Розділ 12 — Розділ 12

Я впевнено вибирала товари в лавці дрібниць. Покоївка, збираючи ліки для шлунку та енергетики, які я їй передавала, виглядала вкрай спантеличеною.

— Панно, навіщо це все?...

— Швидше купуймо і ходімо. Ми затрималися в домі Джуліуса на довше, ніж я розраховувала, тож тепер часу обмаль.

Сонце вже було в зеніті; здавалося, дідусь ось-от мав прокинутися. Можливо, через провину за те, що я свого часу накоїла справ і втекла з дому, прийдешня зустріч із ним викликала в мене дивне збентеження. Проте я вірила: якщо мені вдасться зцілити Хоу, дідусь подивиться на мене іншими очима. А головне — я зможу почуватися впевненіше, коли говоритиму з ним.

У моєму серці дідусь та брати займали зовсім різні місця. Оскільки в нас була одна мати, я була абсолютно впевнена в нашому кровному спорідненні з братами, Алексом та Джуліусом, а тому не відчувала незручності поряд із ними.

А от із дідусем усе було інакше. Як би добре він до мене не ставився, я все дитинство трималася осторонь і потайки плакала, картаючи себе думками: «А що, як я йому не рідна онука?..»

Але тепер я вже не була дитиною і змогла прийняти нове рішення.

«Навіть якщо ми з дідусем не пов’язані кров’ю, і навіть якщо він теж так вважає, мені просто потрібно довести свою корисність в інший спосіб».

Раніше я почувалася ніяково, бо вважала, що зможу стати «гідною онукою» лише тоді, коли закличу свого звіра. Проте тепер я була дорослою жінкою, яка пройшла тернистий шлях до звання професорки.

«Я просто продемонструю свої здібності. Навіть без призовного звіра, я — геніальна!»

Саме так я діяла в Академії.

Навіть якщо в мені не було ні краплі їхньої крові, люди починали вірити в мене, щойно я демонструвала результати. Оскільки після шістнадцяти років майже все моє коло спілкування обмежувалося Академією, той досвід досі формував мої цінності. Що менше я була впевнена у своєму походженні, то сильніше хотіла довести дідусеві свою корисність іншими талантами.

Я вже збиралася розплатитися і вийти з лавки, коли двері відчинилися з мелодійним дзенькотом. Зазвичай я не надто звертаю увагу на оточення, але цього разу мій погляд смикнувся мимоволі, майже рефлекторно.

До крамниці зайшов молодий чоловік із чорним волоссям та золотими очима.

— О?..

Я розгубилася.

«Я впевнена, що шість років тому в столиці не було такої людини».

Маючи двох красенів-братів, я звикла думати, що мене неможливо спокусити лише зовнішністю. Однак, наче висміюючи ці думки, мої очі невідривно стежили за кожним рухом цього чоловіка. Його ідеально рівні ноги, міцна широка спина, високе перенісся, що тримало центр обличчя, та гостра лінія щелепи — усе було бездоганним.

Та насправді найпрекраснішим було те, що не впадало в очі одразу — його вроджене благородство.

«Як бездоганно сидить на ньому одяг, як вишукано й стримано він рухається...»

Я заціпеніла, розглядаючи його. А потім прийшла до тями:

«Ну... якщо придивитися, то він і не аж такий гарний? Навіть звичайний».

Саме в цей момент двері знову дзенькнули, і до лавки заплив справжній «кальмар». І цей кальмар звернувся до мене:

— Ось ви де, панно Кіано.

Ой лишенько.

— Я був певний, що ви насамперед завітаєте до герцогства Пербус. Мені навіть трохи прикро.

Неймовірно. Кальмар розмовляє?

Хоча ні.

Прийшовши до тями, я впізнала в цьому «кальмарі» добре знайому особу. Це був молодий пан Родріго Пербус — той самий, за яким я бігала в дитинстві.

Родріго, зі своїм світло-каштановим волоссям та темно-червоними очима, вважався доволі привабливим чоловіком. Проте після того, як я надто довго милувалася справжнім красенем, він виглядав напрочуд мізерним.

Не дочекавшись відповіді, він обережно покликав мене знову:

— Кіано?

У ту ж мить погляди всіх відвідувачів лавки прикувало до нас.

Я кліпнула очима і ввічливо перепросила:

— Ох, вибачте. Мої очі надто повільно адаптувалися до вашої пересічності. Вважайте це чимось на кшталт темнової адаптації.

— ...Прошу?

Боже мій, він навіть не знає, що таке темнова адаптація. Що ж, для звичайної людини це складний науковий термін. Я люб’язно почала пояснювати:

— Це коли ви з яскравого світла раптово заходите в темне приміщення і певний час нічого не бачите. Це те саме.

Судячи з його онімілого обличчя, він нічого не зрозумів. Я вже хотіла прочитати лекцію про фізичні принципи світлової та темнової адаптації, але вчасно передумала і просто підбила підсумок:

— Я мала на увазі, що ви настільки непривабливий, що моя реакція загальмувалась.

