Розділ 124 — Розділ 124

Зима на Півночі наставала значно раніше, ніж у столиці. Воно й не дивно, адже в північних землях половину року панувала зима. На землю Півночі, яка щойно завершила коротке літо, повіяв крижаний вітер. До того ж цьогоріч через аномальні погодні умови температура падала значно швидше, ніж зазвичай.

— Готуйтеся до зими, ухахахахаха!

Пан Джуліус розмахував сокирою, демонструючи велич та особисто колючи дрова. За його спиною з тужними обличчями кололи дрова північні воїни. Оскільки сам правитель Півночі власноруч узявся за сокиру, підлеглі просто не мали права байдикувати.

— Усе-таки Північ найкраща, коли вона холодна! Чи не так? Ухахахахахахаха!

Поки ніхто не підтримував слів пана Джуліуса, він примружив очі й подивився вдалину.

Регіон Арун. Там виднілося знайоме світло. Це був сигнал про порятунок і сповіщення про місцезнахождение, якt надсилав призовний звір Гайда.

— Охо-хо, досі живий. Мабуть, уже став справжнім дикуном.

Пан Джуліус задоволено захихотів. Насправді, хоч він і вжив слово «дикун», це було важко уявити. Адже Гайд завжди був надзвичайно вродливим молодиком зі шляхетною, аристократичною зовнішністю.

Щиро кажучи, Гайд Прелай був єдиним нормальним і видатним чоловіком у роду Прелай. Він був в усьому бездоганним та ідеальним, сином, яким завжди пишався Скарі. Його зовнішність повністю успадкував Джуліус, а от характер…

Скарі, виховуючи трьох онуків, завжди зітхав і бідкався: «Чому жодна дитина не вдалася нормальною?»

Хай там як, а минуло вже сімнадцять років відтоді, як усі востаннє бачили Гайда, коли той вирушив на упокорення монстрів у дикі землі. Тоді через смерть дружини він мав вигляд живого мерця. Проте, попри все, він володів сяючим золотавим волоссям та виточеними, немов скульптура, рисами обличчя. Навіть будучи тінню самого себе, він залишався вродливим чоловіком.

— Тепер він, мабуть, став уже зрілим паном.

Оскільки його шлюб із Енес був раннім, сімнадцять років тому він був лише тридцятирічним молодиком. І протягом усіх цих сімнадцяти років Гайд справно надсилав сигнали про те, що він живий.

На щастя, Гайд перебував там не сам. У тих землях жили дикуни, які мали власну культуру і так чи інакше вели колективний спосіб життя. М'ясо монстрів, хоч і було несмачним, цілком годилося в їжу, а неподалік розташовувалося чисте озеро, тож про питну воду можна було не турбуватися. Проте це зовсім не означало, що таке життя було легкою справою.

— І навіщо було заходити так далеко вглиб регіону Арун…

Те, що він узагалі зміг туди дістатися, уже було дивом. Невідомо, як він примудрився самотужки зайти в ті хащі. Проблема лише в тому, що тепер він не може звідти вибратися.

Дивлячись на це, пан Джуліус лише цокнув язиком.

— Якщо одного дня цей сигнал припинить надходити… значить, він загинув.

— <Це викликає неабияку тривогу>, — промовила Дарамі, зітхнувши прямо в його сивому волоссі. — <Здається, цього разу буде надзвичайно лютий холод… Чи зможе він пережити і цю зиму?>

— Твоя правда. Адже вже зараз вирує завірюха.

На завжди веселому обличчі пана Джуліуса з'явилася тінь. Схоже, цьогорічна зима мала стати неймовірно суворою, бо на далекій Півночі вже лютувала снігова буря.

— Якби ж ми могли відправити йому бодай нову грілку.

Північні землі більше не купували й не використовували теплокамінь. Замість нього воїни користувалися торбинками з порошком мінералу пелотра. Оскільки Кіана додала трішки магічної обробки, ці саморобні грілки стали значно легшими, теплішими та тримали температуру набагато довше за звичайний теплокамінь.

