Розділ 121 — Розділ 121

Прибувши до маєтку маркіза Левіна, я абсолютно звично відчинила двері лабораторії й лише після цього глибоко зітхнула. Ех, ну що я за людина така? Звичка щодня приходити до цієї лабораторії виявилася просто сильнішою за мене.

«Я ж сьогодні зовсім не для досліджень сюди прийшла».

Мені варто було б піти до кімнати Чезаре й зустрітися з ним там... Проте...

— ...Панно?

На мій подив, Чезаре був саме тут, у лабораторії. Щобільше... він якраз прибирався. Коли я приголомшено подивилася на нього, він лише безпорадно, злегка ніяково всміхнувся:

— Просто це вже стало звичкою...

Наскільки сильною була моя звичка, настільки ж непереборною виявилася і його. Я тихо зітхнула й повільно пройшла вглиб лабораторії.

Поки я мовчки стояла поруч, Чезаре неквапливо відклав лабораторне приладдя, яке щойно протирав. Потім він підійшов до мене й щиро всміхнувся — його обличчя, як і завжди, було бездоганно охайним та спокійним:

— О, ви, мабуть, вельми злякалися. Прошу вибачення. Ми ж пішли разом, а я раптом так несподівано залишив вас і повернувся сам...

— ...

— Коли я перебував поруч із Її Величністю Імператрицею, психологічний тиск виявився надто важким.

— ...

— Я людина низького походження, тож перебувати в імператорському палаці для мене самого було неабияким випробуванням. Хоча це все одно доволі непоганий досвід.

— ...

Оскільки я продовжувала мовчати, Чезаре розгублено кліпнув кілька разів. Потім його обличчя знову просвітліло, і він витончено перевів тему:

— Проте я запізнився з привітанням. Якщо ви бажаєте скористатися лабораторією, можете приходити сюди в будь-який час.

— ...Обов'язково. Тим паче тут залишилося те смачне печиво, яке я їла під час досліджень.

Від моїх слів Чезаре тихо пирхнув. Наче щойно згадавши про це, він відчинив банку з печивом, яка стояла на моєму робочому столі, й запитав:

— Бажаєте печива? Мені здалося, що під час чаювання ви майже нічого не з'їли.

— ...Так, будь ласка.

Я мовчки взяла одне печиво й почала їсти. У тихій лабораторії лунав лише хрускіт печива. Я буквально відчувала, як Чезаре пильно дивиться на крихти, що падали з моїх рук, і подумки бідкається: «І коли мені тепер це прибирати?».

Лише коли я повністю доїла печиво, мені нарешті вдалося зібратися з духом. Зробивши глибокий вдих, я повільно промовила:

— Це я сама приберу. Адже це я насмітила.

А потім, зробивши коротку паузу, тихо додала:

— Ваша Високосте Кронпринце.

Очі Чезаре миттєво округлилися.

Між нами на мить запала абсолютна тиша. Він мовчки спостерігав за тим, як я збираю крихти печива, а потім повільно заговорив:

— Чимало часу вам знадобилося.

— Що?

— Щоб упізнати мене.

Я збентежено схилила голову набік, не зовсім розуміючи, що він має на увазі, тож він люб'язно пояснив:

— Перед іншими людьми я завжди огортав своє обличчя аурою. Щоб мій образ миттєво стирався з їхньої пам'яті. Коли я прибрав цю ауру перед Її Величністю, вона теж одразу все збагнула. Але перед вами, Кіано...

Він ледь помітно всміхнувся й додав:

— Я жодного разу не ховав свого обличчя за аурою.

— ...Ах.

Тільки тепер усі загадки склалися в єдину картину. Стало зрозуміло, чому ніхто в Імперії не міг упізнати Чезаре, навіть якщо він сильно схуд і втратив свої підліткові риси.

Свого часу я й сама припускала, що кронпринц може ховати свою справжню подобу за допомогою аури. Однак Чезаре ніколи не робив цього в моїй присутності, тому мені й на думку не спадало пов'язати його зі зниклим спадкоємцем престолу. Навіть тоді, коли він просив мене розробити магічний інструмент для зміни кольору очей.

«До того ж дідусь колись казав, що утримувати ауру на обличчі неймовірно важко, і навіть він сам здатний робити це лише протягом кількох хвилин!»

Але, як виявилося, Чезаре ходив із цією аурою практично цілими днями. Це означало лише одне — він став майстром меча, який за своєю майстерністю на багато перевершив мого дідуся. Тож ставало зрозуміло, чому він так легко розправився з усіма варварами на землях Левіна.

— Щиро кажучи, я знав, що ви не впізнаєте мене. — Чезаре все ще посміхався, проте в його голосі вчувався легкий смуток. — Але людське серце влаштоване так, що я все одно певною мірою сподівався...

— О... Мені шкода, якщо це образило вас.

Я з почуттям провини подивилася на його обличчя, намагаючись розгледіти знайомі риси, але він лише ледь помітно похитав головою:

— Не варто перепрошувати тепер, панно. Взагалі-то, ви завжди завдавали мені болю.

— Про що ви?

— У дитинстві ви ніколи не куштували того, чим я вас пригощав, не бажали зі мною розмовляти й жодного разу мені не всміхнулися...

— Прошу вибачення, але я тоді поводилася так абсолютно з усіма.

— От саме те, що я був для вас лише одним із цього «усіма», і завдавало мені болю. У народі це називають нерозділеним коханням.

Завдяки листу від №1135 я вже чудово знала, наскільки довготривалим було це нерозділене кохання.

