Розділ 13 — Розділ 13

— ...А ви, я бачу, анітрохи не змінилися з часів свого нестерпного минулого.

Родріго з похмурою посмішкою змусив мене розвернутися до нього.

— Схоже, ви занадто довго були відсутні й зовсім забули про своє справжнє становище.

Він пирхнув і прошепотів мені на вухо:

— Невже ви гадаєте, що зможете втекти від мене? Це марно.

У темно-червоних очах Родріго вже почало проступати ледь помітне божевілля.

Колись мені дуже подобалися очі таких відтінків. Я навіть мріяла, що якщо вийду за нього заміж, у нас можуть народитися діти з червоними очима. Настільки сильною була моя тогочасна одержимість кольором очей. Адже волосся завжди можна пофарбувати або одягнути перуку.

— Кіано, я той самий чоловік, за якого ви вперше благали дозволу вийти заміж. Шість років тому ви не тямили себе від щастя, варто було мені лише посміхнутися вам.

Родріго промовляв це з повною впевненістю.

Хм. Чоловік, за яким я колись впадала, раптом так фамільярно нагадує мені про минуле. Що ж, я теж вирішила відповісти йому максимально розслаблено та щиро.

— Що за дурниці ти верзеш? За словами няні, першим чоловіком, за якого я забажала вийти заміж, був Алекс. Здається, мені тоді було лише чотири роки? Це лише доводить, що мій смак на чоловіків завжди був жахливим.

Я вирішила проявити «мудрість» і зважити на його пориви:

— У будь-якому разі, те, як ти примчав сюди, наче пес, що загубив господаря, вдаючи випадкову зустріч, свідчить лише про одне: я все ще донька герцога Прелай, і ти хочеш цим скористатися. Ну, це зрозуміло. Але, може, спершу витреш піт із п'ят, перш ніж намагатися мене спокусити? Твої наміри надто очевидні.

Я торкнулася свого обличчя і з удаваним сумом продовжила:

— Невже ти гадаєш, що попри зіпсовану репутацію, я все ще можу вийти заміж? Бо я все така ж розумна, лагідна, вродлива та чарівна?

— .......

На мить на обличчі Родріго з’явився вираз повного ошелешення, проте він не зміг заперечити мої слова. Натомість він промовив інше:

— У вас немає вибору. Дім Прелай буде тільки радий, якщо хтось погодиться забрати їхню проблему — лиходійку-онуку.

Заручини з Мелісою були розірвані в односторонньому порядку під час перемовин. Для Родріго це в будь-якому разі було збитком. Звісно, родина герцога Пербус могла вимагати відповідальності від родини Прелай. Навіть якщо це виглядало дивно, якби вони наполягали на збереженні союзу між родинами, Прелай не мали б що заперечити. Адже в роду все ще залишалася панна, яка могла б вийти за нього замість Меліси.

Тому я знизала плечима й окреслила йому реальний стан справ:

— Про що ти кажеш? Тепер мені тільки й залишається, що стати улюбленою онукою дідуся та молодшою сестрою, якою одержимі старші брати — справжньою володаркою дому.

— Цього ніколи не станеться, а навіть якщо, суто гіпотетично, це трапиться...

Родріго всміхнувся і зробив крок ближче.

— Мабуть, це вам не допоможе. Тож не витрачайте сили даремно, панно.

Справді. Не варто витрачати сили на такі безглузді суперечки. Я вже збиралася вилити на голову цій покоївці-шпигунці ліки для шлунку, які та тримала, аж раптом...

— Ну, не знаю.

Чоловік, що стояв позаду нас, з глухим звуком відклав магічний пристрій, який роздивлявся, і промовив:

— Мені здалося, що панна Прелай не сказала нічого помилкового.

Голос був низьким і розслабленим, але при цьому кожне слово звучало чітко, наче карбувалося у вухах. Володарем голосу був той самий єдиний покупець, що досі не пішов — вродливий чорноволосий чоловік.

Ого. Навіть голос у нього вродливий. Але його тон був дещо незвичним — так розмовляє той, для кого домінування над іншими є природним станом.

— Хіба не тому ви навіть не змогли дати гідної відповіді?

Навіть у його русі, коли він відкладав річ, було стільки вишуканості, що ми з Родріго мимоволі здригнулися. Небагато знайдеться людей, здатних так розмовляти з другим сином герцога Пербус. Навіть кут застебнутих під саме горло ґудзиків на його одязі здавався ідеально вивіреним. Це був справжній джентльмен у бездоганному вбранні.

«Що за...? Чому він такий гарний?»

Навіть для аристократа його зовнішність була надто досконалою. Його постава була настільки непохитною, що Родріго перед ним мимоволі напружився.

— Як на мене...

Його слова звучали повільно й невимушено, але тиск, який вони справляли, був неймовірним. Він повільно підійшов до нас.

— Судячи з вашої поведінки, саме ви тут найбільше схожі на лиходія.

І поки Родріго, пригнічений цією раптовою аурою, не міг вимовити ні слова, чоловік легко відчепив його руку від мого зап'ястя. У цьому короткому жесті не було жодного зайвого руху.

— І ще, панно Прелай.

