Розділ 119 — Розділ 119

Коли ми сіли навпроти імператриці, вона злегка усміхнулася й промовила:

— Почувайтеся невимушено й скажіть, що саме я можу зробити для вас, принцесо. Адже має бути якась особлива причина, чому ви так прагнули зустрітися зі мною.

Покоївки вправно подали чай та вишукані десерти. Усе виглядало настільки розкішно й охайно, що було одразу помітно — до прийому готувалися дуже ретельно.

— Ну як? Я вельми хвилювалася, чи припаде це до смаку моїм гостям, — тихим, розміреним голосом запитала імператриця.

Я щиро всміхнулася у відповідь і запевнила її, що турбуватися немає про що:

— Я зовсім не маю знань про чай і ніколи ним не цікавилася, тож для мене він весь має однаковий смак. Тому вам не варто через це хвилюватися.

— О-ось як... Це... це полегшення.

У затишному саду палацу імператриці запанувала мирна й спокійна атмосфера. Небо було високим, погода — приємно прохолодною, а в повітрі розливався ледь вловимий аромат квітів.

Аромат чаю, який приготувала покоївка, був неймовірно солодким та приємним, хоч я й не знала його назви.

«Я й справді не цікавлюся нічим, окрім кави, але тепер зрозуміло, чому Енох просив підготувати кілька коробок із собою».

Поки ці думки крутилися в моїй голові, я зробила кілька ковтків, а потім, удавши, ніби випадково перечепилася, пролила чай собі на одяг.

— Ой...

— Принцесо!

Імператриця злякалася навіть більше за мене.

— Чи все гаразд? Ви не обпеклися?

— Ні, усе добре.

Я витягла носову хустинку з кишені Чезаре, злегка промакнула пляму й обережно підвелася:

— Дозвольте мені ненадовго відлучитися, щоб привести свій одяг до ладу. Ви не проти?

Чезаре жодного разу не просив мене залишити їх наодинці, але я й без слів приблизно здогадувалася, навіщо він сюди прийшов. Імператриця, нічого не підозрюючи, квапливо покликала прислугу:

— Звісно. Графиня Тенао проведе вас.

— Дякую, я ненадовго залишу вас.

Так я підвелася й пішла за фрейліною імператриці, до останнього уникаючи зорового контакту з Чезаре.

***

Після того як Кіана пішла, імператриця відчула легку ніяковість. Адже вони з Чезаре не мали навіть найменших дружніх стосунків.

З Кіаною вона теж не була близькою, але їх принаймні об'єднувало те, що вони обидві жінки. До того ж імператриця вже дуже давно не з'являлася у світському товаристві, тому почувалася дещо розгублено, опинившись наодинці з молодим аристократом. Ба більше, невимушена й розслаблена поведінка Чезаре лише ускладнювала цю ситуацію.

Зазвичай люди, які вперше потрапляли до імператорського палацу, ніяковіли під тиском його холодної розкоші. Самих лише рідкісних чаїв та вишуканих десертів, які навряд чи можна було скуштувати деінде, було цілком достатньо, щоб приголомшити гостя. Проте Чезаре не виказував жодних ознак збентеження — він просто невимушено й спокійно сидів у кріслі.

Зрештою, не витримавши ніякової мовчанки, імператриця заговорила першою:

— Принцеса щось затримується. Вам, маркізе, мабуть, нудно чекати.

— Зовсім ні, — відповів Чезаре, витонченим рухом підносячи чашку до губ. — Чай із ароматом Сетез-Калоса просто чудовий. До нього замість шоколадного печива набагато краще підійшло б печиво з корицею.

— Ось як...

У цю мить обличчя імператриці закам'яніло.

Вона досі жодного разу не згадувала назву цього чаю, адже Кіана цим не цікавилася.

Проте чайне листя Сетез-Калоса було настільки рідкісним, що спробувати його десь, окрім імператорського палацу, було практично неможливо. А щодо печива з корицею...

«Для Сетез-Калоса шоколадне печиво надто солодке. Подайте мені, будь ласка, печиво з корицею.»

Чезаре граційно поставив чашку на блюдце.

Дзинь.

Цей звук здався неприродно гучним.

Витончені пальці Чезаре відпустили порцеляну. Погляд імператриці ковзнув по краях його манжетів, ґудзиках та комірці. Кожна лінія його одягу була підігнана з ідеальною, бездоганною точністю...

