Розділ 14 — Розділ 14

— <Йди геть.>

Чорний сокіл Хоу промовив це грубо, навіть не розплющуючи очей. Здавалося, він сприйняв мене за звичайну покоївку, що зайшла сюди помилково.

Я мовчки дивилася на Хоу. Його вигляд — безпорадний, без змоги навіть змахнути крилом — викликав жаль.

У моїх спогадах цей чорний сокіл був величним призовним звіром, що гордо ширяв над маєтком Прелай, виблискуючи жовтими очима. Років у шість я палко мріяла: «Теж хочу зустріти такого птаха-фамільяра». Тоді в мене було стійке передчуття, що мій власний звір теж обов’язково буде птахом.

Але зараз цей могутній звір був настільки виснажений, що не мав сил навіть підняти повіки. Мені було боляче просто дивитися на нього, тож важко було й уявити, що відчуває дідусь.

Для початку я приязно всміхнулася і представилася:

— Де це бачено, щоб ти смів так зухвало наказувати «йти геть» наймолодшій панні Прелай?

Я впевнено засукала рукави й додала:

— Я тебе вилікую. Просто трохи допоможи мені.

— <Дурниці.>

У байдужому голосі Хоу не було ні краплі надії.

— <Медицина не має стосунку до призовних звірів. Не турбуй мене і йди геть.>

— А я й не лікарка.

Хоу більше не відповідав. Він лише заплющив очі, демонструючи всім своїм виглядом, як сильно його все дратує.

Я махнула рукою, і покоївка-шпигунка миттєво почала розпаковувати речі. Діставши каву, я спершу зробила ковток, а потім зручно вмостилася поруч.

— Гей, ти, шпигунко.

Я подивилася їй просто в очі.

— Відтепер у тебе є дві години.

Хоча покоївка з моменту входу в оранжерею не знаходила собі місця від хвилювання, вона не наважилася не послухатися мого наказу. Побачивши мій серйозний погляд, вона важко ковтнула слину.

Я чітко наказала:

— Протягом двох годин не впускай до оранжереї жодної душі. Це збиває мені концентрацію.

Після цього я одягла окуляри й розгорнула пергамент.

***

Тим часом у кабінеті Скарі в маєтку Прелай.

— То ти кажеш... вона пішла ще з самого ранку?

Скарі прокинувся вже давно. Він уже отримав погану звістку про те, що покоївка, яка вчора намагалася його вбити, наклала на себе руки під час допиту, і якраз слухав звіт про місцеперебування Кіани. Покоївка-шпигунка, яку він приставив до Кіани, все ще не повернулася, тож доповідала особисто старша покоївка. Звісно, вона могла повідомити лише уривчасту інформацію про те, що Кіана зранку поїхала з дому.

Насправді Скарі очікував, що Кіана одразу прийде до нього. Проте вона, наче навмисно, пішла вдосвіта й досі не поверталася.

— Невже в маєтку Прелай так незатишно?

— ...Прошу?

— Що Кіана, що Меліса, що Джуліус... Усі тільки й мріють, як би звідси втекти.

Скарі втомлено потер чоло. Старша покоївка співчутливо зітхнула. Відколи Кіана поїхала до Академії, у маєтку й так не було спокою через іще більшу проблему — Джуліуса.

«Поки моя голова ще на місці й мій дах не поїхав, я більше ніколи не ступлю в цей задушливий закуток».

Його відхід, коли він нарешті вирішив жити окремо, був настільки рішучим, що ніхто в маєтку не зміг його зупинити.

Образ його спини в піджаку з логотипом відомого дизайнера все ще стояв перед очима Скарі. Він жодного разу не озирнувся... Дворецький згодом навіть бурмотів: «Мабуть, молодий пан Джуліус з'явиться тут лише тоді, коли ми всі помремо, на похорон...»

Скарі теж думав, що ще довго не побачить обличчя онука. Він болісно прошепотів, притискаючи втомлені повіки:

— Тільки ті, хто виховували бунтівних підлітків, зможуть мене зрозуміти.

Старша покоївка низько вклонилася і, трохи повагавшись, обережно заговорила:

— Ну... я теж пройшла через підлітковий вік своїх дітей, тож трохи розумію...

Скарі поглянув на неї, заохочуючи продовжувати.

— Я вважаю, що почуття, які ми не висловлюємо, ніколи не будуть почуті. Навіть якщо ви думаєте: «Вони й так мають все розуміти», то людське серце насправді влаштоване так, що всього не збагне до кінця.

— Гм.

— Можливо, хоч це й ніяково, вашій світлості варто чітко сказати панні, як сильно ви про неї турбуєтеся?

Слова покоївки змусили Скарі замислитися. Він повільно потер підборіддя.

«...Ось воно як».

Справді, він часто чув, що він надто мовчазний. Можливо, саме тому його справжні почуття не доходили до адресатів. Він усвідомив, що завжди хотів змін лише від онуків, але ніколи не думав про те, що має змінитися сам. Порада старшої покоївки припала йому до душі.

— Гаразд. Мабуть... мені варто спробувати змінитися.

