Розділ 132 — Розділ 132

— Розраховую на тебе, Хоу.

Скарі, на чиєму обличчі також відбилася втома від тривалої дороги, серйозно й щиро звернувся до сокола.

— <Тоді пообіцяй мені, Скарі>.

Хоу зітхнув, пильно дивлячись на свого господаря, і промовив:

— <Щойно ми знайдемо Гайда, ти негайно підеш на відпочинок. Тобі справді потрібно нарешті відпочити>.

— Що правда, то правда. Я й сам уже хочу нарешті відпочити, — з виснаженою посмішкою відказав Скарі. — Через цю постійну перевтому мій характер геть зіпсувався.

Почувши це, пан Джуліус обурено пирхнув і заперечив:

— Та твій характер був зіпсований ще з самого дитинства! Твої онуки та онука виросли такими ж нестерпними, бо яблуко від яблуні недалеко падає. Чесно кажи, на кого, по-твоєму, схожий Алекс? Теж мені, згадав на старість совість й дивуєшся…

— <Хай там як, якщо ти пообіцяєш мені це, Скарі, я з радістю полечу вперед. Будь ласка, відпочинь>.

Кіана, закутана в картату шаль, також не втрималася й іронічно втрутилася в розмову:

— Якщо ти збирався летіти «з радістю», то чому переді мною вдавав, наче я тебе нещадно експлуатую?

— <Просто поруч із тобою я завжди почуваюся саме так>, — пробурчав у відповідь Хоу. — <Здається, якщо з самого початку не прикинутися безпорадним і не лягти пластом, то обов'язково залишишся в збитках>.

Сидячи на плечі у Кіани, Піякі затято закивав своєю маленькою голівкою:

— <Піякі повністю, ну просто чудово розуміє це відчуття!>

Кіана лише невдоволено цокнула язиком. Проте, оскільки вони зараз збиралися рятувати Гайда, вона вирішила більше ні з ким не сперечатися.

— Що ж, тоді справді рушаймо?

Пан Джуліус хвацько розреготався й особисто перехопив віжки величезного воза:

— Уперед, назустріч Гайду, з яким ми цілих сімнадцять років спілкувалися лише за допомогою світлових сигналів! Ха-ха-ха-ха-ха! Як цей книжковий хробак узагалі вижив серед дикої природи? Пам'ятаю, в дитинстві він жахався, якщо під час дощу на носаки його туфель потрапляла бодай крапля грязюки! Ха-ха-ха-ха-ха!

— <Це зовсім не смішно, йолопе>, — зітхнувши, пробурмотіла Дарамі.

Зазвичай призовні духи ніколи не залишають своїх господарів, проте Дарамі вирішила залишитися в замку й охороняти його, поки пан Джуліус буде відсутній. Дізнавшись, що білочка бере під захист фортецю, всі мешканці замку нарешті полегшено зітхнули.

— Пане Джуліусе, обов'язково привезіть запечатаний уламок серця, — наполегливо нагадала Кіана. — Кажуть, він десь у регіоні Арун. Батько, який стільки років вистежував дядька Рокі, за ці сімнадцять років просто зобов'язаний був дізнатися його точне місцезнаходження, чи не так?

— Ха-ха-ха-ха-ха! Не хвилюйся! Навіть якщо він не знає, я змушу його згадати й усе одно заберу! Якщо знадобиться, ми заради цього весь Арун догори дриґом перевернемо! Ха-ха-ха-ха-ха!

Хай там як, під проводом Хоу величезний віз нарешті зрушив з місця.

— Ого…

Джуліус навіть підвівся на носки, заворожено спостерігаючи за возом, і захоплено вигукнув. Це й справді було величне видовище.

Варто було їм виїхати за замкові стіни й заглибитися в ліс, як навколо постали замети заввишки по саме плече дорослої людини. Хоу, міцно тримаючи лапами мішок, тримався в повітрі й рівномірно розсипав білий порошок. Усюди, де падала ця речовина, сніг миттєво танув, утворюючи чисту дорогу. По обидва боки від пробитого шляху височіли ідеально рівні снігові стіни, схожі на справжні паркани.

