Розділ 15 — Розділ 15

Прибувши до оранжереї, Скарі побачив покоївку, яку приставив до Кіани: вона з покірним виглядом блокувала двері.

— Пробачте, — твердо промовила вона, схиливши голову. — Панна наказала протягом двох годин нікого не впускати до оранжереї.

— Геть з дороги, — крижаним тоном кинув Скарі.

У його погляді палахкотіла жага вбивства, хоча наказ, порівняно з тоном, звучав стримано.

— Пробачте, — проте покоївка не зрушила з місця. — Я вже й так сьогодні отримала на горіхи через запізнення з кавою. Якщо я не виконаю ще й цей наказ, мене точно звільнять.

— Ти забула, чиї накази маєш виконувати першочергово? — Скарі рідкісно для себе втратив самовладання й закричав. — Ти мала сама владнати це ще до того, як ситуація зайшла так далеко!

— Панна була настільки непохитною, що я... я просто не наважилася їй суперечити. І до того ж... — покоївка затремтіла, але продовжувала низько кланятися. — Панна сказала, що я маю протриматися хоча б місяць, аби потім мати змогу хоч десь використати свій досвід шпигунки.

— Що?!

— Вона вже здогадалася, що ваша світлість наказали мені стежити за нею.

Почувши це, Джуліус, який прибіг разом зі Скарі, поспіхом запитав:

— І вона тебе не відлупцювала? Ти ж кажеш, що вона викрила твоє шпигунство.

— Ні, не відлупцювала. Але від кожного її слова таке відчуття, ніби мене б’ють.

Покоївка сумно зітхнула, згадавши, як Кіана почала додавати «шпигунко» ледь не до кожного речення. Джуліус потер підборіддя й пробурмотів:

— Справді... Вона анітрохи не змінилася.

Покоївка трохи повагалася, а тоді набралася хоробрості й висловила власну думку:

— Але це не викликало у мене огиди чи роздратування. Навпаки... це прозвучить дивно, але...

— Продовжуй, — заохотив її Джуліус.

— Мені стало якось легко на душі, і вона здалася мені дуже крутою. Хоча це були зауваження, вони були настільки влучними, що змусили мене замислитися над власною поведінкою... При цьому я відчула якусь дуже тонку, ледь помітну турботу.

Джуліус повільно кивнув, погоджуючись із її словами:

— Розумію. У мене було таке ж відчуття... Вона висміяла мою пристрасть до розкоші на очах у всіх, але в цьому відчувалася якась крихта прихильності.

— То не було висміюванням. Твоя залежність від розкоші — це просто доведений факт, — відрізав герцог Скарі.

Покоївка, почувши це, обережно додала:

— Так, пане… Що ж, як і каже ваша світлість, у її словах не було неправди, тож мені не було за що тримати образу.

З цими словами вона вклонилася ще нижче перед паном Скарі.

— У будь-якому разі, пане герцогу…

Вона була кмітливою дівчиною, яку старша покоївка обрала саме за гострий розум і вміння швидко орієнтуватися. Зараз її інстинкти підказували, як діяти. Навіть помираючи від страху перед люттю Скарі, вона не відступила.

— Скільки я спостерігала за панною, вона ніколи не кидала слів на вітер, — вимовила вона, зібравши всю свою волю. — Тому я вважаю, що зараз варто просто довіритися їй.

— Що?!

— Вона не зробить Хоу нічого лихого. Панна чітко сказала, що вилікує його.

— Як може дівчисько, яке не є ані лікарем, ані ветеринаром, когось вилікувати?!

Тут у розмову втрутився Джуліус:

— Дідусю, призовних звірів усе одно не під силу вилікувати жодному лікарю чи ветеринару.

Скориставшись тим, що Скарі замовк, покоївка додала:

— Панна дуже рішуче збирала всі необхідні речі. Здавалося, вона точно знає метод. Зрештою... вона ж генійка Академії, яка знає безліч речей, невідомих нам. Хіба не варто хоч раз просто повірити їй?

Настала тиша. Скарі стояв нерухомо, наче заціпенів.

— Тепер, коли я про це думаю... — прошепотів він, наче усвідомивши щось зовсім нове. — Я ніколи по-справжньому не вірив Кіані.

