Розділ 113 — Розділ 113

Слідом за гучним плюскотом води почувся дещо легковажний і безтурботний голос:

— <Ну ж бо, Елі! Та погодься ти вже! Думаєш, що от-от помреш, чи що? Хай там як, Ед усе одно проживе щонайбільше років на п'ятдесят довше за тебе… Стривай-но.>

Цей пустуватий голос зненацька став неймовірно густим, глибоким та владним:

— <…Ви хто такі, в біса? Від вас пахне чимось схожим, але ви точно не Елі й не Ед.>

Відчувши потужний, майже фізичний тиск, що раптово важким тягарем ліг на плечі, я мимоволі позадкувала і обома руками міцно вхопилася за лікоть кронпринца.

Подібної приголомшливої аури я навіть уявити собі не могла. Тваринний інстинкт чітко підказував: переді мною постала зовсім не людина, а істота, наділена колосальною, незбагненною могутністю. Хоча я зазвичай ніколи й ні перед чим не пасувала, зараз мої руки тремтіли так, наче я опинилася на лютому морозі.

Проте кронпринц, здавалося, зовсім не відчув цього тиску. Він стояв непохитно, як скеля, і рівним, приглушеним голосом промовив:

— Ми — прямі нащадки Еліки Прелай та Едмонда Тейліза. Ті двоє зрештою так і не змогли поєднати свої долі, натомість…

— <Ахахахахахахаха!>

Не встиг кронпринц договорити, як дух дзвінко й заливисто зареготав. Проте, попри цей веселий сміх, жахлива ментальна вага нікуди не зникла, змушуючи мене мовчки ковтати суху слину.

— <Ахаха, точно! Ти ж сказав, що ви нащадки родів Прелай та Тейліз, а не назвався самими Елі та Едом? Ахахахахахаха, ну яка комедія! Отак узяти й виманити мене? Ахахахахахаха!>

Крізь густу білу завісу стало видно, як дух, який своєю подобою вельми скидався на великого тюленя, зручно вмостився на прибережному валуні.

— <Дотепне рішення.>

Від його слів, що лунали десь у найглибших закутках душі, мене знову пересмикнуло від крижаного остраху.

— <Якби ви наважилися збрехати перед моїм обличчям, прикриваючись цими іменами, звідси живими не пішли б.>

Дух із гучним ляскотом ударив хвостом по каменю й запитав:

— <То де зараз Елі та Ед?>

— Вони спочивають уже понад тисячу двісті років.

Дух шоковано роззявив пащу, ледве не впустивши щелепу від подиву:

— <Минуло цілих тисячу двісті років? Відтоді?>

На мить запала глибока, гнітюча тиша.

Здавалося, дух щиро засмутився через цю звістку, проте він усе ж спромігся змиритися зі смертю людей, якими свого часу так палко дорожив. Замість колишніх веселощів він скорботно й тужливо запричитав:

— <І зрештою світ повністю зруйнувався! Якщо навколо все так посіріло… Ви що, останні люди, які залишилися у світі? І тому ви врешті-решт закохалися?>

— Ні. Ніхто ще не загинув, і ми закохалися одне в одного зовсім не тому, що залишилися останніми вижившими у світі.

Почувши таку суху відповідь кронпринца, дух здивовано схилив голову набік:

— <Тоді з якого дива ви зійшлися, якщо навколо не коїться жодного лиха? Ви ж, на відміну від Елі та Еда, не боретеся пліч-о-пліч проти чорного мага.>

— Нам не потрібні катастрофи. Щодня, крок за кроком, просто спостерігаючи одне за одним, ми поступово й без тями закохувалися.

Хоча його інтонація через змінений голос усе ще віддавала штучністю, у цих словах бриніла залізна, непохитна впевненість.

— Адже люди не обов'язково мають кохати однаково.

Щойно пролунали ці слова, як важка, гнітюча аура духа миттєво розсіялася без сліду. Натомість повернулася та сама легковажна атмосфера, що панувала на початку.

— <Уа-а-а-а-а-ах! Боже, як же я обожнюю таке!>

Дух заходився несамовито аплодувати своїми ластами, ледь не вмираючи від захвату.

Я ж лише ніяково кліпала очима. Адже завдяки листам, якими ми обмінювалися протягом кількох останніх днів, я вже неясно здогадувалася, що я подобалася йому ще з дитинства. Справді, поняття не маю, звідки в нього взялися такі дивні смаки....... Хай там як, тепер кожне слово кронпринца звучало для мене не просто як «удавані стосунки», а як чиста правда.

