Розділ 114 — Розділ 114

Я лише тепер, здається, збагнула, чому цей дух так запекло торочив про ті поцілунки. Він же просто щиро прагнув дізнатися, що воно таке.

Проте за подібних обставин я аж ніяк не могла заявити йому: «Взагалі-то, ми насправді не коханці».

— <Якби ви збрехали мені, прикрившись цими іменами, то не вибралися б звідси живими.>

Адже дух буквально мить тому сам про це сказав.

Звісно, я чудово знала найпростіший та найефективніший спосіб розв'язати цю проблему.

«Сказати правду — це найгірший вихід із можливих. Просто заплющу очі, швиденько торкнуся його губ, і по всьому. Ми ж із Чезаре лише вдаємо закоханих, ми не справжня пара. Спершу треба врятувати власне життя, а там побачимо».

……Однак…Хоча я й чітко усвідомлювала правильний алгоритм дій…

«Але ж...»

Перед моїми очима чомусь невідступно поставало обличчя Чезаре.

Оскільки наші фіктивні стосунки мали чіткий термін дії, між нами панувала певна ніяковість, і ми ніколи не заводили про це відвертих розмов, проте хай там як, ми обоє відчували взаємну симпатію. І от тепер цілуватися з іншим чоловіком... Нехай на кону стоїть навіть власне життя, але ж, гм...

«Та що за дурня, який же це фіктивний роман?» — розпачливо подумала я про себе.

«Навіть у такій екстремальній ситуації моє серце вже вважає його своїм справжнім коханим. Схоже, я й справді шалено кохаю Чезаре…»

Саме цієї миті кронпринц Едмонд, що стояв поруч, повільно порушив тишу:

— Шановний духу.

— <Ти що, збираєшся сказати, що не можеш цього зробити? Ви ж самі запевняли, кохаєте одне одного.>

— Те, що я палко кохаю цю панну — незаперечна правда. Саме тому, що я кохаю її...

Голос кронпринца звучав безпристрасно, коли він впевнено вів далі:

— ...я чітко бачу, що зараз ця панна зовсім не прагне поцілунку.

— <Але вона ж не зронила жодного слова?>

— Мені не потрібні слова, щоб це зрозуміти.

Його інтонація здавалася занадто штучною, тому вловити якісь справжні емоції в його тоні було геть неможливо. І хоча зараз кронпринц нещадно винищував ворогів на своєму шляху, у ньому, вочевидь, ще збереглися залишки колишньої шляхетності та правильного виховання, оскільки він заходився розважливо пояснювати духові:

— Здатність помічати навіть найменші дрібниці в поведінці коханої людини є куди вагомішим та переконливішим доказом справжніх почуттів, ніж будь-який поцілунок.

— <Що за нісенітниця!>

Звісно ж, благородні наміри кронпринца і цього разу не знайшли належного відгуку. Якби цей призовний дух був здатний одразу все збагнути, він би з самого початку не вередував, наче примхливе маля.

— <То виходить, якщо ти кохаєш когось, то зовсім не хочеш поцілувати цю особу? Не прагнеш міцно обійняти її чи торкнутися?!>

Кронпринц ледь помітно, судомно зітхнув.

За його мовчазною згодою я й надалі продовжувала тримати язика за зубами, проте мені здавалося, що якщо це триватиме й далі, то суперечці не буде кінця-краю. І щойно я наважилася нарешті втрутитися, він вимовив:

— …Я прагну цього. До нестями.

— <Ось бачиш!>

— Бажаю торкатися її, міцно пригортати до себе, цілувати її губи і прагну куди більшого. Саме тому, що я шалено кохаю її, я жадаю її до нестями.

Від цього спокійного, але такого відвертого зізнання я геть забула все, що збиралася сказати.

— Щоночі я плекаю ці солодкі фантазії, а щодня — ледве стримую власні пориви.

— <Ого, ого-го-го-гох!>

Призовний дух від неймовірного захвату повалився спиною на камінь і закрутився, репетуючи на всю околицю: «Ахахахахах! Як же мені це подобається! Це просто неперевершено!» Він іще довго так шаленів, тоді як кронпринц абсолютно ніяк не реагував на ці дикі вибрики й незворушно продовжував:

— Проте подібні бажання є занадто глибокими, інтимними та потаємними, тож демонструвати їх стороннім — суперечить самій людській природі.