— Завдяки цьому воїни кажуть, що цієї зими їм буде цілком затишно жити. Наша Кіана — просто скарб, справжнє благословення.

Пан Джуліус, який щойно розпливався в усмішці, миттєво знову засумував.

— Я так сумую за Кіаною… Чесно кажучи, наша остання зустріч була надто короткою.

— <Ну, тут нічого не вдієш>, — Дарамі з розумінням кивнула головою. — <Усе закрутилося надто стрімко, та й ти не можеш надовго залишати Північ. Запроси її в гості пізніше. Тепер у нас немає жодних причин не робити цього, хіба ні?>

— Справді?

Настрій пана Джуліуса вмить покращився.

— Треба негайно облаштувати кімнату для Кіани в нашому замку!

— <…Вже?>

— Звісно! — вигукнув пан Джуліус, змахнувши сокирою. — І думати нема чого! Ми просто віддамо їй кімнату, якою колись користувалася Енес!

— <Ой, та коли вона ще приїде? Подорож на Північ — це справа, на яку треба зважуватися дуже довго!>

— Не хочу нічого чути! Нічого не знаю! Я хочу зробити це просто зараз, тож ми негайно почнемо облаштування! Ухахахаха! О, точно, клітинка! Обирайте все у клітинку! Ухахахаха!

Ось так від того самого дня в північному замку роду Прелай почали створювати затишну й милу кімнату для юної панни.

А тим часом сигнал про порятунок від Гайда продовжував невпинно й яскраво злітати високо в небо.

***

Наступного дня, у ніч, коли на небі зійшов повний місяць.

У підземеллі, де був ув'язнений Родріго, пролунали кроки.

Дні у в’язниці минали одноманітно. Тому Родріго миттєво збагнув, що до нього хтось завітав.

«Батько? Ні, посеред ночі це неможливо. Хіба не казали, що всіх вигнали?»

Навіть перебуваючи під вартою, він дещо знав про події в зовнішньому світі.

— Ви, нікчеми, як ви смієте так поводитися зі мною? Ви хоч знаєте, хто я такий? Я син герцога Пербуса! Я затримаюся тут лише на якийсь час, а потім стану спадкоємцем усього роду!

Коли кілька днів тому він кричав на тюремників, ті лише презирливо розсміялися й відповіли:

— Рід герцога Пербуса? Немає більше такого герцогського роду.

— Хіба ти не знаєш? Твій батько сам порушив закон, який сам же й ініціював, тому тепер він став звичайним віконтом.

Хай там як, для Родріго це були невтішні новини. Проте він усе ще плекав надію.

«Принц Гітон обов'язково визволить мене. У нього просто немає іншого вибору».

— Родріго, кронпринц зовсім не дбає про твої інтереси, чи не так? Хоч ви й вважаєтеся найближчими друзями, він жодним чином не допомагає тобі в боротьбі за спадок роду Пербус.

Здається, це було шість років тому, коли він почув пропозицію від принца Гітона.

— Якщо ти обереш мою сторону, я стану для тебе зовсім іншим другом, ніж Його Високість Кронпринц. Я обіцяю це.

Кронпринц Едмонд був доброю людиною. Це було незаперечним фактом. Проте він був занадто справедливим, тому ніколи не ставав на чийсь бік лише через дружбу. Принц Гітон філігранно зіграв на цій образі, і саме так було організовано те полювання.

— Ця отрута діє виключно на членів імператорської родини Тейліз. Ми приречені на успіх. Докази? Хіба ти не бачиш, як згасає імператор? Моєму дорогому братові я збираюся підсипати значно більшу дозу.

— Але… як це можливо… Отрута не здатна вразити кров Тейліз…

— Ми просто здолали бога. От і все.

До тієї віддаленої скелі їх супроводжував дядько по материнській лінії, король Енох. Камердинер Бен підсипав отруту у воду, яку пив кронпринц. А коли отруєний кронпринц почав хитатися, з ним розправилися Орка та Нікс.

