Розділ 106 — Розділ 106

Побачивши, що присутні готові пристати на цю пропозицію, герцог Пербус на радощах повів далі:

— Усіх причетних також слід покарати. Оскільки цей закон застосовується вперше, ми мусимо показово покарати кожного, хто мав бодай найменший стосунок до справи, задля прикладу іншим. Ану, погляньмо... — герцог Пербус насупився й почав гортати папери. — Округа Прелай також без жодних перевірок відкрила їм шлях. Хай як там в інших місцях, але для земель вищої аристократії це неприпустимо, тож їм доведеться виплатити чималий штраф.

Усі погляди миттєво звернулися до Кіани, яка сиділа як представниця роду Прелай.

Власне, коли аристократи помітили Кіану в залі засідань, кожен вирішив, що Скарі нарешті зліг через хворобу. Він був уже у вельми поважному віці, та ще й так довго самотужки завідував усіма справами роду. Тож усі подумали, що він просто відправив онуку, аби її присутність була суто формальною.

Але треба ж було такому статися, що в цю справу виявився вплутаний рід Прелай. Що в такій ситуації могла вдіяти ця похмура панна? Вона ж навіть не мала тут власної опори, яка підтримала б її.

Тим часом герцог Пербус озвучив просто шалену суму штрафу.

— Що ж, нехай, — Кіана кивнула з таким виглядом, ніби не сталося нічого надзвичайного. — Якщо такі правила, ми заплатимо. У Прелай, на відміну від Пербуса, гроші є.

«Оце так», — подумки зойкнули присутні.

Хай якими багатими були Прелай, але погодитися на таке без жодного заперечення! Для початку треба було бодай удати обурення, покричати й збити ціну хоча б до чверті від початкової! Лише тоді з'явилася б змога домовитися про виплату бодай половини штрафу. Очевидно, політичний хист молодої панни був нікудишнім.

— Прошу вас не мовити про бідність, принцесо. Не в цьому річ.

— Добре. Обіцяю більше не згадувати перед вами про гроші, герцогу. Хай там як, а я згодна з думкою скрутного герцога Пербуса. Адже принц сам сказав, що все має вирішуватися суворо за законом.

— І про скруту мою не смійте згадувати!

Поки обличчя герцога Пербуса наливалося багрянцем, Кіана з абсолютно байдужим виглядом зауважила:

— Проте, якщо поміркувати, навряд чи королівство Сола настільки позбавлене розуму, щоб готувати війну проти імперії.

Розсудливі аристократи, які думали так само, ледь помітно кивнули. Кіана висловила те, на що інші вельможі не наважувалися через авторитет Гітона та необхідність дотримуватися формальних правил.

— З огляду на дати, абсолютно очевидно, що це звичайна помилка, яка сталася через те, що вони просто не знали про внесення трави тайрон до списку військових товарів...

— Що за дурниці! — спалахнув герцог Пербус. — Якщо зважати на виправдання на кшталт «кожному очевидно, що це не підготовка до війни», «це сталося через незнання» чи «можна було заплутатися в датах», то навіщо тоді взагалі існують правила? — він палко розпинався, бризкаючи слиною. — Такі речі слід вирішувати непохитно й суворо за законом, без жодних поблажок!

— Так, — знову покірно погодилася Кіана. — Я чудово зрозуміла вашу палку любов до закону, нужденний герцогу Пербусе. Сподіваюся, це щире почуття ніколи не згасне.

Гітон промовчав, що фактично означало його згоду зі словами герцога Пербуса.

Вичекавши коротку паузу, Кіана знову підняла руку й вела далі:

— Проте, обдертий герцогу Пербусе, чи можу я скористатися нагодою й офіційно озвучити наступне невідкладне питання?

— Хм. Прошу вас, принцесо, утриматися від слів «нужденний» чи «обдертий». До того ж офіційно виступати на зборах мають право лише голови родів. Хоч ви й сидите тут, але, ну... навряд чи вас можна назвати справжньою Прелай...

Його голос стих, і він просто знизав плечима, наче натякаючи, що всі й так усе розуміють.

Кіана пильно подивилася на нього й запитала:

— Чому це я не Прелай, убогий герцогу Пербусе?

— Кхм, ну... хоча б тому, що ви не маєте призовного звіра...

— < Узагалі-то я призовний звір Кіани.>

У цю мить з-за пазухи Кіани, яка спокійно сиділа на своєму місці, випурхнула маленька жовта пташка.

Герцог Пербус аж язика проковтнув. У такій офіційній залі він не міг прямо заговорити про таємницю її народження. Ба більше, у нього не було жодних доказів того, що Кіана — несправжня донька... І тут раптом з'являється призовний звір.

Жовта пташка тим часом уп'ялася поглядом у герцога Пербуса й защебетала:

— < Треба ж, як завзято ви пхаєте свого носа у справи роду Прелай. Якщо вам так кортить повчати Прелай, то йшли б краще до них у дворецькі найматися... Нинішня молодь зовсім не хоче починати кар'єру з низьких посад, і це справжня біда.>

— Я... молодь?!

