Розділ 127 — Розділ 127

Здавалося, від кожної ділянки шкіри, де ми торкалися одне одного, здіймався жар. Серце калатало так несамовито, що я геть утратила здатність тверезо мислити.

— Що… що саме ти собі уявляв?

— Як гадаєш, про що я думав увесь той час, коли ми залишалися наодинці в лабораторії?

Кожен дотик його рук змушував моє дихання збиватися. Через це трепетне, палке відчуття, що розливалося вздовж талії, я навіть не могла до ладу відповісти.

— Ох… ах.

— Я повернуся зовсім скоро, тому не забувай мене, — промовив Чезаре і грайливо, наче з погрозою, ніжно прикусив мою шкіру. — Хоча Чезаре Левін невдовзі зникне назавжди.

Ось чому його зовсім не обходила поява чуток про розрив у «Лорелай». Мабуть, у той момент у голові Чезаре крутилася лише одна думка: «Мені байдуже, дам Джуліусу ту відповідь, яку він так прагне почути, і нехай дасть мені спокій».

— Уже зовсім скоро Едмонд посяде місце поруч із тобою, тому залиш його на деякий час вільним. Хоча, щиро кажучи, я взагалі не збирався залишати його порожнім…

Він дедалі дужче притискав мене до ліжка. Щоразу, коли його гарячий подих лоскотав моє вухо, кінчики моїх пальців судомно стискалися. Сама того не помічаючи, я вже жалібно скиглила, міцно обійнявши його за шию, наче дитина, яка вчепилася в нього.

— Я просто хотів якнайшвидше випровадити молодого пана Джуліуса, бо нічого не міг із собою вдіяти. Моє тіло занадто палко жадало тебе.

Тобто це означало, що він ще від самого початку згорав від нетерпіння прагнучи обійняти мене. Проте було просто неймовірно, як із таким аскетичним і бездоганно шляхетним виразом обличчя він примудрився так легко пошити Джуліуса в дурні.

— Я… ох… я ж теж незабаром вирушаю до Аруна. Тому це «залиш вільним»… ах… здається, не має жодного сенсу, — прошепотіла я крізь затуманену свідомість ображеним тоном. — До того ж статус кронпринцеси зовсім не пасує моєму характеру.

— Тоді я просто перероблю все так, щоб воно пасувало твоєму характеру, — відповів Чезаре, легенько й грайливо покусуючи мої губи, наче це була якась дрібниця. — Тепер я справді піду на все, але нізащо тебе не відпущу.

Він притиснув мене своїм міцним тілом ще дужче, ніби не збирався залишати між нами бодай найменшого натяку на простір.

— Ох… ах.

— …Ах, справді… і як мені тепер іти, залишивши тебе…

Чезаре вткнувся обличчям у мою шию й важко, болісно зітхнув. Там, де розсіювався його гарячий подих, тіло мимоволі здригалося від дивного лоскоту.

— Поки ми будемо на відстані, обов'язково добре харчуйся. Не лягай спати занадто пізно й не пий багато кави.

І відразу ж посипалися повчання.

— Твоє здоров'я викликає в мене неабияку тривогу. Щиро кажучи, ти занадто слабка. Тобі не завадило б трохи потренуватися… Дідько, і чому твоя шкіра в такі моменти настільки неймовірно ніжна?

Я більше не могла нічого відповісти, бо його спраглі губи знову жадібно накрили мої.

***

Тієї ж ночі в одному з районів на околиці столиці, куди переселили весь рід Пербус.

Невеликий маєток, який і без того виглядав досить убого, був рознесений ущент.

— Якщо маєте таке бажання — можете скаржитися владі.

На вітрі розвівалося коротке, яскраве золотаве волосся.

— Що-що, а штраф державі я здатний сплатити без жодних зусиль.

Чоловік середнього віку, який колись гордо звався герцогом Пербусом, тепер увесь тремтів, стоячи на колінах. Він же так щиро радів, що сюди не з'явився той скажений пес Алекс, але…

Алекс окинув безлад довкола блискучими очима й глухо загарчав:

— Однієї нікчеми бракує.

— Не… не чіпай Леона!

— Це що за ХХ комаха там аж так знахабніла, що сміє ще й пищати?

Алекс запитав це зловісним, сповненим божевілля тоном:

— О, ви, мабуть, ще не знаєте, що я колись відточував свої навички володіння мечем, розриваючи навпіл лапки всіляким комахам?

Зрештою віконт Пербус, який і без того був побитий до напівсмерті, більше не зміг вичавити з себе ні слова.

Хоч старшого сина наздогнати так і не вдалося, Алексу більше не було чого тут робити. Він одним махом вискочив на спину величезного сірого вовка.

— Повертаємося. Тепер мені справді потрібно серйозно поговорити з Кіаною.

Залишивши позаду вщент зруйнований маєток, сірий вовк стрімко помчав у бік столиці.

Примітка: можливо, він дійсно трохи божевільний і може-трохи-мабуть занадто жорстокий, але який же він хот, я як побачила його в манхві, то пропала з кінцями…

***

— Щиро кажучи, я завжди вважав, що Чезаре Левіну не надто щастить у коханні.

Перед своїм від'їздом Чезаре раптом промовив ці слова.

— Навколо нього постійно виникали якісь безглузді й непотрібні непорозуміння.

Ну, якщо згадати, його справді абсолютно всі вважали пройдисвітом, тавруючи як «нікчемного простолюдина, який не вартий навіть такої зухвалої та навіженої лиходійки, як Кіана».

— Сподіваюся, Едмонду пощастить у коханні трохи більше, ніж Чезаре.