Більшість людей помічають неохайність, але не здатні запам'ятати абсолютну бездоганність, списуючи все на звичайну «охайність». Однак імператриця чудово знала цю різницю — ту тонку, ледь помітну межу між простою акуратністю та бездоганною точністю, гострою, наче лезо ножа.

Тому що... вона була його рідною матір'ю.

— Я... я...

Імператриця підвела очі й подивилася на Чезаре.

Колір очей та волосся були іншими. Статура теж змінилася. Він став набагато вищим, ніж вона пам'ятала. Проте її син, Едмонд, зник шість років тому — саме тоді, коли він підлітком стрімко ріс і розвивався.

Через те, що він сильно схуд, його вираз обличчя став дещо іншим, але колишні риси проглядалися цілком виразно. Вона була матір'ю, тому здатна була помітити ті дрібниці, які ніколи не впали б у око стороннім.

— О, о, о, о, Боже мій...

І коли її погляд зустрівся з цими чужими золотистими очима, імператриці перехопило подих. Вона не могла повірити власним очам. Як вона могла не впізнати його з першого ж погляду?

Коли він прийшов разом із Кіаною, вона лише побіжно зиркнула на нього, і подумала, що він гарний на вроду, та одразу ж викинула це з голови. Як, ну як вона могла так вчинити? Варто було лише трохи придивитися, і все ставало настільки очевидним...

— Ах...

Руки імператриці, що стискали чашку, дрібно затремтіли. Це була мить такого колосального напруження, що вона не наважувалася навіть подати знак, що впізнала його.

— Я чув, що в імператорському палаці занадто багато зайвих очей та вух, — невимушено промовив Чезаре. Проте в його тоні виразно чулося холодне попередження про те, що їй у жодному разі не слід виказувати своїх почуттів. — Якби я був сам, усе було б гаразд, але зі мною завітала панна.

Зрештою, імператриця, затамувавши подих, змогла лише безпорадно кивнути. Десь поруч точно були люди Долорес, і за найменшої помилки Кіана теж могла опинитися під ударом.

Кинувши погляд на заціпенілу імператрицю, Чезаре повів далі:

— Здається, ви вельми хвилюєтеся за Його Величність Еноха.

— ...Т-так, мабуть... — тремтячим голосом мимоволі відповіла вона, будучи надзвичайно схвильованою. — Оскільки він король Сола... До того ж у нього досі немає спадкоємця, і по прямій лінії більше нікого не залишилося...

— ...

Запала тривала мовчанка. Не витримавши цієї гніючої тиші, імператриця першою порушила мовчання:

— Тому, якщо... якщо кронпринц справді повернеться, я б хотіла, щоб він зглянувся над Енохом... Навіть якщо той і вчинив щось не так щодо свого племінника, це було заради блага своєї країни...

Погляд Чезаре став крижаним. Він різко обірвав плутані виправдання імператриці:

— Тобто, для вас рідний брат дорожчий за власного сина... Саме так звучать ваші слова.

— Н-ні, мій син... мій син теж може бути живим... — імператриця мимохідь поглянула на Чезаре й міцно стиснула поділ своєї спідниці. — ...Якщо говорити точніше, справа не в братові, а в моїй батьківщині...

Чезаре неквапливо пив чаю. Спостерігаючи за цим, імператриця жалібно додала:

— Ну, звісно, якби я знала про все заздалегідь, я б обов'язково його зупинила, але якщо це вже сталося...

— ...

— Знаєте, маркізе... Мій син був неймовірно обдарованим. Справді, хоч він і мій син, але він був просто бездоганним, — тремтячим голосом зашепотіла вона. — Тому... я була абсолютно впевнена, що він зможе вижити й повернутися. Навіть без моєї допомоги. Хай там як, він... він зовсім не був схожим на мене, він був ідеальним в усьому. Але... але з королівством Сола все інакше.

— ...

— Ця країна не зможе існувати без мене... і вона загине без Еноха...

— Я чудово зрозумів ваші думки, Ваша Величносте Імператрице.

Чезаре повільно підвівся.

— Власне, я так і думав.

На його обличчі, освітленому сонячними променями зі спини, навіть з'явилася бездоганна посмішка.

Наче все йшло саме так, як він передбачав, і реакція імператриці анітрохи його не здивувала.

