Розділ 110 — Розділ 110

Якось непомітно, коли я нарешті отямилася, навколо мене зібралося вже занадто багато людей. Трохи пізніше до них приєднався й Чезаре.

Чезаре, глянувши на мене, широко всміхнувся, що означало: усе доручене мною виконано якнайкраще.

«А отже, це знову означає, що Чезаре зіграв роль мого помічника…»

Насправді, я зовсім не змушувала його робити це навмисно. Я просто пішла до дослідницької лабораторії, щоб виготовити магічний інженерний пристрій для цього мисливського змагання, а Чезаре цілком природно взявся допомагати… Ба більше, він навіть сам усе так спритно й до ладу встановив.

— Моя панно, я трохи запізнився.

Чезаре невимушено проігнорував проникливі й гострі погляди дідуся та Джуліуса і рішуче підійшов ближче до мене. Після цього він пильно подивився на Селієт.

Хоча це називалося «пильно дивитися», насправді це було чистісіньке спопеляння поглядом. Було очевидно, що він вимагає звільнити місце поруч зі мною. Зрештою, інший бік біля мене вже зайняв дідусь, тож наказати дідусеві посунутися він точно не міг.

«Ну, вона зараз підведеться й піде».

Така боязка людина, як Селієт, просто не могла би витримати тиску й гнітючої сили Чезаре. Проте Селієт, попри те, що вся тремтіла, ні за що не збиралася вставати зі свого місця. Неймовірна хоробрість.

— Ваша Високосте, — врешті лагідно заговорив Чезаре. — Чи не маєте ви справи в якомусь іншому місці, куди збиралися піти?

— Ні, ні… ніде не маю.

— Та що ви кажете. Певно, таки маєте.

Селієт глибоко вдихнула і капризно відвернула голову. Чезаре запитав із таким виразом обличчя, наче йому просто забракло слів від обурення:

— Ваша Високосте, невже я вам чимось не вгодив?

— Що, що-о?

— Наскільки я пам’ятаю, ми бачимося вперше. Невже я припустився якоїсь помилки щодо Вашої Високості?

Це було гостре запитання, покликане повністю перехопити ініціативу. Навколо нього запанувала настільки крижана атмосфера, що аж не вірилося, що цей чоловік — та сама людина, яка щойно ніжно й лагідно посміхалася мені.

Джуліус із дідусем перезирнулися з обличчями, на яких читалося зацікавлене: «О-о-о?». Лея, яка обвивала руку Джуліуса, теж замахала хвостом, просичавши:

— <Ого-го, яке протистояння характерів, обожнюю таке!>.

Ройт також стояв поруч із вельми заінтригованим виглядом, не поспішаючи йти.

Проте для справжньої битви характерів сили сторін були надто вже нерівними.

— Та ні, ні, справа зовсім не в цьому…

Звісно, Селієт миттєво капітулювала. З обличчям, на якому ось-ось мали з’явитися сльози, вона схопилася на ноги, не розбираючи дороги, і почала хаотично виправдовуватися:

— Я… я просто подумала, що панночці підійшов би… підійшов би інший чоловік… Пробачте, пробачте мене.

— Ах. — Чезаре перепитав спокійним, але проникливо-гострим поглядом: — І хто ж цей покидьок, Ваша Високосте?

— …

— Ваша Високосте?

Аура була настільки пригнічувальною, що навіть мені було важко втрутитися в розмову. Селієт ледь чутно пробурмотіла з плаксивим виразом обличчя:

— Проб-бачте… Це… це просто мій с-старший б-брат, кронпринц…

— Гм?

Раптом суворий вираз обличчя Чезаре почав пом’якшуватися. Звісно, Селієт, яка вже низько схилила голову й збиралася йти, цього не помітила. Врешті, не витримавши миттєвого тиску, Селієт остаточно скорилася:

— Але… але серед усіх знайомих мені чоловіків він справді найкращий…

— Гм.

— Він… він хоч трохи й набрав ваги, але ж він усе одно можновладець…

— Вагу завжди можна скинути.

— Характер у нього занадто м’який, але… але він добрий…

— Характер за роки життя напевно став міцнішим.

— Риси обличчя в нього трохи нечіткі, але загалом обличчя гармонійне…

— Підростаючи, він, мабуть, змужнів і став привабливішим.

Селієт, яка досі без упину випалювала слова від страху, раптом збентежено підвела голову, відчувши щось неладне. Джуліус тим часом перешіптувався з Леєю: «Він що, дурний?». Ройт також із дещо втраченим інтересом цокнув язиком, пробурмотівши: «Так відверто лестить кронпринцу… Авіан кращий».

— То… тоді я вже піду!

Тим часом Селієт дрібними кроками поспішно зникла вдалині, а Чезаре із задоволеним виглядом зайняв її місце. Ройт ненав’язливо поцікавився:

— Пане маркізе, а ви хіба не берете участі в мисливському змаганні?

— Ні. — Чезаре відповів без найменших вагань.

Попри те, що він мав міцну, ставну статуру, якій надзвичайно личив мисливський костюм, чоловік, здавалося, взагалі не мав наміру йти до лісу. Натомість він невимушено посміхнувся й додав:

— Замість того, щоб ганятися за хвостами звірів, мені більше до вподоби повсюди ходити хвостиком за панною.

Хоча дідусь і Джуліус сиділи поруч і буквально пропалювали Чезаре лютими поглядами, він тримався непохитно.