Чезаре ніжно погладив моє волосся й тихо прошепотів. Почувши це, я відповіла, що Чезаре теж був цілком непоганим:

— Хоч Чезаре Левін і вважався останнім пройдисвітом, поганцем без жодних видатних фізичних здібностей, проте його зовнішність була абсолютно й бездоганно в моєму смаку. Твої золотаві очі неймовірно гарні. Щиро кажучи, коли я вперше побачила тебе, то подумала, що ти просто фантастично вродливий.

Коли він повернеться наступного разу, його очі знову стануть синіми. Від цієї думки мені навіть стало трохи шкода.

— Повертайся обережно. Попереду на тебе чекають великі справи, тому я не можу не хвилюватися.

Я проводжала його з хоч і стриманим, але цілком стурбованим виразом обличчя. Чезаре лагідно всміхнувся й промовив:

— Я не маю права померти, поки не освідчуся тобі як слід. Тому не хвилюйся.

«У того хлопчика є одне зізнання, про яке він завжди мріяв. Коли я поверну собі законне місце і ми знову зустрінемося як кронпринц та донька герцога, я збираюся втілити в життя чисту й щиру відданість того самотнього хлопчика».

Колись у лісі духів Чезаре вже говорив подібні слова. У душі знову розлилося якесь щемливе почуття, тому я повільно кивнула головою, високо оцінивши таку зворушливу вірність:

— Ну і що з того, що ти зберіг зізнання того чистого хлопчика? Ставши підступним дорослим чоловіком, ти хоч і не освідчився офіційно, але встигли вдіяти все, що тільки забажав, перед від'їздом.

Проте Чезаре виявився настільки досвідченим і зрілим чоловіком, що мої слова зовсім не збентежили його:

— Далеко не все. Хто сказав, що це було все?

— …Що? А я ще дивувалася, чому це ти поводишся так спокійно.

— Я зовсім не був спокійним. Але, схоже, панна цілком здатна це витримати. Обов'язково врахую це наступного разу.

Я не змогла нічого заперечити не тому, що не знайшла слів для відповіді, а просто через неймовірне відчуття нереальності. Той самий пухкощокий малюк, який колись жалібно кричав мені вслід: «Панно, не бажаєте скуштувати це?», як він узагалі примудрився так вирости…

До того ж у мене банально забракло сил. Усе тіло боліло, і я буквально не могла поворухнути навіть пальцем. Коли я втомлено й уривчасто задихала, сердито зиркнувши на нього, він лише тихо розсміявся:

— Тобі й справді варто трохи покращити свою фізичну витривалість.

— Ти збираєшся… продовжувати це й далі?

— А хіба це не очевидно? Я й досі стримую себе з останніх сил.

Він міцно обійняв мене й ніжно поцілував у чоло.

— Я докладатиму зусиль протягом усього життя. Щоб розваги зі мною приносили тобі значно більше задоволення, ніж будь-які дослідження в лабораторії.

Хай там як, а підступні дорослі чоловіки однозначно були більше в моєму смаку, ніж наївні хлопчики. Зрештою, Чезаре, який саме таким дорослим і пристрасним чоловіком виріс, поїхав.

— Харчуйся повноцінно й різноманітно, бодай раз на день виходь на сонячне світло й нізащо не пий каву на голодний шлунок. Я справді шалено хвилююся за тебе.

Він до самого кінця засипав мене турботою.

І ось через кілька днів.

— Кіано!

Нарешті настав той самий момент, на який я так довго чекала.

— На Півночі коїться якесь справжнє божевілля! Кажуть, там почався такий аномально ранній снігопад, що всі навколо просто в паніці!

— Справді?

Почувши слова Джуліуса, я миттєво підхопилася з місця.

До мого переродження ситуація виглядала точнісінько так само. Аномальний, надзвичайно ранній і лютий снігопад на Півночі, який геть відрізнявся від звичайних років.

— Нарешті.

— …Нарешті? У тебе що, взагалі вже залишки людяності остаточно стерлися?

Джуліус обурено поцокав язиком.

— Кажуть, якщо сніг продовжуватиме сипати з такою силою, майже вся територія Півночі опиниться вкритою по вінця снігом!

Тоді, у минулому житті, я почула цю новину, перебуваючи в Академії. Навіть тоді це не означало, що доля батька мене зовсім не обходила.

І якщо в минулому це було абсолютно неможливо, то тепер у мене з'явився дієвий спосіб.

— Тоді мені час вирушати.

— …Куди це?

— На Північ, рятувати батька.

І місце, куди я негайно побігла, було не чим іншим, як робочим кабінетом дідуся.

Дідусь, важко зітхаючи, досі розгрібав нескінченні папери та справи герцогства. Поміж іншим він також переривав старовинні фоліанти, намагаючись відшукати щось на кшталт «Способів відбирання призовних звірів».

— Дідусю!

Я з гуркотом відчинила двері кабінету й голосно вигукнула:

— Чи можу я на деякий час позичити Хоу… тобто, чи можу я з ним побачитися?

Почувши це, Хоу, який якраз у цей момент у кутку кабінету старанно розминав крила, складаючи та розправляючи їх, злякано здригнувся й закричав:

Примітка: «…у цей момент у кутку кабінету старанно віджимався на крилах…» я просто залишу це тут, бо я досі шалено з цього сміюся автоматичного факапу.

— <Мене не можна позичати! Я не зустрічатимуся з тобою! Я призовний звір Скарі! Я нізащо не виконуватиму твоїх наказів!>

Хоч я й поспішила виправити власні слова, цей птах, схоже, миттєво збагнув, що моя перша фраза була абсолютно щирою.

— Чому це? Якби не я, ти б зараз навіть не зміг отак розминати свої крила.

Я хижо й упевнено всміхнулася.

— Тож давай-но повноцінно використаємо ці твої крила, які стали такими міцними завдяки мені.