Розділ 117 — Розділ 117

Чезаре, ймовірно, після того, як ми розійшлися, попрямував до маєтку маркіза.

«Я цілковито покладаюся на вашу жахливу неуважність до деталей та абсолютну байдужість до інших людей. Тому навіть попри те, що я змушений приховувати свою особистість, наша зустріч не викликає в мене тривоги.»

Чезаре, мабуть, і не здогадується, що я розкусила його справжню особу. Якби я не кохала Чезаре, то й сама ні за що б його не впізнала.

Однак тепер я ніяк не могла вирішити, чи варто мені сказати, що я знаю, хто він, чи ні. Адже я чудово розуміла, чому Чезаре так наполегливо до самого кінця приховував від мене свою таємницю.

«Насправді те, що я збирався зробити, надто небезпечно, тому я за будь-яких обставин намагався не втягувати у це свою благодійницю».

Напевно, він боявся, що я опинюся в небезпеці. Та все ж, оскільки серце моє було не на місці, я в кареті швиденько написала коротку записку.

«Чи вдалося вам владнати всі нагальні справи? Мені дещо тривожно, тому й пишу вам. Завдяки допомозі маркіза всі мої справи вирішилися якнайкраще. Ви, бува, не збираєтеся кудись поїхати завтра? Якщо матимете намір вирушити кудись далеко, обов'язково попередьте мене перед від'їздом.»

Чезаре пішов, сказавши, що має термінову справу. Тому, як на мене, надіслати такого листа було цілком доречно.

— <Хм, якщо це любовний лист, я залюбки його доставлю! До маєтку маркіза краще просто долетіти! Для телепортації доводиться використовувати інший вимір, а це забирає надто багато сил.>

Провівши з ним трохи часу, я дізналася, що здатність Піякі переносити речі є вкрай неефективною.

По-перше, він не міг переміщатися на надто далекі відстані. Саме через це я не могла надіслати листа батькові в Арун. Як з'ясувалося згодом, коли Меліса вперше відправила Піякі до мене, відстань від монастиря до Академії була завеликою, тож йому довелося летіти сюди самотужки.

— <Якщо використовувати інший вимір, простір і час викривляються, у Піякі йде обертом голова.>

З цими словами Піякі, кумедно похитуючи хвостиком, вилетів крізь вікно.

І невдовзі він повернувся назад через вікно карети, тримаючи в дзьобі швидку відповідь.

— Чезаре справді був у маєтку маркіза?

— <Так!>

Я поквапом розгорнула лист.

«Мене безмежно зворушило те, що ви турбуєтеся про мене і навіть надіслали листа. Невдовзі мені справді доведеться поїхати у володіння Левіна. Але я неодмінно спершу повідомлю про це панну. Краще скажіть, панно, чим ви збираєтеся зайнятися від завтра? Чи не плануєте ви більше приходити до маєтку маркіза для досліджень?»

Я? Якщо подумати, то від завтра мені дійсно не було чого робити.

«Досі я щодня ходила до маєтку маркіза, оскільки без упину досліджувала та створювала магічні інструменти, але тепер...»

Наступним моїм планом було вирушити до Аруна й урятувати батька. Однак, відповідно до моїх розрахунків, це не було справою, яку можна здійснити будь-коли.

«Хоча, гадаю, я зможу вирушити в дорогу впродовж тижня».

Я трохи повагалася й написала відповідь.

«І справді. Найближчим часом мені немає чого досліджувати. Проте для мене дослідження — це найкраща розвага, тож, можливо, я час від часу заглядатиму в гості.»

Останнє речення я додала через тривогу, що Чезаре може одного дня зненацька поїхати до Аруна. Оскільки мій батько вирушив до Аруна й так і не зміг повернутися, мене охоплювало дивне занепокоєння.

Піякі знову полетів, доставив мій лист і миттєво повернувся. Почерк Чезаре був охайним і витонченим, наче друкований текст.

«Я завжди радий вам, проте дослідження краще на якийсь час призупинити. Панні також варто трохи відпочити. Як щодо того, щоб знайти собі інші розваги?»

Інші розваги? Озираючись назад, я зрозуміла, що взагалі не маю жодного хобі.

За звичайних обставин я б просто проігнорувала таку беззмістовну переписку, але через дорожній затор карета майже не рухалася, і мені було нудно. Тому я вирішила продовжити цей дріб'язковий обмін записками з Чезаре.

«Хм... Розваги? Коли ви так кажете, я навіть не знаю, чим зайнятися. Та й друзів, які могли б розважити мене у вихідний, я не маю.»

«Дотепер я завжди робив усе, що бажала панна, і незмінно залишався поруч. Невже я не можу стати тим самим другом, який розважить вас у вихідний день? Завтра я б теж хотів побути разом із панною.»

Завтра... Я пильно подивилася на лист і тихо зітхнула.

Я чітко пам'ятала, що це за день — завтра. Це був саме той день, шість років тому, коли кронпринц вирушив на пікнік і так і не повернувся.

«Добре. Маркізе, чи є щось, чим би ви хотіли зайнятися зі мною? Якщо згадати, ми тільки й робили, що сиділи в лабораторії, тому мені здається, що у вас немає жодних особливих бажань.»

«Звісно ж, є. Ми так довго були нерозлучні в лабораторії, тож хіба могло бути так, щоб я не мав жодних бажань стосовно панни?»