«…Я ж казала дідусеві про всяк випадок не приходити, але щоб прийшов ще й Джуліус».

Раніше я вже натякала дідусеві, що було б краще пропустити це мисливське змагання. Звісно, для герцога Прелая було б важко не з’явитися на святкування Дня заснування держави, тому дідусь тоді лише нагримав на мене: «Як я можу не піти, якщо йдеш ти?!».

Тож зрештою мені довелося сказати йому: «У процесі виникне певна метушня, але ви просто стійте спокійно й не шукайте мене». На випадок, якщо він запитає про причини, я підготувала кілька варіантів відповідей, проте дідусь ні про що не запитав.

Він лише надзвичайно стурбовано промовив:

— За Джуліуса чи Алекса не хвилюйся. Я сам міцно триматиму цих негідників біля себе. Але ти будь обережною. Будь ласка, не влазь у небезпечні справи.

«Невже дідусь про щось здогадується? Чому він ні про що не розпитує?»

Схоже, спостерігаючи за моїми діями, він таки відчув щось дивне. Хоча, відверто кажучи, відтоді як я повернулася до Імперії, кожна моя справа була геть нечуваною…

«Вибачте, дідусю. Зараз я збираюся діяти разом із чоловіком, який збожеволів від помсти і готовий шматувати людей на клаптики…»

Але ж йшлося про Піякі, хіба могла я сидіти склавши руки? Навіть якщо це було безглуздо й необачно, я мусила ризикнути й піти на цей крок.

«Сторона Гітона зараз, мабуть, чекає на появу Алекса».

Алекс просто обожнював мисливські змагання. Якщо бути точнішою, він обожнював махати там мечем. Тому, відвізши Мелісу до монастиря, він у будь-якому разі мав прибути сюди на зворотному шляху.

Насправді головною метою Гітона на цьому мисливському змаганні був саме Алекс, тому сам факт того, що старший брат досі не з’явився, зв’язував їм руки й змушував тупцювати на місці.

«Ну що ж… Поки Алекс не приїхав, час потроху починати справу».

Я подивилася в очі Чезаре й ледь помітно посміхнулася.

«До того ж, мені треба зустрітися з з Його королівською Високістю Кронпринцем».

***

Зазвичай Селієт безвилазно сиділа у своєму палаці в найвіддаленішому куточку імператорського замку. Проте існував один захід, який вона відвідувала обов’язково — осіннє мисливське змагання. Причиною було те, що в лісі духів знаходилася могила її рідної матері, п’ятої імператорської дружини. П’ята дружина, яка безмежно любила квіти й дерева та вірила в покровительство духів, колись заповіла поховати себе саме в лісі духів.

Тому й цього разу Селієт зібрала букет із дрібних диких квітів і поклала його перед могилою матері. Хоч вона й затрималася біля Кіани, трохи нав’язуючись їй, проте її справжньою метою від самого початку було відвідання могили п’ятої дружини.

«Чи не маєте ви справи в якомусь іншому місці, куди збиралися піти?»

«Ні, ні… ніде не маю».

«Та що ви кажете. Певно, таки маєте».

«І як тільки цей Чезаре дізнався про мою справу…?»

Хай там як, з огляду на те, що він забрав у неї місце поруч із Кіаною, маркіз ніяк не міг їй подобатися. Селієт тихо скреготнула зубами, а тоді сяк-так опанувала себе.

— Мамо, — тихо покликала вона, стоячи перед могилою. — Бен, той мерзенний чоловік, тепер не може навіть поворухнутися. Це така радість. Останнім часом я нарешті можу спати міцно.

Усі навколо тільки й шепотілися про те, що кронпринц, схоже, дійсно повернувся. У цей час Селієт насправді була готова кричати від щастя.

— Сподіваюся, тим невідомим нападником справді був кронпринц, — палко молилася Селієт. — Нехай він швидше повертається, щоб ми разом сіли на дієту… І нехай він зустріне хорошу жінку.

Пригадавши при цьому Чезаре, вона мимоволі скривилася.

— І нехай принцеса якнайшвидше покине цього покидька маркіза… Цей пройдисвіт має лише привабливу обгортку, а всередині…

Саме в той момент, коли Селієт захоплено бурмотіла собі під ніс і розвернулася, щоб іти:

— Хвилинку…

Перед Селієт виріс незнайомий чоловік величезної статури з лютим і грізним виразом обличчя. Оскільки біля неї зараз не було навіть жодного лицаря-охоронця, вона так перелякалася, що ледь не гепнулася на землю.

— За-зачекайте хвилинку… Я не якийсь т-дивак.

Селієт здригнулася вдруге — тепер уже від подиву, почувши цей шепелявий, дитячий голосок, що лунав із такого велетенського тіла.

— Справа в тому, що…

Ран’як міцно заплющив очі, усім своїм виглядом показуючи, наскільки йому огидна ця ситуація. Йому було неймовірно соромно демонструвати свою кумедну вимову незнайомій людині. Проте це був наказ Чезаре, тому він не мав вибору.

— Чи не могли б ви це прочитати? Хтось просив обов’язково передати це вам.

Ран’як простягнув Селієт листа.

Селієт повільно розгорнула послання. Тієї ж миті її обличчя спотворилося від глибокого шоку.

«Селієт, я точно знаю, що ти — та дитина, яка найкраще в цій Імперії знається на прадавній історії. Зараз мені потрібна твоя допомога.»

Цей витончений, акуратний і такий знайомий почерк належав…