Розділ 17 — Розділ 17

Дідусь пильно дивився на мене й запитав:

— ...Як тобі спало на думку врятувати Хоу? І звідки ти дізналася, що він тут?

— Учора, вперше за довгий час завітавши до герцогського маєтку, я випадково побачила його, коли проходила повз сад, — щиро відповіла я, доїдаючи останню цукерку. — Взагалі-то, ми з Хоу ніхто одне одному. Та й зараз особливої близькості між нами немає.

— <Дитино, це хоч і правда, але це дещо боляче чути.>

Хоу, сердито втрутившись, клацнув дзьобом.

— <А як же ті слова, що ти неодмінно мене врятуєш... Я тоді був так зворушений.>

Ігноруючи слова Хоу, я впевнено зустріла погляд дідуся.

— Але ж він дорогий для вас, дідусю. Тому я і вирішила його врятувати.

Від моїх слів зіниці дідуся затремтіли. Очевидно, порятунок призовного звіра справив на нього неабияке враження. На мить запанувала ніякова тиша. Здавалося, не в силах її терпіти, у розмову втрутився Джуліус.

— Але що це все таке?

Він штовхнув ногою порожні пляшечки з-під енергетиків та обгортки від цукерок, які я з’їла, поки робила розрахунки.

— Навіщо ти п’єш стільки кави?

— Звичка, та й годі, — я байдуже позіхнула й потягнулася. — Коли працюєш мізками, треба тримати себе в тонусі. Тож навіщо так реагувати на таку дрібницю?

Тієї миті Джуліус та дідусь перезирнулися.

«Га? Щось не так?»

— Кіано, — промовив дідусь суворим голосом. — Давай-но поговоримо про інше.

— Про що саме? Невже ви збираєтеся так довго дякувати? Боюся, якщо це затягнеться на понад тридцять хвилин, навіть моє самолюбство не витримає такого вихваляння.

— Почнемо з іншої справи.

Куди й подівся той розчулений вираз обличчя — тепер воно знову перетворилося на сувору маску. Дідусь кивнув покоївці-шпигунці, і та відкрито подала йому звіт. Пробігшись по ньому очима, дідусь глибоко насупився й різко простягнув папери мені.

— Подивися на це на власні очі.

«Овва. Я що, накоїла щось лихе? Здається, нічого такого аж жахливого я не робила».

Коли я взяла звіт, Джуліус, витягнувши шию, прилаштувався поруч, щоб прочитати його разом зі мною. Те, що дав мені дідусь, було описом мого розпорядку дня, за яким спостерігала покоївка-шпигунка. Оскільки звіт був коротким, я прочитала його вмить.

Ми з Джуліусом зреагували одночасно.

— І що тут такого?

— Ти що, з’їхала з глузду?!

Через такі протилежні реакції знову настала тиша.

Ні, я справді не розуміла, у чому тут проблема. Поки я розгублено кліпала очима, покоївка-шпигунка схилила голову й швидко промовила:

— Панно, до цієї години ви жодного разу нормально не поїли. Натомість кількість випитої кави становить аж...

— Ну і що з того?

— Більше того, коли ви лікували пана Хоу, кількість кави та енергетиків, які ви спожили, була просто неймовірною...

— Але ж я п’ю ліки для шлунку, якщо він починає боліти, — невинно зауважила я.

Почувши мою відповідь, Джуліус запитав із жахом у голосі:

— Ти що, і в Академії так жила?

— Ой, та про що ти. Якби я так жила постійно, були б великі проблеми, — відмахнулася я. — Коли б я писала дисертації, якби стільки спала й гуляла, як сьогодні? Ти думаєш, наукові праці з’являються самі собою за одну мить, як за помахом чарівної палички?

Це була звичайна відповідь, але раптом обличчя дідуся, Джуліуса та навіть покоївки-шпигунки перекосилися від шоку. Джуліус вигукнув, широко розплющивши очі:

— Гей! Тоді... як же ти взагалі вижила в тій Академії?

Ну, якщо запитує, треба відповісти.

— Хм, ти ж бачив, як я щойно швидко проводила розрахунки біля Хоу?

Я люб’язно пояснила:

— Здається, я проводила в лабораторії близько шістнадцяти годин на добу. А оскільки після ситної їжі хилить у сон, я їла по мінімуму, як і сьогодні. Раптом почувся глухий звук.

— <Скарі!>

Дідусь із неймовірним виразом обличчя похитнувся й притулився до Хоу.

— Що... що ти зараз сказала...

Ох, якщо він не зрозумів, доведеться роз’яснити детальніше.

— Написання дисертації — це набагато важча праця, тому я сиділа в лабораторії без сну та їжі. Хіба це щось надзвичайне? — я вирішила розповісти про все в деталях. — Постійно вливаючи в себе енергетики, каву та ліки для шлунку.

З глухим звуком «гуп» дідусь опустився на коліна.

***

Герцогський маєток мало не перевернувся догори дриґом. Ніхто й уявити не міг, що Кіана, яку шість років тому відправили до Академії, жила там як машина для написання дисертацій, забувши про сон та їжу.

Проте сама Кіана залишалася незворушною.

— Так воно і є. Мені це подобалося. Я люблю магічну інженерію. І людям в Академії дуже подобалося, коли я так затято проводила дослідження.

