Розділ 11 — Розділ 11

Ким же був той юнак, якого я тоді зустріла? Той хлопець, який відчайдушно намагався навіть не дивитися мені в очі, застерігаючи, що з ним не варто мати нічого спільного...

Невдовзі після тієї зустрічі я почула новину, що кронпринц імперії разом зі своїми найближчими оточенням вирушив на полювання та пікнік у гори Едфа, упав зі скелі й зник безвісти. Місце події за фатальною випадковістю збігалося з моїм маршрутом до герцогства Лілоні.

«Невже той грубіян, що тикав мені без розбору, і був кронпринцем?»

Дивно, але попри те, що я була принцесою, я мало що знала про кронпринца.

У дитинстві через справи матері ми з братами майже не відвідували світські заходи. Мій суворий дідусь теж не надто прагнув брати нас на офіційні зустрічі. А після тринадцяти років я майже весь час проводила зачиненою у своїй кімнаті, заглибившись у вивчення магічної інженерії.

Звісно, на заходах, де були присутні всі дворяни, я могла вітатися з ним, але в пам'яті нічого особливого не закарбувалося. Хіба що те, що він мав блискуче сріблясте волосся та блакитні очі — символ імператорської родини?

Кронпринц, який був привітним з усіма, часто намагався заговорити і зі мною:

— О, панно Кіано! Радий бачити. Куди це ви збираєтеся?

— Ваша Високосте. Мені зле, тому я повертаюся до маєтку герцога.

— Ви і на вигляд квола... Бачив, як ви ледь торкалися їжі, а в період росту так не можна. Хочете з’їсти зі мною м’ясного пирога?

— Ні, я вже піду.

Усі наші розмови були приблизно такими. Я швидко йшла геть, навіть не дивлячись йому в очі. А ще він був досить пухкеньким. Найбільше мене вразило те, що цей пухкенький хлопець, який ледь не котився, збирався незабаром стати майстром меча.

— О, панно Кіано? Спробуєте це? Імбирне печиво з королівства Сола, має чудовий аромат.

— Ні, я вже піду.

Його блакитні очі, що потопали в пухких щічках, світилися доброзичливістю, а сам він завжди усміхався, наче вгодоване ведмежа.

«Він здавався людиною із зовсім іншого світу».

Я інстинктивно не любила таких сонячних, яскравих і теплих людей. Мабуть, тому, що сама була похмурою та закритою. І оскільки Меліса була саме такою, я ще дужче уникала подібних особистостей.

Кронпринц був саме такою людиною. Єдиний законний спадкоємець імператорської родини, який от-от мав стати наймолодшим майстром меча в імперії — навколо нього завжди було повно людей. Він здавався вічно зайнятим, оточений тими, хто його любить.

— Панно, давно не бачилися. Можливо, ви любите содову? Мені подарували, вона дуже смачна, я приніс, бо хотів пригостити всіх.

— Ні, я вже піду.

Через таку поведінку люди називали мене «зарозумілою» або «неввічливою».

Але тоді я була одержима думкою не привертати до себе зайвої уваги. Боялася, що моя зовнішність, зовсім не схожа на представників роду Прелай, нагадуватиме всім про мою матір.

Водночас я зовсім трохи заздрила тому пухкенькому хлопчику, завжди оточеному натовпом. Його світ здавався таким теплим, чистим і надійним.

— Панно, панно? Це справді смачно...

— Ваша Високосте! Йдіть сюди! Тут принцеса Ніат дуже хоче привітатися з вами!

— Ваша Високосте! Граф Віас неодмінно хоче обговорити з вами мистецтво меча!

Бажаючих поспілкуватися з кронпринцом було надто багато, і щойно я відходила, його вже кудись кликали.

«— Ваша Високосте, ви справжнє втілення першого імператора Тейліза! Таке благородне сріблясте волосся та ясні блакитні очі!

— Здається, варто лише трохи зійти дитячій пухлості, і ви станете точною копією Його Величності імператора».

Люди захоплювалися ним, називаючи «справжнім Тейлізом» через його срібне волосся та блакитні очі. Імператор безмежно любив та відкрито підтримував свого законного спадкоємця.

Я намагалася не дивитися на це, відвертаючись, але в глибині душі знала: я понад усе заздрю цій впевненості у власному походженні та загальному визнанню.

«Тому я і не виявляла до нього інтересу. Одразу було видно, що ми з різних світів».

Хай там як, існувала ймовірність, що той хлопець у лісі був пораненим кронпринцом, і ми просто не впізнали одне одного.

«Здається, по силуету він був трохи повненьким».

Через те, що він був у віці, коли змінюється голос, я теж могла помилитися. Але багато чого не збігалося.

«Якби це був він, хіба він не попросив би негайно відвезти його до палацу, обіцяючи велику нагороду?»

Чому він так відчайдушно намагався приховати свою особу?

«Або тут є якась таємниця, якої я не знаю... або це був не кронпринц».

Якщо не він, то, швидше за все, член якоїсь злочинної організації. З огляду на всі ці розмови про зраду та помсту в такому юному віці. Тоді стає зрозумілим, чому він казав не зв'язуватися з ним.

