Розділ 109 — Розділ 109. Повернення Алекса

Алекс та Вульф мчали в бік столиці.

— Ха, ну й з чого ж, ХХ, мені почати патяка… ні, базіка… ні, розмову?

Хоча дорога мала зайняти кілька днів, обличчя Алекса вже зараз було серйозним. Він усе ще напружено міркував, як йому поговорити з Кіаною.

Поки він повертався з монастиря, то без упину розгадував цю головоломку, проте так і не зміг знайти рішення, як розплутати вузли їхнього минулого.

— Зрештою, вона вже не уникає спілкування, як колись, тож… гм …

Він досі не знав про те, що саме родина герцога Пербуса заподіяла Кіані. Через це він і надалі помилково вважав, ніби Кіана без жодної причини цурається власної сім'ї.

— <Хочеш, я дещо тобі підкажу?> — невдоволено буркнув Вульф на бігу. — <Вона прибула до столиці вже досить давно. Ти ж не думаєш бовкнути щось на кшталт: «О, то ти нарешті спромоглася приповзти додому?», га?>

Алекс, який саме міркував, що варто було б просто запитати її про враження від повернення до рідної домівки після довгої відсутності, на мить заціпенів.

— <Ох, лишенько. Наш скажений пес роду Прелай тільки й вміє, що трощити все навколо … Звідки тобі знати, як нормально спілкуватися з людьми?>

Поки Вульф скрушно цокав язиком, Алекс почав ще запекліше ламати голову над тим, про що ж тоді з нею заговорити.

— Кхм, для початку запитати, чому вона в дитинстві отак сиділа безвилазно у своєму кутку… ні, просто не виходила з кімнати, і… гм, чи це не звучить занадто сухо?

— <Якщо тобі так важко дібрати слова, то чому б не розпочати розмову, вручивши їй якийсь дарунок?>

— Дарунок? Та в неї й так грошей купа.

— <Я маю на увазі те, чого за гроші не купиш. Якби все вирішувалося багатством, хіба Скарі чи Джуліус уже не засипали б її коштовностями по самі вуха?>

Вульф хитро вишкірився і додав:

— <Незабаром розпочнеться полювання. Якщо ми добре розрахуємо час, то встигнемо прибути якраз у розпал змагань. Що, як цього разу ти вибереш право на виконання бажання і подаруєш його Кіані?>

Червоні очі Алекса спалахнули хижим вогнем, свідчачи про те, що ця ідея неабияк припала йому до смаку. І справді, відтоді як він став повнолітнім, він щороку перемагав на полюванні, проте ніколи не з'являвся на церемонію нагородження, бо, окрім самого полювання, його нічого не цікавило.

— Цього разу доведеться помахати ручкою перед цими ХХ бовдурами, наче якась дурна лялька.

Алекс люто вискалив зуби у посмішці. Йому надзвичайно подобалася думка, що це буде особливий дарунок, який під силу піднести лише йому, і який Кіана ні за що не зможе отримати ні від Скарі, ні від Джуліуса.

— Щоби вручити нашій Кіані право на виконання бажання, яке не купиш за жодні гроші…

Примітка: ну який же він бубка! ото дивіться який він милий котик, *котик відкусує руку*. (я впевнена, що всю історію ви будете чути від мене настільки сильно я люблю Алекса і це не дивно, бо ми всі по своєму трошки сходимо з розуму).

***

Восени святкували День заснування Імперії Тейліз. І на честь Дня заснування у «Лісі духів» — незмінно проводили змагання з полювання.

Оскільки цей захід мав глибоке символічне значення, його безупинно влаштовували навіть попри недугу Імператора. А все тому, що сам вхід до «Лісу духів» відчинявся лише на День заснування.

— Що ж, нехай слава повсякчас супроводжує Імперію Тейліз.

Оголошуючи відкриття заходу, Гітон велично підняв келих із вином. Долорес, виставляючи напоказ своє пишне вбрання, сиділа поруч із ним, тоді як Імператриця свято не відвідала.

