Розділ 116 — Розділ 116

Алекс знову прочистив горло й промовив:

— Оскільки маленька Кіана свого часу так сильно не зносила розмов із нами…

Він збирався продовжити думку словами: «Я вирішив, що маю зробити їй хоча б такий подарунок». Проте Кіана, слухаючи Алекса, сплеснула в долоні й відповіла:

— А, брате. Це все тому… що люди з роду герцога Пербуса постійно торочили мені, ніби я є символом ганьби, а тому не повинна муляти очі членам сім'ї. Мовляв, усі мене лише соромитимуться.

Для Алекса це стало новиною, яку він почув уперше в житті.

Звісно, ніхто й не збирався розповідати йому про таке. Адже в родині просто не було нікого, хто б підтримував нормальне спілкування з Алексом.

— …Що?

— Усі мої образи та непорозуміння щодо рідних уже розвіялися, а герцог Пербус тепер розжалуваний до віконта й висланий на південь, у регіон Тетіа…

Алекс просто злетів із п'єдесталу пошани. Його очі вже налилися кров'ю від люті. Збожеволілим поглядом він знову окинув усе навколо, застрибнув на Вульфа й закричав:

— У цих покидьків ноги досі ХХ цілі, раз вони здатні доплентатися до тієї Тетії?! Я їм спершу патякала ХХ повідрубую!

Кіана поглянула на обличчя Алекса й зрозуміла, що той у нестямі від гніву. Алекс виглядав так, ніби готовий був цієї ж миті полетіти до тих покидьків Пербусів. Тому вона з жалісливим виглядом заступила йому дорогу й додала:

— Ті прокляті тварюки без упину промивали мені мізки, кажучи: «Ти фальшива Прелай, тож не вередуй, краще йди та знущайся з Меліси».

Адже вона ще не встигла наскаржитися на все.

— І це мені — тоді ще такій малій, слабкій, психологічно вразливій та нещасній дівчинці.

Усе висказавши, вона не забула швиденько відійти вбік і звільнити шлях.

На суворому обличчі Алекса з чіткими рисами проступило справжнє безумство. Від нього віяло такою похмурою холоднечею, що навіть покоївка-шпигунка, яка стояла позаду Кіани, мимоволі позадкувала.

— Цим нікчемним ХХ тварюкам треба спершу встромити ножа в ХХ черево, щоб вони нарешті схаменулися… — процідив він крізь зуби, а тоді помчав уперед дорогою, яку йому звільнила Кіана: — Поки що рушаймо!

Звісно, ніхто не здивувався. Скарі лише знизав плечима й пробурмотів під ніс: «Він принаймні один раз піднявся на п'єдестал пошани, хіба це не величезний прогрес?» Джуліус також заплескав у долоні, додавши: «Я все одно збирався вигнати їх зі столиці, як і обіцяв». Лея з жалем провела поглядом Вульфа й поцокала язиком:

— <Ой-йой, бідному вовчику доводиться так важко, ганяючись за цією собацюрою…>

Навіть Піякі скрушно похитав головою й пробурмотів:

— <Ого, у Піякі ледь вуха не зів'яли від такого бруду.>

Кіана, яка й без того ні на мить не сумнівалася, що крапку в історії роду Пербус поставить саме Алекс, теж лише безтурботно всміхнулася. Тільки Авіан важко зітхав, жалісливо позираючи на осиротілий п'єдестал, де залишилося ніким не забране право бажання переможця.

І була ще одна річ.

— Схоже, Алекс Прелай… неймовірно сильно дорожить панною Кіаною?

— А я знав… молодий пан із самого початку палко любив панну Кіану.

— Боже мій, виходить, якщо хтось посміє зачепити Кіану… Ти ж бачив, з яким шаленством він щойно помчав до віконта Пербуса?

Оскільки Кіана офіційно стала улюбленою молодшою сестрою Алекса, у головах абсолютно всіх присутніх міцно закарбувалася думка: «Її категорично не варто чіпати». Тим часом Ройт, який холоднокровно оцінив ситуацію, дав пораду Авіану:

— Загалом у мене є хороша новина для тебе і мене, Авіане.

Авіан спантеличено поглянув Ройта. Той повів далі з вельми серйозним виразом обличчя:

— Спершу скажу хорошу новину тебе. Коли Алекс повернеться і почує про роман панни Кіани, маркіз Левін навіть кісток не збереже цілими.

— …Тоді яка хороша новина для вас, капітане?

— Та те, що твоє становище не сильно відрізняється від його.

Ройт поплескав Авіана по плечу, намагаючись утішити.

— У будь-якому разі, якщо чоловік не є майстром меча, йому не варто сподіватися на шлюб з принцесою Кіаною, тому тобі краще просто сумирно повертатися гвардії.

***

Полювання закінчилося значно швидше, ніж очікувалося. Щоб повернутися додому, я сіла в карету герцогського дому Прелай.

— Схоже, дорога займе трохи більше часу, ніж зазвичай, — стурбовано промовив кучер. — Саме зараз до столиці в'їжджає посольство королівства Сола…

Король Сола, Енох, завжди приїздив до Імперії в цей час під приводом святкування дня заснування держави. Насправді ж — щоб побачитися зі своєю сестрою-близнючкою, імператрицею, а заодно витрусити з Імперії побільше грошової допомоги.