«Або кронпринц, або злочинець... Крайнощі якісь. Хоча обидва — особи, що з ходу тикають незнайомцям».

Після прибуття в Академію я, про всяк випадок, через людину таємно придбала дві поштові скриньки.

— Купи дві. Оберу ту, де номер гарніший.

Той, хто виконував доручення, подивився на мене так, ніби я просто бішуся з жиру. Він приніс номери 1597 та 3125.

— Залишу собі 1597-му. Мені подобається, що це просте число, яке ділиться лише на одиницю і на саме себе. А непоказну 3125-ту потім скасую.

Звісно, я не збиралася її скасовувати. На щастя, мій помічник не був сильний у математиці. 3125 — це п'ята степінь числа 5, досить гарне число.

Минав час, і я не відчувала потреби виходити на зв'язок. Був він кронпринцом чи злочинцем — яка різниця? Я планувала все життя провести в Академії герцогства Лілоні, не повертаючись до імперії.

Тому в минулому житті, до регресії, я так і не написала на ту адресу, яку залишив хлопець.

Але після повернення все змінилося. Поки я сиділа в Лілоні, в «оригіналі» вже потроху розгорталася дивна помста кронпринца. Не виказуючи себе, він крок за кроком жорстоко розправлявся з учасниками того фатального полювання.

— Я вижив, тож зможу помститися.

Не знаю, чому він не з'являвся відкрито, але його дії цілком відповідали тим словам. І, за моїм припущенням, принц Гітон знищив рід Прелай саме тому, що відчув загрозу. Адже герцогство Прелай, як права рука імператорської родини, стало б найнадійнішим союзником кронпринца.

Отже, якщо той хлопець — кронпринц, мені потрібно якось прискорити цю помсту, яка в оригіналі лише починалася. Зараз Гітон повністю контролює імператорський двір як перший у черзі на престол. Але з поверненням справжнього кронпринца цьому настане кінець.

«А якщо я позбавлю принца Гітона влади, то й рід Прелай не буде знищено через звинувачення в заколоті».

Тому, щойно прибувши до столиці, я наказала Піякі таємно залишити листа в поштовій скриньці №1135.

«Ти ще живий? Відпиши на номер 3125».

«Піякі сказав, що це забере тиждень, тож доведеться почекати».

Я поки нікому не казала, що Піякі тепер належить мені. Мені було трохи ніяково через те, як Меліса передала його мені. Вона наполягала, що Піякі завжди мав бути моїм, бо їй це снилося щоночі.

Можливо, саме тому я поводилася з ним так сухо. Дивлячись на Піякі, я почувалася так, ніби нарешті втілила свою безглузду дитячу жадобу. Те, що я відправила його з дорученням одразу по приїзду, було не лише заради листа, а й щоб виграти трохи часу. Навіть мені було ніяково з'являтися з ним перед іншими.

«Я так довго і безпідставно наполягала, що він мій, і от він нарешті став моїм...»

Впевнена, всі вирішать, що я таки вирвала Піякі з рук Меліси.

«Коли Піякі повернеться...»

Доведеться розповісти родині.

Цікаво, якою буде їхня реакція?

Поки я роздумувала, карета зупинилася. Ми прибули до крамниці.

***

Чорноволосий молодик, маркіз Чезаре Левін, неквапливо готувався до виходу. Проте, всупереч звичайній незворушності, він виглядав дещо напруженим. Його підлеглі були змушені безпорадно спостерігати, як їхній завжди вибагливий та прискіпливий господар незвично аж занадто довго обирає одяг.

— Маркізе, ви ж завжди наголошували, що ваші стосунки з панною Кіаною — це «суто ділове використання одне одного». Тоді навіщо так ретельно обирати вбрання?

— Хтозна, — Чезаре повільно підняв куточки губ. — Можливо, я боюсь, що мені забракне чоловічої привабливості, і я почую «Ні, я вже піду» ще до того, як встигну вимовити бодай слово.

Почувши це, Ран’як, його найближчий помічник, спантеличено схилив голову:

— А... хіба «Ні, я вже піду» — це не фраза для чоловіка, який не подобається?

Ран’як походив із кочових племен західних пустель, тому мав специфічний акцент. Через брак соціального досвіду він не надто розумівся на людських стосунках, але був найвідданішим і найздібнішим слугою.

— Зазвичай так і є, — відповів Чезаре.

Він завжди намагався бути терплячим, коли Ран’як розпитував про «звичайні речі».

— Колись я питав у декого, і мені сказали, що це завуальоване «не липни до мене і зникни!».

— Он як. Я й не знав. Але якщо вже ви, маркізе, переживаєте через свою привабливість, то як тоді взагалі жити іншим чоловікам?

Чезаре мимоволі глянув у дзеркало. Там відбилося обличчя, схоже на скульптуру. Він і так знав, що його зовнішність подобається багатьом, а сьогодні, приклавши стільки зусиль, він виглядав ще краще.

— Що ж, вирушаємо, — завершивши приготування та одягнувши рукавички, Чезаре загадково всміхнувся.