Розділ 129 — Розділ 129

Усі старожили Академії, які займалися лише політиканством і прагнули виключно патентів, остаточно зникли. Тепер нею сяк-так керували наукові співробітники докторантури, яким Алекс свого часу зберіг життя.

— Вітаємо, принцесо!

— Подумати тільки, що ви знову завітали сюди… Ми всі були переконані, що ви назавжди покинули Академію…

— Л-ласкаво просимо. Академія завжди з нетерпінням чекала на ваше повернення, принцесо.

Попри те, що вони тремтіли переді мною від страху, на їхніх обличчях читалася щира радість. А оскільки я теж була рада їх бачити, то відповіла абсолютно відверто:

— А я її і кинула.

— Але ж, п-принцесо! Усе те гниле керівництво, яке знущалося з вас, уже давно розігнане!

— Ну й що з того?

Я міцно притиснула до себе Піякі й озвучила істину:

— Уявімо, що колишній ректор раптом одного дня заявив би вам: «Кіану Прелай ось-ось заарештує Імперія, тому ви всі маєте вдати, ніби нічого не знаєте!»

— Що? До чого тут це абсолютно нереальне припущення…

— До того, що ви всі слухняно затамували б подих і разом обвели б мене круг пальця. Тому мені якось ніяково бачити, як ви зараз удаєте шалену радість від моєї появи.

— Щ-що ви, принцесо!

— Ми б нізащо так не вчинили!

— У жодному разі! Ми зовсім не такі!

Колишні аспіранти, які тепер самі стали професорами, навперебій почали заперечувати мої слова. І це при тому, що до моєї регресії вони вчинили саме так. Проте я не тримала на них зла. Було б безглуздо сподіватися, що вони знехтують наказом ректора заради порятунку дівчини, з якою навіть не були близькими. Зрештою, таке воно — життя.

Утім, Деніс, якого я посадила в крісло наступного ректора, лише повів очима й тихо пробурмотів:

— Не вірю, що у принцеси… не залишилося бодай краплі жалю за покинутим навчанням.

Що й казати, він залишався вірним собі — типовий трагічний аспірант, який до останнього чіплявся за науку за будь-яких жахливих умов. У душі мені стало трохи гірко, але я лише зверхньо схрестила руки на грудях і запитала:

— Годі про це. Алекс мав орендувати тут один склад, так?

— Ох, так! Усе правильно!

Власне, саме заради цього я й зробила гак по дорозі на Північ, завітавши сюди.

«На моєму столі лежить лист, адресований доктору Денісу Ікалану з Академії. Він надзвичайно добрий і талановитий чоловік, але через те, що його постійно відсували в політичних іграх, він так і застряг у вічних докторах філософії. Хай там як, забери цей лист і передай йому».

Свого часу я вже надсилала Алексу послання через Піякі.

«…У потрібний момент це стане ключем до порятунку мого батька. Зараз ідеальний час, тому лист обов'язково має потрапити до Академії».

У мене були вагомі причини просити Алекса: «Не руйнуй Академію дощенту і збережи життя Денісу». І Деніс упорався зі своїм завданням бездоганно.

Я почала перевантажувати накопичені на складі артефакти у величезний вантажний віз, який привезла зі столичного маєтку Прелай. Завдяки тому, що Академія Лілоні свого часу здала мені цей склад за вельми символічну плату, я свого часу змогла повністю розтоптати рід герцога Пербус.

— Ось, тримайте.

Я протягнула новому керівнику Академії важкий гаманець, вщерть набитий золотими монетами.

— Тут за оренду складу та повну вартість артефактів.

Звісно, оренда коштувала копійки, проте самі магічні вироби були неймовірно дорогими. Саме тому я свого часу просила Чезаре продати той діамант. На купівлю цих речей була потрібна колосальна сума.

Ці артефакти були розроблені під замовлення в Академії ще рік тому, але через астрономічну вартість самі ж замовники врешті-решт відмовилися їх купувати. Колишній ректор тоді наказав просто залишити їх на складі, бідкаючись, що якщо ми знизимо ціну зараз, це зіпсує майбутні переговори щодо вартості інших винаходів. Хай там як, а в грошових питаннях той чоловік мав справжній хист.

Відтоді ці артефакти так і припадали пилом в Академії як мертвий вантаж. Утім, ціна на них не впала ні на мідяк. Академія радше взагалі б їх не продала, ніж погодилася б віддати зі знижкою. Ось чому мені довелося самотужки викласти за них таку шалену суму, через що я так гостро потребувала грошей.

«Дякую тобі, Чезаре».

Я мимоволі подумала про це, а потім здивовано схилила голову набік.

Зачекайте-но… Свої гроші я отримала завдяки продажу того загадкового діаманту, що лежав на місці святої реліквії в статуї богині.

«Саму реліквію, без сумніву, забрав Чезаре, а отже, той камінь, це ж… це ж…» — я подумки поцокала язиком, коли до мене нарешті дійшла істинна суть речей.

«Схоже, той діамант туди підкинув сам Чезаре. А я, виходить, узяла його і знову продала йому ж за його власні гроші…»

Ось чому він тоді мало не скакав від обурення, усім серцем благаючи мене не продавати його, а залишити собі.

«Якось навіть незручно вийшло».

Я важко зітхнула, але тут же передумала: «І все одно, дякую тобі».

