував смаку їжі, він завжди ревно стежив за тим, щоб я харчувалася смачно, різноманітно та збалансовано.

— Гаразд, тоді ходімо.

«Було б добре, якби на десерт там подали чашечку смачної кави».

Проте заклад, до якого мене привів Чезаре, виявився рестораном здорового харчування. Я подумки важко зітхнула.

«Оце так поворот, схоже, і тут мені доведеться слухняно жувати все підряд, підкоряючись його бажанню забезпечити мені збалансований раціон».

І саме в ту мить, коли Чезаре завершив робити замовлення, пролунав голос:

— Панно Кіано? О, і ви тут, пане маркізе.

Перед нами постала людина, яку ми найменше сподівалися зустріти. Це був Авіан Лісініс, якого я не бачила вже досить тривалий час.