Єдиною відмінністю від інших урочистостей було те, що на захід прибула Селієт, яка була відома своїм самітництвом в імператорському палаці на рівні з Імператрицею. Навіть якщо Селієт досі не з’являлася на інших подіях, вона неодмінно показувалася саме на змаганнях з полювання.

Гітон із задоволеним виразом обличчя проголосив початок мисливського турніру:

— Цьогорічний переможець так само отримає нагороду, як і в минулі роки, тому сподіваюся, що кожен із вас докладе максимум зусиль.

У ту ж мить молоді аристократи в мисливському одязі вибухнули радісними вигуками.

Осінній день із високим безкраїм небом, і «Ліс духів», що відчиняє свої двері лише на один-єдиний день у році….

Свого часу, під час заснування держави, знайшовся дух, який допоміг Еліці Прелай та Едмонду Тейлізу здолати чорного мага Отсона. І після того, як Імперія Тейліз була створена, цей дух поринув у сон у цих таємничих хащах. Ліс, над яким повсякчас височів легкий серпанок туману, одним своїм виглядом навіював дивовижну атмосферу, якої цілком вистачало, щоб схвилювати серця молоді.

І Гітон із Долорес також перебували у піднесеному настрої. Долорес, дочекавшись, поки Гітон завершить свою вітальну промову й повернеться, стиха прошепотіла йому:

— Усе пройшло добре?

Гітон посміхнувся й кивнув:

— Аякже.

Змагання з полювання, де всі навколо збуджені — хіба знайдеться краще місце для втілення підступного задуму?

Він про всяк випадок перевірив, і, на диво, родина Прелай з’явилася в повному складі. Тільки Алекс іще не прибув, але з його характером, що пашіє жагою до насильства та різанини, було очевидно, що він так чи інакше з’явиться бодай посеред турніру. Оскільки Алекс повсюди роз’їжджав верхи на своєму призовному звірі — сірому вовку Вульфі, він був настільки невловимим, що намагатися з’ясувати його точне місцеперебування не мало жодного сенсу.

— Хай які дивовижні магічні інженерні пристрої використовує Кіана Прелай, у такому розлогому просторі просто неба вона не зможе тримати під контролем геть усіх людей та будь-які обставини.

Гітон упевнено вишкірився, споглядаючи Ліс духів, де містично клубочився тонкий туман.

— Ми почнемо справу, щойно прибуде Алекс Прелай.

Сьогодні в цьому лісі на Гітона мав бути скоєний замах.

***

Піякі разом із Хоу вже перебували у повному захваті, лепетячи, що дуже хочуть роздивитися Ліс духів.

— <Адже сюди можна потрапити лише раз на рік!>

— <Через те, що тут усе сповнене благословення духів, на душі так чудово!>

Дивлячись на розбурханих призовних звірів, які раділи місцю, куди не можна зайти коли заманеться, я розчулено промовила, що вони й справді стали мені як рідна родина.

— Шаленіють від усього, що випущено обмеженим накладом, точнісінько як Джуліус.

— <Як ти можеш говорити такі образливі слова!>

— <Дитино, ну справді, тобі не слід отак сипати грубощами>.

Хай там як, Піякі та Хоу вдвох злетіли в небо й розчинилися в лісовій гущавині. Через це я залишилася без Піякі й тепер з похмурим обличчям сиділа на краєчку штабу, схрестивши руки на грудях.

Хоча я й одягла зручний мисливський костюм у клітинку, аби полегшити собі рухи, у мене не було жодного наміру полювати. Бігати, стрибати й метушитися — це те, що я справді терпіти не могла.

Спокійно спостерігаючи за присутніми, я раптом помітила дивну закономірність.

«Що це? Якось воно дивно».

Аристократичні панночки, які збиралися невеликими гуртами, мали при собі бодай один аксесуар у клітинку. Невже мій незмінний смак в одязі нарешті збігся зі свіжими віяннями моди? Я, звісно, здогадувалася, що бодай раз у житті подібні тренди настануть, але ж…

— Кажуть, останнім часом клітинка стала шаленим хітом, панно.

Хтось тихцем підсів поруч зі мною.

— Мовляв, це символ інтелектуального образу…

Це була Селієт, яку я не бачила вже дуже давно.