Проте кронпринц, попри те, що його тіло мало бути повністю паралізованим, тримався на ногах і не збирався так легко помирати. Зрештою, коли навіть двом досвідченим бійцям було важко здолати його, у гру вступив Родріго.

— Що ви коїте! Ви з'їхали з глузду? Що ви робите з кронпринцом!

— …Родріго?

— Ану геть від нього!

І вдаючи, ніби ризикує життям заради порятунку кронпринца, Родріго скористався миттю, коли той здивовано завмер, і просто штовхнув його зі скелі.

— Ти… ти!

— Прощавайте, Ваша Високосте Кронпринце.

Надія та довіра, що на мить спалахнули в очах кронпринца, викликали лише сміх. Штовхаючи пригніченого отрутою кронпринца, він прошепотів йому на вухо:

— Усі люди тут зібралися лише з однією метою — знищити Вашу Високість, тому навіть не сподівайтеся вижити.

Кронпринц не зміг видавити ні слова у відповідь і з розгубленим обличчям полетів у прірву. Тож він просто не міг залишитися в живих. Однак тепер, коли ситуація повернулася в такий бік, навіть Родріго не міг не відчути тваринного страху. Тому, чуючи кроки, що наближалися, він злякано зіщулився в кутку.

Кроки зупинилися прямо перед його камерою. Родріго, весь тремтячи, підвів голову.

— …Що?

На його обличчі страх миттєво змінився полегшенням, а за ним проступив зневажливий смішок.

— Якщо ти прийшов сюди в такий час, тобі, мабуть, довелося дати тюремникам чималий хабар?

Перед залізничними ґратами стояв не хто інший, як Чезаре. Той самий провінційний аристократ із далеких окраїн, з яким Кіана почала відкрито зустрічатися після того, як демонстративно відкинула його пропозицію. Один лише вигляд цього бездоганного обличчя викликав у нього роздратування.

— Що таке? Кіані ти вже набрид?

Родріго, міцно вхопившись за залізні ґрати, упевнено й уїдливо заіронізував:

— Чи, можливо, Кіана уві сні випадково назвала моє ім'я?

Чезаре не зронив жодного слова. Родріго переможно повів далі:

— Ти ж знаєш, так? Я перше кохання Кіани. Вона обожнювала мої очі. Вони ж у мене червоні, яскраві.

У темряві підземної в'язниці обличчя Чезаре освітлювалося лише блиском смолоскипа. Він продовжував мовчати, спокійно й незворушно дивлячись на Родріго згори донизу.

— Кіана — аристократка від кінчиків до кінчиків. Вона може трохи погратися з тобою, бо ти непоганий на вроду, але зрештою вона все одно обере шляхетну кров.

Побачивши це мовчання, Родріго ще дужче розпалився:

— Я розумію, з якими почуттями ти прийшов сюди подивитися на мене, але тобі краще облишити марні сподівання наздогнати справжнє, уроджене благородство.

Від цих слів куточок губ Чезаре ледь помітно піднявся вгору. Наділений небезпечною, майже фатальною красою, він повільно заговорив:

— Насправді я ще вагався щодо слушного моменту, але тепер я точно не зможу відпустити тебе ось так легко.

Родріго здригнувся від цих туманних слів, а Чезаре крижаним тоном додав:

— Я й сам не знав, що буду такий дріб'язковим у своїх ревнощах.

Чезаре зітхнув, наче сам дивувався власним емоціям, і повільно розвернувся, щоби піти.

Родріго мимоволі кліпнув очима. У цей момент його охопило дивне, моторошне відчуття. Відчуття, ніби він щойно упустив якусь надзвичайно, неймовірно важливу деталь…

— Скоро побачимося, Родріго.

І через це дивне почуття дежавю він навіть не встиг усвідомити, що Чезаре назвав його просто за іменем.