Він повернув голову і пильно подивився на мене. Його рідкісні золотаві очі здавалися бездонними. Від одного лише погляду виникало відчуття чогось неосяжного, не зовсім людського. Мабуть, саме через цей тиск Родріго інстинктивно закляк і не міг нічого вдіяти.

Чоловік ввічливо, але з відчутною дистанцією, запитав:

— Я якраз шукав вас. Чи не могли б ви приділити мені трохи часу?

Його обличчя було таким, що йому хотілося віддати все на світі. Але, на жаль, єдине, чого я не могла дати — це час. У мене була невідкладна справа до зустрічі з дідусем. Через неочікувану зустріч із Родріго я і так затрималася.

Тому я відповіла йому миттєво:

— Ні, я вже піду.

Я забрала покоївку-шпигунку і, не озираючись, швидко застрибнула в карету.

***

Маркіз Чезаре Левін вийшов із крамниці, злегка похитуючись.

— Побоювання вашої світлості справдилися... Схоже, мені ще бракує проникливості.

Ран’як намагався втішити Чезаре, який виглядав дещо шокованим.

— Все гаразд, пане маркізе. Ви ж завжди наголошували, що ваші стосунки з панною — це лише «суто ділове використання одне одного».

— .......

— Не варто засмучуватися через те, що ви зовсім не в її смаку, настільки, що вона навіть не захотіла приділити вам бодай хвилини.

— .......

— Мабуть, вона сприйняла вашу світлість за чергового залицяльника. І оскільки ви не викликали в неї романтичного зацікавлення, вона вас одразу відшила.

— .......

— Якщо ви пізніше скажете, що хочете лише «суто ділової угоди», вона неодмінно приділить вам час, навіть якщо ви їй не подобаєтеся як чоловік. Обов’язково.

Чезаре подивився на Ран’яка, свого найближчого підлеглого, який виглядав таким невинним.

— Звісно, я нещодавно дізнався, що слова «Ні, я вже піду» насправді означають «Не чіпляйся до мене і згинь!»...

— Досить, Ран’яку.

— Але все ж таки...

— Я сказав — досить.

— Слухаюся...

Ран’як замовк, так і не збагнувши, що не так.

***

Я відразу купила ще кілька пакунків кави й вирушила до герцогського маєтку. Часу було обмаль.

— Забирай речі й іди за мною, шпигунко.

Повернувшись до кімнати, я перевдяглася у простіший одяг, наказала покоївці-шпигунці нести речі й одразу попрямувала до оранжереї. У сумках були магічні предмети, які я привезла з Академії, а також стимулятори, ліки для шлунку та повно кави. Я також прихопила сувої пергаменту та дорогі пера. Дідусь міг прокинутися і покликати мене будь-якої миті, тож треба було поспішати.

— Панно.

Покоївка-шпигунка, що йшла за мною, вагаючись, промовила:

— Пробачте, але щодо обіду... Ви ж і снідали не дуже добре.

— Я вже пообідала.

— Що? Коли?

— Раніше Джуліус пригостив мене печивом у вітальні.

Покоївка витріщила очі:

— Що? І ви називаєте це обідом?

— Цього цілком достатньо.

Я спокійно відповіла і продовжила йти.

— Ох, ну й будиночок... Чому він такий величезний?

Маєток був таким великим, що поки я дійшла до оранжереї, у мене вже перехопило подих. І каретою всередині дому не скористаєшся.

— Шпигунко, а ти справді міцна.

Покоївка була м'язистою, несла купу речей і зовсім не виглядала стомленою. Навпаки, вона дивилася на мене зі співчуттям.

— Пробачте... але, здається, ваша витривалість нижча за середню.

— Ого, кажеш «пробачте», а сама ріжеш правду в очі. Бачу, ти шпигунка з характером.

— ...Дякую.

— Будеш швидко приносити мені каву — виростеш у цінну шпигунку.

Похваливши її, я рвучко відчинила двері оранжереї. У цьому домі навіть оранжерея була велетенською.

— Панно, навіщо ми тут...? Взагалі-то, щоб зайти всередину, мабуть, потрібен дозвіл пана герцога.

Оскільки я довгий час була відсутня, варто було зважити на думку покоївки, яка була тут весь час. Але спершу треба було уточнити деталі.

— Ти впевнена?

— Що?

— Чи справді така процедура обов’язкова?

— ...Ну, річ у тім... ми вже давно не заходили в ту частину...

— Отже, офіційної процедури немає? Мене трохи дивує, що шпигунка вказує принцесі, що робити.

Покоївка миттєво зіщулилася. Я, як людина не позбавлена доброти до тих, до кого вже звикла, дала їй пораду щодо ефективної роботи:

— Слухай, шпигунко, мати характер — це добре, але надалі краще не намагайся мене зупиняти. Я все одно рідко слухаю інших. Май це на увазі.

Закінчивши свої щирі настанови, я рішуче попрямувала вглиб оранжереї. І там, як я і очікувала...

— <...Хто тут?>

У гнізді завбільшки з цілий будинок лежав, ледь не помираючи, величезний чорний сокіл.

Це був Хоу — призовний звір мого дідуся.