Розділ 120 — Розділ 120

— ...Ох, — зітхнула Кіана, яка щосили намагалася повертатися з глибини саду якомога повільніше.

З такої відстані розібрати слова їхньої розмови було неможливо. Проте вона анітрохи не здивувалася тому, що Чезаре так раптово пішов. Зазвичай Кіана ніколи ні в чому не вагалася, та цієї миті на її обличчі застиг гіркий вираз, і вона ще довго не наважувалася зробити крок.

Лише коли минуло достатньо часу, Кіана нарешті рушила в бік імператриці. Зрештою, вона не могла вічно стояти там, удаючи, ніби перераховує камінці на подолі своєї сукні, щоб просто потягнути час.

Попри те, що минуло вже чимало часу, імператриця досі виглядала повністю розгубленою. Поки Кіана повільно йшла до неї, на обличчі імператриці весь цей час тримався вираз глибокого заціпеніння, наче з неї витягли душу.

— Ваша Величносте.

Імператриця, чиї очі бриніли від сліз, якийсь час мовчки дивилася на Кіану, а потім повільно опустила голову.

— Принцесо, мені шкода, але...

Вона довго підбирала слова, та зрештою все, що злетіло з її вуст, було невтішним проханням піти.

— Я почуваюся дещо стомленою. Мені справді ніяково, якщо це образило вас...

Кіана поспішила запевнити імператрицю, що її це зовсім не заділо:

— Все гаразд, Ваша Величносте. Взагалі-то я й сама постійно почуваюся втомленою, тож вам нема за що перепрошувати. Насправді я навіть тішуся, коли зустрічі скасовуються.

Кіана відповіла абсолютно спокійно:

— Тоді я піду.

Імператриця так ні про що її й не запитала. Навіщо Кіана використала право на аудієнцію з імператорською родиною саме сьогодні, чому прийшла разом із Чезаре і навіщо навмисно залишила їх наодинці.

— Чи знаєте ви, принцесо... — лише тихо прошепотіла вона. — Час, який я провела як принцеса, набагато довший за той, що я прожила в статусі імператриці.

— ...

— Це правда, що я щиро прагнула повернення сина. Але... водночас я боялася того, яким він з'явиться переді мною, знаючи, що його почуття до Сола геть не такі, як мої.

Кіана мовчки дивилася на неї.

Імператриця стримувала сльози, шукаючи в її очах бодай краплю співчуття й розуміння:

— Якби мій син почув мої слова про те, що я просто хочу безпеки для них обох... чи вважав би він мене надто легковажною?

— Ні, — важко відповіла Кіана.

— С-справді?

— ...Він вважав би це жорстокістю.

— ...

— І це щира правда.

На мить запала тиша.

— У дитинстві були люди, які говорили мені огидні речі. Казали, що я нікчема і лише ганьблю свій рід. Але знаєте, що найдивніше?.. — Кіана тихо зітхнула й повела далі: — Люди настільки слабкі, що подібні отруйні слова врешті-решт починають сприймати як єдину істину. Попри те, що навколо є безліч причин жити зовсім інакше.

Її слова зводилися до простої думки: «Я пройшла крізь це і знаю, як воно, тому не чиніть так».

— Через це я завдавала болю тим, хто був мені справді дорогим. Ось так жертва сама перетворюється на жорстокого кривдника.

— ...

— Тоді я принаймні могла виправдати себе тим, що була дитиною. Хоча це не означає, що я не шкодую про скоєне.

А це вже означало: «У вас же немає жодного виправдання».

— Хай там як, я вже піду, Ваша Величносте.

Кіана вклонилася імператриці й наодинці повільно сіла в карету. Сама лише реакція імператриці давала їй чітке уявлення про те, які саме слова та озвучила Чезаре.

Поринувши в думки, вона кинула погляд у вікно. На небі не було жодної хмаринки. Прекрасний, залитий сонцем день, який для когось іншого здався б втіленням спокою та миру.

— Погода така ж бездоганно ясна, як і шість років тому. Аж дратує, — Кіана тихо зітхнула.

Минуло ще трохи часу.

— Прокляття, — пробурмотіла вона, зрештою вхопившись руками за голову. — Ну чому в мене знову таке м'яке серце? Я просто не зможу заспокоїтися, якщо не втішу його!

Після цього вона віддала наказ кучеру, який аж здригнувся від її раптового бурмотіння:

— Їдьмо до маєтку маркіза Левіна.

Проте, виїхавши за межі імператорського палацу, карета не змогла набрати звичної швидкості. Дорога була настільки забита, що екіпаж майже не рухався з місця.

— Що за чортівня? Що знову сталося?

Кіана роздратовано висунула голову з вікна карети й зненацька зустрілася поглядом із зовсім неочікуваною людиною. Це був Авіан, який якраз мчав верхи на коні.

— Панно!

З надзвичайно стривоженим виразом обличчя Авіан порівнявся з її вікном, миттєво зіскочив із коня й, дивлячись на неї, стурбовано запитав:

— Ви не поранилися? З вами все гаразд?

Кіана відповіла так само квапливо:

— Я ціла й неушкоджена, але хіба зараз ситуація, де я мала б постраждати? Взагалі-то в мене завжди щось та й болить! Але до чого це питання?