— Звичайне прибирання снігу ніколи б не дало такого дивовижного ефекту, — гордо схрестивши руки на грудях, зауважила Кіана. — Щоб досягти такого результату, мені довелося дуже сильно змінити й переробити структуру мани. Тому цей засіб просто не міг коштувати дешево.

— І наскільки ж він дорогий?

Почувши запитання Джуліуса, Кіана на мить замислилася, а потім повільно відповіла:

— Ну… Приблизно так само, як і давнє, перевірене часом щире кохання одного вельми багатого юнака?

— …Що за нісенітницю ти верзеш?

Джуліус байдуже покрутив пальцем у вусі й знеохочено додав:

— Але хай там як, це справді вражає.

Серед безкрайнього засніженого поля, немов пробиваючи тунель, стрімко мчали Хоу та віз. Оскільки сокіл мав людський рівень інтелекту, він навіть самостійно підхоплював новий мішок, щойно закінчувався порошок у попередньому.

Вони піднялися на оглядовий майданчик фортечної стіни, щоб простежити за загоном пана Джуліуса. Особливо сильно нервував Скарі, якого просто лихоманило від думки, що він і справді незабаром побачить сина.

— Цей хлопчисько… Попри все, він завжди був найкращим і найталановитішим у нашій родині…

Джуліус, у якого ще залишилися неясні дитячі спогади про батька, тихо погодився:

— Він і справді був чудовим батьком. Добрим, турботливим і в міру суворим.

Це був чи не перший випадок за довгий час, коли їхні думки повністю збіглися.

— Взагалі-то я завжди вважав, що він збожеволів від горя після смерті мами й тому втік на Північ… Але, виявляється, за цим ховалася зовсім інша таємниця. Тепер батько здається мені ще кращою людиною.

— Овва, братику… Невже ти нарешті визнав хоч когось із роду Прелай? Невже цей день настав?

— Ну, — зніяковіло буркнув Джуліус у відповідь на щире здивування Кіани. — Кажуть же, що я трохи схожий на батька.

Ці слова викликали в Скарі хвилю щирого обурення:

— Ти схожий на нього «хіба що» своєю ангельською зовнішністю! Твій характер і характер Гайда — це абсолютно різні речі!

Спостерігаючи за цією перепалкою, Кіана остаточно переконалася в одному: Гайд однозначно має бути набагато розсудливішим та нормальнішим за Скарі, який примудряється абсолютно серйозно й по-дитячому сваритися з власним онуком.

Хай там як, оскільки всі навколо так одностайно хвалили Гайда, Кіана й сама почала відчувати легке хвилювання та інтерес. Тільки уявіть: адекватна людина із зовнішністю Джуліуса! Хоч вони й розлучилися в далекому дитинстві, через що спогадів майже не лишилося, сам факт того, що батько вирушив на далеку й небезпечну Північ через те, що у його дитини відібрали призовного звіра, не міг не зворушувати.

Так вони й стояли на оглядовому майданчику, ще дуже довго проводжаючи поглядами довгу темну лінію пробитої серед снігів дороги.

***

Коли ми спустилися з вежі, старша покоївка провела мене до моєї кімнати. Звісно, єдиними заздалегідь підготовленими покоями в цьому крилі були саме мої.

Слід визнати, пан Джуліус облаштував усе просто бездоганно. Кімната була повністю в моєму смаку. Я всілася в крісло, міцно обійняла м'яку картату подушку й поринула в глибокі роздуми.

— <Кіано>.

Піякі, який до цього лежав на ліжку, затишно вкрившись картатою носовою хустинкою, раптом покликав мене:

— <Але скажи, Піякі й справді може ось так просто продовжувати байдикувати й відпочивати?>

— А що таке? Тобі не по собі? — з легкою посмішкою запитала я у відповідь.

Схоже, моя колишня звичка нещадно завантажувати його роботою принесла свої плоди: варто було птахові трохи відпочити, як у нього починався легкий мандраж та тривожність через бездіяльність.

— <Та ні, просто… Мені й самому цікаво, до яких меж може зрости моя власна сила… Звісно, ми з тією покоївкою-шпигункою останнім часом дуже наполегливо тренуємося на майданчику, але все ж…>

Піякі зробив таке обличчя, наче щиро шкодував, що взагалі завів цю розмову, але все одно чесно зізнався:

— <Хай там як, я належу до прямої лінії спадкоємців, але при цьому зовсім не маю значної сили… Мене це дуже сильно гнітить і непокоїть…>

Я згадала, як нещодавно Піякі заворожено й пильно спостерігав за Хоу.

