Розділ 115 — Розділ 115

— Послухайте, Ваша Високосте Кронпринце.

Людиною, яка знову порушила коротку тишу, що запала на мить, була я.

— Ви випадково не кохали мене?

— Що?

— Я про дитинство. Невже… невже я вам подобалася?

— …Ви кажете такі слова прямо тут і зараз, принцесо?

— А чому ні? Але ж тоді я була справді безнадійною, розпещеною майбутньою лиходійкою, чому ж узагалі…?

Кронпринц на мить тихо засміявся. Потім він міцніше стиснув руки, якими ніс мене на спині, і промовив, ніби заспокоюючи:

— Ну, навіть попри це, ви мені подобалися.

Я на мить кліпнула.

— Навіть після того, як я влаштувала те ганебне видовище перед Мелісою та Родріго?

— Щоразу, коли це траплялося, мені просто було боляче через те, що ви, принцесо, не виглядали щасливою. Але ви все одно мені подобалися.

— …Я ж казала, що тільки-но дізналася про те, що в мене відібрали призовного звіра. Тоді хіба весь цей час ви, Ваша Високосте, також не думали, що я не належу до роду Прелай?

— Якщо чесно, я справді припускав, що це може бути так. Але мені було байдуже на це, ви все одно мені подобалися.

У мене забракло слів. Перед обличчям такого непохитного й щирого кохання моє тіло лише злегка тремтіло.

— Я й сам дуже довго думав над тим, чому ви мені так припали до серця, принцесо.

Інтонація кронпринца була настільки штучною, що я взагалі не могла збагнути його тон. Проте його особлива витончена манера мовлення, помірний темп і чітка вимова приємно пестили мені вуха.

— Тоді я був вельми корисним хлопчиком. Вірю, що мені не потрібно пояснювати причину.

«Гм, виявляється, "в усьому прекрасного спадкоємця" можна назвати просто "корисним"…» Серце стиснулося від думки про те, крізь які темні часи довелося пройти цьому колись світлому й життєрадісному хлопчикові, перш ніж він почав так оцінювати самого себе.

— Тому всі тяглися до мене, але була одна дівчинка, яка зовсім не звертала на мене уваги, бо була поглинута речами, що кожному здавалися абсолютно марними.

«Марними речами?»

— Наприклад, принципом роботи годинникової вежі чи чимось подібним.

«Що ж… Я досліджувала це з чистої цікавості, бо хотіла знати, а не заради якоїсь мети».

— Тоді я не замислювався над цим глибоко, але, здається, мене інстинктивно привабив цей образ.

Я притиснулася обличчям до його широкої спини. Лісова стежка, оповита сивуватим туманом, скидалася на дорогу зі сновидінь.

— Те, що ви — людина, здатна щиро любити навіть те, що не має ніякої практичної користі.

Серце шалено закалатало.

Чоловік, який серед моїх розкутих капостей та лихих учинків у дитинстві розгледів чесноту, про яку я й сама не здогадувалася. Було дивно й щемливо усвідомлювати, що навіть у той період, який мені хотілося назавжди викреслити з життя, хтось помітив моє світло.

— Не переживайте через це, адже це не освідчення.

— Що?

— Ви для мене — остання вціліла мрія дитинства. Світло моїх юних років, якого я не можу позбутися, навіть якби спробував.

Через його монотонну й дивну інтонацію почуття не вгадувалися, але саме від цього на душі ставало ще бентежніше.

— Є освідчення, про яке той хлопчик завжди мріяв. Коли я поверну собі своє місце і ми знову зустрінемося як кронпринц і принцеса, я збираюся виконати щире бажання того самотнього хлопчика.

Я не знала, що відповісти. А в такі моменти мовчання — найкращий вихід. Тож я промовчала, так і не почавши дискусію про визначення користі науки, яка крутилася в моїй голові.

Після цього ми в цілковитій тиші дісталися до пам'ятника Нефеля.

— Тоді, принцесо.

Крізь помітно рідший туман кронпринц уклонився згідно з етикетом і розвернувся.

— Якщо випаде нагода, побачимося наступного разу.

Я крикнула навздогін його спині, яка вже встигла помітно віддалитися:

— …У мене є прохання.

Хоч відстань була чималою, я вірила, що він точно почує.

— Не йдіть в Арун. Туди піду я. Зрозуміли?

Осіннє мисливське змагання. Згідно з оригіналом, після завершення цього полювання Чезаре зникає зі столиці.

Оскільки Меліса не цікавилася Чезаре, подальших описів не було, проте після цього Чезаре так і не повернувся до столиці. Навіть трохи згодом, коли рід Прелай звинуватили в державній зраді, Чезаре був відсутній, а кронпринц не зробив жодного руху.

«Про що ви говорите? Я ні за що не залишу свою благодійницю в біді. Я впевнений, що такого ніколи не станеться.»

Тоді я не вірила цим словам, але зараз…

Він ні за що не залишив би мене в біді, коли б мені загрожувала шибениця. У мене з'явилася невиразна впевненість у цьому. Отже, саме в цей час, після того як він покинув столицю, точно щось трапилося.

