Розділ 122 — Розділ 122

Піякі вперше за дуже довгий час байдикував, відпочиваючи в кімнаті Кіани.

— <Кія-а-а, як же зручно! Так зручно!>

Отримавши у своє розпорядження розкішне ліжко найвищої якості, Піякі почав із задоволенням качатися на ньому.

— <І більше не треба ставати сильнішим, як мені це подобається!>

Покоївки приносили йому стільки першокласних ласощів, що його й без того пухке тільце ще більше округлилося. Піякі солодко позіхнув і пробурмотів:

— <...Хоча, якщо чесно, відчуття, коли твої характеристики зростають, було не таким уже й поганим>.

Він завжди вважав себе безпорадним призовним звіром, але відчуття постійного розвитку йому насправді подобалося. Звісно, Кіані він не втомлювався жалітися, що вона нещадно його ганяє. Проте потайки малий пишався тим, що його рекорди щоразу покращувалися.

Він мовчав про це лише тому, що варто було бодай заїкнутися — і Кіана почала б ганяти його ще дужче...

— <Ні, але чому Кіана не дає мені жодних завдань? Щиро кажучи, вона досі навіть не знає справжніх можливостей Піякі. Якби я доклав зусиль, то, можливо, зміг би доставляти листи набагато швидше або носити значно важчі пакунки...>

Піякі раптово підхопився на ноги й від власного бурмотіння сам злякався:

— <Я, мабуть, збожеволів! Про що я взагалі думаю...>

Він підняв одне крило, щоб дати собі ляпаса, і в цей момент помітив Еліс, яка прибирала в кімнаті Кіани.

Хм... «Покоївка-шпигунка» Кіани від моменту їхньої першої зустрічі помітно розкачалася й стала набагато мускулистішою. Завдяки цьому вона тепер надзвичайно ефективно виконувала будь-які доручення своєї господині...

— <Псс, послухай>.

Піякі обережно звернувся до Еліс:

— <Як тобі це вдалося?>

— Прошу?

Еліс так здригнулася від несподіванки, що ледь не впустила чашку, яку тримала в руках, але в останню мить вправно її підхопила.

— Що саме ви маєте на увазі, пане Піякі?

— <Ти стала набагато міцнішою, ніж коли ми вперше побачилися. І легко піднімаєш важкі речі...>

— А, ви про це?

— <Піякі теж хоче стати сильним...>

Еліс уважно подивилася на пташку, а потім лагідно всміхнулася й відповіла:

— Я наполегливо працювала, пане Піякі.

Від слова «працювала» Піякі інстинктивно здригнувся, але Еліс спокійно вела далі:

— Мені дуже хотілося бути корисною для панни Кіани. Коли я вперше зіткнулася з межею власних можливостей... я назавжди запам'ятала те почуття безпорадності й відтоді тренуюся щоночі.

Піякі раптово відчув таку глибоку внутрішню спорідненість з Еліс, що аж подих затамував.

Межа можливостей... Його власна слабкість, коли він так злякався меча Алекса, що зрештою не зміг доставити листа...

— <Якщо Піякі теж буде старатися... якщо я справді докладу зусиль, стану сильним?>

Коли Кіана вперше змушувала його працювати, це здавалося йому чимось жахливим, а тепер він сам ловив себе на цих думках.

— Звісно, — відповіла Еліс, ненав'язливо демонструючи свої підкачані м'язи. — Подивіться на мене, у мене ж вийшло.

— <...>

Уже наступної миті в уяві Піякі розгорнулася велична картина: він з легкістю оминає лезо Алекса, дає йому крилом ляпаса по щоці й гордо тицяє в руки лист. Раніше, коли він бачив танець меча Алекса, він так сильно лякався, що навіть підійти близько не наважувався, тому від однієї лише уяви цієї сцени його пробирало солодким трепетом.

— <Тоді Піякі теж буде старатися! Я хочу бути сильним!>

— Справді? А то мені якраз було самотньо тренуватися щоночі наодинці... — Еліс широко всміхнулася й додала: — Тоді з сьогоднішнього дня тренуймося ночами разом!

***

— Панно...

Чезаре приголомшено дивився на мене.

— ...Ви хоч розумієте... що означають ваші слова?

— Звісно, розумію. Хіба є щось, чого я не розумію? — сором’язливо відповіла я. — Насправді я все збагнула ще в лісі духів. Ви казали, що покладаєтеся на мою жахливу неуважність, але я ж не настільки сліпа, щоб не впізнати чоловіка, який мені подобається.

Очі Чезаре округлилися від подиву.

— Те, що я прийшла втішити вас сьогодні, не принесе мені жодної вигоди, — без краплі жалю, точно так, як я репетирувала дорогою сюди, вимовила я. — Але я просто не могла залишити вас наодинці. — зробивши глибокий вдих, я додала з усім серцем: — Принаймні сьогодні.

На мить запала тиша.

Чезаре глибоко вдихнув повітря, а потім, спершись на стіл, тихо розсміявся.

— Послухайте, — я ніяково закрутила пальцями й запитала: — Ви вирішили зустрітися з імператрицею через те, що вчора я... порадила вам зробити перший крок назустріч родині?