Джуліус знову знизав плечима:

— Теж мені новина, дідусю. Ви хоч і любили нас, але ніколи нікому не довіряли. Навіть Алекса ви використовуєте лише як ланцюгового пса, коли треба когось покусати.

— Та це тому, що ви всі росли такими покидьками! Якби я довірив вам родину, щоб від неї залишилося?

— Ну, ми б уже давно пішли з молотка, — чесно визнав Джуліус.

— Ось тому я, старий і немічний, досі працюю до виснаження! Аби залишити вам хоч якийсь спадок у цілості! Ви хоч розумієте, яка це велика любов?

— Дідусю, чому ви знову почали хизуватися своїми благодіяннями? Раніше ж мовчали...

— А мені це подобається! Я просто висловлюю свої почуття, і мені стає так легко на душі!

Від цих слів обличчя старшої покоївки, яка поспішала слідом, перекосилося від почуття провини.

«Він виглядає таким задоволеним... Тепер я вже не зможу сказати йому, що мої слова про "висловлення почуттів" зовсім не означали, що треба постійно дорікати онукам своїми зусиллями!» — подумала вона з розпачем, бачивши, як руйнується суворий авторитет герцога.

Саме в цей момент із глибини оранжереї почулося виразне лопотіння крил. Це був звук справжнього польоту. Долинав і ледь чутний голос Кіани:

— Не сіпайся! Це ще не все! У твоєму тілі досі залишаються токсини! Не вдавай, ніби ти вже повністю одужав!

Скарі більше не міг стримуватися. Покоївка також не змогла його зупинити. Двері відчинилися, і Скарі разом із Джуліусом, покоївкою-шпигункою та іншими слугами вбігли всередину.

— <Але я вперше за стільки років можу нормально рухатися!>

Побачивши сцену біля гнізда Хоу в самому серці оранжереї, Скарі на мить заціпенів.

— <Це таке щастя!>

Хоу, який роками нерухомо лежав із заплющеними очима, зараз повільно кружляв у повітрі.

— <Я наче заново на світ народився!>

— Ти й так був живий. Давай, трохи розімнися, поки я закінчу розрахунки, — кинула Кіана.

Вона сиділа біля гнізда прямо на підлозі, розклавши пергаменти, і з неймовірною швидкістю записувала математичні формули. Це видовище вражало не менше, ніж політ Хоу.

— Кіано?

Навколо в безладі валялися чашки з-під кави, флакони від стимуляторів та порожні пляшечки з-під ліків. Посеред цього хаосу сиділа Кіана в окулярах, буквально занурившись головою в гори пергаменту.

Кожен аркуш був списаний складними формулами, від одного погляду на які ставало ніяково. Між ними котилися дивні магічні артефакти. У цей момент і Скарі, і Джуліус зрозуміли, що мала на увазі покоївка, коли казала: «Я просто не наважилася їй суперечити».

— Ого, — тихо промовив Джуліус. — Якщо з боку це виглядає так круто, коли хтось чимось захоплений... Цікаво, чи маю я такий же вигляд, коли пишу статті для «Лорелай»?

Його призовний звір, зелена змія Лея, одразу відповіла:

— <Ні-а.>

Джуліус нахилився й підняв одну з порожніх пляшечок — це були ліки для шлунку. Він хотів щось сказати, але Кіана різко його перебила:

— Почекайте.

Вона навіть не підвела голови від пергаменту, пробурмотівши з роздратуванням:

— Не заважайте. Я зараз зосереджена.

Хоу підтримав її зі свого боку:

— <Чули? Не заважайте!>

Скарі завмер. Він так давно не чув енергійного голосу Хоу, що виглядав ледь не розчуленим. Бачачи таку реакцію дідуся, Джуліус також замовк.

Двоє чоловіків, які зазвичай постійно гарчали один на одного, тепер стояли тихо, як мишенята, не наважуючись порушити наказ Кіани.

Кіана в окулярах невтомно рухала пером, час від часу бурмочучи: «Треба більше глюкози...» — розгортаючи цукерку. Поруч із нею вже виросла ціла купа обгорток. Вона справді виглядала трохи одержимою.

Покоївка тихо принесла до оранжереї стільці. Якийсь час Джуліус і Скарі були змушені сидіти на них, затамувавши подих, і терпляче чекати.