— ...Ох.

Переконавшись, що з Кіаною все гаразд, Авіан помітно розслабився, після чого серйозним тоном почав пояснювати ситуацію:

— На короля Еноха з королівства Сола було скоєно напад, коли він повертався з палацу.

— Що?

— Саме тому гвардія зараз проводить розслідування, і рух повністю заблоковано.

Обличчя Кіани миттєво стало вкрай серйозним. Оскільки вона за своєю природою ніколи не переймалася чужими справами, Авіан одразу збагнув, що ця новина зачепила її, і вирішив скористатися моментом, щоб розповісти все детальніше:

— Почерк нападу дуже схожий на попередні випадки. На нього налетіли таємничі зловмисники, і, як подейкують, його плече тепер повністю скалічене й недієздатне. Нападники діяли настільки невловно, що попри те, що все сталося посеред білого дня на головній дорозі, немає жодного належно свідка.

— Але він король, з ним мала бути численна охорона...

— Отож, це й дивує найбільше. Однак цього разу король Енох повністю знепритомнів, тому він навіть не може засвідчити, чи був це кронпринц.

Проте і Кіана, і Авіан, і навіть натовп людей, який зібрався на цій вулиці, чудово розуміли: ця подія була дуже схожою на всі інші нещодавні напади.

— Я примчав сюди, бо побачив збіг гвардійців, а тоді помітив карету герцогського дому Прелай. Злякався, що ви могли постраждати.

Авіан опустив брови й полегшено всміхнувся:

— Але бачу, що ви в повному порядку, тож усе добре.

Кіана нічого не відповіла, її погляд залишався глибоко замисленим. Було очевидно, що вона не співчувала королю Еноху, проте вираз її обличчя був стурбований.

— До речі, куди ви прямуєте? Маєток герцога Прелай зовсім у протилежному боці, хіба ні?

— А...

Запитання Авіана змусило Кіану отямитися, і вона швидко відказала:

— Я їду до маєтку маркіза Левіна. Щоб побачитися з маркізом.

— ...

Авіан повільно кліпнув очима, а тоді, трохи повагавшись, промовив:

— Панно, вам краще не довіряти маркізу Левіну надто сильно. Щонайменше, ця людина вкрай дволика.

— Ваша правда. Мабуть, у світі немає нікого більш дволикішого за маркіза Левіна. Я згодна з вами, у вас хороша інтуїція.

— ...

Така абсолютно байдужа відповідь Кіани на мить позбавила Авіана дару мови.

Якраз у цей момент ситуацію навколо пораненого короля Еноха вдалося трохи владнати, і шлях почав поступово звільнятися. Побачивши, що кучер збирається рушати, Авіан квапливо вигукнув:

— Рух військ на землях Левіна виглядає підозріло! Я помітив це, коли проїжджав неподалік.

Він справді відчував симпатію до Кіани... і хотів застерегти її. Чезаре здавався йому надто дивним та зловісним.

— До того ж армія, яка складається з тамтешніх варварів, навряд чи підкориться наказам імператорської родини чи гвардії. Ба більше, їхні дії надзвичайно чітко скоординовані, і вони вже проклали прямий шлях до самої столиці...

Кіана різко перервала його плутану мову:

— Молодий пане, я ніколи не слухаю чужих порад. Проте я сама вмію непогано давати поради, тож дозвольте дати одну й вам.

— Що?

— Відмовитися від своєї мрії — це аж ніяк не легша справа, ніж її здійснення.

Від цих спокійних слів Кіани очі Авіана округлилися.

— Ви досі не можете позбутися погляду гвардійця, молодий пане.

— ...

— Я знаю, що подобаюся вам, але, схоже, є щось, що ви любите набагато сильніше. Добре поміркуйте про це.

Кіана злегка поплескала Авіана по плечу й одразу наказала кучеру негайно рушати до маєтку маркіза Левіна.

Вона чудово розуміла, чому Чезаре пішов першим, навіть не попрощавшись із нею. У мить, коли він відчував таку глибоку зраду з боку власної матері, він просто не мав сил піклуватися про когось іншого. Адже до цього він завжди ставився до неї з надзвичайною турботою.

Кіана краще за будь-кого знала, наскільки це гірко й боляче — бути відкинутим власними батьками. Саме тому вона вирішила не повертатися до маєтку Прелай і не відкладати все на завтра, обмежуючись якимось банальним листом у стилі: «Чому ви вчора пішли першим?». Їй ставало неймовірно тужливо від самої лише думки про те, що зараз коїлося на душі в Чезаре, який щойно відкинув благання рідної матері й, імовірно, одразу ж пішов карати власного дядька.

«Цього разу...»

Шість років тому вона розвернулася й пішла, залишивши його. Тоді вона не знала всієї ситуації й зовсім не розуміла його.

«Я буду поруч із тобою».

Сьогодні вона не збиралася чинити так само як колись. Тепер вона розуміла і ситуацію, і саму цю людину.

Примітка: я розчулена, оце так characters development Кіани, аплодую стоячи. От що я дійсно люблю в творах Юнаджі, так це її глибоких та пропрацьованих персонажів: що Анабель, що Кіана, що Намія…