Хоу мав колосальну здатність до «Очищення», яка могла врятувати навіть кронпринца, і до того ж був величезним та неймовірно сильним соколом. Якщо порівнювати їх як представників пернатих, то між Піякі та Хоу й справді була величезна прірва. Та й сірий вовк Алекса чи зелена змія Джуліуса за своїми бойовими характеристиками об'єктивно були куди кориснішими за маленького жовтого жайворонка.

— <Якщо під час мого призову щось пішло не так і сталася помилка, то буде правильно, якщо я докладу всіх зусиль, аби повернути свою справжню подобу й могутність…>

Я на мить мовчки й пильно подивилася на Піякі.

Мені завжди здавалося, що в усьому цьому світі важко й ніяково лише мені одній, але, виявляється, у маленького птаха теж були свої серйозні внутрішні переживання та приховані труднощі. Коли в один прекрасний день ти раптово дізнаєшся, що ти — призовний звір прямої лінії, це накладає просто колосальну відповідальність і психологічний тиск. Мабуть, саме тому він і бігав на тренувальний майданчик слідом за покоївкою-шпигункою.

Тому я вирішила відповісти йому абсолютно відверто:

— Хай там як… Зараз ти дійсно можеш спокійно відпочивати, Піякі.

— <Кіано?> — тремтячим від хвилювання голосом перепитав жайворонок. — <Отже, для Кіани… Справді не має жодного значення, навіть якщо я ніколи не стану таким же сильним і могутнім, як інші звірі прямої лінії?>

На його маленькій мордочці проступило безмежне зворушення.

— <Тобі байдуже, який я маю вигляд і що вмію, ти все одно приймеш мене, так?>

Проте я поспішила миттєво розвіяти його ілюзії:

— Ні, взагалі-то все зовсім не так.

— <Що?>

— Я кажу це лише тому, що ти вже зовсім скоро повернеш свою справжню магічну силу.

— <…Що?>

— Ну дивись, загін пана Джуліуса зараз вирушив у регіон Арун. Батько за цей час точно мав знайти уламок серця, адже всі навколо тільки й твердять про те, який він видатний.

— <…….>

— А якщо сам володар або пов'язана особа знищить цей артефакт, то прокляття повністю розвіється, і вся викривлена, заблокована сила миттєво повернеться до свого першопочаткового господаря у повному обсязі, хіба ні?

В очах Піякі миттєво згасло будь-яке зворушення.

— Кайлон розповідав мені, що в такому разі вся мана, яку ти не міг використовувати протягом тривалого часу, хлине назад колосальним, вибуховим потоком.

Я можу з легкістю забути будь-яку непотрібну мені дрібницю, проте речі, які здатні принести мені реальну вигоду, я пам'ятаю просто феноменально.

— Тому бережи сили.

— <…….>

— Мені дуже цікаво дізнатися, якою буде твоя максимальна вихідна потужність. Я ж не просто так останнім часом узагалі не давала тобі жодних доручень і завдань.

Піякі з виразом глибокого й остаточного розчарування в людстві обурено вигукнув:

— <Кіано, ти справді просто нестерпна! У тебе на все є свій чіткий розрахунок, здається, навіть якщо навколо почнеться кінець світу, ти й оком не змигнеш!>

Почувши це, я просто не змогла змовчати й педантично заперечила:

— Взагалі-то, середньостатистична людина моргає приблизно 20 разів на хвилину.

— <…Щоб та магічна інженерія крізь землю провалилася>.

Після цих слів ображений Піякі гордо розвернувся й вилетів із кімнати, заявивши, що йде на тренування.

Примітка: чим більше кажуть про нормальність Гайда, тим більше я починає в ній сумніватись аахах

(Лол, варто було опуститись в коменти, як там людина точно те саме сказала! Ділимо одну звивину на двох чи шо ахахха)

(Далі взагалі кажуть, шо ніхто не думає, шо він буде нормальним, всі лише чекають побачити яким дивним він буде)