Почувши це, люди, що перешіптувалися за нашими спинами, пирхнули від сміху і швидко розійшлися. У столиці було небагато сміливців, які могли б відкрито глузувати з другого сина герцога Пербуса. Таким чином, третина відвідувачів миттєво зникла.

Родріго пильно подивився на мене, а потім усміхнувся:

— Схоже, ви затаїли на мене велику образу, Кіано. Через чутки про мої заручини з Мелісою? Ви тому відмовляєтеся навіть привітатися зі мною належним чином?

— Прошу?

— Але ви маєте мене зрозуміти. Ви клялися мені в коханні, а потім раптом поїхали до Академії. Розмови про заручини з Мелісою... я вів їх зопалу, а не всерйоз.

Він зробив крок назустріч і продовжив:

— Звісно, і ви поїхали до Академії лише для того, щоб привернути мою увагу. Отже, ми обоє просто вередували. Може, зведемо все в нічию?

Щиро кажучи, кожне його слово від початку до кінця було суцільною нісенітницею. Проте, пам’ятаючи про наше минуле, я уважно його вислухала. Слухала настільки зосереджено, що навіть почала аналізувати це марення і готувати уточнювальні запитання.

— Нічия? Ви хоч знаєте, як обчислювати диференціали та інтеграли трансцендентних функцій?

— Що-що? Яких функцій?

— Одразу видно, що ні. Боюся, різниця в наших рівнях надто велика, щоб ми могли щось обчислювати разом. Ви, мабуть, покинули математику ще на задачі про розірваний календар*?

*Задача про розірваний календар — це логіко-алгебраїчна задача, де зазвичай описується ситуація: хтось випадково розірвав сторінку календаря або заляпав її чорнилом так, що видно лише частину дат або їхню суму. Учням потрібно відновити дати, знаючи певні умови.

— За кого ви мене маєте! — спалахнув Родріго.

Я нахилила голову вбік і запитала:

— Тоді, можливо, на задачі, де Мері та Чарльз біжать у протилежних напрямках*?

*вона має на увазі задачки про рух, щось типу тих, де “два поїзди вирушили…”

— До того моменту я ще справлявся!

— Тоді на задачі, де хтось постійно змішує розчини солі?

Він промовчав.

— Раз ви здалися аж на сольових розчинах, це навіть перевершує мої очікування. У будь-якому разі, ви дуже смілива людина, якщо наважилися заговорити про розрахунки перед магічною інженеркою.

Я важко зітхнула і додала:

— Ну, менше з тим...

Я злегка притримала край спідниці й виконала бездоганний реверанс. Навіть якщо він мені не подобався, існує аристократичний етикет, а я людина вельми вихована. До того ж, це було моє перше кохання. Трохи запізно, але я вирішила виявити привітність.

— Якщо ви так прагнули привітання, я зроблю це зараз. Як ви поживали весь цей час? Я була впевнена, що ви вже стали видатним кухарем.

— ...Кухарем?

— Ну так, ви ж із самого дитинства так вправно намагалися всидіти на двох стільцях, постійно «знімаючи пробу» то з мене, то з Меліси.

Знову почувся дзенькіт дверей, і ще третина покупців поспіхом вилетіла з крамниці.

— Кіано, що це за...

— Я вас розумію. Ви намагалися не поступитися старшому братові й крутили мізками, щоб вигідно одружитися з кимось із роду Прелай — це навіть заслуговує на похвалу. Кіана — пряма спадкоємиця, але не має звіра; Меліса — кузина, але має божественну силу... Мабуть, ви ніяк не могли вирішити, кого з нас вигідніше обрати.

Заради нашої старої дружби я дала йому щиру пораду:

— Але, Родріго, у таких ситуаціях зазвичай треба обирати когось одного. Розумієте?

Оскільки нас більше нічого не пов’язувало, я не бачила сенсу в образах. І як колишня викладачка, я не забула дати конструктивну пораду на майбутнє:

— Хоча зараз, перш ніж когось обирати, вам варто було б попрацювати над своєю чоловічою привабливістю.

— ...Що?

— Меліса ж напередодні заручин втекла до монастиря. Хіба це не означає, що їй краще присвятити життя служінню бідним усього світу, ніж прислужувати вам?

Після чергового «дзень» крамниця майже спорожніла. Я хотіла додати ще дещо, але переді мною раптом з’явився власник лавки.

— Панно, щиро перепрошую!

Він ледь не благав:

— Благаю... завершіть вашу приватну розмову надворі... Ви заважаєте торгівлі...

— Ой, вибачте, — я здивовано кліпнула очима. — Коли молодий пан Родріго заговорив до мене, ви так посміхалися, наче бачите цікаву виставу. Я й подумала, що людям подобається наша бесіда.

Насправді, господар крамниці щойно дуже радів, коли покупці зупинялися послухати наші плітки, і навіть сам вставляв коментарі на кшталт: «Оце так пристрасті!»

Але оскільки мене попросили піти, я мала це зробити. Я ж поважаю чужу думку.

— Кіано!

Раптом хтось схопив мене за зап’ястя, і я ледь не втратила рівновагу.