— Ви ж тоді на благодійному вечорі «Кодіак» викрили злочинця, панно. Схоже, це справило незабутнє враження на багатьох аристократів.

І поки Селієт це говорила, я помітила, що на її рукавичках теж красувалися стрічки у клітинку. Оговтавшись від подиву, я кліпнула й запитала:

— Ні, стривайте. Якщо моє інтелектуальне втілення так сильно їх вразило, то в моду мала б увійти математика, а не картатий візерунок, хіба ні?

— Ну… щодо цього… Гадаю, математика не стане популярною ніколи…

Селієт заперечно похитала головою, наче сама лише думка про це викликала в неї огиду, а тоді скрушно зітхнула:

— Якби я знала, що зможу на власні очі побачити ваш тріумф, я б неодмінно теж відвідала благодійний вечір «Кодіак»…

Я кинула на Селієт побіжний погляд і заспокоїла її, додавши, що бідкатися тут немає про що:

— Усе гаразд. Навіть якби ви прийшли, мені б це ніяк не допомогло, а вас би просто зайвий раз зацькувала третя імператорська дружина, от і все.

Поки Селієт силувано посміхалася, з іншого боку від мене, гучно бурчачи, вмостився ще один гість:

— Ох, і навіщо влаштовувати це безглузде збіговисько? Галасливо, безладно… Дух, який спокійно спить у лісі, точно не в захваті від такого.

Це був Джуліус, повністю загорнутий із ніг до голови в розкішне мисливське вбрання від іменитих брендів. Капелюх Джуліуса теж виявився в клітинку, і він, гордовито схрестивши руки, сів у точнісінько таку саму позу, як і я.

— З іншого боку, зачистити звірину раз на рік — не така вже й погана ідея.

Я з жахом подивилася на нього й запитала:

— Ти чого сюди припхався? Ти ж зазвичай ніколи не відвідуєш такі заходи, як мисливські змагання.

Джуліус і справді ігнорував будь-які світські раути, тому в оригінальній історії його на цьому полюванні взагалі не мало бути!

Саме в цей момент пролунало:

— Посунься, Джуліусе.

— Дідусю?

— Місце біля Кіани належить мені.

— Що? Але ж я прийшов першим!

— А я першим народився.

Дідусь, без зайвих церемоній вдарив Джуліуса ногою, і сів поруч від мене. Схоже, він підійшов сюди одразу після того, як виказав належну повагу Гітону та Долорес. Фігурі такого масштабу, як мій дідусь, цілком пасувало б сидіти у ложі для почесних гостей, але чому він наполегливо прийшов саме сюди?..

— Ха-ха-ха, невже це сама панна Кіана!

— Вітаю вас, панно.

Перед нами з’явилися капітан Ройт, який щойно повернувся до своїх обов’язків, та Авіан. Авіан був у чудово підігнаному мисливському костюмі. З рішучим виразом обличчя він підійшов і схилив переді мною одне коліно:

— На цьому полюванні я неодмінно продемонструю вам найкращий результат, панно.

Почувши це, Джуліус уїдливо втрутився в розмову:

— І що з того? Збираєшся вибороти перемогу й використати право на бажання заради нашої Кіани?

— …

— Справді? Ти серйозно налаштований перемогти?

Поки Джуліус приголомшено розпитував, Авіан лише щиро посміхнувся мені, після чого підвівся:

— Тоді я вирушаю, панно.

Він хвацько скочив на коня й миттєво зник з-перед очей, наче блискавка. Дивлячись йому вслід, капітан Ройт добродушно розсміявся:

— Охо-хо, який славний юнак. Взагалі-то я дуже хотів довірити йому посаду капітана 1-ї гвардії…

Ні, серйозно, чому цей чоловік досі не йде? Щобільше, він кілька разів перевів погляд з мене на місце, де щойно зник Авіан, а потім безпорадно хмикнув:

— Тепер я бачу, що він обрав собі вельми непростий об’єкт для нерозділеного кохання, охо-хо…

Примітка: особисто я бачу Ройта, як муху, що потирає лапки від того, шо Авіан скоро вернеться схоже до гвардії…