Розділ 16 — Розділ 16

— Ти шпигунка.

Коли все закінчилося, я промовила це, потягуючи сік через соломинку, яку принесла мені покоївка-шпигунка.

— Тебе скоро звільнять, якщо так триватиме й надалі. Ти навіть не змогла виконати прохання про те, щоб мене не турбували протягом двох годин?

Покоївка-шпигунка відповіла, схиливши голову:

— Але я зробила все можливе, щоб стримати їх, панно.

Що ж, щиро кажучи, не було такої покоївки, яка могла б зупинити герцога та молодого пана. Тож це можна було вважати пом’якшувальною обставиною.

— Натомість я виграла для вас близько десяти хвилин. Я стверджувала, що зараз саме той час, коли варто довіритися панні, — наполягала вона.

Я була настільки зворушена зусиллями покоївки-шпигунки, що негайно визнала цінність цих десяти хвилин.

— О, справді? Відколи це десять хвилин стали таким великим терміном, щоб цим вихвалятися? Ти знаєш, що кожного разу, коли я просила тебе принести каву, це займало понад десять хвилин? Га?

— Я навіть додала свою особисту думку, що ви, ймовірно, зможете зцілити пана Хоу.

Я підозріло подивилася на покоївку-шпигунку. Коли мій сік закінчився і пролунав характерний звук порожньої склянки, вона швидко наповнила її знову і продовжила:

— Оскільки мовчати було б просто прикро, я вирішила трохи просунути власну кандидатуру, панно.

— Гм, це правильний підхід.

У будь-якому разі, я прийняла її самопрезентацію і вирішила поки що не звільняти. Нелегко знайти когось настільки енергійного.

— <Дитино, дякую тобі>

І ось Хоу, який уже відновив сили, затріпотів крилами й промовив:

— <Я думав, що так і доведеться лежати безсилим>

Хоу, здавалося, був у такому гарному гуморі, що навіть зробив коло в повітрі.

— <Я такий щасливий, що знову можу бути корисним Скарі>

Боже мій. Поглинувши всю ту отруту і так страждаючи, він все одно думає лише про те, як знову допомогти дідусеві.

Хоча я не могла закликати власного призовного звіра, я все одно заздрила такій безмежній відданості господареві.

Тому я лагідно окреслила його поточний стан, виявляючи турботу:

— Отрута ще не повністю вийшла, тож не випендрюйся і не вказуй тут завчасно.

— <Я відновлюся всього за кілька днів! Адже я — призовний звір очищення!>

Хоу гучно розсміявся і ляснув мене крилом по плечу. Він був таким сильним, що я ледь не впала.

— Кіано.

І лише тоді мій дідусь, який до цього нерухомо сидів на розкладному стільці, обережно заговорив:

— Як, в біса, це...

Ми з дідусем не бачилися дуже давно.

Він був небагатослівним... хоча зараз я вже й не впевнена, чи справді це так, але загалом він був доброю людиною. Він ніколи не дискримінував мене лише через те, що я не могла закликати призовного звіра.

Однак через імовірність того, що я можу не бути його рідною онукою, я завжди почувалася ніяково в його присутності.

Ба більше, після того, як він суворо виcварив мене через справу з Мелісою, мені було ще ніяковіше з ним зустрічатися. Я вважала цілком природним те, що дідусь не виходив зі мною на зв'язок, поки я була в Академії.

Я не тримала зла. Адже існувала велика ймовірність, що я йому не рідна.

Звісно, зараз я почувалася цілком гідною вести з ним розмову. Навіть якщо я не рідна онука, я вважала, що мої досягнення дають мені право триматися впевнено.

Я відпила соку і відповіла:

— Це не медицина, а сила науки та магії.

Після чого я підняла свої магічні інструменти.

— Кілька днів тому я розробила магічний інструмент цільового осмотичного тиску. Обчислення були надто складними, тому він не набув широкого вжитку... але, менше з тим, я використала його.

— ...Осмотичний тиск?

— Так. Він використовує різницю в концентрації, а відповідна формула виглядає як P = CRT, отже...

Коли я почала порпатися в купі пергаменту, Джуліус швидко втрутився:

— Ні-ні. Детальні пояснення не потрібні.

Це було досить розчаровуюче.

Але водночас ситуація була цілком знайомою. Люди зазвичай недолюблюють розмови про магічну інженерію.

У такі моменти, якщо занадто довго говорити лише про те, що цікаво тобі, навіть твої справжні досягнення можуть бути знецінені.

Лише професори можуть дозволити собі таке, а я наразі професоркою не була.

Тому я з розчаруванням на обличчі надала лише стисле пояснення:

— У будь-якому разі, концентрація отрути в організмі була настільки високою, що він не міг очиститися самостійно... тому за допомогою магічного інструменту я знизила цю концентрацію.

Зазвичай магічні інструменти, створені за допомогою магічної інженерії, не мають якихось надзвичайних функцій. Найчастіше вони обмежені у використанні або надто складні в управлінні.

Саме тому не існувало магічних інструментів, які були б настільки поширеними, щоб докорінно змінити цивілізацію.

Цей інструмент також мав свої обмеження: щоразу доводилося вручну вводити складні розрахункові значення. Тож звичайним людям було важко ним користуватися.

«Але оскільки я сама його розробила, то, звісно, здатна на такі розрахунки».

