Розділ 135 — Розділ 135

Минуло кілька днів.

— Ухахахахаха! Усі негайно виходьте сюди!

Був глибокий, темний світанок — сонце ще навіть не зійшло.

— Подивіться на власні очі, кого привів я, Джуліус! Ну ж бо! Ухахахахаха! — на всю горлянку кричав пан Джуліус у бік зачиненої брами замку.

— Так шумно.

Збоку від воріт почувся байдужий голос:

— Де мій син?

Пан Джуліус злякано здригнувся й затамував подих. Лише тепер він помітив Скарі, Джуліуса та Кіану, які стояли в сутінках.

— <Скарі!>

Хоу, що кружляв над головою пана Джуліуса, стрімко підлетів і приземлився поруч зі Скарі. Дарамі, яка сиділа на плечі Кіани, теж швидко зіскочив униз і вчепився в бороду пана Джуліуса.

— Ні, але як ви опинилися тут у таку рань?..

Коли спантеличений пан Джуліус запитав це, Кіана відповіла:

— Я приблизно розрахувала час. Була невелика похибка, але загалом вийшло досить точно.

Піякі, влаштувавшись на голові Кіани, залопотів маленькими крильцями й запитав:

— <Але чому прийшли тільки пан Джуліус і Хоу?>

На це Хоу, клацаючи дзьобом, відповів:

— <Він сказав, що в кареті занадто душно, тому примчав сам. Решта відстають і їдуть позаду.>

І наче на підтвердження його слів, здалеку почав доноситися гуркіт екіпажів.

Хоча вони були ще зовсім маленькими точками, серед прочищеної від снігу дороги, що нагадувала вузьку стежку, вже виднілася група людей. Побачивши собаку, що весело біг попереду карети, обличчя Скарі посвітлішало. Це був призовний звір Гайда.

Поки вони наближалися, усі на мить замовкли.

Минуло 17 років. Вони не були разом так довго, що до цієї відсутності вже можна було звикнути. Кіана навіть не пам'ятала обличчя Гайда. Попри це, між ними витало невимовне відчуття туги й очікування.

Білий собака, який прибіг першим, подряпав двері карети й промовив:

— <Гайде, виходь швидше, няв? На тебе чекають геть старий батько і син, який один-єдиний вирядився в хороший одяг, няв!>

— ...Що це взагалі таке? — пробурмотіла Кіана, яка вперше бачила духа Гайда, вражена до глибини душі. — Чому цей собака розмовляє по-котячому?

— <А, донечка теж виросла сповненою упереджень, няв! Виходь швидше, няв!> — звір у вигляді собаки навіть почав підстрибувати, підганяючи господаря.

За цей короткий час у голові Кіани промайнуло безліч думок.

Вона згадала обличчя молодого Гайда з портрета, що висів у замку Прелай. Згадала образ Гайда, описаний у жартівливих записках, залишених по всіх куточках кімнати Енес. Згадала, як усі шепотілися: «Джуліус обличчям дуже схожий на Гайда».

Охайний, витончений, аристократичний понад усе — такі відгуки вона чула. В уяві Кіани Гайд поставав таким собі Джуліус, але з виправкою та шляхетністю Чезаре.

Тим часом двері карети повільно відчинилися.

— ...Гайде? — прошепотів Скарі.

Його голос звучав не стільки зворушено, скільки дещо приголомшено.

Величезна статура, розпатлана борода, волосся, абияк зв'язане ззаду в пучок...

— Батьку? — промовив загорнутий у грубі шкури магічних звірів середнього віку велетень. — ...Випадково, не Джуліус та Кіана?

Коротке й ніякове возз'єднання завершилося тим, що Скарі міцно обійняв Гайда.

— Гайде! Ти повернувся! Ти справді повернувся! Я встиг побачити тебе перед смертю!

З тугою батька, який не бачив своєї дитини 17 років, Скарі без упину плескав Гайда по спині. Навіть Джуліус мовчки спостерігав за цією сценою, не наважуючись нічого сказати.

У розпал цієї зворушливої миті Піякі, не в силах стриматися, тихо прошепотів:

— <Пане Хоу, тут якось дивно пахне...>

— <Це запах від одягу з магічних шкур. Зараз Скарі теж це відчуває, — тихо пояснив Хоу, але його голос почули всі. — Ну, Гайд... так би мовити, повернувся дикуном.>

***

Ранок в імператорському палаці був метушливим. Це був день регулярного з'їзду аристократії.

Алекс сидів із таким виразом обличчя, наче йому все на світі набридло, хоча засідання ще навіть не розпочалося. Проте завдяки парадній формі, яку дворецький виблагав його вдягти, його приваблива зовнішність усе ж виглядала цілком пристойно.

До нього набрався сміливості підійти один граф.

— Чи нездужає герцог Прелай? Він пропускає засідання вже вдруге поспіль.

Він спробував завести невимушену розмову, сподіваючись на малоймовірний шанс: «А раптом Алекс нарешті взявся за розум і став нормальним майбутнім нареченим?» Адже у цього графа була донька на виданні.

Якби Алекс тишком-нишком перетворився на притомну людину, граф хотів дізнатися про це першим і породичатися. Адже Прелай були величним родом.