За звичних обставин, коли полювання було в самому розпалі, посольство в'їжджало до столиці без перешкод, і дороги не блокувалися. Проте сьогодні через несподівано раннє завершення заходу на дорогах виникла тиснява, адже туди хлинули ще й столичні аристократи, які поверталися до своїх маєтків.

Тому я виявила турботу про дідуся та Джуліуса, запропонувавши їм не чекати на мене і їхати вперед.

— Дідусю, брате, їдьте верхи. Якщо ми всі разом надовго застрягнемо в цій тісній кареті, тут стане так душно, що я просто оскаженію.

До того ж Хоу мав чималі розміри, тож у кареті займав місце за цілу людину. Звісно, дідусь і Джуліус спершу казали: «Але як же ми залишимо Кіану!», намагаючись утиснутися в карету.

Однак минав час, затори на дорогах ставали дедалі гіршими, і зрештою вони обидва вирішили пересісти на коней. Адже навіть Хоу, який уперше в житті опинився в заторі, почав несамовито крутитися від ніяковості.

— Усі геть. І я не поїду верхи.

Дідусь усе примовляв: «Я міцно триматиму нашу Кіану, щоб тебе ні крапельки не заколисало», але я залишалася непохитною до кінця.

— Мені до вподоби виключно штучний комфорт.

Зрештою, в просторій кареті Прелай залишилися тільки я та Піякі.

Коли ми опинилися наодинці, Піякі, крадькома позираючи на мене, несміливо заговорив:

— <Кіано, навколо було стільки галасу, що я не встиг доповісти… Насправді, ту записку, яку ти наказала віддати, я так і не зміг передати Алексу.>

— Що?

— <На Алекса раптово ринула така зграя здобичі, що там зчинилося справжнє пекло.>

Ну що ж… Те, що на Алекса збігатимуться всі лісові звірі, я й сама не могла передбачити. Хоч як би ретельно я все прораховувала, подібні несподівані зміни завжди вигулькували.

— <Щобільше, коли я намагався наблизитися і віддати листа, частину паперу просто розірвало й унесло хвилею від меча Алекса. Якби підлетів ближче, то б уже не було самого Піякі, тому в мене не було вибору.>

На це запізніле зізнання Піякі я відповіла абсолютно спокійно:

— Та гаразд. Я хотіла попередити його лише тому, що боялася, того, що Алекс не злякається туману і не відмовиться йти в ліс. Але він так осліп від жаги полювання, що все одно прийшов, тож байдуже.

— <Але чи не станеться лиха через той шматок записки, що відлетів? Його ж бо могло занести куди завгодно.>

— Не переймайся, все гаразд. Навіть якщо його хтось підбере, хіба ж хто здогадається, що це відправила саме я? Ти ж сам кажеш, що відірвало лише шматочок.

Початковий зміст листа був таким:

« Кронпринцова справа зчинить галас.

Помста — твій об’єкт, тож зачекай.

Від душі пополюєш незабаром.

Уболіваю за твою перемогу, брате.»

Піякі дістав і протягнув мені пошматовану записку. Через удар меча Алекса її лівий край був акуратно відтятий.

«…справа зчинить галас.

…твій об’єкт, тож зачекай.

…пополюєш незабаром.

…за твою перемогу, брате.»

Я лише знизала плечима й запхала залишок листа до кишені. Хай там як, навіть без передачі листа все закінчилося добре.

«…А чи справді все закінчилося добре?»

Насправді мені так не здавалося. Відтоді як ми покинули ліс духів, на душі в мене було неспокійно.

«Я ж йому стільки всього наговорила, невже Чезаре вже встиг попрямувати до Аруна?»

Невже знову повториться те саме, що й в оригіналі, і я більше ніколи не побачу Чезаре?

Згадуючи Чезаре, який так і не з'явився аж до моменту, коли мені оголосили смертний вирок через повішення, я відчувала, як мене дедалі більше охоплює тривога. Я мимоволі почала гризти нігті, а тоді повернулася до Піякі й запитала:

— Піякі, тобі не душно сидіти в кареті?

— <Ні? Мені зовсім не душно! Карета — це найкраще!>

— Мені здається, ти хочеш вийти. Тут так тісно й паршиво.

— <Ні? Я зовсім не хочу виходити! Тут так просторо й чудово!>

— Злітай-но до маєтку маркіза Левіна, там значно просторіше й гарніше.

Мені конче потрібно було пересвідчитися, чи Чезаре нікуди не поїхав і досі спокійно перебуває у своєму маєтку.

Примітка: боже, 20 хв намагалась зрозуміти, а що саме на відірваному шматку записки і як це правильно перекласти, бо це очевидно ще одне послання від Кіани Гітону — добре, що в коментарях підказали, люто сміючись хахаха. Може звучати дещо костурбато, але це найкраще, що в мене вийшло, аби зберегти початковий сенс. Ось початковий переклад записки, без адаптації:

«Через кронпринцову справу зчиниться справжній галас.

Проте в тебе є об'єкт для помсти, тож трохи зачекай.

Хай там як, незабаром ти зможеш від душі пополювати.

Я також уболіваю за твою перемогу, брате.»