— <Га? Тобто ти не збираєшся мені нічого показувати?>

— Очевидно, саме через це Еліка Прелай та Едмонд Тейліз свого часу вчинили так само.

Це була м'яка, але напрочуд тверда відмова.

Я вже щиро сумнівалася, чи зможемо ми цим аргументом переконати цього примхливого духа, який поводився як нерозсудливе дитя, аж раптом кронпринц неквапливо повернувся в мій бік.

— Однак на знак нашої щирої вдячності за отримані відповіді…

Оскільки туман навколо нас потроху розсіювався, силует кронпринца, що тепер стояв прямо переді мною, виднівся куди виразніше, ніж раніше.

— ...ми можемо продемонструвати вам бодай ось це.

Він повільно стягнув рукавичку з однієї руки.

— Прошу вибачення, принцесо.

— Що?..

— Хоча в моїх діях і є особистий інтерес, проте, оскільки ми порушили ваш солодкий сон, ми зобов'язані віддячити вам належним чином.

Стиха прошепотівши ці слова, він повільно й неймовірно ніжно приклав свій указівний палець до моїх губ.

Від цього несподіваного, чужого дотику до моїх губ моє тіло миттєво здригнулося. Це був зовсім незначний, крихітний контакт, проте я виразно відчула, як він сам тремтить від сильного хвилювання.

Моє дихання вмить збилося і стало важким. Коли його палець, що досі невагомо торкався моїх губ, злегка притиснувся до них, я не на жарт стривожилася, боячись, що він заплямується моєю слиною. На моїй шкірі миттєво виступили сироти.

Він неквапливо прибрав свій палець від моїх губ і підніс його до власного рота. Цей жест виглядав напрочуд благородно, проте водночас від нього віяло якоюсь дивною, бентежною гріховністю.

Його губи торкнулися саме того місця на пальці, де щойно були мої губи. Цей усвідомлений жест змусив мене сильно зніяковіти. Якщо поглянути збоку — це був абсолютно безглуздий, майже невідчутний дотик. Проте чомусь у цю коротку мить мені здалося, ніби весь світ навколо нас просто зупинився.

Густий туман, що вже починав помітно танути, ледь вловимий аромат свіжої води, дивовижне відчуття повної відірваності від усього світу та чіткий дотик чужої шкіри, який досі виразно палав на моїх губах.

З-під глибокого каптура накидки було видно, як кутики його вуст злегка піднялися у ледь помітній посмішці. Я широко розплющеними очима дивилася на ці красиві червоні губи, що вигиналися в м'якій лінії, та на довгий витончений палець, який нерухомо спочивав на них.

Зачекайте-но хвилиночку. Цього просто не може бути…

«Чезаре?..»

Досі я зовсім не замислювалася над цим, оскільки або сиділа в нього на спині, або просто стояла поруч, проте тепер... Тепер цей образ здавався мені настільки до болю знайомим, що я просто не могла його не впізнати.

«Я цілковито покладаюся на вашу жахливу неуважність до деталей та абсолютну байдужість до інших людей. Тому навіть попри те, що я змушений приховувати свою особистість, наша зустріч не викликає в мене тривоги».

Рядки з листа, який колись надіслав мені кронпринц, виявилися цілковитою правдою. Я справді була настільки байдужою до чужого життя, що коли два дні поспіль бачила ту саму покоївку-шпигунку, спромоглася лише запитати її: «О, то це ти була вчора?»

Чесно кажучи, я вже й зовсім не пам'ятала обличчя юного кронпринца, і якби він з'явився переді мною в дорослому віці, я б точно не змогла впізнати його з першого погляду.

Однак…

— Здатність помічати навіть найменші дрібниці в поведінці коханої людини є куди вагомішим та переконливішим доказом справжніх почуттів, ніж будь-який поцілунок.

Якщо цією особою був той, кого моє серце так щиро кохало, я також виявилася безсилою. Лише один знайомий порух руки, знайомий вигин губ у легкій посмішці та до болю рідні обриси тильного боку долоні — і я миттєво впізнала його.

Скільки ж часу ми провели пліч-о-пліч у моїй дослідницькій лабораторії? Скільки довгих годин ми працювали разом, поки я з трепетом у серці крадькома спостерігала за кожним його рухом? І тепер, коли я придивилася ближче, його зріст також був абсолютно таким самим...

— <Неймовірно.>

І поки я стояла як укопана, повністю приголомшена своїм відкриттям, дух, на моє величезне здивування, залишився цілком задоволеним.