До речі, з того часу, як дух налякав мене, я так і продовжувала триматися за його руку. Я зніяковіла і повільно прибрала свої долоні.

— У будь-якому разі, мою кохану, яка походить із роду Прелай, позбавили її призовного звіра, а мене, як представника роду Тейліз, отруїли.

— <Позбавили призовного звіра? Хіба таке можливо? Призовний звір зазвичай визначається від самого народження господаря.>

Дух здивовано схилив голову, тому я поспішила додати своїх пояснень, щоб прояснити ситуацію.

— Якщо бути точнішою, мій дядько, схоже, передав мого призовного звіра моїй кузині Мелісі Прелай ще до того, як я встигла його закликати. Моя кузина Меліса народилася на кілька місяців раніше за мене.

Коли я закінчила своє пояснення, дух ляснув себе передньою лапою по лобі.

— <Аха! Здається, я все зрозумів! Тоді це точно справа рук чорної магії!>

Я помітила, як напружилися руки кронпринца, що стояв на пів кроку попереду мене.

Дух невимушено продовжив, наче в цьому не було нічого особливого:

— <Елі та Ед розділили серце чорного мага Отсона на три частини й запечатали їх в Аруні. Тоді я казав їм поцілуватися, але вони цього не зробили.>

На три частини? Це означало, що чорну магію можна було застосувати щонайбільше тричі.

«Хай там як, але мені здається, що до цієї розмови додали якусь геть неважливу інформацію…»

— <Кожного разу, коли вони активують чергову частину серця, чорна магія проявляється знову. Еліка Прелай спеціально заснувала герцогство у тих холодних північних землях, щоб її нащадки вічно охороняли це серце. І тоді я казав їм поцілуватися, а вони цього не зробили.>

І ця геть неважлива інформація продовжувала сипатися з його вуст. Кронпринц постарався проігнорувати останні слова й тихо запитав:

— Як саме можна активувати частину серця?

— <Достатньо накреслити коло чорної магії на сувої, який оберігає частину серця, і принести в жертву золото.>

— Що?

— <Навіть за життя серце Отсона реагувало виключно на золото. Для цього знадобиться десь... чотириста тисяч пелотр.>

Почувши про чотириста тисяч пелотр* золота, мої очі ледь не вилізли з орбіт від подиву.

*гугл відмовляється казати, шо це за одиниця виміру така — пелотр — тому невідомо скільки це в кг, але якщо прикинути, то якщо це вигадана одиниця заснована на якомусь історичному прототипі, то умовно 1 золота монета (1 пелотра) важитеме 3,5-8 г, і 400 тисяч це десь 1400-3200 кг золота. Або можемо прийняти, що пелотр = кг і представити ці розміри золота, хоча навіть якщо звести до г, це дуже багато.

В Імперії серед монет ходило саме золото. Тобто, хоч він і сказав «золото», насправді це означало величезні гроші.

«Чотириста тисяч пелотр... Скільки ж це грошей? Навряд чи така сума знайдеться, навіть якщо витрусити до останнього шеляга всі статки нашого герцогського роду».

— <Якщо ви знищите активовану частину серця, спотворена сила, ймовірно, повернеться до свого справжнього господаря. Тож вам, оскільки вже стали жертвами цієї чорної магії, потрібно просто знищити її. Ех, навіть коли вони розривали це серце на три частини, Елі й Ед так жодного разу не поцілувалися…>

— А яким чином її можна знищити?

— <Просто розбити. Проте це має зробити саме та людина, чию силу було відібрано. Ніхто інший не зможе її знищити. Саме тому Ед та Елі лише запечатали все за допомогою сувоїв, але так і змогли знищити серце. Вони тоді дуже бідкалися через це, а якщо вже бідкалися, могли б хоч поцілуватися…>

Сила повернеться до свого справжнього господаря....... Я насупилася, поринувши в роздуми.

«Якщо Піякі дійсно є призовним звіром принцеси...... Цілком можливо, що вся та сила, яка була запечатана весь цей час, вирветься назовні водночас. Неймовірно, просто шалено величезна сила».

«Але коли саме?»

«Мабуть, тоді, коли відбудеться справжній призов… принаймні, мені так здається. Більшого я й сам не знаю».

То ось про що тоді говорив Кайлон.