Бо попри будь-яке почуття незручності, я аж ніяк не збиралася повертати отримані гроші назад. Зрештою, душевний дискомфорт можна трохи й потерпіти. Звичайна людина не може жити в абсолютному й безтурботному комфорті.

Хай там як, мої справи тут були завершені.

— <Час, проведений в Академії, виявився не таким уже й марним, чи не так, Кіано? Поглянь, як філігранно й вигідно ти її використала>, — весело защебетав Піякі, зручно вмостившись на моїй голові. — <Проте тамтешні ліжка були просто жахливими. Кіано, благаю, більше ніколи не повертайся до таких місць, як Академія>.

— Та скільки ти взагалі пробув у тій Академії, щоб так казати…

— <Хай там як, а Піякі понад усе любить наш герцогський маєток, де з покоління в покоління все густо змащено золотом. Я кажу це лише тому, що в твоїх очах, коли ти дивишся на Академію, так і бринить невимовлений смуток>.

— Ну…

Я лише знизала плечима й востаннє озирнулася на будівлю Академії.

Хоч це місце й подарувало мені найгірші спогади в житті… Проте сама наука ні в чому не винна.

Хоча через регресію той досвід тепер фактично зник, мені досі важко забути те неймовірне трепетне піднесення, яке я відчула, коли вперше стала тут професоркою. Той чистий захват, коли вперше читала лекції студентам. Ті спогади про палкі дискусії з людьми, які розділяли мою пристрасть до магічної інженерії.

Там відбулося чимало справді огидних речей, але магічна інженерія не винна в цьому. Серед жителів Імперії, які здебільшого цуралися магічної інженерії, тавруючи її занадто складною, я й справді час від часу сумувала за цією суто науковою атмосферою Академії.

— …Утім, вороття туди вже немає.

Навіть коли всі проблеми нарешті вирішаться, я не мала жодного наміру повертатися до князівства Лілоні. Нехай Алекс уже й розправився з усіма причетними негідниками, я все одно не була настільки всепрощаючою й легковажною особою.

— <Справді? Тоді ніколи більше сюди не приходь. Твій вигляд зараз настільки щемливий і тужливий, що в Піякі аж серце крається від тривоги>.

— Цілком природно, що я відчуваю певний жаль. Я ж усе-таки обожнюю наукові дослідження.

Я відвернулась зі скрушним виразом обличчя. Хай там як, подальші роздуми про це принесли б лише зайвий біль.

— Що ж, пора вирушати в дорогу. Дідусь та Джуліус, мабуть, уже зачекалися.

І я поспішила наздогнати наш основний кортеж, який виїхав трохи раніше в напрямку замку пана Джуліуса.

Уже зовсім скоро я зможу врятувати батька.

Я не раз бачила портрет батька, що залишився в нашому маєтку. Він був справді витонченим, бездоганним і охайним красенем. Спокійне золотаве волосся, витончені риси обличчя та глибокий, проникливий погляд. Його надзвичайно акуратне вбрання та горда, випрямлена аристократична постава залишали незабутнє враження.

— Молодий пан Алекс більше вдався в пана герцога, а от ви, панно, надзвичайно схожі на пані Енес! Проте молодий пан Джуліус зовні просто викапаний пан Гайд! — згадався мені схвильований голос старшої покоївки.

— Звісно, наш пан Гайд значно охайніший за молодого пана Джуліуса, його почуття стилю абсолютно стримане й вишукане, а характер — взірець здорового глузду та розсудливості!

Якщо її слова були правдою, то портрет однозначно не був здатний передати й половини справжньої вроди мого батька.

У моїй пам'яті десь далеко й уривчасто досі жив один теплий спогад із дитинства, де батько високо підіймав мене на руках. Окрім цього, у мене практично не залишилося жодних спогадів про нього, але я була впевнена, що ми зможемо порозумітися. Адже і дворецький, і старша покоївка в один голос стверджували: «Пан Гайд — надзвичайно розсудлива, розумна та адекватна людина». Я ніколи раніше не зустрічала подібних людей у нашій родині, тому мої очікування зростали з кожною хвилиною.

— Чомусь мені здається, що його манери та виправка будуть чимось схожі на Чезаре. Кажуть, він був дуже витонченим і акуратним чоловіком.

Охоплена дивним хвилюванням, я поділилася своїми думками з Піякі, подивившись у його круглі очі. Піякі лише схилив голову набік і зауважив:

— <Ну, у такому разі на сьогодні він, мабуть, став вельми витонченим і акуратним дикуном>.

— …Що?

— <Він же цілих сімнадцять років був повністю відрізаний від будь-яких благ цивілізації, хіба ні?>

— Т-та невже?

Мене раптом пройняло вкрай лихе передчуття. У голові, наче якесь прокляття, спливли улюблені слова Джуліуса, які він повторював при кожній нагоді: «Та хіба серед Прелаїв взагалі бувають нормальні люди?»

Хай там як, карета, несучи в собі мої тривоги, крок за кроком упевнено мчала на Північ.

Чим далі ми просувалися на північ, тим дужче лютував мороз. І коли ми нарешті дісталися до фортеці Прелай, яку обороняв пан Джуліус, навколо вже щосили кружляв густий і лапатий сніг.

І саме тоді десь далеко вдалині я побачила, як у нічне небо періодично злітають яскраві спалахи смарагдового світла. Це був сигнал про допомогу, який невпинно посилав призовний дух мого батька.