— < Вітаю, я Піякі, який народився понад дев'ятсот років тому. Хоча у світі людей я з'явився порівняно нещодавно.>

Герцог Пербус остаточно розгубився. Проте він одразу ж спробував знайти інший привід для нападок і тицьнув пальцем у птаха:

— Чи не варто це перевірити? Хіба можна вважати призовним звіром того, кого просто відібрали в іншого?

На це Кіана байдуже відказала:

— Його віддала мені Меліса.

— Та невже! — герцог Пербус із гуркотом гепнув кулаком по столу. — Уся імперська аристократія знає, як ви з самого дитинства влаштовували істерики, бо хотіли загарбати цього звіра! Хто повірить у ці казки?

Звісно, Кіана навіть бровою не повела. Вона лише спокійно дала герцогу пораду щодо його майбутнього працевлаштування:

— Піякі явно помилився з рекомендацією. Посада дворецького в Прелай вам не підходить, а от роль речника Меліси — це якраз ваше покликання. Коли ви остаточно збанкрутієте, я підшукаю для вас якесь місце в монастирі.

Герцог Пербус затрусився від люті, але, сяк-так опанувавши себе, закричав до залу:

— Хай там як, невже ми мусимо слухати слова цієї підступної принцеси, яка спромоглася привласнити навіть чужого призовного звіра, якого зазвичай неможливо відібрати?!

— < Слухайте, а чому це сторонні люди вирішують, кому я належу?> — Піякі обурено залопотів крилами.

У цей момент у розмову втрутився Гітон:

— Незалежно від інших питань, принцесо Кіано, ви мусите повернути призовного звіра жриці Мелісі.

У залі засідань миттєво запала тиша.

Піякі аж дзьоба розкрив від такого нахабства. Він чудово зрозумів, що Гітон заговорив так лише тому, що плекав потаємні й брудні почуття до Меліси.

— Негарно зазіхати на чуже з самого дитинства і врешті-решт відбирати це. Крім того, це створює поганий прецедент, ніби жриці повинні всім поступатися.

Кіана без жодних емоцій пильно подивилася на Гітона.

Той кашлянув і впевненіше продовжив:

— Якщо ви так учините, то й погані чутки про вашу зухвалість у суспільстві трохи вщухнуть.

У Піякі від цих слів стиснулося серце.

«Я більше не листуватимуся з абонентом під номером 1135. Мені більше нічого від тебе не потрібно, тож відпочинь кілька днів».

Саме це Кіана сказала Піякі кілька днів тому. Таємне листування через поштову скриньку 1135 припинилося. Звісно, згодом Кіана знову передумала й вирішила продовжити листування, проте на цей момент Піякі про це ще не знав.

Інакше кажучи, його унікальні здібності більше не були конче потрібні Кіані. Тоді навіщо взагалі його присутність? Якщо вона скрізь носитиметься з ним, його все одно не визнають її справжнім призовним звіром, а репутація дівчини тільки погіршиться. Адже кожен, дивлячись на нього, згадуватиме Мелісу.

Піякі добре пам'ятав: у дитинстві Кіана понад усе ненавиділа, коли її виставляли гіршою за Мелісу.

«Почекай-но... Виходить, тепер сама моя присутність означатиме її повну поразку в порівнянні з Мелісою!»

Тут, серед аристократів, це стало ще очевиднішим.

«Ні, ні, — подумки заперечив Піякі. — Кіана — моя справжня господиня з самого початку. Меліса просто... забрала мене. Хоча я досі не знаю, як саме це сталося...»

Досі Піякі і Кіана ніколи не говорили про це відверто. Вони просто жили разом так природно, наче з першого дня були пов'язані як призовний звір та його господиня. Наче справжня родина.

Проте Піякі усвідомлював правду: Кіана ніколи не проводила ритуал його призову. Хоч би як там було з викраденням, єдиний досвід призову пов'язував його саме з Мелісою. Призов — це священний акт, який по-справжньому єднає звіра та господаря. І в цьому сенсі їхні стосунки з Кіаною так і не стали такими, як у Хоу та Скарі.

Раніше йому було просто затишно й звично залишатися поруч із Кіаною, та коли цю тему раптово винесли на загальний осуд перед іншими, його охопила тривога.

«Піякі, тепер я більше не Прелай, тож ти не маєш причини залишатися зі мною. Повертайся до Кіани».

Зрештою, хай навіть з інших причин, Піякі уже колись пережив зміну господині. До того ж Кіані на цих зборах конче потрібно було досягти своєї мети. Вона навіть суворо наказала йому: «Нікому не кажи, що Меліса перехопила твій призов. Ми досі не знаємо, хто за цим стоїть». Тож він не міг просто вигукнути тут: «Узагалі-то я справжній призовний звір Кіани!»

«То, може, щоб розрядити атмосферу, вона просто відішле мене геть прямо зараз? Навіщо їй непотрібний призовний звір, який лише ятрить старі рани...»

Піякі здригнувся від цих спогадів, аж раптом почув голос:

— Для мене Піякі набагато дорожчий за будь-які плітки в суспільстві, — сухо відрізала Кіана. — Піякі слухається моїх наказів, а отже, він мій призовний звір. І мені байдуже, що про це думають інші.