— Я кажу це тому, що якщо Ваша Високість підете в Арун, то, здається, більше ніколи не зможе повернутися до столиці.

Я не знала, що саме сталося перед моїм поверненням у часі, але гіпотеза вимальовувалася сама собою. Чезаре — ні, кронпринц — вирушає в регіон Арун, щоб знищити серце Отсона, але не досягає успіху і не повертається назад.

Тому я знову закричала навздогін його постаті, яка вже зникла з мого поля зору:

— Обіцяйте мені, що не підете в Арун! Принаймні з цим місцем за кілька днів я розберуся сама! Вірте мені!

***

Раптом густий туман, що охопив штаб лісу духів та західну частину, розсіявся. Гітон зняв галас, допитуючись, що сталося, але хоч скільки вони розслідували, нічого підозрілого не виявили.

— Ну, це тривало зовсім недовго, до того ж у лісі духів завжди стоїть туман, тож хіба це не якесь пов'язане з цим явище?

Ройт, який обшукав увесь ліс, холоднокровно доповідав:

— До того ж немає нікого, хто б конкретно постраждав.

Тими, хто насправді постраждав, були саме Гітон та Долорес. Адже вони навіть не змогли втілити змову, яку замислили.

— Проте, оскільки всі трохи налякані, як щодо того, щоб завершити на цьому мисливське змагання?

Гітон також поспішно кивнув, побоюючись, що густий туман повернеться знову. Він боявся, що може стати мішенню для кронпринца. Хоч би скільки капітан лицарів переконував його, що навіть майстер меча не зможе здолати таку кількість лицарів, так само як не зможе прорвати охорону імператорського палацу, це не додавало йому спокою.

— Завершуйте, завершуйте! Тоді нагородження…

Саме тоді в штабі з'явився Алекс, навантаживши свого сірого вовка купою здобичі.

— …Н-ні… та коли ж він устиг повернутися…

Здавалося, що він прибув щойно, але кількість дичини була настільки нереальною, що це суперечило здоровому глузду. Люди шепотілися, що навіть якщо полювати цілий день без упину, неможливо вполювати стільки звірів.

В Авіана, який і сам з'явився з чималою здобиччю, аж рот розкрився від подиву.

— Та ну, звірина раптово сама почала збігатися до мене. Зі мною таке взагалі вперше, — сказав Алекс, обтрушуючи руки. — Зазвичай я витрачав більше часу на пошуки, ніж на помахи мечем. А тут вони сунули натовпом, ніби їх хтось нагнав до мене.

Навіть не дивлячись на здобич інших учасників, переможцем однозначно ставав Алекс.

Авіан мимоволі важко зітхнув. Ройт зі співчутливим поглядом прошепотів йому: «Алекс справді неймовірний. Що й казати, тут і мірятися не було сенсу», але Авіан думав про зовсім іншого чоловіка.

«Маркізе Левін… Хто ж він в біса такий?..»

Перед ним, коли він ще нещодавно тішився, що вполював величезного оленя й може перемогти, раптово з'явився Чезаре.

— Здається, ви мітите на право загадати бажання, але краще вам не витрачати сил даремно.

Авіан щиро злякався. Адже він зовсім не відчув чужої присутності, поки Чезаре не сперся на дерево неподалік.

— Я ні за що не дозволю вам перемогти.

Чезаре невимушено всміхнувся, дивлячись на Авіана. Зважаючи на те, що він не мав при собі навіть меча, він явно не збирався полювати, але все одно промовив ці слова.

— Мені цілком подобаються такі люди, як ви. Тому я даю вам пораду. Краще якомога швидше облишити марні сподівання.

Сказавши лише те, що хотів, Чезаре зник. Авіан не міг повірити, що не встиг розгледіти навіть його спини в мить зникнення.

«…Тоді людина, яка нагнала всю здобич Алексу Прелаю… Невже це маркіз Левін?»

Авіан мимоволі ковтнув суху слину. На якому ж узагалі рівні перебуває цей Чезаре Левін?

Згодом разом з іншими аристократами до штабу прибула й родина Прелай. Це були Скарі, Джуліус та Кіана. Кажуть, Чезаре пішов раніше через невідкладні справи.

— Алексе?

Очі Скарі затремтіли, коли він побачив Алекса на п'єдесталі пошани.

— Ти… зараз… справді стоїш на п'єдесталі? Не просто помахав мечем і втік? Ти дотримуєшся офіційних процедур? Га?

— Кхм.

Алекс глянув на Кіану й витер кров, що забризкала його обличчя. Звісно, від того, що він самотужки витирав кров, яку зазвичай ніколи не витирав, його вигляд став іще моторошнішим.

— Ну… я б хотів трохи поговорити з Кіаною…

Почувши це, Хоу, який ішов слідом за Скарі, здивовано вигукнув:

— <Жодної лайки! Боже мій! Він, мабуть, став новою людиною!>

Джуліус і Лея також дивилися на Алекса з таким виразом обличчя, ніби ось-ось знепритомніють.

Примітка: АЛЕКС! МОЯ ТИ КРИХІТКА, НАРЕШТІ ТИ ПРИЙШОВ!!!! *крики радості*