Наче він точно знав, що вона благатиме його проявити милосердя до дядька.

— Саме тому я й не виходив із вами на зв'язок, але мені просто захотілося прийти й почути це від когось особисто.

— ...Від когось...

— Але щоб почути таке не в якийсь інший день, а саме сьогодні.

Золотисті очі Чезаре холодно пронизали імператрицю:

— Я й не сподівався, що ви скажете подібне саме сьогодні.

Обличчя імператриці помітно зблідло.

Рівно шість років тому зник кронпринц. Хоча минуло вже багато часу і всі інші давно про це забули, вона, як мати, була змушена пам'ятати цю дату — день того фатального останнього пікніка, коли її син пішов і не повернувся.

— Прошу вибачення перед панною, але передайте їй, що я пішов раніше. Я б не хотів показувати панні свій неналежний вигляд.

Чезаре вклонився — ввічливо, але з крижаною прохолодою в голосі сказав:

— Мені дуже шкода, Ваша Величносте.

Імператриця, вся тремтячи, міцно вчепилася в чашку. На її обличчі застиг вираз глибокого відчаю. Вона зробила глибокий вдих і квапливо зашепотіла:

— Я... я щиро чекала на свого сина... щиро. Я молилася щодня. Щоб він був неушкодженим, благала про його повернення.

В її очах навіть заблищали сльози.

— Але я просто... просто хочу, щоб вони обидва були в безпеці, — відчайдушно намагаючись приглушити голос, шепотіла вона. — Енох не міг бути глибоко втягнутий у це. Ті люди ні за що б не визнали Еноха своїм справжнім союзником. Він просто... просто пішов за ними за компанію, а потім його залякали, і він був змушений мовчати...

Чезаре мовчки дивився на імператрицю, а потім ледь помітно всміхнувся:

— Чи знаєте ви ось що, Ваша Величносте?

— А... що?

— Після нещасного випадку я хоч і вижив дивом, але втратив смакові рецептори, тож тепер абсолютно не відчуваю жодного смаку.

Очі імператриці від подиву округлилися. Чезаре елегантно посміхнувся і вів далі:

— Ваш син також навряд чи залишився неушкодженим. Кронпринц — не бог, тож хіба могло бути інакше?

— Ах...

— Вашій Величності просто потрібен був син, який би виявляв щедрість до королівства Сола. Мабуть, саме в цьому й полягала вся цінність вашого сина. Що ж, якщо думати так, то в цьому немає нічого дивного.

І не чекаючи на відповіді імператриці, він звично витонченим рухом розвернувся й залишив сад.

Імператриця змогла лише тремтячими руками поставити чашку на стіл, так і не наважившись зупинити Чезаре.

Примітка: мені так шкода Чезаре… я відчуваю таку гіркоту від цієї зустрічі з імператрицею. Процитую нижче кілька коментарів:

Hh: «Кронпринц, який так сильно любив поїсти, втратив почуття смаку... Сподіваюся, ніхто не думає, що це "всього лише" втрата смаку...»

plume: «Це просто абсурд. У тебе що, мізки вишибло? Пішов разом з усіма як учасник пікніка, а сам тільки й думав, як би все підряд відібрати й загарбати — ну й гниле ж єство, і після цього йому все спускають з рук? І ви кажете, що він нічого не зробив із сином? Якби я був кронпринцом, я б уже оголосив війну вашому королівству. Сказав би, що виріжу всіх до єдиного, поки мені не принесуть голову Еноха. Цей Енох теж має відчути, як це — бути обезголовленим руками тих, кому він довіряв.»

Truly_yours: «Здається, я бачу класичний приклад батьківського газлайтингу та фаворитизму щодо дітей, ха-ха. "Ти й без нашої турботи з усім справляєшся. Ти ж у нас від природи талановитий(-а). Ти сам(-а) про себе чудово дбаєш. А от твій дядько не такий. Йому допомагай — і все одно знову доведеться помагати. Я йому потрібна". Що за маячня собача. Цій імператриці разом зі своїм братиком пора б уже піти розбитись разом.»

비야: «Хахахаха, минуло вже 6 років відтоді, як її син зник, а вона насправді думає, що він десь живий і здоровий, бо він такий здібний????? Яка безтурботність. Вона просто людина, яка піклується лише про власну безпеку.»