Примітка: забираю Алекса собі, так шо граф, навіть і не мрійте

Алекс навіть не подивився на обличчя графа, коли його червоні губи повільно відкрилися:

— У вас вуха заклало чи з пам'яттю геть кепсько? У столиці немає нікого, хто б не знав, що голова нашого роду на своїх двох вирушив, ХХ, до герцогства Прелай.

Він навіть позіхнув, загрозливо крутячи в пальцях ручку. З його обличчя здавалося, що якби на засіданні ради не було заборонено проносити зброю, він крутив би не ручку, а меч.

— Мені прочистити вам вуха чи врізати по мізках, щоб ви ХХ прокинулися?

— Н-ні, у цьому немає потреби. Дякую за турботу.

Зрештою, граф позадкував і пішов геть. Так його ставка провалилася. Після цього жоден аристократ більше не наближався до Алекса.

Алекс позіхнув, заплющив очі й схрестив руки на грудях.

Звідусіль доносилися розмови про податки. Шляхта говорила, що хоч вони й сплатили їх згідно із законом імперії, але не можуть із цим змиритися, тому збираються висловити рішучий протест. Звісно, Алекса такі речі не цікавили.

«Хоч би вже швидше почалася якась весела різанина.»

Він чекав початку засідання, і єдине, що змусило його з легкою цікавістю звузити очі, — це прибуття маркіза Чезаре Левіна.

«Цей виродок...»

Погляд Алекса, який спершу подумки лаяв того — ким би той не був, — трохи зблиснув.

«Здається, він непогано володіє мечем.»

Бездоганне вбрання, гарне обличчя та шляхетні манери Чезаре прикували до себе загальну увагу.

«Для фальшивого коханця Кіани він цілком згодиться.»

Це була позитивна оцінка, яка стала можливою лише тому, що вони вже розійшлися.

«Він не став чіплятися, а вчасно й акуратно розірвав стосунки, тож убивати його не треба. Обмежуся тим, що просто відлупцюю його як слід.»

Звісно, «позитивною» ця оцінка була виключно за мірками Алекса.

Хай там як, поява Чезаре викликала хвилювання серед аристократів. Адже ті, хто мав бодай трохи швидший доступ до інформації, знали про підозрілі переміщення військ у володіннях Левіна.

Невдовзі з'явився Гітон. Сьогодні його супроводжувала Долорес. Те, що Долорес відвідувала засідання ради разом із Гітоном, не було звичною справою, але й рідкістю це не вважалося. Тому ніхто не здивувався.

Алекс бачив Гітона на офіційних заходах кілька разів. Через відсутність Джуліус та Кіани саме Алекс став тим, хто волею-неволею найчастіше з'являвся на публіці від імені свого роду. Внаслідок його частих візитів Скарі більше ніде не дорікали питанням: «Чому ви не призначаєте старшого онука наступником?»

«Що за чортівня з цим ХХ покидьком...» — подумав Алекс, підвівшись разом із рештою аристократів, щоб висловити повагу Гітону.

Гітон, як завжди, доброзичливо посміхався. Проте Алекс завдяки своєму звірячому інстинкту відчув, що щось було не так, як зазвичай.

«Чому в нього такий напружений і гострий вираз обличчя? Схоже, він відчув, що на носі різанина.»

Щобільше, уся увага Гітона була прикута до Чезаре. Втім, нічого дивного. Маючи інформаційну мережу принца, він точно знав про пересування армії Левіна. На тлі цього Чезаре ще й зажадав бути присутнім на раді, тож Гітон не міг не бути насторожі.

«Що він збирається сказати, прикриваючись армією? Невже справді влаштує скандал через податки?»

Це була межа роздумів Алекса, який терпіти не міг заглиблюватися в деталі.

Саме тоді засідання офіційно розпочалося.

— Я сьогодні, — тихо взяв слово Чезаре ще до того, як інші аристократи встигли підняти питання податків.

Взагалі-то, починати говорити без отримання офіційного дозволу суперечило регламенту зборів. Попри це, ніхто не наважився зробити йому зауваження. Причиною став тиск, що виходив від Чезаре — аура, яка змусила здригнутися навіть Алекса.

— ...прийшов повернути своє законне місце.

Це була коротка фраза без зайвих пояснень, але вона мала силу, що змусила всіх затамувати подих.

— Давненько не бачилися, панове. Минуло шість років.

Чезаре ледь помітно посміхнувся й поклав на стіл священну реліквію. У цей момент навіть байдужий Алекс перестав дихати. Дорогоцінний камінь із викарбуваним гербом Тейліз яскраво засяяв у руці Чезаре.

Зовнішність Чезаре, яка раніше чомусь не лишалась в пам'яті, раптом чітко постала перед очима присутніх. Чорне волосся, золотаві очі, але... але на цьому обличчі виразно проступали риси, які вони пам'ятали з його дитинства.

— Радий знову бачити вас усіх, панове.

Усі присутні шоковано роззявили роти.

Примітка: ЯК Я КРИЧУ БОЖЕ НАРЕШТІ ЕДМОНД ЯВИВСЯ ВАААААА ЕДМОНД СЮДИ!!!! ВІІІІІІІІІІІІІІ. В мене аж пальці солодко стискає від захвату та кількості дофаміну, який викинувся в мою кров.