— <Ці частини серця...... Я відчуваю їхню ауру, зараз вони в Аруні. Вам просто потрібно вирушити Арун і знищити їх. На цьому все й закінчиться.>

Дух схилив голову набік і повів далі:

— <Ой, чи ви зможете взагалі дістатися Аруна через монстрів? Зараз туди вже навряд хтось здатний пройти. Коли в Аруні не було нікого, крім мене, чому б Елі та Еду просто поцілуватися?>

Арун…Це було саме те місце, куди мій батько вирушив услід за Рокі й звідки так і не повернувся.

Хоча це була лише гіпотеза, я вже приблизно розуміла, як усе сталося насправді.

Рокі завдяки силі свого призовного звіра, здатного рити підземні тунелі, зміг дістатися Аруна й викрасти сувої з частинами серця. Проте в нього не було грошей, щоб активувати кола чорної магії. Тому він, найімовірніше, уклав угоду з тією особою, яка прагнула позбавити представників роду Тейліз їхньої сили.

«Рокі об'єднав зусилля з Долорес».

Якщо так, то невже і моя мама через це...

Причина, чому ніхто навіть не замислювався про чорну магію, коли я не змогла закликати свого призовного звіра, крилася в чутках про невірність моєї мами. Адже теорія про те, що «вона не дитина роду Прелай», звучала куди правдоподібніше, ніж якась там чорна магія, згадана на задвірках історичних книг.

«У такому разі…Чи не вони стоять і за несправедливою смертю моєї мами? Хотіли приховати той факт, що використали чорну магію?»

Тепер ставала зрозумілою і різниця в часі між моментом, коли в мене відібрали призовного звіра, і часом, коли отруїли кронпринца.

«Коли мені було п'ять років, вони використали першу чорну магію. Після цього їм знадобився час аж до мого шістнадцятиріччя, щоб зібрати гроші для активації другої частини серця…Отже, залишається ще одна остання частина…»

Мене неабияк турбувало те, що Рокі з високою ймовірністю вже встиг віддати останній сувой Долорес.

Після того як кронпринц випив отруту і його місце звільнилося, збирати гроші стало набагато простіше. Адже принц Гітон отримав реальну владу, узяв під свій контроль гвардію, а кількість злочинних угруповань стрімко зросла. Покриваючи їх, збирати багатства було надзвичайно легко. Прямо як у тому казино Клубного дому.

«Тоді наступна чорна магія може бути застосована набагато швидше…»

— <Як я бачу, ваш ворог зміг увійти в Арун, то чому ви не зможете? Докладіть зусиль і проберіться туди. Ех, Елі та Еду обов'язково треба було поцілуватися в Аруні. Вони так і не змогли бути разом лише тому, що тоді не поцілувалися.>

— Зрозуміло.

Він до самого кінця зберігав цілковитий спокій, попри постійні згадки духу про поцілунки, і промовив це тихим голосом.

— Спершу нам дійсно варто вирушити в Арун.

Він сказав це таким буденним тоном, наче збирався зайти в гості до сусідів. Перепрошую, шановний? Арун — це взагалі-то місце, куди звичайна людина ніяк не може легко дістатися, знаєте?

— Тоді ми, мабуть, підемо. Дякуємо вам.

Туман навколо поступово рідшав, тож нам і справді вже час було повертатися.

Аж раптом почулося:

— <Ой? І це все? Просто так підете?>

Дух знову з погрозою хльоснув хвостом по каменю.

— <Ви розбудили мене, хоча я так солодко спав. Хіба ви не повинні заплатити за це свою ціну?>

— Ціну?

Ні, ну зачекайте, про ціну треба було домовлятися заздалегідь!

Хоч кронпринц і просив мене за будь-яких обставин тримати язика за зубами, але цього я вже просто не могла стерпіти. І щойно я збиралася відкрити рота, щоб навчити цього духу елементарної комерційної етики, як він заговорив знову.

— <Кажуть, коли люди кохають одне одного, вони роблять таку штуку, яка називається поцілунком.>

Призовний дух збуджено заляскав хвостом по воді, розбризкуючи краплі навсібіч. Його голос тепер нагадував дитину, яка вередує і вимагає свого.

— <Я так палко мріяв це побачити, але Елі та Ед мені цього не показали. Може, хоч ви продемонструєте це? Мені ж нестерпно цікаво!>

Примітка: особистий спойлер — наступного тижня чекайте зміни обкладинки! (і це дуже особлива обкладинка, бо вона фактично є спойлером до майбутньої сцени…)