«Тоді скористаймося цією нагодою, і маркіз нехай зробить те, що давно хотів. Чим же ми розважимося?»

«Ну що ж. Якщо ви дозволите мені розважатися так, як я забажаю, у панни справді будуть великі неприємності.»

У цьому вишуканому стилі письма, який можна було б легко сплутати з офіційним документом, відчувався легкий грайливий тон. Водночас наступне речення було свіжим та джентльменським.

«Хм, як щодо того, щоб завтра вирушити на екскурсію до імператорського палацу?»

Екскурсія до палацу?

Йти оглядати імператорський палац, доступ до якого для сторонніх був суворо обмежений, — це нісенітниця. Отже, це означало, що він збирався скористатися своїм правом на аудієнцію з імператорською родиною. Це також було причиною, чому ми досі підтримували статус фальшивих закоханих.

«Зараз Його Величність Імператор усе ще перебуває в такому стані, що не може приймати гостей... Тоді він, мабуть, має на увазі Її Величність Імператрицю?»

— Якщо я не в змозі приймати гостей, замість мене їх зустріне імператриця.

Кронпринц здебільшого не довіряв ні імператриці, ні імператору. З живим мерцем, на якого перетворився імператор, усе було зрозуміло, але він не сповістив про те, чи живий він, навіть свою рідну матір — імператрицю.

Тоді чому Чезаре раптом вирішив зустрітися з імператрицею? Я примружила очі, згадуючи нашу нещодавню розмову.

«Я завжди лише уникала своєї родини. Насправді мені просто було страшно від думки, що мої здогадки виявляться правдою. Тому цього разу я хочу особисто зустрітися з батьком і спершу вислухати його».

«Я підтримую вас, панно. Ваша історія відгукнулася в моєму серці».

«Відгукнулася?»

«Я теж перебуваю в ситуації, коли змушений уникати своєї родини».

Чи зміг Чезаре трохи змінити свою думку після того, як вислухав мене? Я хвилину повагалася й повільно написала відповідь.

«Добре. Я заздалегідь повідомлю, що завтра пообіді скористаюся правом на аудієнцію з імператорською родиною. Ходімо разом. Думаю, Її Величність Імператриця нас прийме.»

***

Гітон, віддавши наказ згортати захід, у стані сильної тривоги заявив, що негайно вирушає до імператорського палацу.

Було абсолютно неможливо зрозуміти, чому раптом густий туман огорнув ліс духів. Невже кронпринц справді збирався напасти на нього, підкоривши собі навіть погоду?

«Ніколи більше... Я більше ніколи не залишу імператорський палац».

Палац був тим місцем, куди ніхто, навіть майстра меча, не міг увірватися без дозволу. До того ж, оскільки всередині його оточуватимуть щільні шари гвардійців, ніхто не зможе завдати йому шкоди.

— Негайно, зараз же рушаймо до палацу... Зачекайте.

Брови Гітона, який щойно підганяв своїх охоронців, насупилися. Туман навколо монумента Нефела був помітно густішим, ніж в інших місцях, хоча й став значно рідшим порівняно з тим, що було раніше.

«Монумент Нефела...»

Монумент Нефела — це був пам’ятник, зведений першим імператором та першою головою роду Прелай, щоб утихомирити духів, що тривалий час спали.

Це було зроблено для того, щоб духи не сумували занадто сильно, коли прокинуться, а вони, смертні люди, вже відійдуть у інший світ.

Духи, яких називали посланцями бога, після того як поснули, більше не прокидалися, а сам бог уже залишив континент. Попри це, кроки Гітона зупинилися.

Чи було випадковістю те, що такий густий туман зібрався саме біля монумента Нефела? Якщо цей туман відрізняється від звичайного, то, можливо, це не витівка кронпринца, а сила духів?

Він повільно підійшов до монумента Нефела і тихо пробурмотів:

— ...Цей туман створили ви?

Відповіді, звісно ж, не було. Він зробив ще один крок уперед і з підозрою запитав:

— Ви, бува, не прокинулися від сну?

Зрозуміло, що й цього разу відповіді не послідувало. Гітон глибоко вдихнув і додав:

— Якщо так, то що, в біса, ви зараз робите?

Саме в цей момент подув легкий вітерець, і з верхівки монумента Нефела разом із сухим листям упала маленька записка. У Гітона від поганого передчуття перехопило подих. Адже зміст усіх надприродних записок, які він отримував досі, був незмінним. Проте... якщо він не перевірить її, то тривога стане ще сильнішою. Гітон тремтячими руками підняв клаптик паперу.

«Кронпринцова

Помста

Від душі —

Уболіваю»

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-х! Ах! Ах! Чому! Чому ви всі! Чому ви всі так поводитеся! Яке взагалі значення має думка якогось там бога, предків чи духів! Забирайтеся геть! Забирайтеся всі геть із людської землі! Забирайтеся, кажуть вам!

Гітон розірвав записку на шматки, б'ючись у припадку істерики, а гвардійці, які спостерігали за цим видовищем, не розуміючи причин, лише переглядалися між собою з думкою: «Принц геть з'їхав з глузду».

Примітка: мені так подобається особливість подачі записок, тому я залишу тут приклад записок Чезаре (зелена) та Кіани (жовта):