Я не збиралася давати йому жодних наказів, але мої слова дійсно мали такий підтекст. На моє обережне запитання Чезаре невимушено відповів:

— Що ж, це правда, що я завжди слухаюся вас, панно. Навіть якщо це слова, кинуті мимохідь. Але... — він підійшов ближче, повільно поправив моє розпатлане волосся й ніжно прошепотів: — Я й сам від початку мав певні сподівання, тому й запропонував вам угоду з правом на аудієнцію. Тож не беріть це близько до серця, панно.

— ...

— Звісно, використовувати це як привід, щоб постійно бути поруч із вами, мені теж дуже подобалося.

Виходить, цінність права на аудієнцію з імператорською родиною на цьому вичерпалася? Усе сталося саме так, як він і передбачав. Як би гірко це не звучить.

Бачачи моє мовчання, Чезаре знову щиро всміхнувся:

— Хай там як, дякую за все, що ви зробили для мене за цей час, панно.

— ...

— Завдяки вам безліч справ вирішилися якнайкраще.

Цих справ було настільки багато, що годі було навіть перераховувати їх по черзі, аби похвалитися.

Особливо те, що я допомогла йому змінити колір очей... Це дозволило йому вільно діяти, повністю залишаючись поза підозрою Гітона. Адже навіть якщо за допомогою аури можна дещо розмити свій образ у пам'яті людей, змусити їх забути колір очей було неможливо.

І перед тим, як повернутися на престол, він, мабуть, планував знову звернутися до мене по магічний інструмент, щоб повернути свій справжній блакитний колір. Бо навіть якщо за допомогою святої реліквії можна довести свою приналежність до імператорської крові, офіційного способу повернути колір очей просто не існує.

«Ось чому до мого повернення він так наполегливо намагався зв'язатися з Академією».

Це означало, що я була йому життєво необхідна для втілення його грандіозного плану.

«Єдина відмінність від минулого життя полягає в тому, що цього разу я прибула до столиці набагато раніше.»

Чезаре уважно подивився на мене й додав:

— Ви дуже кмітлива, тож я знав, що ви рано чи пізно розкриєте мою таємницю.

Це також означало, що моє викриття не стало для нього несподіванкою.

— Мені було не дуже затишно приховувати від вас правду. Але якби я відкрився вам одразу, моє становище могло б стати для вас зайвим тягарем.

Хм, судячи з його тону, здається, він потайки навіть хотів, щоб я його викрила. Він заговорив, підійшовши майже впритул:

— Я завжди хотів постати перед вами у своєму найкращому, найвеличнішому образі, але ви щоразу протягуєте мені руку саме тоді, коли я опиняюся на самому дні. Так було і шість років тому.

— Ну...

Я ніяково посміхнулася:

— Тоді я не стільки протягнула руку, скільки занадто швидко пішла... Але хай там як, я вважаю, що тоді й зараз — це абсолютно різні речі. Хоча б тому, що тепер ви мені подобаєтеся.

— Ваша правда.

Чезаре м'яко всміхнувся:

— Я теж уже не та безпорадна дитина, що колись.

Його обличчя виражало явну втіху, проте в очах, які були повністю прикуті до мене, вже спалахнув палкий вогонь.

— Якби тодішній я почув від вас подібні слова... моє серце, мабуть, розірвалося від щастя, і я б просто знепритомнів.

— Е-е... Ну а як щодо теперішнього вас?

— Моє серце так само готове вибухнути, але тепер я став набагато підступнішим, тож можу дозволити собі сказати ось що.

Його обличчя було зовсім поруч. Я була впевнена, що моє освідчення прозвучало максимально холоднокровно й невимушено, але під дією тієї чарівної атмосфери, яку він випромінював, моє серце теж шалено закалатало.

— Якщо вам хоч трохи шкода мене сьогоднішнього... — його низький голос, у якому чулися водночас і скиглення, і м'яке благання, солодко торкнувся мого вуха: — Ви можете мене обійняти.

Його злегка примружені очі були неймовірно красивими. Я легенько пирхнула й відповіла:

— Це просто неймовірно... Ви вирішили скористатися моментом і підібрати до мене ключик навіть у такій ситуації?

Але попри свої слова, я обережно підійшла й ніжно пригорнула його до себе.

— Що ж, навіть якщо це хитрий хід, якщо він подобається тій, на кого спрямований, то з цим нічого не поробиш.

Проте в ту саму мить, коли мої руки легко обхопили його спину, я збагнула, що занадто розслабилася. Чезаре, наче тільки цього й чекав, міцно стиснув мене у своїх обіймах.

За час наших фальшивих стосунків ми торкалися одне одного незліченну кількість разів. Але серед усіх тих численних дотиків ці обійми були найімпульсивнішими й найвідвертішими.

Не витримавши його ваги, мої ноги почали ковзати по підлозі. І моє тіло, втрачаючи рівновагу, повалилося назад прямо на кушетку. Серце шалено калатало, а пальці на ногах інстинктивно стиснулися. Здавалося, що все моє тіло, опинившись у пастці, палахкотить від жару. Огорнута його витонченим, чистим ароматом, я відчула, як у мене починає паморочитися голова.

— Якщо ви будете так гратися з моїми почуттями, вас наздожене кара, — грайливий, але водночас ніжний голос прозвучав прямо над моїм вухом. Опинившись у пастці його міцних обіймів без можливості поворухнутися, я була змушена слухати його шепіт: — Якщо ви продовжите так чинити, ви ризикуєте вирости й стати кронпринцесою. Ви готові до таких наслідків?