— Це тому що…! — Скарі вигукнув голосом, у якому вчувався розпач. — Це означає, що вони тебе зовсім не цінували!

Джуліус теж обурено вигукнув:

— Ти так жила шість років?! Ти не спала вночі, тому й не виросла! Не їла нормально, тому така худа! Не бачила сонця, тому така бліда!

Перед розгніваними Джуліусом та Скарі Кіана спокійно заперечила:

— Я ж казала: у мене не було часу. В Академії звіти про досягнення подаються раз на пів року, тож ледве встигаєш виконувати план.

— І ти виконувала цей план сама?

— Так, — гордо відповіла Кіана. — Немає нікого, хто мав би стільки ідей і так само вправно втілював би їх у життя. І повторюю ще раз: мені це подобалося.

— Але ж...

— Саме тому, що я так працювала, і ректор, і професори ходили переді мною на задніх лапках. Благали мене залишитися, казали, що це моє місце. — у погляді зазвичай розслабленої Кіани раптом промайнула порожнеча. — Якщо хочеш справді кудись належати, спершу треба підтвердити свою цінність. Це було неминуче.

— Що?

— І мені потрібно було швидше набрати науковий доробок, щоб стати професоркою.

Тільки Джуліус був збуджений, а Кіана виглядала надто спокійною. Вона дивним чином використовувала минулий час, але цього ніхто не помітив.

— Тільки так я могла стати повноправною частиною Академії... Зрештою, статус студентки — це лише тимчасове перебування.

Скарі, немов уві сні, розгублено дивився на Джуліуса та Кіану. Потім він спантеличено пробурмотів:

— Що ж... що ж я проґавив, Кіано?

Він знав, що Кіана з певного моменту почала триматися від сім’ї на відстані. У його пам’яті ще був живий образ маленької Кіани, яка при кожній спробі наблизитися до неї поспішала сховатися у своїй кімнаті.

— Поки ти ставала такою... я точно щось упустив.

Але чи справді їй було настільки необхідно залишатися в Академії, попри таке ставлення? Напевно, ніхто в герцогському маєтку не посмів би поводитися з Кіаною зневажливо.

«Як я мав вчинити... Як саме?»

Насправді йому вже було важко утримувати титул герцога в такому віці. Свого старшого сина, спадкоємця, він не бачив уже дуже давно. А малі онуки та онучки, дорослішаючи, ставали дедалі менш надійними.

Алекс був сильним, але через свій божевільний характер не міг стати лідером. Джуліус занадто любив гроші та плітки, тож не мав душі аристократа. Про Кіану змалечку казали, що вона похмура; вона не вміла ладнати з людьми й постійно сиділа зачиненою в кімнаті. Меліса була слабкою та нерішучою, що лише спричиняло суперечки серед молодих панів.

Скарі доводилося працювати ще завзятіше, щоб рід залишався міцним ще бодай два покоління, навіть якщо маєток успадкує хтось із цих непутящих онуків.

«Тим часом я мав бути уважнішим... Я зробив недостатньо».

Саме тоді Джуліус, вагаючись, знову знайшов слова й прямо подивився на неї. Він нарешті згадав справжню причину, чому примчав до герцогського маєтку.

— Чим же була для тебе та посада професорки, що ти заради неї кинула сім’ю та знищила себе?

Він навіть провів рукою по волоссю дещо перебільшеним жестом, ніби йому було прикро.

— Добре, нехай ти за шість років жодного разу не приїхала до маєтку після того, як поїхала до Академії, і навіть на випускний не дозволила нам прийти.

Після цих слів вираз обличчя Кіани, яка досі була незворушною, змінився.

— Що? Про що ти взагалі говориш?

Джуліус розлючено продовжував:

— А потім одного дня ти раптом з’являєшся в Імперії, і ми вже були готові дякувати за це долі... Невже ти забороняла родині хоч раз відвідати Академію лише заради того, щоб з тобою там поводилися отак?

Кіана завмерла з розкритим ротом і шокованим обличчям. Джуліус, вирішивши, що зараз слушний момент, почав засипати її докорами.

— Ти ігнорувала абсолютно всі листи! Навіть якщо ми надсилали по десять листів на місяць, ти недбало відповідала раз на три місяці! Ми так хвилювалися, що весь цей час дізнавалися новини про тебе через професорів!

Кіана насупилася. Потім вона відповіла тремтячим від шоку голосом:

— ...Я відповідала на кожен лист, що отримувала з маєтку. Мені здавалося, що вони приходять раз на три місяці. І що це за розмови про десять листів на місяць?

Скарі, який досі картав себе за минуле життя, теж різко підвів голову. Кіана, затамувавши подих, поспіхом додала:

— І що за нісенітниця про випускний? Ви ж самі проігнорували всі мої листи із запрошеннями на випускний та на мою першу презентацію дисертації!

На мить запанувала тиша. Після цього Хоу тихо промовив:

— <Хтось перехоплював листи!>

Це було влучний підсумок ситуації.

— <Дивлячись на цю безглузду сімейку, де навіть не подумали прояснити непорозуміння, коли листи перестали приходити, а просто вирішили: «Ну, вона завжди була такою», — я бачу справжню суть речей.>

Примітка: її явно тримали в тій проклятій академії як рабиню, ще й так паскудно маніпулювати листами, отож огидні мразі, треба ту академію до самого попелу спалити!!!