Тож той глибокий, далекий погляд, який я колись вловлювала у Чезаре, був абсолютно справжнім. Навіть під час балу, коли ми щойно познайомилися, я дивувалася, чому його обличчя виражає таку тугу й благання...

— То ви, мабуть, знаєте, що тим самим автором листів від №1135 є саме я?

— Так.

Я відповіла з дещо ніяковим виразом обличчя:

— І про те, що сталося з вами шість років тому саме в цей день, мені теж відомо.

На мить запала тиша. Адже саме шість років тому в цей самий день ми зустрілися з ним у лісі, де я передала йому свій магічний інструмент.

Здавалося, нічого навколо не змінилося, але водночас усе в одну мить стало зовсім іншим.

— Мабуть, раз усе зайшло так здалека, з мого боку буде ввічливо пояснити сьогоднішню ситуацію. — Чезаре першим порушив мовчанку. — Я з самого початку не довіряв Її Величності Імператриці. Саме тому протягом шести років я жодним словом не обмовився їй, що вижив.

— Якщо ви кажете, що не довіряли...

— Імператриця — моя рідна мати, проте вона ніколи не любила Його Величність Імператора.

Я з почуттям невимовної гіркоти мовчки дивилася на Чезаре. Але ж хай там як, вона все одно залишалася матір'ю кронпринца...

— Її Величність — принцеса королівства Сола. Вона любить мене як свого сина, але водночас вона не здатна зректися своєї крові правителів Сола.

— ...

— Навіть якби вона здогадалася, що мій дядько Енох намагався вбити мене, вона б не спромоглася кинути йому жодного докору. Проте, я повернувся живим.

Чезаре з гіркою усмішкою повів далі:

— Виконати її прохання й зберегти життя йому — мабуть, саме в цьому й полягала б моя цінність як сина...

Коли з його вуст злетіло це слово — «цінність», мені неабияк стислося серце. Хоча він, звісно, повністю розтоптав цю очікувану «цінність», безжально напавши на Еноха одразу ж по дорозі з палацу.

Ймовірно, Чезаре вже дуже давно знав, що мати ніколи не прийме його сторону повністю. Саме тому він увесь цей час не подавав про себе жодної звістки.

— Що ж, щиро кажучи, якщо замість Еноха на престол сяде хтось більш талановитий із бічних гілок, для королівства Сола це буде значно краще.

Чезаре ледь всміхнувся, а тоді подивився на мене й значно м'якшим тоном запитав:

— Ви не ображаєтеся на мене за те, що я приховував це від вас?

— Ні, — миттєво відказала я. — Ніж безглуздо вплутатися в подібні інтриги й приректи свій рід на знищення, краще до самого кінця залишатися в повному невіданні.

— ...

Я продовжувала говорити абсолютно відверто:

— Взагалі-то я довго міркувала над тим, чи не краще мені й далі вдавати, ніби я нічого не знаю. Щоб у разі, якщо все піде шкереберть, я мала бодай якийсь шлях для відступу.

— Якщо все піде шкереберть...

— Якщо вас раптом звинуватять у державній зраді, то не лише ви, а й увесь мій рід Прелай буде повністю знищений.

Цю ситуацію я вже бачила на власні очі у своєму минулому житті перед поверненням у часі. Тому, коли справа стосувалася імператорської родини, я просто не могла не проявляти максимальної обережності.

— Адже я вважала, що в моєму житті є речі, які для мене значно дорожчі за Вашу Високість Кронпринца.

І це була чиста правда. Саме через це я не наважилася одразу виказати, що знаю його справжню особу, щойно збагнула, що Чезаре і є кронпринцом. Після моїх відвертих слів у лабораторії знову запала тиша.

За якийсь час Чезаре з абсолютно непроникним виразом обличчя запитав:

— ...Тоді чому ж ви не продовжували вдавати невідання до самого кінця?

— Ну...

Я тихо зітхнула й відповіла:

— Тому що навколо Вашої Високості й так завжди було занадто багато подій та саме таких людей...

Людей, для яких щось інше завжди було дорожчим за кронпринца. Наближених, які шукали в його присутності лише власну вигоду та «цінність».

Його вчитель фехтування Орка, який прагнув лише розгульного й безтурботного життя.

Його лицар-охоронець Нікс, який марив високим статусом.

Його слуга Бен, який мріяв отримати принцесу.

Його рідний дядько Енох, якому потрібні були фінансові дотації.

Його друг Родріго, який шукав лише впливових зв'язків.

І... навіть його власна мати, для якої батьківщина виявилася набагато дорожчою за сина.

Сьогоднішній день став лише черговим тому підтвердженням.

Я повільно вела далі:

— Я просто не хотіла ставати однією з них.

Чезаре, злегка насупивши брови, пильно подивився на мене. А потім тихо запитав:

— ...Це жалість?

— Боже мій.

Ні, ну він же чудово мене знає, як у нього взагалі могло злетіти з язика таке слово? Я аж пирхнула від такого безглуздя:

— Невже я схожа на людину, здатну плекати такі теплі й благородні почуття?

— Тоді...

— Тому що ви мені подобаєтеся.

Його очі від подиву розширилися. А я роздратовано продовжувала:

— Саме тому, що ви мені подобаєтеся, я просто не змогла й далі вдавати, ніби нічого не помічаю. Ви ж зовсім не якийсь там пройдисвіт, як мені здалося на самому початку, тож як я, по-вашому, мала зупинити власне серце?