— <Якщо ви так шалено нервуєте лише від такого невинного жесту, то в разі справжнього поцілунку хтось із вас точно впаде непритомний. Тепер я чудово розумію, чому не прагнете робити цього привселюдно. Що ж, тоді я приймусь і це.>

Кронпринц мовчки натягнув рукавичку назад на руку.

Дух солодко позіхнув і з гучним сплеском занурився у воду. І лише тоді, коли навіть його хвіст повністю сховався в глибині водойми, звідти долинуло ледь чутне, тихе бурмотіння:

— <…Але звістка про смерть Елі та Еда все одно крає мені серце. Навіщо було ображатися на них через те, що вони так і не поцілувалися, і засинати на довгі століття? Краще б я провів із цими дітьми бодай ще один рік.>

Тепер духа більше не було видно. Очевидно, він просто не бажав показувати нам свій щирий смуток та тугу за минулим.

— <Людське життя куди коротше, ніж вам здається, о нащадки Елі та Еда.>

Проте його тужливий, сповнений глибокої печалі голос усе ще чітко лунав над водною гладдю ставка:

— <Живіть так, щоб ніколи ні про що не шкодувати. Не марнуйте своїх можливостей кохати, аби потім бідкатися через втрачений час. Ех, якби ж то Ед та Елі тоді поцілувалися потай від мене, це було б просто чудово.>

***

Усю дорогу назад, коли ми спускалися з цієї гірської лісової хащі, я знову сиділа на спині у кронпринца. Протягом усього нашого шляху ми не зронили жодного слова, занурившись у глибоку мовчанку.

І лише тоді, коли ми вже майже дісталися підніжжя лісу, я першою наважилася порушити цю тишу:

— Ви справді збираєтеся вирушити в Арун?

— Найімовірніше, так.

— Але ж шлях туди повністю кишить монстрами, звичайна людина просто фізично не здатна туди пробратися. Мій дядько Рокі зміг опинитися там лише тому, що володіє призовним звіром, який здатний рити глибокі підземні тунелі.

— Якщо на моєму шляху постануть монстри, я просто знищу їх, — абсолютно спокійно відповів кронпринц, наче йшлося про ліквідацію кількох дрібних шкідників, а не про смертельну небезпеку.

— Благаю, не ходіть туди, — тихо й напрочуд серйозно промовила я. — Я й сама збиралася найближчим часом вирушити в ті землі, адже мені необхідно врятувати свого батька. Я вже давно чекала на зручний момент, і незабаром настане саме той сприятливий час.

— Але ж ви самі щойно наголошували, що там повно небезпечних монстрів. Це занадто ризиковано…

— Невже ви справді вважаєте, що я настільки нерозумна особа, аби пертися в Арун, наосліп винищуючи всіх монстрів на своєму шляху?

Кронпринц, який у мить став у моїх очах тією самою «нерозумною особою», слухняно замовк. Я міцніше обхопила його шию руками і стиха повела далі:

— Я завжди щиро вважала, ніби мій батько мене не любить. Саме тому я ніколи не сумувала через нашу тривалу розлуку і його перебування далеко від дому… Проте, як виявилося, я просто зовсім не знала його справжніх обставин та мотивів.

— …

— Я завжди намагалася триматися якомога далі від своєї родини, уникаючи будь-якого спілкування. Але насправді я просто до смерті боялася, що мої найгірші здогадки та побоювання виявляться правдою. Тому цього разу я прагну особисто відшукати батька і спершу вислухати все, що він мені розповість.

— Я буду щиро вболівати за вас, принцесо, — з ледь помітною, теплою посмішкою відповів кронпринц. — Ваші слова знайшли відгук у моїй душі.

— Відгук?

— Мені також доводиться перебувати в подібному становищі, адже я зараз так само всіляко уникаю власної родини.

— Ооо…..

Я ледь помітно кивнула головою. Адже зараз кронпринц не підтримував абсолютно жодного зв'язку зі своїми батьками — Імператором та Імператрицею.

У моїй голові водночас виникали дві абсолютно протилежні думки: з одного боку — «Як можна взагалі не подавати жодної звістки власним батькам?», а з іншого — «Чи можна за подібних обставин узагалі хоч комусь довіряти, навіть найближчим?»

Зважаючи на те, наскільки заплутаною була вся ця ситуація, подібні сумніви виглядали цілком природно…