Бажаючи втішити господаря, покоївка додала:

— Панна Кіана теж повернулася раптово одного дня. Хто знає, можливо, й молодий пан Джуліус за якийсь час отак просто з'явиться на порозі.

Саме в цей момент у двері наполегливо постукали, і забіг дворецький.

— Ваша світлосте!

Він поспіхом доповів:

— Щойно молодий пан Джуліус прибув до маєтку!

У кабінеті запала тиша. Навіть старша покоївка, яка щойно це передрікала, остовпіла від несподіванки. За мить Скарі коротко хмикнув і ошелешено пробурмотів:

— Схоже, дах мого другого онука поїхав значно швидше, ніж я очікував?

Незважаючи на іронію, Скарі раптом згадав пораду покоївки. Треба висловити, як він цінує родину. Висловити, висловити... Скарі суворо кивнув.

— ...Це навіть на краще. Потренуюся спершу на Джуліусі.

***

У кабінеті Скарі Джуліус сидів із максимально ніяковим виразом обличчя.

— Що тебе сюди привело? — саркастично запитав Скарі. — Ти ж не пішов тихо, як Кіана, а влаштував справжнє шоу, коли тікав. З якою совістю ти приповз сюди назад?

— Це тому що...

— Ти ж не поїхав учитися, як Кіана. Ти купив собі маєток прямо під носом і розтрубив на всю столицю: «Я — покинута дитина роду Прелай!»

— Ну, це...

— Я до останнього намагався бути до тебе добрим! І зараз так само! Я залишив за тобою твою кімнату в маєтку і справно виділяв бюджет!

— Д-дідусю?

— Ти був жахливим онуком, який пам’ятав лише те, чого не додали тобі батьки, і зовсім не дбав про серце старого діда, що розривалося! Але я був справедливим навіть до такого, як ти!

Джуліус розгублено забігав очима.

— Дідусю, чому ви раптом стали таким балакучим...? Та ще й почали докоряти мені тим, про що раніше мовчали...

— Я не докоряю, я висловлюю свої почуття!

Джуліус зітхнув.

— У будь-якому разі, я прийшов, бо Кіана... вона якась дивна.

— На щастя, — сухо відказав Скарі. — Було б гірше, якби вона здавалася тобі нормальною.

— Ну, вона точно не нормальна, але... — Джуліус заговорив серйозніше. — Вона надто худа. Будь-який дизайнер знепритомніє від жаху, побачивши її.

Скарі миттєво кивнув:

— Це правда.

— І колір обличчя в неї надто блідий. Вона зовсім не виглядає здоровою.

Обоє на мить замовкли, обговорюючи стан Кіани. За мить Скарі буркотливо запитав:

— І ти справді прийшов лише через це? Відколи це ти почав про неї турбуватися?

— А ви самі, дідусю, хіба не отримували від Кіани лише відмови? Чому ви чіпляєтеся до мене?

Саме тоді до кабінету знову забіг дворецький. Він виглядав вкрай схвильованим, а побачивши Джуліуса, вигукнув:

— Боже мій, молодий пане Джуліус...! З вашою головою все гаразд? Ви не сильно поранилися?

— ...Кажи вже, у чому справа.

— Ах, точно! Оце так новина! — дворецький закричав: — Кажуть, панна Кіана зайшла в оранжерею! Ми запізно це помітили, і, кажуть, вона там уже досить давно!

— В оранжерею? Навіщо їй туди?!

На обличчі Скарі, зазвичай непохитному, як гора, промайнула тривога. Він втратив спокій і закричав:

— А що робить покоївка, яку я до неї приставив?!

— Схоже, вони змовилися, бо вона нічого не доповідала!

Джуліус здивовано дивився на дідуся. Якщо той так розхвилювався, значить, справа серйозна.

«Може, в тій оранжереї заховані скарби?» — промайнуло в нього в голові.

Бачачи дідуся в такому стані, Джуліус інстинктивно вирішив, що теж має бути там.

— Ще-ще-ще... ба більше, вона зачинилася зсередини! Усі в повному розпачі!

Почувши це, Скарі схопився з місця. В оранжереї був його призовний звір Хоу, стан якого гіршав з кожним днем. Він не міг зрозуміти, навіщо Кіана там зачинилася, і це змусило його панікувати.

«Хоу!»

Шість років тому Хоу ввібрав у себе смертельну отруту і відтоді був украй слабким. Але сокіл ніколи не дорікав господарю, кажучи, що це був наказ, який він мав виконати. Вони завжди були близькими, але за ці шість років Хоу став для Скарі кимось іще важливішим.

— Дідусю! Заспокойтеся!

— А ти зміг би бути спокійним, якби йшлося про твого призовного звіра?

— Звісно ні, — одразу відповів Джуліус. — Легко казати, коли це чужа біда. Був би на вашому місці, я б уже давно туди побіг. Дивно, що ви ще тут витрачаєте час на розмови зі мною.

Після цих слів Скарі вилетів із кабінету й побіг до оранжереї. Він знав, що Кіана не вчинить нічого лихого, але не міг просто сидіти склавши руки.

Джуліус кинувся слідом за ним.