Зрештою, за допомогою мого магічного інструменту цільового осмотичного тиску я змогла вивести отруту, яку поглинув Хоу.

Хоча вираховувати концентрацію, яка щоразу змінювалася, було надзвичайно виснажливо.

Мені доводилося бути гранично зосередженою, адже найменша помилка могла зашкодити Хоу. Якщо не виходило — знову, якщо не працювало — ще раз.

Коли я заходила в глухий кут, я зупинялася і продовжувала роздумувати, і навіть коли відповідь здавалася недосяжною, я знову брала в руки перо.

Але, зрештою, це було те, чого можна досягти зусиллями. І це дарувало мені спокій.

Адже зміна зовнішності чи заклик призовного звіра не були речами, які можна було б здобути лише наполегливою працею.

— Дякую тобі... — приголомшено пробурмотів дідусь. — Я... насправді нічого особливого для тебе не зробив.

— Ні, ви зробили для мене дуже багато, — рішуче й серйозно заперечила я дідусеві. — Я вдячна вам за те, що ви щомісяця виділяли на мої потреби бюджет. Мені було дуже приємно отримувати гроші лише за те, що я дихаю та ношу прізвище Прелай.

— ...

Він завжди виділяв щедрий бюджет для мене — онуки, яка не була особливо ласкавою і постійно створювала проблеми, — тож я була йому безмежно вдячна.

Коли в Академії не вистачало фінансування, я купувала на ці кошти дороге дослідницьке обладнання.

Тепер, коли я згадала про це, здається, бюджету в Академії бракувало щодня... Мені ставало трохи неприємно від думки, що всі ті дорогі прилади, на які я витратила власні гроші, так і залишилися там.

Дідусь кілька разів прокашлявся і лише згодом відповів на мої слова:

— Кхм, якщо подумати, то так воно і є. Я виділяв кошти щедро, наскільки це дозволяли межі справедливості. Сподіваюся, ти про це не забудеш.

О. Це був чи не перший випадок, коли дідусь говорив так розлого.

Поки я спантеличено кліпала очима, старша покоївка, що стояла за спиною дідуся, зблідла.

Вона беззвучно ворушила губами, бурмочучи собі під ніс щось на кшталт: «Ні, я не мала на увазі, що треба вихвалятися...», і врешті важко зітхнула.

Схоже, старша покоївка дала якусь марну пораду задля покращення наших стосунків.

— О, у будь-якому разі, добре, що ти приїхала. Якби ти попередила, я б хоча б зустрів тебе.

Дідусь ніяково продовжив, відводячи погляд. Здавалося, він вважав за потрібне бодай поцікавитися моїми справами, оскільки ми зустрілися вперше за кілька років.

Хоча порядок нашого возз'єднання вже був геть зіпсований, розмову все ж слід було підтримувати.

— Яка причина твого раптового повернення до маєтку герцога...

Дідусь почав ставити питання притишеним голосом, але потім похитав головою і забрав свої слова назад:

— Ні, не так. Звісно, це твій дім, тому ти можеш приходити сюди будь-коли. Дивно, що я взагалі питаю про причину.

— Так. Хоча шість років тому я наробила галасу з ножем у руках і мені добряче дісталося, мене все ж не вигнали.

Почувши це, дідусь усміхнувся і промовив з гордістю:

— Що ж, хіба ти не намагаєшся зараз обійняти посаду професорки в Академії? Це таке велике досягнення...

— Дідусю, я не збираюся бути професоркою.

— Хороший вибір. Кому потрібна посада професорки в тій провінційній Академії. Можна просто отримати докторський ступінь як хобі, це вже має велику цінність...

— Я збираюся покинути і докторантуру.

— Правильно зробила. Навіщо займатися цією марною справою. Це все пусті клопоти.

— ...

Ось так дідусь одним махом знецінив моє життя до регресії. Я зазнала такої глибокої моральної травми, що не могла вимовити жодного слова, і на мить запала тиша.

Зрештою, ми лише ніяково оглядали вщент зруйновану оранжерею. Витягнута отрута була настільки сильною, що навіть рослини поблизу почали в’янути.

— Стривайте, як Хоу взагалі примудрився очистити таку жахливу отруту? — знову здивовано запитав Джуліус.

— Таку отруту й знайти важко. Добре, що це був Хоу, але якби її прийняла людина, хіба вона не зникла б безслідно? Я ніколи не чув і не бачив такої отрути раніше.

Дідусь нічого не відповів. Хоу також мовчав, вдаючи, що зайнятий чимось іншим.

— <У будь-якому разі, Скарі!>

Не відповідаючи Джуліусу, Хоу змахнув крилами й полетів в обійми дідуся.

— <Я майже одужав! Звісно, в тілі ще залишилося трохи отрути, але я зможу вивести її самостійно>

Оскільки виведення відбувалося за допомогою осмосу, неможливо було позбутися отрути на всі 100%. Адже чим більше її виводилося, тим меншою ставала різниця в концентрації.

Проте, як і сказав Хоу, ту невелику кількість отрути, що залишилася, він міг очистити сам.

Дідусь із глибоким зворушенням спостерігав за енергійними рухами крил Хоу. Ще б пак, адже всього дві години тому той не міг навіть розплющити очей.

Погладжуючи крило Хоу, дідусь знову перевів погляд на мене.

— Кіано, дякую тобі.

— Прошу.

Я задоволено кивнула.